Рішення

від 20.03.2023 по справі 757/43679/18-ц

ПЕЧЕРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/43679/18-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2023 року Печерський районний суд м. Києва

Суддя Батрин О.В.

секретар судового засідання Габрись О.М.

справа № 757/43679/18-ц

учасники справи:

позивач 1: ОСОБА_1

позивач 2: ОСОБА_2

відповідач 1: Президент України ОСОБА_3

відповідач 2: Міністр внутрішніх справ України ОСОБА_6

відповідач 3: Народний депутат Верховної Ради України ОСОБА_14

відповідач 4: Радник голови МВС України ОСОБА_8

третя особа 1: Міністерство Внутрішніх Справ України

третя особа 2: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство Українська правда»

третя особа 3: Приватне акціонерне товариство «КП в Україні»

третя особа 4: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «112-Україна»

третя особа 5: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «Новини України»

третя особа 6: Громадська організація «Інформаційне агентство «Цензор.нет»

третя особа 7: Товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Факти та коментарі»

третя особа 8: Громадська організація «Громадське телебачення»

третя особа 9: Українське національне інформаційне агентство «УКРІНФОРМ»

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Президента України ОСОБА_3, Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_6, народного депутата Верховної Ради України ОСОБА_14, радника голови МВС України ОСОБА_8, треті особи Міністерство Внутрішніх Справ України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство Українська правда», Приватне акціонерне товариство «КП в Україні», Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «112-Україна», Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «Новини України», Громадська організація «Інформаційне агентство «Цензор.нет», Товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Факти та коментарі», Громадська організація «Громадське телебачення», Українське національне інформаційне агентство «УКРІНФОРМ» про визнання порушеного права на презумпцію невинуватості та зобов`язання утриматись від публічних обвинувачень,

представник позивача 1 - ОСОБА_16,

представник позивача 2 - ОСОБА_4

представник відповідача 2 - ОСОБА_5

представник відповідача 3 - ОСОБА_27

представник третьої особи 1 - Щепанський А.М.

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2018 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із вказаним позовом, у якому просили визнати порушення права на презумпцію невинуватості ОСОБА_1 та зобов?язати відповідачів утриматись від публічних обвинувачень ОСОБА_1 у вчиненні злочинів; визнати порушення права на презумпцію невинуватості ОСОБА_2 та зобов?язати відповідачів утриматись від публічних обвинувачень ОСОБА_2 у вчиненні злочинів; витрати по сплаті судового збору покласти на відповідачів.

В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , громадяни України, обвинувачуються у вчиненні терористичного акту - вибуху гранати під час масових заворушень 31 серпня 2015 року під Верховною Радою України. Із 2015 року обидва позивачі утримуються під вартою, кримінальне провадження по обвинувачення позивачів розглядається Шевченківським районним судом м. Києва. Вирок у вказаному кримінальному провадженні судом ще не ухвалено. Незважаючи на це, протягом трьох років у засобах масової інформації періодично з?являються коментарі щодо подій 31 серпня 2015 року під Верховною Радою України в яких, зокрема, відповідачі, зазначають про винуватість позивачів та необхідність притягнення їх до відповідальності, аж до довічного ув?язнення.

Вказують, що 31 серпня 2015 року під час зіткнень правоохоронців з протестувальниками біля будівлі Верховної Ради України була кинута бойова граната, яка призвела до загибелі бійців Національної гвардії та числених постраждалих внаслідок вибуху. У цей же день, голова (міністр) Міністерства внутрішніх справ України ОСОБА_6 заявив на брифінгу для журналістів, що гранату в правоохоронців під Верховною Радою України кинув ОСОБА_7 . Фактично, міністр МВС України звинуватив у злочині людину, якій на той час не було пред?явлено навіть підозру у будь-якому злочині, не кажучи вже про терористичний акт.

01 вересня 2015 року радник голови МВС України ОСОБА_8 повідомив засоби масової інформації, що поза всяким сумнівом, гранату у натовп кинув саме ОСОБА_7 . Також, ОСОБА_8 повідомив, що відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про скоєння злочину «тероризм» та «створення злочинної організації» ще не внесені, але планується це зробити.

08 вересня 2015 року Президент України ОСОБА_3 на засіданні Уряду заявив, що перша граната повинна була вразити Нацгвардійців, а друга призначалась для Верховної Ради України і мала бути кинута у вікно Верховної Ради України.

Таким чином, позивачі вважають, що одразу після подій 31 серпня 2015 року під Верховною Радою України посадовими особами почала формуватись думка громадськості щодо того, що злочин вже майже розкрито та називалось ім?я особи, яка кинула гранату, ще до завершення досудового розслідування.

Також, 17 вересня 2015 року міністр МВС України ОСОБА_6 озвучив звіт щодо розслідування подій 31 серпня біля Верховної Ради України. Зокрема, він зазначив, що матеріали досудового розслідування будуть озвучені із дозволу процесуальних керівників та слідчих. Разом з тим, у своєму звіті про хід розслідування справи ОСОБА_6 публічно не називав прізвищ «терористів», називаючи їх особа 1 та особа 2, однак при цьому, були продемонстровані фотографії, на яких зображені позивачі з позначками «особа 1» та «особа 2» та копія рапорту ОСОБА_2 про звільнення, де зазначено його особисті дані. Тобто, оприлюднено інформацію, яка давала можливість ідентифікувати осіб, які були зазначені ОСОБА_6 , як особи, що кидали гранату під Верховною Радою Україною.

