Постанова

від 14.03.2023 по справі 368/519/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження: Доповідач - Кулікова С.В.

№ 22-ц/824/871/2023

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 368/519/18

14 березня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кулікової С.В.

суддів - Олійника В.І.

- Сушко Л.П.

при секретарі - Кіпрік Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року, ухваленого під головуванням судді Закаблук О.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,-

в с т а н о в и в:

У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Позовну заяву мотивувала тим, що 22 січня 2014 року між нею та ОСОБА_1 укладений договір позики, оформлений розпискою на суму 80 000,00 грн. У подальшому сума позики збільшувалась, у зв`язку з чим складені наступні розписки: від 30 січня 2014 року на суму 40 000,00 грн.; від 16 лютого 2014 року - 160 000,00 грн.; від 25 лютого 2014 року - 30 000,00 грн.; від 01 березня 2014 року - 55 000,00 грн.; від 01 вересня 2014 року - 60 000,00 грн.; від 18 грудня 2014 року - 60 000,00 грн.; від 01 березня 2015 року - 74 000,00 грн.; від 12 березня 2015 року - 74 000,00 грн.

За домовленістю розмір процентів за користування грошовими коштами становив 4,74 % на місяць від суми позики. Однак відповідач не виконувала належним чином взяті на себе зобов`язання за договором позики, у зв`язку з чим у неї виникла заборгованість, яка станом на 07 травня 2016 року становила 1 127 100,00 грн., з яких: основний борг - 797 000,00грн., проценти - 330 100,00грн., що підтверджено розпискою боржника від 07 травня 2016 року.

Починаючи із 07 травня 2016 року вони змінили розмір процентів за користування позичальником грошовими коштами позикодавця, а саме встановили процентну ставку на рівні 3 % від суми залишку заборгованості за договором позики.

Залишком заборгованості станом на 07 травня 2016 року вони визначили суму 1 127 100,00 грн., а нарахування процентів передбачили у сумі 33 810,00 грн. щомісяця. Встановлений порядок сплати процентів визначає їх погашення не пізніше 30 числа кожного місяця до повного погашення заборгованості позичальником, що підтверджується розпискою від 07 травня 2016 року.

Позивач стверджувала, що за змістом цієї розписки ОСОБА_1 визнавала факт отримання суми позики у розмірі 797 000,00грн. та прострочення виконання грошового зобов`язання з оплати основної суми боргу у зазначеному розмірі, а також заборгованість з оплати процентів за користування позикою у сумі 330 100,00грн.

Позивач стверджувала, що позичальник продовжувала порушувати договірні зобов`язання і вказувала, що у розписках, виданих відповідачем 03 листопада 2016 року та 29 листопада 2016 року, ОСОБА_1 визнавала обставини стосовно невиконання нею обов`язку щодо сплати процентів за ставкою, передбаченою у розписці від 07 травня 2016 року, тобто 3 % на місяць. У подальшому за домовленістю сторін визначений кінцевий термін повернення основної суми боргу, зокрема, згідно розписки відповідача від 06 грудня 2016 року кінцевою датою повернення суми боргу у розмірі 1 127 100,00грн. вказано 30 квітня 2017 року.

Позивач стверджувала, що суму боргу відповідач не повернула, а наявність оригіналів розписок про отримання відповідачем позики є свідченням прострочення боржника.

З метою вирішення питання повернення суми позики в досудовому порядку вона направила позичальнику вимогу про повернення заборгованості, яка залишена нею без належного реагування.

Позивач вказувала, що відповідно до боргової розписки від 07 травня 2016 року, яка містить істотні умови договору позики і була написана власноручно відповідачем на підтвердження взятих на себе зобов`язань, ОСОБА_1 повинна була сплатити їй винагороду у загальному розмірі 1 014 300,00 грн., з яких фактично повернуто було тільки 543 810,00 грн.

Таким чином, станом на 25 жовтня 2018 року заборгованість відповідача зі сплати винагороди за користування грошовими коштами позивача становила 470 490,00 грн.

Позивач стверджувала, що відносини між ними є грошовим зобов`язанням, отже відповідач має сплатити їй суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції у розмірі 628 279,73 грн. та 3 % річних від простроченої суми - 111 111,00 грн.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_2 просила суд стягнути з ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі: 1 127 100,00 грн. - сума основної заборгованості, 111 111,00 грн. - 3 % річних, 628 279,73 грн. - інфляційні втрати, 470 490,00 грн. - розмір щомісячної винагороди за користування грошовими коштами, а також судові витрати, які складаються зі сплаченого судового збору.

Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 кошти у сумі 2 336 980,73 грн. заборгованості за договором позики, з яких: 1 127 100,00 грн. - сума основної заборгованості; 111 111,00 грн. - 3 % річних; 628 279,73 грн. - інфляційні втрати; 470 490,00 грн. - розмір щомісячної винагороди за користування грошовими коштами.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у вигляді сплаченого судового збору у розмір 8 810,00 грн.

Не погоджуючись з таким рішенням суду ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просила рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначала, що із наданих позивачем розписок вбачається, що останні лише містять інформацію про отримання грошових коштів, однак не містять жодної інформації про розмір та сплату процентів. В той же час, відповідачем були повернуті грошові кошти у повному обсязі, що підтверджується розписками позивача, які були надані суду першої інстанції та згідно яких сума повернених позивачу коштів складає 645 260,00грн., тоді як сума отриманих в позику коштів відповідачем склала 633 000,00 грн. Крім того, відповідачем у даній справі було подано заяву про застосування позовної давності, що є також підставою для відмови у позові.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Як на підставу своїх заперечень посилається на те, що в матеріалах справи наявна боргова розписка відповідача від 7 травня 2016 року, в якій вона підтвердила свої зобов`язання перед позивачем по поверненню грошових коштів, а саме: суми основного боргу в розмірі 797 000,00грн. та суми винагороди за отриманий борг в розмірі 330 100,00 грн. Згідно даної розписки відповідач також взяла на себе зобов`язання до 30 числа кожного місяця у повному обсязі виплачувати позивачу винагороду, яка вираховуватиметься із розрахунку 3 % від загальної суми заборгованості, тобто від суми основного боргу та суми винагороди за отриманий борг, що разом складає суму 1 127 100,00грн., а щомісячна плата становить 33 810,00грн. Розписки, на які вказує в апеляційній скарзі відповідач як на документи, що засвідчують сплату основного боргу позивачу, є тими розписками, які засвідчують несвоєчасне часткове виконання відповідачем умов розписки від 7 травня 2016 року і водночас є підтвердженням сплати 3% щомісячної винагороди за користування грошовими коштами позивача. Щодо розписки позивача від 29 грудня 2015 року на суму 101 450,00грн, то даний документ спростовується розписками відповідача від 7 травня 2016 року та від 6 грудня 2016 року, які складені відповідачем пізніше і містять інформацію про розмір існуючого боргу станом на 7 травня 2016 року. У суді першої інстанції було з`ясовано, що відповідач підтвердила написання нею власноруч боргової розписки від 7 травня 2016 року, тому даний факт також свідчить про те, що вона вчинила дію на підтвердження визнання нею свого боргу перед позивачем, тобто мало місце переривання строку позовної давності.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року, апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, а рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 17 серпня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У постанові Верховного Суду зазначено, що ураховуючи, що строк повернення позики сплив 01 травня 2017 року (день, наступний за останнім днем строку повернення позики), а до суду з позовом ОСОБА_3 звернулася у жовтні 2018 року, при новому розгляді справи апеляційному суду необхідно: визначити період, за який здійснюється нарахування винагороди за користування коштами (процентів), згідно з ч.1 ст. 148 ЦК України та розмір такої винагороди (процентів); визначити період у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання, за який здійснюється нарахування 3% річних та інфляційних збитків та їх розмір, при застосуванні положень ч. 2 ст. 625 ЦК України.

В судове засіданні учасники справи не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені, про причини неявки суду не повідомили, тому колегія суддів, враховуючи положення ч. 2 ст. 372 ЦПК України, вважала за можливим провести розгляд справи у їх відсутність.

Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., перевіривши матеріали справи та рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню частково, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 22 січня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір позики, оформлений розпискою на суму 80 000,00 грн.

У подальшому сума позики збільшувалась, у зв`язку з чим відповідач склала розписки про позичені кошти, а саме: від 30 січня 2014 року на суму 40 000,00 грн.; від 16 лютого 2014 року на суму 160 000,00 грн.; від 25 лютого 2014 року на суму 30 000,00 грн.; від 01 березня 2014 року на суму 55 000,00 грн.; від 01 вересня 2014 року на суму 60 000,00 грн.; від 18 грудня 2014 року на суму 60 000,00 грн.; від 01 березня 2015 року на суму 74 000,00 грн.; від 12 березня 2015 року на суму 74 000,00 грн.

