Постанова

від 14.02.2023 по справі 522/12907/15-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1211/23

Справа № 522/12907/15-ц

Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.02.2023 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Таварткіладзе О.М., Князюка О.В.

за участю секретаря: Дубрянської Н.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Ювелірний дім «Лукацький» про стягнення боргу за договором позики, визнання договору недійсним, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Шенцевої О.П. 16 березня 2021 року у м. Одеса,

встановила:

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ТОВ «Ювелірний дім «Лукацький» у якому, з урахуванням уточнень, просив суд: стягнути з ОСОБА_2 суму основного боргу за договором позики у розмірі 2 885 055,60 грн., суму відсотків у розмірі 281 680,40 грн., суму неустойки у розмірі 947 646 грн.; визнати дійсним договір застави квартири АДРЕСА_1 від 19.03.2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 03.08.2015 року.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції послався на те, що у зв`язку з відсутністю оригіналів розписок, і як наслідок неможливістю проведення судової почеркознавчої експертизи, у суду не має достатньо доказів щодо отримання ОСОБА_2 у позивача зазначених у позові грошових коштів, а тому суд відмовив у задоволенні позову у позові у повному обсязі, однак такі висновки суду є помилковими оскільки оригінали боргових розписок були передані судом на дослідження до Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз разом із матеріалами справи № 522/12907/15-ц, відповідно до ухвали суду від 06.07.2016 року, і ці оригінали до цього часу не були повернуті суду.

Сторони про розгляд справи на 14.02.2023 рокубули сповіщені належним чином.

Заяв, клопотань, від сторін по справі на адресу Одеського апеляційного суду не надходило.

Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Апеляційний суд, з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутності сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування судом норм матеріального права; невідповідність висновків суду обставинам справи.

З наявних у матеріалах справи копій боргових розписок, ОСОБА_1 25.11.2014 року передав ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 35 000 доларів США, 18.03.2015 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 30 000 доларів США, також 18.03.2015 року позивач передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошті на суму 15 000 доларів США (т.1 а.с.5-7).

Крім того, у матеріалах справи міститься заява ОСОБА_2 , у якій зазначено, що відповідач передає ОСОБА_1 , у якості додаткової гарантії повернення грошових коштів у розмірі 57 000 доларів США, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 31.07.2000 року.

ОСОБА_2 у своїх запереченнях вказує, що грошові кошті у позивача не отримувала, розписок не писала.

У зв`язку з тим, що відповідачка не визнавала факт отримання нею грошових коштів та написання розписок, по справі судом першої інстанції неодноразово призначались судові почеркознавчі експертизи. Однак, експертне дослідження не було проведено по причині відсутності оригіналів спірних розписок.

На підставі наведеного суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у зв`язку із відсутністю оригіналів розписок, і як наслідок, неможливістю проведення судової почеркознавчої експертизи, у суду не має достатньо доказів щодо отримання ОСОБА_2 у позивача зазначених у позовній заяві грошових коштів, на підставі чого судом відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання його позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ст. 1047 ЦК України).

З системного аналізу норм ст. ст. 1046, 1047 ЦК України вбачається, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо в тексті останнього сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Разом з тим, якщо факт передання грошових коштів відрізняється від моменту підписання договору між сторонами, то він може підтверджуватися розпискою або іншими документами, тобто письмовими доказами. При цьому чинне законодавство України не встановлює обов`язковості написання розписки про передачу грошових коштів, якщо між сторонами укладений договір позики в письмовій формі або ними використовуються інші документи на підтвердження факту передання грошових коштів.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування ст. ст. 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Відповідні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження № 14-465св18).

Відповідно до розписки від 25.11.2014 року, ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 35 000 доларів США. У вказаній розписці зазначено, що відповідач зобов`язалась віддати частину суми позичених у позивача грошей у розмірі 20 000 доларів США 25.12.2014 року, залишок суми у розмірі 15 000 доларів США відповідач зобов`язалась повернути за першою вимогою ОСОБА_1 .

Згідно боргової розписки від 18.03.2015 року, ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошову суму у розмірі 30 000 доларів США. Вказану грошову суму відповідач зобов`язалась повернути до 25.05.2015 року. Крім того, у розписці вказано, що у випадку неповернення суми боргу у вищевказаний строк, ОСОБА_2 зобов`язана сплатити на користь ОСОБА_1 суму неустойки у розмірі суми боргу за даною розпискою.

