Рішення

від 13.03.2023 по справі 607/14309/22

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Іменем України

13.03.2023 Справа №607/14309/22 Провадження № 2/607/280/2023

м. Тернопіль

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у складі:

головуючої судді Марциновської І.В.,

за участю: секретаря судового засідання Макогін А.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Хацкевича Р.М.,

відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Магдич Олени Олександрівни про визнання договору купівлі-продажу недійсним,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Магдич О.О. про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що ухвалою судді Тернопільського міського суду від 30.07.1997, постановленою у справі № 2-1722/97р., за заявою матері позивача ОСОБА_5 забезпечено позов та накладено заборону на вчинення будь-яких дій з 1/2 будинковолодіння на АДРЕСА_1 . Указана ухвала на даний час знаходиться у матеріалах цивільної справи Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області № 687/511/16-ц.

30.07.1997 ухвала про забезпечення позову направлена судом до Першої Тернопільської нотаріальної контори до виконання. 04.09.2007 відомості про обтяження зазначеного вище нерухомого майна внесені до електронного реєстру обтяжень за реєстраційним номером обтяження 5594709. При цьому в електронному Реєстрі обтяжень відомості про нерухоме майно, на яке ухвалою від 30.07.1997 накладене обтяження, зазначені як «будинок 1/2 частина, адреса: АДРЕСА_1 ». Тобто має місце невірне зазначення адреси нерухомого майна замість вірного « АДРЕСА_1 ».

10.12.2021 між ОСОБА_4 як продавцем та ОСОБА_2 як покупцем укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Даний правочин посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Магдич О.О.

Позивач уважає, що укладенням договору купівлі-продажу від 10.12.2021 ОСОБА_4 та приватний нотаріус Магдич О.О. порушили публічний порядок, встановлений законом, оскільки були обізнані про заборону відчуження указаного вище нерухомого майна, накладену ухвалою від 30.07.1997. Той факт, що ОСОБА_4 було відомо про накладення арешту на дане нерухоме майно підтверджується відмовою іншого нотаріуса посвідчити договір купівлі-продажу такого майна та зверненням ОСОБА_4 до позивача з проханням зняти вказаний арешт.

Позивач послався на положення ст. 228 ЦК України та постанову Верховного Суду від 11.03.2020, ухвалену у справі № 404/6619/17, у якій зазначено, що відчуження об`єкта нерухомості під час дії арешту суду та заборони на його відчуження є протиправним, тобто таким, що порушує публічний порядок, незалежно від того, що інформація про арешт була відсутня у відповідному державному реєстрі.

Позивач також зазначив, що між позивачем та ОСОБА_6 , який є батьком відповідача ОСОБА_4 , мав місце тривалий судовий спір щодо нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14.07.2017 у цивільній справі № 687/511/16-ц за позовом ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , виконавчого комітету Тернопільської міської ради та зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання права власності на житловий будинок відмовлено у задоволенні первісного та зустрічного позовів.

Дане судове рішення залишене в силі рішенням Апеляційного суду Тернопільської області (лише змінено обґрунтування мотивувальної частини рішення) та постановою Верховного Суду від 18.04.2018.

Позивач уважає, що оскільки у визнанні права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_6 відмовлено, усі правочини, вчинені останнім з даним майном до цього, у тому числі договори дарування такого майна ОСОБА_4 від 2006 та від 2007 років, є незаконними.

Також, не погоджуючись з указаними вище судовими рішеннями, позивач звернувся із зверненням до Європейського суду з прав людини та його звернення прийняте до розгляду.

Крім цього, у подальшому позивач встановив, що, ухвалюючи дані судові рішення, суди посилались на наявність у матеріалах справи оригіналів угоди від 18.03.1993 та довідки і розписки від 20.01.1995, хоча у справі містились лише копії цих документів. Уважаючи таку поведінку суддів злочинною, позивач звернувся до відповідного органу з заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України.

Відтак з урахуванням усіх цих обставин позивач вважає, що спірним правочином порушено його законні права як єдиного спадкоємця своїх батьків і одночасно як безпосереднього забудовника їхнього житлового будинку на АДРЕСА_1 , який має усі документи на придбання будматеріалів для будівництва, а також замовлення, погодження та оплату проекту цього будівництва. Позивач зазначив, що продовжує боротьбу за повернення спірного нерухомого майна у свою власність, а ОСОБА_4 , будучи про це обізнаною, а також знаючи про перебування будинку під арештом, незаконно його відчужила ОСОБА_2 шляхом укладення спірного договору купівлі-продажу від 10.12.2021.