Оскільки отримані суми позики ОСОБА_1 не повернула ОСОБА_2 , 07 травня 2016 року ОСОБА_1 власноручно склала письмову розписку позивачу, в якій засвідчила, що у 2014 - 2015 роках вона отримала від ОСОБА_2 у борг грошові кошти у розмірі 797 000,00 грн. відповідно до розписок за винагороду у розмірі 4,75 % річних за кожен місяць від суми позики. У цей час невиплачена сума винагороди складає суму 330 100,00 грн.

Згідно з розпискою від 07 травня 2016 року ОСОБА_1 зобов`язалася з цього часу регулярно до 30 числа кожного місяця у повному об`ємі виплачувати винагороду, яка буде обраховуватися із усіх грошових коштів, які належать позивачу та знаходяться у цей час в її користуванні, у сукупності позики (797 000,00 грн.) та заборгованості з винагороди (330 100,00 грн.), що загалом складає 1 127 100,00 грн. Винагороду відповідач зобов`язалася виплачувати із розрахунку 3% від загальної суми, що відповідає сумі - 33 810,00 грн. за кожен місяць користування.

Також ОСОБА_1 у розписці зазначила, що у випадку порушення строків виплати коштів з винагороди, з 01 числа наступного місяця зобов`язується виплачувати пеню в розмірі 0,5 % від суми винагороди, що становить 169 грн. за кожен день прострочення. При цьому відповідач обізнана, що у випадку невиконання взятих зобов`язань, всі грошові кошти, у тому числі сума позики, сума заборгованості з винагороди та сума пені можуть бути стягнуті з неї в судовому порядку.

Встановлено, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання, що визначені у розписці від 07 травня 2016 року, належним чином не виконувала, грошові кошти вчасно та в повному обсязі ОСОБА_2 не повертала, що підтверджується написаними відповідачем власноруч розписками від 03 листопада 2016 року та від 29 листопада 2016 року.

Встановлено, що за домовленістю сторін кінцевий термін повернення позики був визначений згідно з розпискою відповідача від 06 грудня 2016 року, за якою остаточною датою повернення суми боргу у повному обсязі було 30 квітня 2017 року. Встановлено, що сума боргу у погоджений строк повернута відповідачем не була.

У зв`язку з цим, 28 березня 2018 року позивач направила відповідачу засобами поштового зв`язку письмову вимогу про погашення заборгованості за договором позики у семиденний строк з дати отримання цієї вимоги, однак дана вимога була залишена відповідачем без належного реагування.

Встановлено, що ОСОБА_1 частково повертала позику, що підтверджено розписками ОСОБА_2 , а саме:

від 13 травня 2016 року на суму 20 000,00 грн.;

від 29 червня 2016 року на суму 33 000,00 грн.;

від 28 липня 2016 року на суму 34 000,00 грн.;

від 06 жовтня 2016 року на суму 33 810,00 грн.;

від 21 грудня 2016 року на суму 60 000,00 грн.;

від 30 грудня 2016 року на суму 75 000,00 грн.;

від 10 квітня 2017 року на суму 72 000,00 грн.;

від 29 червня 2017 року на суму 50 000,00 грн.;

від 07 липня 2017 року на суму 22 000,00 грн.;

від 02 жовтня 2017 року на суму 72 000,00 грн.;

від 27 грудня 2017 року на суму 72 000,00 грн.,

що в цілому складає суму коштів у розмірі 543 810,00 грн., є сплатою 3% щомісячної винагороди за користування грошовими коштами позивача і складає 33 810,00 грн. щомісячно, відповідно до умов договору позики (розписки) від 07 травня 2016 року.

Згідно з розрахунком позивача, відповідач зобов`язана була сплатити позивачу винагороду за користування чужими грошовими коштами у розмірі 1 014 300,00 грн., із яких:

за період із 07 травня 2016 року по 07 грудня 2016 року (8 місяців) 270 480,00 грн.;

за період із 07 січня 2017 року по 07 грудня 2017 року (12 місяців) 405 720,00 грн.;

за період із 07 січня 2018 року по 07 жовтня 2018 року (10 місяців) 338 100,00 грн.

Різниця недоотриманої позивачем винагороди (процентів) за користування грошовими коштами станом на 25 жовтня 2018 року складає 470 490,00 грн. (1 014 300,00 грн. - 543 810,00 грн.).