Також у той же день, 18.03.2015 року, сторонами було укладено ще один договір позики, згідно якого позивач передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошті на суму 15 000 доларів США, про що свідчить відповідна розписка. У розписці зазначено, що суму боргу у розмірі 15 000 доларів США ОСОБА_2 повинна повернути до 25.05.2015 року. За користування вказаною сумою відповідач зобов`язалась сплачувати на користь ОСОБА_1 проценти щомісячно у розмірі 12% від загальної суми боргу. Крім того, у випадку неповернення суми боргу у вищевказаний строк, ОСОБА_2 повинна сплатити на користь ОСОБА_1 суму неустойки у розмірі суми боргу за даною розпискою.

Колегія суддів враховує, що аналіз формулювань, використаних сторонами договору позики при визначенні предмету договору, свідчить про завершеність дії щодо передання грошових коштів на момент його укладення.

Таким чином, колегія суддів доходить до висновку, що надання вказаних розписок позичальником є доказом не лише укладення договорів позики, але й посвідчує факт передання грошових сум позичальнику.

За своїми правовими ознаками укладені між сторонами договори позики є реальними, односторонніми (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона-позичальник зобов`язується до здійснення дії - повернення позики, а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатними або безоплатними правочинами, на підтвердження яких сторони досягли згоди.

Що стосується відсутності у матеріалах справи оригіналів вказаних розписок, то колегія суддів враховує, що такі оригінали зберігалися у позивача ОСОБА_1 , і під час судового засідання 06.07.2016 року оригінали розписок були оглянуті під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому, зауваження щодо їх справжності від суду не надходили.

У подальшому, оригінали розписок від 25.11.2014 року, 18.03.2015 року, 18.03.2015 року та заяви від 19.03.2015 року були вилучені судом першої інстанції та направлені до Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз для проведення експертизи на підставі ухвали суду від 06.07.2016 року. Однак, вищезазначені оригінали документів не було повернуто з Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз на адресу суду після первинного направлення справи до зазначеної установи.

Таким чином, оригінали вказаних розписок на сьогоднішній день є втраченими, однак, вина позивача у їх втраті відсутня, і покладення відповідальності на ОСОБА_1 за неможливість надання оригіналів боргових розписок до суду колегія суддів вважає безпідставним.

Враховуючи, що у судовому засіданні 06.07.2016 року судом першої інстанції було оглянуто оригінали розписок від 25.11.2014 року, 18.03.2015 року, 18.03.2015 року та заяви від 19.03.2015 року, та від суду не надійшли заперечення щодо їх неідентичності копіям вказаних розписок, долучених до позовної заяви, колегія суддів вважає за необхідне здійснити розгляд справи з урахуванням копій розписок від 25.11.2014 року, 18.03.2015 року, 18.03.2015 року та заяви від 19.03.2015 року, як належних доказів у справі.

Оскільки відповідачем ОСОБА_2 не доведено факт того, що вона не підписувала розписки від 25.11.2014 року, 18.03.2015 року, 18.03.2015 року та не отримувала зазначені у них грошові кошти, то такі договори позики, в силу дії презумпції правомірності правочинів, колегія суддів визнає дійсним.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти) у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були йому передані позикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором.

Доказів повернення суми боргу відповідачкою матеріали справи не містять.

Відповідно до частини першої - другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги або заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані підтверджуються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере докази, що не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини. які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частиною першою статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19.12.2018 року у справі № 544/174/17 зроблено висновок щодо застосування ст. 545 ЦК України і вказано, що у ч. 3 ст. 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

Встановивши, що у позивача були наявні оригінали договорів позики на час розгляду справи судом першої інстанції, і відповідачем належними доказами не доведено повернення позики позивачеві, колегія суддів доходить висновку, що боргове зобов`язання за розписками від 25.11.2014 року, 18.03.2015 року, 18.03.2015 року не виконано, у зв`язку із чим наявні правові підстави для стягнення суми боргу з відповідача відповідно до заявлених позовних вимог, а саме у гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України станом на 15.06.2015 року (21,0588 грн. за долар США).

