Рішення

від 17.03.2023 по справі 915/560/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2023 року Справа № 915/560/21

м. Миколаїв

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська продовольча корпорація»

(73003, м. Херсон, вул. Канатна, 21/вул.Гетьмана Сагайдачного, 41

Представник позивача: адвокат Дудченко Володимир Миколайович, адреса для листування: 73000, м.Херсон, вул. Канатна, 23, електронна адреса ІНФОРМАЦІЯ_1 ),

до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Чорноморська Яхтена Верф»,

1) 01601, м.Київ, вул. Мечникова, буд. 2,

2) 54036, м.Миколаїв, вул.Поштова, буд. 2-в, код ЄДРПОУ 33968837),

до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Верф «Чорноморські яхти»

(54036, м.Миколаїв, вул. Поштова. Буд. 2-В, код ЄДРПОУ 41363434,

представник адвокат Калаянов І.В., ел.адреса ІНФОРМАЦІЯ_2 ),

Треті особи без самостійних позовних

вимог на стороні відповідача-1:

1. ОСОБА_1

(РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )

2. Товариство з обмеженою відповідальністю «СВП Капітал» (код ЄДРПОУ 43395080, 54030, м.Миколаїв, вул. Шевченка, 59).

Суддя Ткаченко О.В.

Секретар судового засідання Сулейманова С.М.

В судовому засіданні 15.03.2023 приймали участь представники:

від позивача: Дудченко В.М., за довіреністю,

від відповідача-1: Зотіков С.В., за довіреністю

від відповідача-2: Калаянов І.В., за довіреністю,

від третіх осіб: представники не з`явились

В судове засідання 17.03.2023 представники сторін не з`явились.

СУТЬ СПОРУ: визнання недійсними актів прийому-передачі майна, визнання недійсними та скасування рішень учасників, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішень щодо реєстрацію права власності на нерухоме майно та одночасним припиненням таких речових прав та визнанням речових прав за ТОВ «Чорноморська Яхтена Верф», -

26.04.2021р. ТОВ «Українська продовольча компанія» звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою б/н, в якій просить суд:

1) визнати недійсним акт прийому-передачі від 09.12.2019р., укладений між ТОВ «Чорноморська яхтена верф» в особі Генерального директора Сагайдакова О.М. та ТОВ «СВП КАПІТАЛ» в особі директора Сагайдакова О.М.;

2) визнати недійсним акт прийому-передачі від 18.12.2019р., укладений між ТОВ «СВП КАПІТАЛ» в особі директора Сагайдакова О.М. та ОСОБА_1 ;

3) визнати недійсним акт прийому-передачі від 20.12.2019р., укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ВЕРФ «Чорноморські яхти» в особі директора Сагайдакова Олександра Михайловича;

4) визнати недійсним та скасувати рішення учасника ТОВ «Чорноморська Яхтена Верф» №2/2019 від 09.12.2019р.;

5) визнати недійсним та скасувати рішення учасника ТОВ «СВП» від 09.12.2019р.;

6) скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення приватного нотаріуса Боненко Т.Л. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 50268442 від 17.12.2019р. з одночасним припиненням таких речових прав за Товариством з обмеженою відповідальністю «СВП КАПІТАЛ» (код ЄДРПОУ 43395080);

7) скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення приватного нотаріуса Боненко Т.Л. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 50480257 від 26.12.2019р. з одночасним припиненням таких прав за ОСОБА_1 ;

8) скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення приватного нотаріуса Боненко Т.Л. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 50547423 від 30.12.2019р. з одночасним припиненням таких речових прав за Товариством з обмеженою відповідальністю «Верф «Чорноморські яхти» (код ЄДРПОУ 41363434) та визнанням таких речових прав за Товариством з обмеженою відповідальністю «Чорноморська Яхтена Верф» (код ЄДРПОУ 33968837).

Ухвалою суду від 30.04.2021р. вказану позовну заяву було залишено без руху, надано позивачу строк для усунення виявлених судом недоліків.

14.05.2021р. від позивача до суду надійшла заява про усунення недоліків на виконання ухвали суду від 30.04.2021р.

Ухвалою суду від 18.05.2021р. було відкрито провадження у справі, підготовче засідання призначено на 29.06.2021р.