Зазначають, що у 2016 році засобами масової інформації було повідомлено що «усю повноту відповідальності за смерті нацгвардійців слідство переклало виключно на двох осіб. Судитимуть за тероризм ОСОБА_2 , якого звинувачують у кидку гранати, та ОСОБА_1 , який створював димову завісу для вчинення злочину...» («Українська правда» від 20 вересня 2016 року).

Також, член колегії МВС (у той час) народний депутат ОСОБА_14 повідомив засоби масової інформації, що вирок вже буде винесено у жовтні-листопаді 2017 року. Як зазначило Інтернет видання «Укрінформ» «...Очікується, що швидше за все, суд почує аргументи слідства і прокуратури і оцінить це жахливе вбивство з тим, що той, хто кидав, повинен отримати довічне ув?язнення» - додав ОСОБА_14 . При цьому у публікації також повідомляться, обвинуваченими є ОСОБА_7 та ОСОБА_1 («Укрінформ» від 31.08.2017 року).

Видання «Українські національні новини» 31 серпня 2017 року повідомило аналогічну інформацію щодо вироку суду у жовтні, максимум листопаді.

Вважають, що повідомлення відповідачів щодо обставин досудового розслідування справи про вибух гранати під Верховною Радою України та щодо осіб, які кинули цю гранату, ще до завершення досудового розслідування, та ухваленням відповідного рішення судом, є порушенням прав позивачів на презумпцію невинуватості та на гідне ставлення, як до невинуватих у вчиненні злочину, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду вказаної справи визначено суддю Бортницьку В. В. (т. 1 а.с. 1).

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11.09.2018 року у відкритті провадження за вказаним позовом відмовлено (т. 1 а.с. 11).

Постановою Київського апеляційного суду від 26.03.2019 року ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 11.09.2018 року скасовано на направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду (т. 1 а.с. 17-150).

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду вказаної справи визначено суддю Батрин О. В. (т. 1 а.с. 151).

Ухвалою суду від 08.04.2019 року відкрито провадження та вирішеного розглядати справу у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання на 16 липня 2019 року (т. 1 а.с. 153).

05.07.2019 року від Міністерства Внутрішніх Справ України надійшла заява про продовження процесуального строку для подання відзиву на позов (т. 1 а.с. 167-171).

08.05.2019 року надійшов відзив від представника відповідача 1 Президента України на позов, у якому просить відмовити у задоволенні позову з підстав, зазначених у ньому. Зокрема, у відзиві зазначено, що надані позивачами скріншоти із сторінок із мережі Інтернет не є допустимими та достовірними доказами в розумінні ст. 76-79 ЦПК України. Крім того, позивачами умисно вирвано з контексту та неправильно протрактовано текст виступу Президента України з метою залучення його до участі у справі, в якості відповідача. Так, в обґрунтування позовних вимог до Президента України у позові зазначено наступне: «Президент України ОСОБА_3 8 вересня 2015 року на засіданні Уряду заявив, що перша граната повинна була вразити Нацгвардійців, а друга призначалась для Верховної Ради України і мала бути кинута у вікно Верховної Ради України» (абз. 7 арк. 2 позову), на підтвердження вказаного виступу, до позовної заяви додано скріншот з мережі інтернет, проте аналіз вказаного виступу Президента України на засіданні Уряду свідчить про той факт, що питання, які обговорювалися, жодним чином не стосувалися конкретних фізичних осіб, і, зокрема, позивачів, а Президент України під час висловлення своєї позиції з різних питань жодного разу не називав прізвища позивачів (т. 1 а.с. 172-176).

05.12.2019 року від представника позивача надійшло клопотання про витребування доказів (т. 1 а.с. 192-193).

05.12.2019 року від представників позивачів надійшло клопотання про огляд доказів за їх місцезнаходженням в порядку статті 85 ЦПК України (т. 1 а.с. 195-197).

17.02.2020 року від представника відповідача 2 надійшла заява про залучення третіх осіб - ТОВ «Інформаційне агентство Українська правда», ПрАТ «КП в Україні», ТОВ «Інформаційне агентство «112-Україна», ТОВ «Інформаційне агентство «Новини України», ГО «Інформаційне агентство «Цензор.нет», ТОВ «Редакція газети «Факти та коментарі», ГО «Громадське телебачення», Українського національного інформаційного агентства «УКРІНФОРМ» (т. 1 а.с. 212-215).

17.02.2020 року від представника відповідача 2 надійшла заява про залучення третьої особи - Міністерства Внутрішніх Справ України (т. 1 а.с. 216-217).

Ухвалою суду від 17.02.2020 року, занесеною до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про витребування доказів, клопотання про огляд доказів за їх місцезнаходженням, в порядку статті 85 ЦПК України - задоволено (т. 1 а.с. 218-219).