За таких підстав позивач просить визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10.12.2021 житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , виданий приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Магдич О.О.

31.10.2022 відкрито провадження у справі, постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, призначено підготовче засідання на 28.11.2022, надано сторонам строк для подання заяв по суті справи.

28.11.2022 підготовче засідання відкладене на 20.12.2022 за клопотанням позивача у зв`язку з неявкою відповідачів.

16.12.2022 адвокат Хацкевич Р.М., який діє від імені відповідача ОСОБА_2 , подав до суду відзив, у якому позов не визнав та просив залишити позов без розгляду. Відзив мотивований тим, що ухвалою судді Тернопільського міського суду від 30.07.1997 накладено заборону на вчинення будь-яких дій з 1/2 будинковолодіння на АДРЕСА_1 без ідентифікації власника та інших технічних ознак цієї частини будинковолодіння. Статтею 152 ЦПК України (у редакції, чинній станом на 30.07.1997) визначалось, що позов забезпечується як накладенням арешту на майно, так і забороною провадити певні дії. В ухвалі судді зазначено про заборону на вчинення дій, а в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна вказано про арешт нерухомого майна, що є різними видами забезпечення позову. Так само має місце зазначення різних адрес нерухомого майна. Позивач не надав докази, що об`єкт нерухомості за адресою АДРЕСА_1 та об`єкт нерухомості за адресою АДРЕСА_1 є одним і тим самим об`єктом нерухомості.

Адвокат послався на постанову Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», відповідно до якої забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог, мають тимчасовий характер та діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Оскільки рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19.01.2001, залишеним без змін ухвалою Хмельницького обласного суду від 01.03.2001 та ухвалою Верховного Суду України від 22.08.2002, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, то заходи забезпечення позову, прийняті у цій цивільній справі, є неактуальними. Також відповідно до ст. 155 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 22.08.2002), якщо в позові буде відмовлено, вжиті заходи по забезпеченню позову зберігаються до набрання рішенням законної сили. Відтак представник відповідача уважає, що на той час заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою судді від 30.07.1997, припинили свою дію.

У подальшому постановою Верховного Суду від 22.02.2016 указані вище судові рішення скасовані та справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час розгляду даної справи 23.11.2016 ОСОБА_1 повторно подав заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на житловий будинок та земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 . Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області така заява була задоволена. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18.12.2018 заходи забезпечення позову у виді накладення арешту на вказане вище нерухоме майно, скасовані. Такі обставини, на думку адвоката, свідчать про те, що ОСОБА_1 , повторно подаючи заяву про забезпечення позову, знав, розумів і визнавав, що заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою від 30.07.1997, вже припинили свою дію.

Також адвокат посилається на постанову Верховного Суду від 23.12.2020, прийняту у справі № 910/7579/16, у якій зазначено, що визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, і у випадку відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.

Представник відповідача вважає, що дана позовна заява не відповідає вимогам ст. 175 ЦПК України, оскільки позивач не виклав обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, та не надав докази на підтвердження цих обставин, а також не зазначив позовну вимогу до приватного нотаріуса. На думку адвоката, даний позов є безпідставним, не спрямований на реальний захист прав позивача та має вочевидь штучний характер.

20.12.2022 за клопотанням представника позивача витребувані докази та оголошено перерву у підготовчому засіданні до 26.01.2023.

26.01.2023 підготовче засідання відкладене на 15.02.2023 у зв`язку з неявкою відповідачів.

15.02.2023 без виходу до нарадчої кімнати усними ухвалами, занесеними до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання адвоката Хацкевича Р.М. про залишення позовної заяви без руху, а також закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 13.03.2023.

13.03.2023 задоволено клопотання позивача ОСОБА_1 про надання додаткових доказів.