22.06.2021р. від позивача до суду надійшли на виконання ухвали суду від 18.05.2021р. у табличній формі перелік поданих доказів та обставин, які вони підтверджують.

29.06.2021р. від відповідача-2 до суду надійшла заява про відкладення підготовчого засідання у зв`язку з необхідністю належної підготовки представником відповідача відзиву на позов.

15.07.2021р. від відповідача-2 до суду надійшла заява про закриття провадження у справі стосовно вимог до фізичної особи.

19.07.2021р. від позивача до суду надійшло клопотання про залучення третіх осіб без самостійних позовних вимог на стороні відповідача-1 - гр. ОСОБА_1 та ТОВ «СВП Капітал».

Підготовче засідання в т.ч. розгляд даних клопотань неодноразово відкладалось.

20.10.2021 від ТОВ «Верф «Чорноморські яхти» до суду надійшов відзив, в якому відповідач позовні вимоги не визнає, просить суд поновити строк для пред`явлення відзиву та прийняти його, закрити провадження у справі в частині вимог про визнання недійсними актів прийому-передачі від 18.12.2019 між ТОВ «СВП «Капітал» та ОСОБА_1 , від 20.12.2019 між ТОВ «Верф «Чорноморські яхти» і ОСОБА_1 та про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень з одночасним припиненням таких прав за ОСОБА_1 , у задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Вказаний відзив прийнятий судом, позивачу було надано можливість підготувати заперечення на відзив.

25.11.2021 від позивача до суду надійшло клопотання про заперечення проти доводів та обставин, викладених у відзиві та проти його прийняття судом, оскільки такий відзив був поданий з пропуском 15-ти денного строку.

Ухвалою суду від 25.11.2021 суд відмовив у задоволенні клопотання відповідача-2 про закриття провадження у справі, залучив до участі у справі третіх осіб ОСОБА_1 та ТОВ «СВП Капітал» та відклав підготовче засідання на 16.12.2021р.

В судове засідання представники відповідачів та третіх осіб не з`явились.

Ухвали суду від 25.11.2021р., направлені третім особам, повернулись до суду з відмітками органу поштового зв`язку «Адресат відсутній за вказаною адресою».

Від відповідача-2 до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника відповідача.

Ухвалою суду від 16.12.2021 суд закрив підготовче засідання, призначив справу до розгляду по суті на 19.01.2022.

Розгляд справи неодноразово відкладався, про що учасники справи повідомлялись відповідними ухвалами (ухвали від 19.01.2022 та від 17.02.2022).

Судове засідання, призначене на 03.03.2022 не відбулось у зв`язку з призупиненням діяльності Господарського суду Миколаївської області через військову агресію Російської Федерації проти України.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України від 14.03.2022 №133/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" воєнний стан в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України від 18 квітня 2022 року №259/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України від 17 травня 2022 року №341/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб. Указом Президента України від 12 серпня 2022 року №573/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб. Указом Президента України від 7 листопада 2022 року №757/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб.

Відповідно до положень частини 7 статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», враховуючи, зокрема, неможливість Господарським судом Миколаївської області здійснювати правосуддя під час воєнного стану, Голова Верховного Суду розпорядженням від 22.03.2022 № 12/0/9-22 змінив територіальну підсудність судових справ на Господарський суд Одеської області.

Розпорядженням Голови Верховного Суду від 25.07.2022 № 41 з 26 липня 2022 року відновлено територіальну підсудність судових справ Господарського суду Миколаївської області. Господарському суду Одеської області вказано забезпечити розгляд справ (проваджень), які до 25 липня 2022 року включно надійшли на розгляд цього суду відповідно до розпорядження Голови Верховного Суду від 22 березня 2022 року № 12/0/9-22.

Ухвалою суду від 08.11.2022 учасників справи було повідомлено про призначення судового розгляду по суті на 21.12.2022.

21.12.2022 у зв`язку з клопотанням представника відповідача-2 судове засідання було відкладено на 09.02.2023.

В судовому засіданні 09.02.2023 оголошувалась перерва до 14:15, після перерви судове засідання не відбулось у зв`язку з оголошенням в період з 14:05 до 14:40 у м.Миколаєві повітряної тривоги.

Ухвалою суду від 09.02.2023 учасників справи було повідомлено, що судове засідання відбудеться 15.03.2023.

Вказана ухвала була надіслана учасникам справи засобами поштового та електронного зв`язку.