Таким чином, сума боргу за розпискою від 25.11.2014 року, яка підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача, становить 737 100 грн. (35 000 доларів СШАх21,06 грн.).

Також колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується із доводами ОСОБА_1 про необхідність стягнення 3 % річних з боржника відповідно до вимог ст. 625 ЦК України, оскільки права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов`язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі № 758/1303/15-ц).

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час, період розрахунку прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України).

З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов`язання з повернення заборгованості за договором позики, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України.

З позовної заяви вбачається, що періодом, за який ОСОБА_1 просить стягнути з відповідачки 3 % річних від простроченої суми боргу, за розпискою від 25.11.2014 року є: з 25.12.2014 року по 05.06.2015 року.

На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку про стягнення з боржника трьох процентів річних, відповідно до ст. 625 ЦК України, за вказаний період у розмірі 9 815 грн.

Таким чином, загальна сума боргу, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за розпискою від 25.11.2014 року, становить 746 915 грн.

За розпискою від 18.03.2015 року ОСОБА_2 повинна сплатити позивачу 1 263 600 грн. (30 000 доларів США основного боргу + 30 000 доларів США неустойки х 21, 06 грн.).

Крім того, колегія суддів доходить висновку про стягнення з боржника трьох процентів річних на підставі положень ст. 625 ЦК України за період, вказаний у позовній заяві - з 25.05.2015 року по 05.06.2015 року, у розмірі 1 246,29 грн.

Загальна сума боргу, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за розпискою від 18.03.2015 року, становить 1 264 846,29 грн.

За розпискою від 18.03.2015 року ОСОБА_2 повинна сплатити позивачу: 15 000 доларів США основного боргу + 15 000 доларів США неустойки + 12% від суми боргу за два місяці з 18.03.2015 року по 18.05.2015 року, що дорівнює 3 600 доларів США.

Таким чином: 33 600 доларів США х 21, 06 грн.=707 616 грн.

Також підлягають стягненню з боржника три проценти річних на підставі положень ст. 625 ЦК України за період, вказаний у позовній заяві - з 25.05.2015 року по 05.06.2015 року, у розмірі 623,15 грн.

Загальна сума боргу, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за розпискою від 18.03.2015 року, становить 708 239,15 грн.

Таким чином, загальна сума боргу, що підлягає стягненню з боржника ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за розписками від 25.11.2014 року, 18.03.2015 року, 18.03.2015 року, становить 2 720 000,44 грн.

Що стосується вимог ОСОБА_1 про стягнення з боржника процентів від суми позики, то колегія суддів зазначає наступне.

За змістом ст. 1 Закону України від 20.05.1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» облікова ставка НБУ один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (ст. 2 Закону № 679-XIV).

Пунктом 1 частини першої статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку.

Відповідно до ст. 27 Закону № 679-XIV НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Частиною другою ст. 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов`язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.

Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18.08.2004 року № 389 (далі Положення № 389; чинне на момент виникнення спірних правовідносин), визначено, що облікова ставка НБУ один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку.

Пунктами 3.1, 3.2 цього Положення визначено, що НБУ визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів: облікова ставка використовується НБУ одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші; облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово-кредитного регулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв`язки з Україною тощо.

Можна зробити висновок, що облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України гривні.

Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16.08.2017 року у справі № 6-2667цс16.

Враховуючи, що ч. 1 ст. 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої ст. 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України гривню буде суперечити частинам першій, третій ст. 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із ч. 1 ст. 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.

Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 10.04.2018 року у справі № 910/10156/17 та у постанові від 31.10.2018 року у справі № 14-318цс18.

Таким чином, вимоги позову ОСОБА_1 про стягнення з боржника процентів від суми позики за розписками від 25.11.2014 року, 18.03.2015 року, 18.03.2015 року задоволенню не підлягають.

Вказане кореспондується із правовим висновком, зробленим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 суми боргу за заявою від 19.03.2015 року, та визнання дійсним договору застави квартири АДРЕСА_1 від 19.03.2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , то колегія суддів зазначає наступне.

19.03.2015 року ОСОБА_2 написала заяву, у якій зазначила, що вона передає ОСОБА_1 , у якості додаткової гарантії повернення грошових коштів у розмірі 57 000 доларів США, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 31.07.2000 року.