У судовому засіданні 13.03.2023 позивач ОСОБА_1 позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, та просив позов задовольнити повністю. Додатково пояснив, що власником спірного нерухомого майна був його батько. Після смерті батька майно перейшло у власність його матері, а після її смерті у його, ОСОБА_1 , власність. Не заперечував відсутність на даний час інших судових проваджень, предметом яких було б спірне нерухоме майно. Зазначив, що продовжує свою боротьбу шляхом звернення до Європейського суду з прав людини та в межах кримінального провадження проти суддів. Уважає, що нотаріус могла бути введена в оману ОСОБА_4 щодо відсутності обтяжень щодо спірного майна. Зазначив, що об`єкт нерухомості за адресою АДРЕСА_1 та об`єкт нерухомості за адресою АДРЕСА_1 є одним і тим самим об`єктом нерухомості, що підтверджується відсутністю двох таких об`єктів у містобудівній документації. Пояснив, що про те, що відповідно до ухвали судді від 30.09.1997 заборону на відчуження внесено до реєстру стосовно об`єкта нерухомості за адресою АДРЕСА_1 , він дізнався у травні-червні 2021 року, коли до нього зверталась ОСОБА_4 з проханням зняти такий арешт та надала витяг з реєстру. Указав, що з заявою про внесення виправлень щодо адреси нерухомого майна до реєстратора не звертався. Зазначив, що захищає свої права, а тому його не має цікавити, чи будуть при цьому порушені права ОСОБА_2 .

У судовому засіданні 13.03.2023 представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Хацкевич Р.М. позов не визнав з підстав, викладених у відзиві, та зазначив, що у даній справі відсутній предмет спору, а сам спір має штучний характер. Уважав, що визнання спірного правочину недійсним призведе до порушення прав ОСОБА_2 .

У судовому засіданні 13.03.2023 відповідач приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Магдич О.О. позов не визнала та просила у позові відмовити. Пояснила, що під час укладення спірного правочину їй було надано 6 правовстановлюючих документів, у яких адреса об`єкта відчуження зазначена як АДРЕСА_1 . Відтак усі перевірки здійснювались нотаріусом саме за цією адресою. Відомості щодо наявності обтяжень на дане нерухоме майно відповідні реєстри не містили. Так само і не були внесені відомості до Реєстру боржників і щодо ОСОБА_4 . Саме по собі зазначення у паспорті ОСОБА_4 місця проживання АДРЕСА_1 не було підставою для здійснення додаткової перевірки, оскільки для нотаріуса має значення лише адреса об`єкта нерухомості, що відчужується.

У судове засідання 13.03.2023 відповідач ОСОБА_2 , належним чином повідомлена про дату, час і місце цього засідання, не з`явилась, однак приймає участь у судовому процесі через свого представника.

У судове засідання 13.03.2023 відповідач ОСОБА_4 , належним чином повідомлена про дату, час і місце цього засідання, не з`явилась без повідомлення про причини неявки. Правом подання відзиву відповідач не скористалась. Заяви чи клопотання від відповідача до суду не надходили. Указане відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали цивільної справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину.

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У ст. 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Суд установив, що 10.12.2021 ОСОБА_4 як продавець та ОСОБА_9 , який діяв від імені ОСОБА_2 як покупця, уклали договір купівлі-продажу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,0406 га, кадастровий номер 6110100000:07:001:0071, місце розташування: АДРЕСА_1 (а.с. 81-82).

Указаний договір посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Магдич О.О. та зареєстрований в реєстрі за № 1484.

Позивач, вважаючи порушеними свої права, звернувся з позовом у цій справі про визнання недійсним даного договору, стороною якого позивач не є.

Тобто у цій справі позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.12.2021 подала особа, яка не була стороною цього договору, - заінтересована особа.

Суд зазначає, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Позивач в обґрунтування указаних вище обставин зазначив, що ухвалою судді Тернопільського міського суду від 30.07.1997, постановленою у справі № 2-1722/97р., за заявою матері позивача ОСОБА_5 забезпечено позов та накладено заборону на вчинення будь-яких дій з 1/2 будинковолодіння на АДРЕСА_1 . Указана ухвала на даний час знаходиться у матеріалах цивільної справи Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області № 687/511/16-ц. Указане підтверджується копією зазначеного судового рішення (а.с. 11).

Позивач вважає, що укладення спірного правочину під час дії заборони на відчуження нерухомого майна, яке є предметом обтяження відповідно до ухвали судді від 30.07.1997, порушує публічний порядок та відповідно до ст. 228 ЦК України є підставою для визнання договору купівлі-продажу від 10.12.2021 недійсним.

Так, статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.

Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Отже, положеннями ст. 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Верховний Суд у постанові від 19.05.2021 у справі № 693/624/19 зазначив, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Визначаючи, чи дії ОСОБА_4 під час укладення спірного правочину відповідали критерію добросовісності чи навпаки були зловживанням правом, суд зазначає таке.

Згідно з копією договору дарування 1/2 частини домоволодіння від 26.12.2006 ОСОБА_6 передав за згодою своєї дружини ОСОБА_10 безоплатно у власність (дарунок) своїй дочці ОСОБА_4 , а остання прийняла в дар 1/2 частину домоволодіння під АДРЕСА_1 (а.с. 83). Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Салій Г.Я. та зареєстрований в реєстрі № 4271.

Крім цього, згідно з копією договору дарування від 27.06.2007 ОСОБА_6 передав за згодою своєї дружини ОСОБА_10 безоплатно у власність (дарунок) своїй дочці ОСОБА_4 , а остання прийняла в дар 1/2 частину домоволодіння, житлового будинку з надвірними спорудами під АДРЕСА_1 (а.с. 86). Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Салій Г.Я. та зареєстрований в реєстрі № 1900.

Право власності ОСОБА_4 на указане вище домоволодіння, житловий будинок з надвірними спорудами підтверджується також копіями витягів про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13396785 від 30.01.2007 (а.с. 85) та № 15126209 від 05.07.2007 (а.с. 88).

При цьому рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14.07.2017, постановленим у цивільній справі № 687/511/16-ц за первісним позовом ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , виконавчого комітету Тернопільської міської ради за участю третьої особи Служби у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради про визнання незаконною та скасування ухвали 19 сесії Тернопільської міської ради від 23.07.1997 про надання земельної ділянки по АДРЕСА_1 ОСОБА_6 для завершення будівництва та обслуговування частини будинку; визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради № 662 від 30.05.2001, на підставі якого ОСОБА_6 видано свідоцтво про право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 ; визнання незаконним та скасування свідоцтва від 01.06.2001 про право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 , виданого ОСОБА_6 ; визнання недійсними договору дарування ОСОБА_6 1/2 частини домоволодіння під АДРЕСА_1 від 26.12.2006 та послідуючого виправленого договору дарування 1/2 частини домоволодіння, житлового будинку з надвірними спорудами під АДРЕСА_1 від 27.06.2007 ОСОБА_4 ; визнання недійсним та скасування Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 302849 площею 0,0406 га по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 6110100000:07:001:0071, виданого ОСОБА_4 09.10.2008; скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку 0,0406 га, розташовану по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 6110100000:07:001:0071; скасування державної реєстрації права приватної спільної часткової власності ОСОБА_4 на домоволодіння, житловий будинок з надвірними спорудами загальною площею 292,6 кв.м. в АДРЕСА_1 ; визнання за ОСОБА_1 як правонаступником ОСОБА_5 за законом право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 ; зобов`язання Тернопільську міську раду передати ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,04 га по АДРЕСА_1 для обслуговування прийнятого в експлуатацію житлового будинку за цією ж адресою; витребування від ОСОБА_4 домоволодіння, житлового будинку з надвірними спорудами загальною площею 292, 6 кв.м. в АДРЕСА_1 ; усунення перешкод у здійсненні ОСОБА_1 права користування та розпорядження спадковим майном шляхом виселення ОСОБА_4 разом з малолітнім сином ОСОБА_8 з належного йому домоволодіння, житлового будинку з надвірними спорудами загальною площею 292,6 кв.м. в АДРЕСА_1 ,солідарне стягненняз ОСОБА_6 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 доходів в сумі 981339,07 грн та зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання права власності на житловий будинок, повністю відмовлено у задоволенні первісного та зустрічного позовів.

Тобто дійсність зазначених вище договорів дарування від 26.12.2006 та від 27.06.2007 вже була предметом перевірки під час судового розгляду та у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання цих правочинів недійсними суд відмовив.

Дане судове рішення залишене в силі рішенням Апеляційного суду Тернопільської області (лише змінено обґрунтування мотивувальної частини рішення) і постановою Верховного Суду від 18.04.2018 та наявне у відкритому доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Указане спростовує доводи позивача і у тій частині, що усі дії ОСОБА_6 , вчинені відносно спірного нерухомого майна, у тому числі і укладення договорів дарування від 26.12.2006 та від 27.06.2007, є незаконними.

Відтак станом на час укладення договору купівлі-продажу від 10.12.2021 ОСОБА_4 на праві приватної власності належало домоволодіння, житловий будинок з надвірними спорудами за адресою АДРЕСА_1 . Указане також підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 289570871 від 10.12.2021 (а.с. 166).

При цьому з моменту постановлення остаточного судового рішення у спорі, предметом якого було зазначене вище домоволодіння (постанова Верховного Суду від 18.04.2018), до укладення спірного правочину 10.12.2021 минуло більше, ніж три роки, що давало ОСОБА_4 підстави правомірно вважати, що її право володіти, користуватися та розпоряджатися указаним нерухомим майном визнається та не оспорюється іншими особами, зокрема ОСОБА_1 .

Відтак суду не доведено належними та достатніми доказами, що, укладаючи договір купівлі-продажу від 10.12.2021, ОСОБА_11 недобросовісно та нерозумно здійснювала свої цивільні права з метою порушення конституційних прав і свобод ОСОБА_1 , а також умисно та винно зловживала своїми правами, що призвело до настання негативних наслідків для інших осіб.

Щодо правомірності дій нотаріуса суд зазначає таке.

Стаття 2 Закону України «Про нотаріат» визначає, що правовою основою діяльності нотаріату єКонституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України. Одним з таких законодавчих актів є Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений Наказом міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 (далі за текстом Порядок).

Так, посвідчення правочинів про відчуження майна регулюється главою 2 розділу ІІ Порядку.

Пункт 1.1. Порядку визначає, що правочини щодо відчуження та застави майна, право власності на яке підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що посвідчують право власності (довірчої власності) на майно, що відчужується або заставляється, крім випадків, передбаченихпунктом 3глави 7 розділу І цього Порядку, та у передбачених законодавством випадках, документів, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують. У разі посвідчення правочинів щодо відчуження та застави нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, документи, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно, не подаються.

При посвідченні правочинів про відчуження або заставу нерухомого майна нотаріусом перевіряється відсутність податкової застави, заборони відчуження або арешту майна шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 2.1. Порядку).

Так, за клопотанням позивача суд витребував від приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Магдич О.О. належним чином засвідчені копії документів, що стали підставою для вчинення оспорюваного правочину.

На підтвердження права власності на нерухоме майно за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_4 надала нотаріусу копії договорів дарування та витяги про реєстрацію права власності на нерухоме майно, про які суд зазначав вище, а також договір дарування земельної ділянки від 09.07.2008 (а.с. 89), Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 302849 (а.с. 91), витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 23.11.2021 з додатками (а.с. 92-96), технічний паспорт на будинок від 24.11.2021 (а.с. 97-108).

На виконання вимог п. 2.1. Порядку нотаріус перевірила інформацію, наявну у відповідних державних реєстрах, як щодо нерухомого майна, так і щодо особи його продавця.

Так, з інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 289568849 та № 289570430 від 10.12.2021 (а.с. 164, 165) вбачається, що відомості у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо домоволодіння, житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 та щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6110100000:07:001:0071 відсутні.

Так само відсутні відомості про ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в Єдиному реєстрі боржників (а.с. 167).

За таких обставин суд не вбачає наявність підстав, які б перешкоджали приватному нотаріусу Тернопільського міського нотаріального округу Магдич О.О. посвідчити договір купівлі-продажу нерухомого майна від 10.12.2021, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Указане у свою чергу спростовує доводи позивача про незаконність дій нотаріуса під час посвідчення оспорюваного правочину.

Суд відхиляє доводи позивача про обов`язок нотаріуса здійснити перевірку щодо об`єкта нерухомого майна, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , з огляду на таке.

Як встановив суд вище, в усіх правовстановлюючих документах, що були надані нотаріусу, адреса об`єкта нерухомого майна, що відчужувався за оспорюваних правочином, зазначена як АДРЕСА_1 .

Згідно з ч. 1, 3, 4 ст. 26-3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» адресою об`єкта нерухомого майна (далі - адреса) є унікальна структурована сукупність реквізитів, що використовуються для ідентифікації об`єкта та визначення місця його розташування на місцевості.

Адреса присвоюється об`єктам будівництва, будинкам, будівлям, спорудам, квартирам, гаражним боксам, машиномісцям, іншим житловим та нежитловим приміщенням, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.

Реквізитами адреси є:

1) назва держави (Україна);

2) назва адміністративно-територіальної автономії у складі України - для об`єктів, розташованих на території Автономної Республіки Крим;

3) назва області (крім Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя);

4) назва району - для населених пунктів районного підпорядкування;

5) назва населеного пункту, а для об`єктів, розташованих за його межами, - назва найближчого населеного пункту (об`єднаної територіальної громади), розташованого у межах відповідного району (об`єднаної територіальної громади);

6) назва гідрографічного, соціально-економічного, природно-заповідного або іншого подібного об`єкта (за наявності);

7) назва вулиці, площі, майдану, шосе, проспекту, бульвару, алеї, провулку, узвозу тощо (далі - вулиця) (за наявності);

8) номер об`єкта (будинку, будівлі, споруди);

9) номер корпусу - для об`єктів, які складаються з декількох корпусів;

10) номер квартири, гаражного боксу, машиномісця, іншого житлового та нежитлового приміщення, яке є самостійним об`єктом нерухомого майна (за наявності).