За приписами п. 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомленні про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі, зокрема повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України", заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26.04.2007, та "Трух проти України" (ухвала), заява № 50966/99, від 14.10.2003).

Верховний Суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується із обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Треті особи явку повноважних представників у судове засідання не забезпечили.

Відповідно до ст. 42 Господарського процесуального кодексу України участь в судових засіданнях учасників справи - це право, а не обов`язок, якщо інше не визначено законом.

Явка учасників справи не визнавалась судом обов`язковою, про наявність у сторін доказів, які відсутні у матеріалах справи та без дослідження яких неможливо розглянути справу, суду не повідомлялося.

Згідно п.1 ч.3 ст.202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки у судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення про причини неявки.

Таким чином, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними матеріалами.

В судовому засіданні 15.03.2023 суд оголосив про вихід до нарадчої кімнати до 17.03.2023.

Після виходу з нарадчої кімнати 17.03.2023 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

27 листопада 2017 року за №27/11-1 між товариством з обмеженою відповідальністю «Українська продовольча корпорація», як позикодавцем, та товариством з обмеженою відповідальністю «Чорноморська яхтена верф», як позичальником, був укладений договір позики, відповідно до умов якого позикодавець надав позичальнику позику в сумі 2239270,0 грн., яка відповідає еквіваленту 82000 дол.США.

Позичальник у встановлений договором строк кошти позикодавцю не повернув, у зв`язку з чим останній звернувся до господарського суду з відповідним позовом про стягнення заборгованості у загальному розмірі 3104736,6 грн., що складається з 2218199,0 грн. основного боргу, 553921,64 грн. пені та 332715,0 грн. штрафу.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 17.09.2019 у справі №915/993/19 позовні вимоги ТОВ «Українська продовольча компанія» були задоволені частково, стягнуто з ТОВ «Чорноморська яхтена верф» на користь позивача заборгованість в сумі 2218100 грн. основного боргу, 380630,34 грн. пені та 332715,0 грн. штрафу, а також 43776,79 грн. судового збору.

23.10.2019 на виконання вказаного судового рішення було видано відповідний наказ.

Товариством «Чорноморська яхтена верф» у добровільному порядку було сплачено позивачу кошти в сумі 1932740,0 грн., на підтвердження чого позивачем суду надано відповідне платіжне доручення (а.с.17 т.1).

Залишок боргу складав 998705,3 грн. та 43776,79 грн. судового збору.

Після здійснення часткової оплати, з метою вжиття заходів з примусового виконання зазначеного рішення, позивач звернувся до органів державної виконавчої служби та постановою Центрального відділу ДВС у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління юстиції (м.Одеса) від 09.02.2021 було відкрито виконавче провадження №64417938.

Того ж дня в межах вказаного виконавчого провадження державним виконавцем були винесені постанови про арешт майна та коштів боржника (а.с.19, 20 т.1).

У квітні 2021 року ТОВ «Українська продовольча компанія» звернулось до господарського суду з даним позовом про визнання недійсними рішень учасників ТОВ «Чорноморська яхтена верф» та ТОВ «СВП «Капітал» про передачу нерухомого майна, актів приймання-передачі нерухомого майна, та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з одночасним припиненням таких прав за ТОВ «СВП Капітал» та ТОВ «Верф «Чорноморські яхти» та визнанням таких речових прав за ТОВ «Чорноморська яхтена верф».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час перевірки активів боржника - ТОВ «Чорноморська яхтена верф» було встановлено, що він, ухиляючись від виконання зобов`язань та судового рішення позбувся належного йому нерухомого майна (нежитлового об`єкту, розташованого за адресою м.Миколаїв, вул. Індустріальна, буд.1/21) шляхом передачі в якості внеску до статутного капіталу до ТОВ «СВП Капітал», та в подальшому передачі до статутного капіталу ТОВ «Верф «Чорноморські яхти».

Позивач зазначає, що вказані дії вчинялись гр. ОСОБА_1 , як директором усіх вказаних товариств з наміром ухилення від виконання рішення суду у справі №915/993/19, оскільки така передача нерухомого майна не мала економічного сенсу та була спрямована лише на уникнення накладення арешту та звернення стягнення на нерухоме майно.