Згідно з розрахунком позивача, відповідач зобов`язана була сплатити позивачу інфляційні втрати у розмірі 628 279,73 грн. та 3% річних у розмірі 111 111,00 грн. станом на 25 жовтня 2018 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наявності між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки матеріалами справи підтверджується як факт отримання відповідачем грошових коштів за договором позики, так і зобов`язання їх повернути. При цьому, відповідач порушила зобов`язання щодо своєчасного повернення суми боргу та процентів за договором позики, тому з неї на користь позивача підлягають стягненню грошові кошти у сумі, яка дорівнює загальному розміру основного зобов`язання та невиплаченої щомісячної винагороди за користування чужими грошовими коштами. Крім того, суд першої інстанції вказав, що на правовідносини, які виникли між сторонами поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання, а тому позивач має право вимагати стягнення з відповідача 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання та інфляційних втрат за весь час прострочення сплати боргу у гривнях. Визначені позивачем суми обраховані у письмових розрахунках та перевірені судом, їх розмір та порядок нарахування не оспорюється відповідачем, а також не викликає сумнівів в їх правильності і обґрунтованості.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики в строк та в порядку, що передбачені договором.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

З наданої ОСОБА_1 розписки від 07 травня 2016 року встановлено, що відповідач зобов`язалася повернути позивачці суму боргу, отриману у період з 2014 по 2015 роки у розмірі 797 000,00 грн. відповідно до розписок, за винагороду у розмірі 4,75 % річних за кожен місяць від суми позики, що складає 33 810,00 грн. При цьому відповідач зобов`язалася з цього часу регулярно до 30 числа кожного місяця в повному об`ємі виплачувати винагороду, яка буде обраховуватися із усіх грошових коштів, які належать позивачу та знаходяться у цей час в її користуванні, у сукупності позики 797 000,00 грн. та заборгованості з винагороди 330 100,00 грн., що загалом складає 1 127 100,00 грн. Винагороду відповідач зобов`язалася виплачувати із розрахунку 3 % від загальної суми, що відповідає сумі 33 810,00 грн. за кожен місяць користування.

Окрім того, за домовленістю сторін кінцевий термін повернення позики був визначений розпискою від 06 грудня 2016 року, за якою остаточна дата повернення суми боргу у повному обсязі 30 квітня 2017 року.

Отже, розписки ОСОБА_1 , видані ОСОБА_2 07 травня 2016 року та 06 грудня 2016 року, є тими документами, що підтверджують виникнення у сторін правовідносин за договором позики.

Встановивши справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшовши правильного висновку про укладення сторонами договору позики, суд першої інстанції обгрунтовано виходив із того, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 умов договору позики, укладеного з ОСОБА_2 , у неї утворилась заборгованість, тому позивач вправі вимагати стягнення суми позики та винагороди за умовами договору, а також 3% річних та інфляційних втрат, згідно частини другої статті 625 ЦК України.

Проте колегія суддів не погоджується з розміром заборгованості, визначеної позивачем, і з яким погодився суд першої інстанції, оскільки суд не звернув уваги на таке.

Встановлено, що строк дії договору позики - до 30 квітня 2017 року.

Розмір винагороди за користування чужими грошовими коштами з 07 квітня 2016 року становив 3% від загальної суми (1 127 100,00 грн.), що відповідає сумі 33 810,00 грн. за кожен місяць користування.

28 березня 2018 року ОСОБА_2 направила на адресу відповідачки вимогу (повідомлення) щодо повернення позики та сплати винагороди, тобто після спливу строку повернення позики, визначеної у договорі позики.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Ураховуючи вищевказані обставини, у відповідності до частини другої статті 625 ЦК України, відповідач зобов`язаний сплатити позивачу суму боргу в розмірі 1 127 100,00 грн. з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних з простроченої суми за період з 01 травня 2017 року (тобто з дня, наступного за останнім днем строку повернення позики) по 25 жовтня 2018 року (у межах заявлених позовних вимог).

3% річних розраховується за формулою: [Сума боргу] ? [Процентна ставка (%)] / 100% ? [Кількість днів] / [Кількість днів у році].

1 127 100,00 грн. х 3% / 100% х 543 /365 = 50 302,63 грн.

Інфляційні нарахування розраховуються за формулою:[Інфляційні нарахування] = [Сума боргу] ? [Сукупний індекс інфляції] / 100% - [Сума боргу].

У період з 01.05.2017 року по 15.10.2018 року індексація на суму 1 127 100,00 грн.