Колегія суддів зазначає, що вказана заява не може вважатися договором позики, оскільки такий договір вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту заяви, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей. Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд в справах цієї категорії.

У даному випадку, заява від 19.03.2015 року не підтверджує факт передачі ОСОБА_2 грошових коштів в сумі 57 000 доларів США, що також підтверджено ОСОБА_1 , який зазначив у позовній заяві, що передача вказаних грошей була здійснена ним за усним договором позики у присутності двох свідків.

Однак, жодного доказу дійсної передачі вказаних грошових коштів матеріали справи не містять.

При цьому, колегія суддів враховує, що згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18.07.2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18).

Отже, колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_1 щодо факту укладення договору позики від 19.03.2015 року, та передачі відповідачці суми позики, оскільки вони не знайшли свого документального підтвердження.

Сам позивач вважає цей договір (заяву від 19.03.2015 року) договором застави квартири, який просить визнати дійсним, що унеможливлює вважати його договором позики.

Безпідставними також є доводи позовної заяви ОСОБА_1 про визнання дійсним договору застави квартири АДРЕСА_1 від 19.03.2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Як вже зазначалось вище, у заяві від 19.03.2015 року ОСОБА_2 зазначила, що вона передає ОСОБА_1 , у якості додаткової гарантії повернення грошових коштів, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 31.07.2000 року, та у разі невиконання боржником своїх зобов`язань, остання надає згоду на звернення стягнення на вказану квартиру.

Колегія суддів зазначає, що згідно положень ст. 1 Закону України «Про заставу», застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання або в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Статтею 13 Закону України «Про заставу» передбачено, що у випадках, якщо предметом застави є нерухоме майно, неподільні об`єкти незавершеного будівництва (подільні об`єкти незавершеного будівництва у випадках, визначених законом), майбутні об`єкти нерухомості, космічні об`єкти, договір застави нотаріально посвідчується на підставі відповідних правовстановлюючих документів.

Аналогічне положення також закріплене у ч. 1 ст. 577 ЦК України, згідно якої якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом.

Згідно ст. 14 Закону України «Про заставу», недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством України.

Згідно з ч. 4 ст. 55 Закону України «Про нотаріат» посвідчення правочинів щодо відчуження, іпотеки житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, а також правочинів щодо відчуження, застави транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін відповідного правочину.

Відповідно до ч. 4 ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, тобто його недійсність прямо встановлена законом.

Таким чином, оскільки законом чітко передбачено зміст, форму договору застави, та обов`язковість нотаріального оформлення такого договору у разі, коли його предметом є нерухоме майно, колегія суддів доходить до висновку, що заява від 19.03.2015 року, підписана ОСОБА_2 , не може бути визнана договором застави, оскільки така заява не відповідає жодної зі вказаних вимог законодавства.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з вимогами про визнання недійсним договору дарування від 03.08.2015 року квартири АДРЕСА_1 , посилався на порушення приписів ст. 12 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до ст. 575 ЦК України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

За правилами ст. 12 Закону України «Про іпотеку», правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Оскільки у суду відсутні правові підстави для задоволення вимог позивача про визнання дійсним договору застави (іпотеки) квартири АДРЕСА_1 від 19.03.2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , то, відповідно, не можуть бути задоволені і похідні від них позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 03.08.2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у зв`язку з порушенням, на думку позивача, при його укладенні ст. 12 Закону України «Про іпотеку».

При вказаних обставинах колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не з`ясував обставини справи, не визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, що є підставою для скасування рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року, та постановлення нового судового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , з наведених вище підстав.

Крім того, на підставі положень ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати за подання позовної заяви в сумі 4136,20 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 скасувати.

Постановити нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Ювелірний дім «Лукацький» про стягнення боргу за договором позики, визнання договору недійсним - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) суму боргу за розписками від 25 листопада 2014 року, 18 березня 2015 року, 18 березня 2015 року у загальному розмірі 2 720 000,44 гривень.

У задоволенні іншої частини позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 )на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 )судові витратив сумі 4136,20 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 17 березня 2023 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді О.В. Князюк

О.М. Таварткіладзе