У зв`язку з цим позивач вважає вказані правочини з передачі нерухомого майна такими, що мають ознаки фраудаторних, вчинених з порушенням принципу добросовісності дій учасників цивільних правовідносин а також з порушенням норм ч.3 ст.238 Цивільного кодексу України, тому вказані правочини з передачі нерухомого майна підлягають визнанню недійсними, а реєстрація права власності на спірне нерухоме майно - підлягає припиненню із визнанням речового права на спірне нерухоме майно за відповідачем-2 - ТОВ «Чорноморська яхтена верф».

Відповідач-2 у відзиві проти заявлених позовних вимог заперечує, зазначаючи, що по-перше, позовні вимоги 2,3,5,6,7 фактично стосуються прав ТОВ «СВП Капітал» та гр. ОСОБА_1 та спрямовані на зміну обсягу їх прав та обов`язків, а вказані особи не є відповідачами у даній справі, тим більше, що при залученні до участі у справі гр. ОСОБА_1 , який не є фізичною особою-підприємцем, а тому не може бути відповідачем в господарському суді; по-друге, рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи не є правочинами в розумінні ст.202 Цивільного кодексу України та до них не можуть застосовуватись положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України, які визначають підстави недійсності правочину, і, відповідно, правові наслідки недійсності правочину за ст. 216 Цивільного кодексу України; по-третє, відповідач зауважує, що для кваліфікації правочинів з передачі спірного нерухомого майна як фіктивними слід встановити чи мали відповідач-1 та ТОВ «СВП Капітал» умисел створити правові наслідки та чи мали сторони умисел не виконувати рішення суду у справі №915/998/19, та з огляду на те, що виконавче провадження наразі не завершене, стверджувати про неможливість виконання вказаного рішення суду передчасно; по-четверте, спірне нерухоме майно було відчужене відповідачем-2 не безоплатно, а в обмін на частку у статутному капіталі в розмірі 43,93%, тому в силу норм ст. 22 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» вимоги позивача можливо задовольнити і за рахунок звернення стягнення на вказану частку; по-п`яте, за змістом приписів ст..16 Цивільного кодексу України, позивач може вимагати захисту лише своїх інтересів, тому вимога щодо визнання права власності на спірне нерухоме майно за відповідачем-1 не може бути задоволена, а норми ст. 392 Цивільного кодексу України не можуть бути застосовані, оскільки за змістом цієї статті вимоги про визнання права власності можуть бути пред`явлені лише власником.

При ухваленні рішення судом взято до уваги наступне.

Згідно із ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 цієї ж статті).

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідними для чинності правочину, є, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Стаття 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину визначає недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом на підставі законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).

За змістом частини п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом"); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження"). (постанова Великої палати Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц).

Велика палата Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 у справі №2-591/11 (Провадження № 14-31цс21) зазначала наступне. Відповідно до положень частини четвертої статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам. Порядок вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, спрямований на розв`язання суто процесуальних суперечок та здійснення судового контролю за ключовими аспектами виконавчого провадження, при цьому спір, що існував між боржником та стягувачем, вже вирішений судовим рішенням, що виконується. Як встановлено частиною першою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Між тим, фраудаторний правочин укладається боржником у період проведення виконавчого провадження з метою виведення свого майна з-під стягнення.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі N 405/1820/17 (провадження N 61-2761св19) зазначено, що "однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника".

Як вбачається з матеріалів справи та підтверджується поясненнями присутніх в судових засіданнях представників учасників, товариство «Чорноморська яхтена верф» отримало від товариства «Українська продовольча компанія» позику в сумі 2205800 грн., що еквівалентно 82000 дол.США за курсом перерахунку на дату укладання договору позики від 27.11.2017 №27/11-1.

Умовами пункту 2.5 вказаного договору визначено, що повернення позики здійснюється позичальником частинами, загальна сума позики повернута в національній валюті України повинна бути еквівалентна загальній сумі 82000 дол.США при складанні кожного окремого платежу по курсу перерахунку.

Пунктом 4.1. договору позики передбачено, що загальна сума позики, надана позичальнику, підлягає поверненню позикодавцеві до 01.06.2018.

Позикодавець отримав від позичальника позику в сумі 2239279,0 грн., яка відповідала еквіваленту 82000,0 дол.США, та у визначений договором строк суму позики не повернув.

Вказані обставини були встановлені Господарським судом Миколаївської області при розгляді справи №915/993/19, тому в силу норм ч.4 ст.75 ГПК України не підлягають доказуванню при розгляді даної справи.

Рішенням суду від 17.09.2019 у справі №915/993/19 з товариства «Чорноморська яхтена верф» на користь товариства «Українська продовольча компанія» було стягнуто заборгованість в сумі 2218100,0 грн., що еквівалентно 82000,0 дол.США станом на 21.02.2019 (дата звернення позивача до суду з відповідним позовом), а також 380630,34 грн. пені та 332715,0 грн. штрафу.

На виконання вказаного рішення суду 23 жовтня 2019 року був виданий відповідний наказ, який був пред`явлений стягувачем (ТОВ «Українська продовольча компанія») до примусового виконання 09 лютого 2021 року.

У цей проміжок часу з 23.10.2019 до 09.02.2021 стягувач отримав від боржника кошти в сумі 1932740,0 грн., що підтверджується платіжним дорученням №121 від 13.12.2019 (а.с.17 т.1).

Суд перевірив курс долара станом на дату платежу на веб-сайті Національного банку України, та встановив, що станом на 13.12.2019 офіційний курс гривні до долара США складав 2356,3276 грн. за 100 дол.США.

Таким чином, сума платежу, який здійснив відповідач-1 позивачу в сумі 1932740,0 грн. складала еквівалент 82023,55 дол.США.

Частина друга статті 524 та частина друга статті 533 Цивільного кодексу України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Умовами договору позики від 27.11.2017 №27/11-1 був визначений саме такий порядок повернення позики, що відповідає приписам ст.ст.524 та 533 Цивільного кодексу України.

В рішенні суду від 17.09.2019 у справі №915/993/19 також було встановлено, що сума, заявлена позивачем до стягнення як основний борг у розмірі 2218100,0 грн. є еквівалентом 82000,0 дол. США станом на дату звернення до суду з позовом.

За таких обставин суд приймає до уваги твердження відповідача-2 про дотримання товариством «Чорноморська яхтена верф» умов договору та чинного законодавства України при виконанні свого зобов`язання з повернення суми позики за договором від 27.11.2017 №27/11-1.

Однак, суд також приймає до уваги, що сума основного зобов`язання була повернута позичальником з порушенням строків, визначених договором, тому позивач правомірно нарахував та заявив вимоги щодо стягнення з ТОВ «Чорноморська яхтена верф» пені та штрафу, які були стягнуті рішенням суду у справі №915/993/19.

З наданих суду позивачем матеріалів вбачається, що 09 грудня 2019 року гр. ОСОБА_2 , як єдиний учасник товариства з обмеженою відповідальністю «Чорноморська яхтена верф», прийняла рішення ввести дане Товариство до складу учасників ТОВ «СВП Капітал» та внести належне Товариству нерухоме майно (нежитловий об`єкт,розташований за адресою АДРЕСА_2 ) як внесок до статутного капіталу ТОВ «СВП Капітал» та доручила генеральному директору Товариства підписати всі необхідні документи, які стосуються вступу Товариства до складу учасників ТОВ «СВП Капітал», в тому числі акт прийому-передачі нерухомого майна.

Того ж дня, гр. ОСОБА_1 , як учасник товариства з обмеженою відповідальністю «СВП Капітал» також прийняв рішення, яким ввів до складу учасників Товариства нового учасника - ТОВ «Чорноморська яхтена верф», затвердив результат внесення новим учасником додаткового вкладу загальною сумою 548519,71 грн. за рахунок майнового внеску - нежитлового об`єкту, розташованого за адресою АДРЕСА_2 , що належить ТОВ «Чорноморська яхтена верф», затвердив збільшення розміру статутного капіталу Товариства на суму 548519,71 грн., визначив, що новий статутний капітал Товариства складатиме 1248519,71 грн. та затвердив новий розподіл часток між учасниками та їх номінальну вартість: гр. ОСОБА_1 - 700000,0 грн., що складає 56,07 % від статутного капіталу Товариства та ТОВ «Чорноморська яхтена верф» - 548519,71 грн., що складає 43,93% від статутного капіталу Товариства.

Так само, 09.12.2019 був підписаний акт прийому-передачі майна від ТОВ «Чорноморська яхтена верф» до ТОВ «СВП Капітал», відповідно до якого нерухоме майно - нежитловий об`єкт, який розташований за адресою м.Миколаїв, вул. Індустріальна, 1/21, було передано від ТОВ «Чорноморська яхтена верф» до ТОВ «СВП Капітал» як внесок до статутного капіталу ТОВ «СВП Капітал».

В подальшому 18 грудня 2019 року спірне нерухоме майно було передано від ТОВ «СВП Капітал» до гр. ОСОБА_1 , що підтверджується відповідним актом прийому-передачі майна (а.с.24 т.1).

20 грудня 2019 року спірне нерухоме майно було передано гр. ОСОБА_1 як внесок до статутного капіталу ТОВ «Верф «Чорноморські яхти», про що свідчить відповідний акт прийому-передачі від 20.12.2019 (а.с.25 т.1).

Копії вказаних документів надані позивачем до суду разом з позовом.

Позивач стверджує, що такі дії відповідачів та третіх осіб з передачі спірного нерухомого майна є зловживанням правом, оскільки вчинені на шкоду майновим інтересам позивача та з метою ухилення від виконання рішення суду, а тому визначені позивачем правочини з розпорядження спірним нерухомим майном є фраудаторними.

При дослідженні обставин справи за наявними матеріалами, господарський суд вважає за доцільне зазначити, що передача спірного нерухомого майна відбулась після ухвалення господарським судом рішення у справі №915/993/19, однак до пред`явлення позивачем виконавчого документу до виконання та відкриття виконавчого провадження.

При цьому судом взято до уваги, що після передачі нерухомого майна, яка відбулась 09.12.2019, боржник (відповідач-1 у даній справі), 13.12.2019 добровільно сплатив стягувану (позивачу у даній справі) кошти в сумі 1932740,0 грн., що фактично дорівнювало розміру усієї суми позики, яку боржник зобов`язаний був повернути.

Також судом прийнято до уваги, що вказане відчуження спірного нерухомого майна відбулось не на безоплатній основі, оскільки внаслідок такої передачі боржник (відповідач-1 у даній справі) набув корпоративних прав у ТОВ «СВП Капітал», а саме 43,93% від статутного капіталу, який після вступу ТОВ «Чорноморська яхтена верф» до ТОВ «СВП Капітал» складав 1248519,71 грн.

Вказані корпоративні права є активом ТОВ «Чорноморська яхтена верф» та на них може бути звернено стягнення в порядку приписів ст. 22 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» в рахунок погашення заборгованості боржника перед кредитором.

Окрім цього, матеріали справи не містять доказів того, що державним виконавцем в ході примусового стягнення заборгованості встановлено фактичну відсутність у боржника (ТОВ «Чорноморська яхтена верф») будь-якого іншого майна, за рахунок якого можливо задовольнити вимоги стягувача. Наявні в матеріалах справи копії постанов державного виконавця про відкриття виконавчого провадження та про накладення арештів не можуть вважатись доказами відсутності у боржника майна для задоволення вимог позивача. Відносно відповідача-1 не порушено справи про банкрутство та відчуження спірного нерухомого майна відбулось до відкриття виконавчого провадження, отже відсутні правові підстави для визнання правочинів з такого відчуження фраудаторними згідно з правовими позиціями, висловленими Великою палатою Верховного Суду.

Також суд зауважує, що згідно з правовою позицією, висловленою у постанові Великої палати Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц, фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом"); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження").

Так само відсутні правові підстави розцінювати дії відповідача-1 з відчуження належного йому нерухомого майна такими, що спрямовані саме на шкоду інтересам позивача, з огляду на вжиття ним заходів щодо добровільного погашення усієї суми позики з урахуванням курсу долара на дату здійснення платежу.

Стосовно посилань позивача на недійсність правочинів з відчуження спірного нерухомого майна з підстав, передбачених ч.3 ст.238 Цивільного кодексу України, суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє (висновок Верховного Суду у постанові від 17.03.2021 у справі № 360/1742/18).

Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень, чи без такого перевищення.

З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Вказане знайшло своє відображення у нормі ЦК України, а саме в частині 3 статті 238 цього Кодексу, якою чітко і однозначно визначено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

У постанові від 01.12.2021 у справі № 908/3467/19 Верховний Суд вказав, що для цілей застосування частини третьої статті 238 ЦК України словосполучення "у своїх інтересах" потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Верховний Суд у вказаній постанові відмітив, що у випадку укладення представником правочину з самим собою довіритель не повинен доводити, що цей правочин укладено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. По суті, положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний правочин, незалежно від того на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору, його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується.

