Постанова

від 23.10.2023 по справі 554/10118/21

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 554/10118/21 Номер провадження 22-ц/814/3407/23Головуючий у 1-й інстанції Материнко М.О. Доповідач ап. інст. Обідіна О. І.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2023 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Полтавського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Обідіної О.І.,

суддів: Бутенко С.Б., Прядкіної О.В.,

за участю секретаря: Галушко А.О.

розглянула увідкритому судовомузасіданні вм.Полтаві апеляційнускаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Житло Інвест Полтава» на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 09 березня 2023 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Житло Інвест Полтава» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користуванняжитловим приміщенням,

В С Т АН О В И Л А :

У жовтні 2021 року ТОВ «Житло Інвест Полтава» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання його особою, яка втратила право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позовних вимог зазначало, що згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1 від 27.05.2015 року, зареєстрованого в ДРРП за №446572253101, будівля гуртожитку літ. « А-9 », що розташована за адресою АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності ТОВ «Житло Інвест Полтава», власність спільна часткова, розмір частки складає 3809/5000. Крім того, співвласниками зазначеного будинку є його мешканці, які набули право власності шляхом укладення договорів купівлі-продажу кімнат.

Передача на баланс ТОВ «Житло Інвест Полтава» була здійснена згідно акту прийому передачі від 02.06.2015 року та додатку до акту прийому передачі від 09.06.2015 року.

Відповідач зареєстрований у кімнаті №419 вищевказаного гуртожитку, але у ній не проживає, не сплачує комунальні послуги, участі в утриманні житла не приймає.

Факт тривалого не проживання відповідача у кімнаті №419 гуртожитку підтверджується актом про не проживання від 04.10.2021 року та поясненнями, викладеними самим ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на інше судове рішення по справі між цими ж сторонами, в яких він зазначав, що за адресою реєстрації не проживає, а проживає разом із дружиною та сином за адресою: АДРЕСА_2 .

Реєстрація відповідача у кімнаті № 419 гуртожитку створює товариству, як власнику житла, перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном.

За вказаних обставин, просить визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме кімнатою АДРЕСА_3 .

Рішенням Октябрського районного суд м. Полтави від 09 березня 2023 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Житло Інвест Полтава» відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості.

Не погодившись з даним судовим рішенням, ТОВ «Житло Інвест Полтава» оскаржило його в апеляційному порядку.

В своїй апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, не повне з`ясування фактичних обставин по справі та відсутність правової оцінки зібраним по справі доказам, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Зазначає, що судом першої інстанції безпідставно не враховано приєднані до справи письмові докази, яким було надано правової оцінки в межах розгляду цивільної справи №554/4570/19 та встановлено факт не проживання ОСОБА_1 разом зі своєю дружиною та сином в гуртожитку більше десяти років, оскільки їх постійним місцем проживання є квартира АДРЕСА_2 .

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що на підставі договору купівлі-продажу державного майна від 29.06.1994 року, укладеного між Фондом комунального майна області та ВАТ «Полтаваагротранс» (після зміни найменування ПАТ «Полтаваагротранс», посвідченого державним нотаріусом другої Полтавської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 2-1746, ВАТ «Полтаваагротранс» набуло право власності на будівлю гуртожитку літ. «А-9», що складається з підвалу літ. «А1-9», спортклубу літ. «А-1» та підвалу літ. «А1-1», розташованих в АДРЕСА_1 .

Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1 від 27.05.2015 року, зареєстрованого в ДРРП за № 446572253101, будівля гуртожитку літ. «А-9», що розташована за адресою АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ТОВ «Житло Інвест Полтава», власність спільна часткова, розмір частки складає 3809/5000.

Крім того, співвласниками зазначеного будинку є його мешканці, які набули право власності шляхом укладення договорів купівлі-продажу кімнат.

Передача на баланс ТОВ «Житло Інвест Полтава» була здійснена згідно акту прийому передачі від 02.06.2015 року та додатку до акту прийому передачі від 09.06.2015 року.

У будівлі гуртожитку, а саме в кімнаті № 419 зареєстрований відповідач ОСОБА_1 , його батько ОСОБА_2 , мати ОСОБА_3 , сестра ОСОБА_4 та син сестри ОСОБА_5 , що не заперечується сторонами та доводиться відомостями форми А1 про їх ресторацію з 1979 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у спірній кімнаті гуртожитку відповідач зареєстрований та постійно проживає понад 30 років, будь-яких належних та достатніх доказів на доведення обставин, якими обґрунтуванні заявлені вимоги, позивачем надано не було.

Крім того, посилаючись на усталену судову практику ЄСПЛ суд зазначив, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За змістом статті 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, позивач свої вимоги про визнання особи такою, шо втратила право користування жилим приміщенням пов`язував з правовими підставами, визначеними положеннями ст.ст. 71,72 ЖК УРСР.

Так, ст. 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.

Європейський суд з прав людини вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла". Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.

Так, на підтвердження заявлених вимог про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщення, позивачем надано сулу акт про не проживання від 04.10.2021 року, який підписано трьома мешканцями гуртожитку.

В його друкованому тексті містяться відомості про те, що ОСОБА_1 в кімнаті 419 гуртожитку фактично не проживає більше трьох років, оскільки місцем його проживання є квартира АДРЕСА_2 .

Оцінюючи вказаний акт, необхідно зазначити, що він не є тим доказом, який би беззаперечно свідчив про наявність підстав для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Вказаний акт являє собою надрукований текст, який містить графи «громадянин», «підпис». В ці графи рукописним текстом внесені прізвища осіб та їх паспортні дані. Все інше завчасно надруковано.

При цьому, самі особи, які підписали даний акт, судом безпосередньою в якості свідків не допитувались та відповідно не повідомили звідки їм відомо про фактичне місце проживання відповідача по АДРЕСА_4 .

Також не можна вважати належними та достатніми доказами для висновку про доведеність позивачем заявлених вимог, приєднані до справи копії процесуальних заяв ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по справі за позовом ТОВ «Житло Інвест Полтава» про стягнення заборгованості по орендній платі, оскільки описувані в них події щодо не проживання ОСОБА_1 в спірній кімнаті є обраним відповідачами способом спростувати пред`явлені до них вимоги, а відтак не звільняють позивача по даній справі від свого процесуального обов`язку довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Крім того, судом першої інстанції при вирішенні спірних правовідносин обґрунтовано застосовано усталену практику ЄСПЛ в справах подібної категорії щодо балансу інтересів при втручанні у право заявника на повагу до його житла.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зав`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зав`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03), що має переслідувати легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та бути необхідним заходом у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду щодо відсутності правових підстав для задоволення позову та не містять нових фактів чи засобів доказування, які б свідчили про їх помилковість.

Фактично апелянт висловлює свою незгоду із здійсненою судом першої інстанції оцінкою доказів, в тому числі і щодо письмових заяв осіб, які не допитувались судом безпосередньо в судовому засіданні.

Відхиляючи вказане твердження необхідно відмітити, що у суду апеляційної інстанції в даному випадку відсутні процесуальні підстави для переоцінки зібраних по справі доказів. Крім того, критично оцінюючи надані стороною відповідача докази щодо заперечень підстав позову, самим позивачем в ході розгляду справи не було надано суду належних та беззаперечних доказів факту відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

За вказаних обставин, у колегії суддів відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення місцевого суду, яке ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, ч.1 п. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Товариства зобмеженою відповідальністю«Житло ІнвестПолтава» залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 09 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено 01 листопада 2023 року.

Судді: О. І. Обідіна С. Б. Бутенко О. В. Прядкіна