Системний аналіз даної норми свідчить, що номер будинку та номер квартири є окремими реквізитами адреси та повинні містити окрему нумерацію із зазначенням відповідного реквізиту будинок та квартира.

Відтак зазначення у правовстановлюючих та інших документах адреси об`єкта нерухомості, що не містить реквізит у виді номера квартири, свідчить про те, що такий об`єкт є будинком, будівлею, спорудою тощо, а не квартирою. Такі обставини також підтверджуються і відомостями у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, де тип майна зазначено як «домоволодіння, житловий будинок з надвірними спорудами», а не «квартира».

Отже, доводи позивача про те, що об`єкт нерухомості за адресою АДРЕСА_1 та об`єкт нерухомості за адресою АДРЕСА_1 є одним і тим самим об`єктом нерухомості, не узгоджуються із зазначеними вище положеннями закону та не знайшли свого підтвердження належними доказами під час розгляду даної справи.

Як наслідок суду не доведено, що під час посвідчення спірного правочину нотаріус зобов`язана була здійснити перевірку щодо наявності обтяжень, накладених на об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою АДРЕСА_1 .

Відтак копія інформаційної довідки з Державногореєстру речовихправ нанерухоме майнота Реєструправ власностіна нерухомемайно,Державного реєструІпотек,Єдиного реєструзаборон відчуженняоб`єктів нерухомогомайна щодооб`єкта нерухомогомайна №307357802від 15.08.2022,з якоївбачається накладенняобтяження увиді арештунерухомого майнана 1/2частину будинкуза адресою АДРЕСА_1 , також не підтверджує протиправність дій нотаріуса ОСОБА_3 .

При цьому, як зазначив у судовому засіданні позивач, про невідповідність таких відомостей у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна позивач дізнався ще у травні-червні 2021 року, тобто до вчинення оспорюваного правочину.

Однак відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» із заявою про виправлення технічної помилки, допущеної під час внесення до Державного реєстру прав відомостей про обтяження речових прав, позивач до державного реєстратора не звертався, про що особисто зазначив суду у судовому засіданні. Тобто посилаючись на те, що укладення договору купівлі-продажу від 10.12.2021, порушує його майнові права, позивач дії, які могли б завадити вчиненню даного правочину та захистити його, позивача, права та інтереси, не вчинив.

Крім цього, у постанові Верховного Суду від 30.07.2020 в справі № 670/23/18 зроблено висновок, що у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них.

У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не нотаріус чи нотаріальна контора.

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

З урахуванням викладеного суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до відповідача приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Магдич О.О. не ґрунтуються на вимогах закону, є такими, що пред`явлені до неналежного відповідача, а тому задоволенню не підлягають.

Щодо доводів позивача, що оспорюваний правочин вчинений під час дії ухвали від 30.07.1997, суд зазначає таке.

Так, ухвалою судді Тернопільського міського суду від 30.07.1997, постановленою у справі № 2-1722/97р., за заявою ОСОБА_5 забезпечено позов та накладено заборону на вчинення будь-яких дій з 1/2 будинковолодіння на АДРЕСА_1 .

На виконання цієї ухвали 04.09.2007 внесені відомості до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, а саме: зазначено про обтяження у виді арешту нерухомого майна; об`єктом обтяження вказано 1/2частину будинкуза адресою АДРЕСА_1 .

Суд вкотре звертає увагу на невідповідність цих відомостей змісту ухвали, оскільки і заходи забезпечення позову у виді заборони на вчинення дій та у виді арешту майна є різними за своєю правовою природою, і об`єкти нерухомості, на які накладаються обтяження, також не є ідентичними.

Більше того, як встановив суд, рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19.01.2001, залишеним без змін ухвалою Хмельницького обласного суду від 01.03.2001 та ухвалою Верховного Суду України від 22.08.2002, у задоволенні позову ОСОБА_5 до Тернопільської міської ради, третя особа - ОСОБА_6 про визнання незаконним рішення про передачу земельної ділянки у користування відмовлено. Такі обставини визнавались та не заперечувались учасниками судового розгляду у судовому засіданні.

Частина 3 ст. 155 ЦПК України (1963 року, в редакції, чинній станом на 22.08.2002) визначає, що якщо в позові буде відмовлено, вжиті заходи по забезпеченню позову зберігаються до набрання рішенням законної сили. Проте суд може одночасно з постановленням рішення або після цього постановити ухвалу про скасування забезпечення позову.