[Сукупний індекс інфляції] = 101,30% ? 101,60% ? 100,20% ? 99,90% ? 102,00% ? 101,20% ? 100,90% ? 101,00% ? 101,50% ? 100,90% ? 101,10% ? 100,80% ? 100,00% ? 100,00% ? 99,30% ? 100,00% ? 101,90% = 114,452% (за період травень 2017 року - вересень 2018 року).

1 127 100,00 грн. ? 114,452% / 100% - 1 127 100,00 грн. = 162 884,13 грн.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Застосовуючи наведені норми права, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постановах: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси заявника забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір процентів за користування грошовими коштами у договорах позики (боргових розписках) сторонами визначений у розмірі 3 % від загальної суми (1 127 100,00 грн), що відповідає сумі 33 810,00 грн.за кожен місяць користування.

На користь позивача підлягають стягненню проценти, нараховані до спливу визначеного в розписці строку, на який надано кошти, тобто до 30 квітня 2017 року, оскільки після зазначеної дати в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, після спливу визначеного у договорі позики (розписці від 06 грудня 2016 року) строку повернення позики, кредитор ОСОБА_2 втратила право нараховувати передбачені договором проценти (винагороду) за позикою.

Враховуючи, що строк повернення позики сплив 01 травня 2017 року (день, наступний за останнім днем строку повернення позики), то відповідач на користь позивача за користування коштами повинна була сплатити проценти нараховані за період з 07 травня 2016 року до 30 квітня 2017 року у розмірі 371 910,00 грн. (33 810,00 грн. (винагорода за кожен місяць прострочення зобов`язання) х 11 місяців прострочення зобов`язання).

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, що надані відповідачем до відзиву на позовну заяву розписки позивача на підтвердження повернення їй позики (а. с. 133-145, т. 1), а саме: від 13 травня 2016 року на суму 20 000,00 грн.; від 29 червня 2016 року на суму 33 000,00 грн.; від 28 липня 2016 року на суму 34 000,00 грн.; від 6 жовтня 2016 року на суму 33 810,00 грн.; від 21 грудня 2016 року на суму 60 000,00 грн.; від 30 грудня 2016 року на суму 75 000,00 грн.; від 10 квітня 2017 року на суму 72 000,00 грн.; від 29 червня 2017 року на суму 50 000,00 грн.; від 7 липня 2017 року на суму 22 000,00 грн.; від 2 жовтня 2017 року на суму 72 000,00 грн.; від 27 грудня 2017 року на суму 72 000,00 грн., що загалом складає суму коштів в розмірі 543 810,00 грн., є сплатою 3 % щомісячної винагороди за користування грошовими коштами позивача і складає 33 810,00 грн. щомісячно відповідно до умов договору позики (розписки) від 7 травня 2016 року.

Оскільки за користування грошовими коштами позивачавідповідач сплатила 543 810,00 грн. щомісячної винагороди (проценти), тоді як повинна була сплатити проценти нараховані за період з 07 травня 2016 року до 30 квітня 2017 року у розмірі 371 910,00 грн., колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача процентів за користування грошовими коштами позивача, оскільки відповідачем проценти фактично було сплачено, що підтверджується розписками, наявними у матеріалах справи.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути порушені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Відповідно до норм статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про наявність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності до вимог кредитора, адже позов у даній справі було пред`явлено 6 квітня 2018 року, а в суді першої інстанції відповідач підтвердила написання нею власноруч боргової розписки від 7 травня 2016 року, що свідчить про те, що вона вчинила дію на підтвердження визнання нею свого боргу перед позивачем, тобто мало місце переривання строку позовної давності.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог, стягнення з відповідача на користь позивача 1 127 100,00 грн. - основного боргу, 50 302,63 грн. - 3% річних, 162 884,13 грн. - інфляційних втрат, у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування коштами відмовити.

Згідно з ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Позов та апеляційну скаргу задоволено частково, пропорційно розміру задоволених вимог підлягають стягненню: з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору за подання позову у розмірі 5 021,70 грн.; з позивача на користь відповідача витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 5 682,45 грн.

Відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК Україна при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Враховуючи ч. 10 ст. 141 ЦПК України, оскільки на позивача покладену більшу суму судових витрат, то з позивача на користь відповідача підлягає стягненню різниця між сумами судових витрат у розмірі 660,75 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики: 1 127 100,00 грн. - основного боргу, 50 302,63 грн. - 3% річних, 162 884,13 грн. - інфляційних втрат.

В задоволенні решти вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 660,75 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 15 березня 2023 року.

Головуючий: Судді: