Рішення

від 09.03.2023 по справі 554/10118/21

ОКТЯБРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ПОЛТАВИ

Дата документу 09.03.2023Справа № 554/10118/21 Провадження № 2/554/2493/2023

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 березня 2023 року м. Полтава

Октябрський районний суд м. Полтави в складі:

головуючого судді Материнко М.О.,

за участю секретаря Закори Т.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Полтаві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю « Житло Інвест Полтава » до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача адвокат Дробаха А.Е. звернувся до суду з позовом про визнання відповідача ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням , а саме кімнатою АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що на підставі договору купівлі-продажу державного майна від 29.06.1994 року , укладеного між Фондом комунального майна області та ВАТ « Полтаваагротранс » ( після зміни найменування ПАТ « Полтаваагротранс », посвідченого державним нотаріусом другої Полтавської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 2-1746, ВАТ « Полтаваагротранс » набуло право власності на будівлю гуртожитку літ. « А-9 », що складається з підвалу літ. « А1-9 », спортклубу літ. « А-1 » та підвалу літ. « А1-1 », розташованих в АДРЕСА_2 .

Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1 від 27.05.2015 року, зареєстрованого в ДРРП за № 446572253101, будівля гуртожитку літ. « А-9 », що розташована за адресою АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності ТОВ « Житло Інвест Полтава », власність спільна часткова, розмір частки складає 3809/5000. Крім того, співвласниками зазначеного будинку є його мешканці, які набули право власності шляхом укладення договорів купівлі-продажу кімнат.

Передача на баланс ТОВ « Житло Інвест Полтава » була здійснена згідно акту прийому передачі від 02.06.2015 року та додатку до акту прийому передачі від 09.06.2015 року.

Відповідач зареєстрований у кімнаті № НОМЕР_2 вищевказаного гуртожитку, але у ній не проживає, не сплачує комунальні послуги, участі в утриманні житла не приймає.

Факт тривалого не проживання відповідача у кімнаті № 419 гуртожитку підтверджується актом про не проживання від 04.10.2021 року та поясненнями , викладеними самим ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на інше судове рішення, по справі між цими ж сторонами, в яких він зазначав, що за адресою реєстрації не проживає, а проживає разом із дружиною та сином за адресою : АДРЕСА_3 .

Реєстрація відповідача у кімнаті № 419 гуртожитку, створює позивачу як власнику житла перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження майном, а тому звернулися до суду із вказаним позовом.

Ухвалою судді Октябрського районного суду м. Полтави від 26.10.2021 року відкрите загальне позовне провадження по справі, призначено підготовче судове засідання.

Від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позов ( пояснення ), в якому він проти його задоволення категорично заперечував. Вказав, що з 31.03.1982 року зареєстрований та проживає за адресою : АДРЕСА_4 .

Разом із ним в кімнаті зареєстровані та проживають : його батько ( він і отримав ордер на вселення у дане житлове приміщення ), матір, сестра та син сестри.

Після укладення у 2007 році шлюбу з ОСОБА_2 ( після реєстрації шлюбу ОСОБА_3 ) та народження сина , дійсно деякий час проживав прожив із дружиною та сином у квартирі знайомих за адресою : АДРЕСА_3 .

Починаючи з серпня 2020 року по даний час постійно проживає із членами своє сім`ї за адресою реєстрації, веде з ними спільне господарство та сплачує комунальні послуги, бере активну участь у житті гуртожитку.

Факт його постійного проживання за адресою реєстрації підтверджується письмовими поясненнями членів його сім`ї, які разом із ними зареєстровані, а саме ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та письмовими показами сусідів ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .

Крім того вказав, що іншого житла, окрім спірного, не має.

Від представника позивача на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій він позов підтримав, прохав задовольнити.

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 06.07.2022 року підготовче засідання закрито, призначено судове засідання для розгляду справи по суті.

В судове засідання представник позивача адвокат Дробаха А.Е. не з`явився, направивши заяву про розгляд справи у його відсутність, позов підтримав, прохав задовольнити.

Від відповідача на адресу суду надійшла заява про розгляд справи у його відсутність та відсутність його представника ОСОБА_10 , в задоволенні позову прохав відмовити в повному обсязі.

Дослідивши та проаналізувавши письмові докази по справі судом встановлені наступні обставини.

Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу державного майна від 29.06.1994 року , укладеного між Фондом комунального майна області та ВАТ « Полтаваагротранс » ( після зміни найменування ПАТ « Полтаваагротранс », посвідченого державним нотаріусом другої Полтавської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 2-1746, ВАТ « Полтаваагротранс » набуло право власності на будівлю гуртожитку літ. « А-9 », що складається з підвалу літ. « А1-9 », спортклубу літ. « А-1 » та підвалу літ. « А1-1 », розташованих в АДРЕСА_2 .

Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1 від 27.05.2015 року, зареєстрованого в ДРРП за № 446572253101, будівля гуртожитку літ. « А-9 », що розташована за адресою АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності ТОВ « Житло Інвест Полтава », власність спільна часткова, розмір частки складає 3809/5000.

Крім того, співвласниками зазначеного будинку є його мешканці, які набули право власності шляхом укладення договорів купівлі-продажу кімнат.

Передача на баланс ТОВ « Житло Інвест Полтава » була здійснена згідно акту прийому передачі від 02.06.2015 року та додатку до акту прийому передачі від 09.06.2015 року.

У будівлі гуртожитку, а саме в кімнаті № 419 зареєстрований відповідач ОСОБА_1 , його батько ОСОБА_4 , мати ОСОБА_6 , сестра ОСОБА_5 та син сестри ОСОБА_11 .

Предметом спору у даній справі є вимоги власника житлового будинку про визнання відповідача таким, що втратив право користування кімнатою у цьому будинку, в якій він зареєстрований.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 як член сім`ї батька ОСОБА_4 правомірно вселився та зареєстрований у спірному житловій кімнаті на законних підставах.

Дана обставина представником позивача не заперечується.

За змістом статті 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Згідно ч. 1 ст. 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.

Факт постійного проживання відповідача з серпня 2020 року за адресою реєстрації, а саме у кімнаті № НОМЕР_2 гуртожитку, що розташований за адресою : АДРЕСА_2 , оплати комунальних послуг підтверджується письмовими заявами членів його сім`ї батька матері та сестри , з якими він веде спільне господарство, його дружини ОСОБА_12 , та сусідів : ОСОБА_7 , ОСОБА_13 , ОСОБА_9 .

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Судом встановлено, що відповідач набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном .

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).

Європейський суд з прав людини вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла". Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до

Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Законність визнання особи такою, що втратила право користування житлом, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Визнання відповідача особою такою, що втратила право користування житлом в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням права позивача як власника спірного житлового приміщення на фактичне користування своїм майном з правом відповідача на користування цим житлом.

Як на доказ не проживання у спірному жилому приміщенні відповідача позивач посилались на акт від 04.10.2021 року, який складений та підписаний трьома особами, що проживають на у гуртожитку, розташованому за адресою : АДРЕСА_2 .

Проте вказаний акт не може бути належним доказом розумінні статті 77 ЦПК України, який містить інформацію щодо предмета доказування, оскільки акт про не проживання особи у жилому приміщенні складається і підписується уповноваженим представником житлово-комунального підприємства, управляючої компанії, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, а висновки в ньому робляться після з`ясування таких обставин як наявність у квартирі речей відповідача, причини відсутності відповідача на час перевірки тощо.

Акт наданий позивачем до суду на підтвердження наявності обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, складений та підписаний сусідами без з`ясування обставин щодо проживання чи не проживання відповідача у кімнаті АДРЕСА_5 , без обстеження житлової кімнати.

Самостійне зазначення відповідачем свого місця проживання як « АДРЕСА_3 », в апеляційній скарзі на інше судове рішення у справі, яка слухалася між цими ж сторонами, але з іншим предметом та підстав, як доказ його не проживання за адресою реєстрації, суд також не приймає до уваги, оскільки апеляційна скарга, долучена представником позивача до матеріалів справи, датована 09.06.2020 року, а судом встановлений факт постійного проживання ОСОБА_1 за адресою реєстрації - з серпня 2020 року.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями.

Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Матеріали справи не містять будь-яких доказів щодо наявності у відповідача іншого житла.

У спірній кімнаті гуртожитку він зареєстрований та постійно проживає понад 30 років, що не спростовано належними та допустимими доказами позивача, а тому врахувавши вищенаведені обставини та оцінивши питання визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, суд вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом не відповідає балансу захисту інтересів сторін.

Враховуючи вищевикладене, оскільки позивачем не надано належних, допустимих та беззаперечних доказів, а судом не встановлено обставин, щодо не проживання відповідача у спірному жилому приміщенні , та що позивач змінив місце проживання в зв`язку із створенням сім`ї та має інше житло, які б давали підстави визнати його таким, що втратив право користування цим жилим приміщенням, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити за їх недоведеністю .

В зв`язку з відмовою в задоволенні позову судові витрати не підлягають до стягнення із відповідача на користь позивача , на підставі ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 78-80, 141, 258, 268, 352 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю « Житло Інвест Полтава » до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю « Житло Інвест Полтава », юридична адреса : м. Полтава вул. Київське шосе,56, код ЄДРПОУ 39691289.

Відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса реєстрації : АДРЕСА_4 .

Повний текст судового рішення виготовлено 17.03.2023 р.

Суддя М.О. Материнко