В свою чергу у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі №923/876/16 вказано, що представник має завжди діяти у найкращих інтересах довірителя і, відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (п. 49).

Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.

Зазначене узгоджується також із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 16.05.2019 у справі № 401/2995/16-ц, від 10.11.2021 у справі № 757/50762/18-ц.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Принципи корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку закріплюють такі основні фідуціарні обов`язки директорів підприємства: 1) обов`язок дбайливого ставлення (duty of care), що передбачає обов`язок діяти добросовісно на користь розвитку підприємства, приділяючи достатньо часу, зусиль і професійних навичок управлінню ним; 2) обов`язок лояльності (duty of loyalty), що націлений на уникнення конфлікту інтересів і дії директора під час ухвалення рішень щодо діяльності підприємства лише в інтересах останнього.

З наведеного вбачається, що недопущення директором підприємства конфлікту інтересів включає в себе, зокрема, уникнення ним таких ситуацій, де має місце потенційна або реальна суперечність між приватним інтересом такої особи та виконанням повноважень керівника підприємства, в інтересах якого має діяти особа.

Загальною вимогою при вчиненні таких правочинів з конфліктом інтересів виконавчим чи іншим органом є розкриття інформації про наявність конфлікту інтересів.

Якщо така інформація не була розкрита, то презюмується вчинення правочину не в інтересах учасника(засновника).

Як вбачається з матеріалів справи, засновником та єдиним учасником ТОВ «Чорноморська яхтена верф» була ОСОБА_2 , а генеральним директором - ОСОБА_1 .

Рішення від 09.12.2019 про вхід до складу учасників ТОВ «СВП Капітал» та передачу в якості внеску до статутного капіталу спірного нерухомого майна було прийнято учасником товариства «Чорноморська яхтена верф» - ОСОБА_2 та доручено генеральному директору підписати всі необхідні документи, які стосуються вступу товариства до складу учасників ТОВ «СВП Капітал», в т.ч. акт прийому-передачі нерухомого майна.

ОСОБА_1 , як генеральним директором, на виконання вказаного рішення був підписаний відповідний акт прийому-передачі.

Закон не містить прямої заборони у разі вчинення представником правочину в інтересах довірителя з афілійованою з представником юридичною особою (у якій представник є учасником чи бенефіціаром). Втім, у такому випадку тягар доведення того, що правочин не порушує прав та інтересів довірителя, покладається на контрагента.

Матеріали справи не містять такого повідомлення, а також суд вважає за доцільне зазначити, що позивач - ТОВ «Українська продовольча корпорація» не є тією особою, яка може оскаржувати передачу спірного нерухомого майна з підстав порушення норм ч.3 ст.238 Цивільного кодексу України, оскільки не являється контрагентом оспорюваних ним угод.

У п. 4 ч. 2 ст. 2 ГПК України закріплено принцип змагальності сторін, а у ст. 79 ГПК України - визначення вірогідності доказів.

Суд зобов`язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (постанова Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20).

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує (в тому числі і як свідок). Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Оцінюючи докази, суд приймає до уваги, що матеріали справи не містять доказів умисного вжиття відповідачем-1 дій з відчуження належного йому нерухомого майна з метою унеможливлення виконання рішення суду у справі №915/993/19 та невиконання вимог стягувача (позивача у даній справі).

Враховуючи викладене, позовні вимоги в частині визнання недійсним акту приймання-передачі від 09.12.2019 нерухомого майна, належного відповідачу-1, до статутного капіталу ТОВ «СВП Капітал», з підстав недобросовісності та зловживання правом (фраудаторний правочин), а також з підстав порушення норм ч.3 ст.238 Цивільного кодексу України - задоволенню не підлягають.

Усі інші позовні вимоги позивача спричинені подальшою передачею спірного нерухомого майна до інших осіб та є похідними від основної позовної вимоги.

Вказані похідні вимоги обґрунтовані тими ж підставами, тому правові підстави для їх задоволення також відсутні.

З огляду на викладене, у задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Судовий збір, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 201, 219, 220, 202, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська продовольча компанія» відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному статтею 256 і підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 30 березня 2023 року.

Суддя О. В. Ткаченко