Зміст даної норми свідчить про те, що у разі відмови у задоволенні позову, заходи забезпечення позову не можуть діяти довше, ніж до набрання рішенням законної сили, і автоматично припиняють свою дію після цього. У разі потреби скасування заходів забезпечення позову може бути здійснене судом раніше, ніж рішення про відмову у позові набере законної сили.

Відтак, ураховуючи, що унаслідок прийняття Верховним Судом України ухвали від 22.08.2002 рішення про відмову у позові ОСОБА_5 , в межах якого було забезпечено позов ухвалою судді від 30.07.1997, набрало законної сили, указані заходи забезпечення позову припинили свою дію.

У подальшому постановою Верховного Суду України від 22.02.2016 скасовано ухвалу Верховного Суду України від 22.08.2002 та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Разом з тим, зважаючи, що заходи забезпечення позову не були скасовані судовими рішеннями, а припинили свою дію у силу вимог ч. 3 ст. 155 ЦПК України (1963 року, в редакції, чинній станом на 22.08.2002), після скасування ухвали Верховного Суду України від 22.08.2002 заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою від 30.07.1997, автоматично свою дію не поновили.

Такі обставини, на думку суду, також підтверджуються тим фактом, що 23.11.2016 ОСОБА_1 у межах цивільної справи № 687/511/16-ц повторно подав до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою по АДРЕСА_1 .

Указана заява була задоволена та ухвалою суду від 27.12.2016 позов у справі був забезпечений. У подальшому 18.01.2018 ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області задоволено заяву ОСОБА_6 та скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 27.12.2016.

З урахуванням викладеного суд доходить висновку, що на момент укладення спірного правочину будь-які обтяження щодо нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 , не діяли. Указане, у свою чергу, спростовує доводи позивача щодо того, що укладення договору купівлі-продажу від 10.12.2021 порушує публічний порядок, що згідно зі ст. 228 ЦК України є підставою для скасування цього договору.

Більше того суд звертає увагу, що стороною оспорюваного правочину є не лише ОСОБА_4 , дії якої позивач вважає незаконними, але і ОСОБА_2 , яка на даний час є власником спірного нерухомого майна та у разі задоволення цього позову буде позбавлена своєї власності.

Так, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає, щокожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.11.2004 у справі «Трегубенко проти України», Суд повторює, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності. Також Суд визначає, що «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Далі Суд зазначає, що необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Суд не вважає, що інтереси позивача у цій справі є інтересами суспільства у розумінні прецедентної практики Європейського суду з прав людини та превалюють над інтересами відповідача ОСОБА_2 , яка, дотримуючись вимог закону, не порушуючи нічиїх, у тому числі позивача прав, 10.12.2021 набула право власності на спірне нерухоме майно, яким добросовісно володіє вже більше року.

Крім цього, обґрунтовуючи свої вимоги та порушення своїх прав, позивач зазначив, що спірним правочином порушено його законні права як єдиного спадкоємця своїх батьків і одночасно як безпосереднього забудовника їхнього житлового будинку на АДРЕСА_1 , який має усі документи на придбання будматеріалів для будівництва, а також замовлення, погодження та оплату проекту цього будівництва. Позивач зазначає, що продовжує боротьбу за повернення спірного нерухомого майна у свою власність.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Так, на підтвердження зазначених вище доводів, у тому числі на те, що позивач є спадкоємцем після смерті своїх батьків, позивач посилався на обставини, встановлені судовими рішеннями у межах цивільної справи № 687/511/16-ц.

Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Характерні ознаки преюдиційних обставин визначені у постанові Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 140/6115/21.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови:

- ці обставини встановлені судовим рішенням лише у господарській, цивільній або адміністративній справі;

- ці обставини оцінені судом саме як обставина (юридичний факт) преюдиційного характеру та не є правовою оцінкою, наданою судом певній обставині (юридичному факту);

- ці обставини міститься у мотивувальній частині рішення та відповідають вимогам пункту першого частини четвертої статті 246 КАС України, згідно з яким у мотивувальній частині рішення, серед іншого, зазначаються обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;

- судове рішення набрало законної сили;

- у справі беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини (наприклад, особа може посилатися на преюдиційні факти, що містяться в судовому рішенні, ухваленому відповідно до глава 6 Цивільного процесуального кодексу України «Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення»).

Як убачається зі змісту судових рішень, прийнятих у справі № 687/511/16-ц та наданих позивачем, ОСОБА_2 не була учасником даної цивільної справи. Такі обставини не заперечувались у судовому засіданні і сторонами. Відтак з урахуванням указаного вище висновку Верховного Суду під час розгляду цієї справи, де склад учасників справи є відмінним від складу учасників, що приймали участь у справі № 687/511/16-ц, суд не може вважати обставини, що були встановлені у межах тієї справи, як такі, що не потребують доказуванню у загальному порядку під час розгляду даної справи.

Разом з тим жодних доказів, які б підтверджували факт родинних відносин між позивачем та ОСОБА_5 , факт спадкоємства після смерті останньої та інші обставини, які б давали суду підстави вважати, що ОСОБА_1 може претендувати на право власності на будинок на АДРЕСА_1 та оспорювати таке право власності інших осіб суду не надано.

Одне лише посилання на обставини укладення спірного договору без доведення наявності у ОСОБА_4 наміру таким чином порушити публічний порядок, є лише припущенням, доки позивачем не буде надано відповідних належних і достатніх доказів того, що такий намір дійсно існував під час укладення спірного договору.

Разом з тим доводи позивача у тій частині, що ОСОБА_4 була обізнана та розуміла наявність обтяження на спірне нерухоме майно під час укладення договору купівлі-продажу від 10.12.2021, не доведені жодними доказами. Клопотання про витребування доказів, у тому числі і інформації, чи зверталась ОСОБА_4 до іншого нотаріуса з наміром укласти такий правочин та що у наданні цієї послуги ОСОБА_4 було відмовлено, позивач не заявляв.

Більше того позивач не зауважив, що ухвалою від 30.07.1997 заборонено вчиняти дії лише щодо 1/2 частини нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 . Разом з тим позивач просить визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10.12.2021 у цілому, хоча предметом цього договору є зазначене домоволодіння повністю, а не його частина, а також земельна ділянка.

При цьому позивач не довів суду, яким саме чином відновляться його права після скасування указаного правочину, оскільки не заперечував, що інші судові провадження, в межах яких позивач би доводив своє право власності на спірне нерухоме майно, відсутні. При цьому суд звертає увагу, що після постановлення Верховним Судом постанови від 18.04.2018 до моменту укладення спірного правочину минуло вже більше, ніж три роки, та позивач мав достатньо часу для вчинення таких дій з метою свого, як позивач вважає, порушеного права.

Інші докази, з яких можливо було б встановити потенційність у майбутньому визнання права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 за позивачем, суду не надані.

Відтак позивач, звертаючись за отриманням судового захисту у виді визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.12.2021, не довів, що дійсно має порушене майнове право (інтерес), і що це право (інтерес) позивача як заінтересованої особи, яка не є стороною оспорюваного правочину, порушено відповідачами, а також що в результаті визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.12.2021 майнові права позивача буде захищено та відновлено.

Як зазначав суд вище, посилаючись на судову практику Верховного Суду, відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є саме по собі підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Також згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04). Відтак суд вважає, що надав відповідь на усі поставлені позивачем питання та навів оцінку усім основним доводам, якими останній обґрунтовував даний позов.

За таких підстав, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши їх кожний окремо та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд доходить висновку, що позов не є обґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України).

Частина 1 ст. 141 ЦПК України визначає, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, при зверненні до суду з даним позовом позивач сплатив судовий збір у сумі 992,40 грн, що підтверджується квитанцією № ПН 215600426655 від 17.10.2022 (а.с. 1). Відтак з урахування вказаних норм закону сплачений судовий збір слід покласти на позивача.

Керуючись ст. 55 Конституції України, ст. 2 Закону України «Про нотаріат», ст. 26-3 ч. 1, 3, 4 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 13, 15, 16, 203, 215, 228, 627 ЦК України, ст. 4, 13, 76-82, 89, 133 ч. 1, 141 ч. 1, 258, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Магдич Олени Олександрівни про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовити повністю.

Судовий збір у сумі 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) гривні 40 копійок покласти на позивача ОСОБА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Тернопільського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_4 , місце проживання: АДРЕСА_4 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 .

Представник відповідача: адвокат Хацкевич Руслан Михайлович, місцезнаходження: вул. Крушельницької, буд. 25, м. Тернопіль.

Відповідач: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Магдич Олена Олександрівна, місцезнаходження: вул. М.Грушевського, буд. 2, м. Тернопіль.

СуддяІ. В. Марциновська

Повне судове рішення складене 23.03.2023.