Ухвалою суду від 17.02.2020 року залучено до участі у справі у якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Міністерство Внутрішніх Справ України, ТОВ «Інформаційне агентство Українська правда», ПрАТ «КП в Україні», ТОВ «Інформаційне агентство «112-Україна», ТОВ «Інформаційне агентство «Новини України», ГО «Інформаційне агентство «Цензор.нет», ТОВ «Редакція газети «Факти та коментарі», ГО «Громадське телебачення», Українське національне інформаційне агентство «УКРІНФОРМ» (т. 1 а.с. 221).

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 30.10.2020 року відмовлено у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_16 про забезпечення доказів (т. 2 а.с. 31-32, 37).

15.01.2021 року від представника третьої особи ГО «Громадське телебачення» - адвоката Неманіхіної К. І. надійшли письмові пояснення по справі, у яких просить відмовити у задоволенні позову, оскільки згадані доводи та пояснення позивачів про порушення відповідачами принципу презумпції невинуватості щодо позивачів, є безпідставними, оскільки в інформації, про яку йде мова в позовній заяві (виступи, коментарі відповідачів), не стверджується про визнання позивачів винними у вчиненні злочинів. При цьому позивачі, намагаються, на базі власного тлумачення та, без будь-якого прямого звернення до слів відповідачів, обґрунтувати негативність поширеної інформації та те, що відповідачі звинуватили позивачів у вчинені злочинів, ще до моменту ухвалення будь-якого судового рішення (т. 2 а.с. 39-51).

27.01.2021 року від представника третьої особи ТОВ «Редакція газети «Факти та коментарі» надійшли пояснення, у яких зазначено, що ні в тексті, ні в додатках жодного разу не згадуються матеріали газети «Факти та коментарі», а посилання в додатках на публікацію з телеканалу ICTV (телепередача «ФАКТИ»), жодним чином не відноситься до друкованого засобу масової інформації - газети «Факти та коментарі». Таким чином, третя особа вважає позовну заяву необґрунтованою у зв`язку з неможливістю вплинути на її права та обов`язки, а також у зв`язку з помилковим залученням до справи ТОВ «Редакція газети «Факти та коментарі». Також, просить розглядати справу у відсутність третьої особи та її представника (т. 2 а.с. 55-57).

29.01.2021 року від третьої особи Міністерства Внутрішніх Справ України надійшли пояснення на позову заяву, у яких просить відмовити у задоволенні позову. Зазначає, що додатки, які додані до позовної заяви, фактично є скріншотами з незрозумілого пристрою та не можуть бути враховані судом при розгляді справи, паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Згідно з ч. 4 ст. 100 ЦІК України учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Відсутність такої інформації у доданих до позову матеріалах унеможливлює встановити всі обставини справи та свідчить про те, що надані позивачами копії скріншотів незрозумілого походження не є допустимими та достовірними доказами в розумінні статей 76-79 ЦПК України. Також вказано, що позовні вимоги позивачів сформульовані таким чином, що у суду немає правових підстав щодо їх задоволення навіть у випадку доведення позивачами фактів поширення недостовірної інформації, оскільки ст. 16 ЦПК України не встановлено такого способу захисту особистого немайнового права як «визнання порушення права». При цьому, в позовній заяві позивачі наголошують на тому, що у своєму звіті про хід розслідування справи відповідачі публічно не називали прізвищ позивачів, до того ж відповідач 2 використовував словосполучення «жахливий вчинок», а не злочин чи кримінальне правопорушення (абзац 2 сторінка 3 позовної заяви) (т. 2 а.с. 71-81,).

29.01.2021 року від представників позивачів надійшли додаткові пояснення до позовної заяви, у яких зазначено, що з метою належного обґрунтування своїх позовних вимог, на додаток до раніше сформульованих позицій та доводів, позивачі вважають необхідним також послатися на зазначені вище (і) рішення Європейського Суду, - справи Pesa v. Croatia ma Dovzhenko v. Ukraine; (іі) Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи «Щодо порядку надання інформації про розгляди у кримінальних справах через засоби масової інформації»; а також на (ііі) протоколи допитів свідків ОСОБА_17 та ОСОБА_18 (т. 2 а.с. 82-99).

Ухвалою суду від 19.03.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27 травня 2021 року (т. 2 а.с. 136).

21.05.2021 року від представника третьої особи ТОВ «Інформаційне агентство «112-Україна» - Романюка І. М. надійшли пояснення третьої особи щодо позову, відповідно до яких позивачами не було надано жодного належного та допустимого доказу щодо належності вказаних ними вебсторінки 112.ua ТОВ «Інформаційне агентство «112-Україна». Крім того, оскільки поширювана оприлюднена інформація взята із брифінгу суб`єктів владних повноважень, то ТОВ «Інформаційне агентство «112-Україна» не несе відповідальності за її недостовірність та порушення честі і гідності громадян (т. 2 а.с. 162-167).

У судовому засіданні представники позивачів ОСОБА_16 та ОСОБА_4 позовні вимоги підтримали та просили задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та доповненнях до неї.

Представник відповідача 2 - ОСОБА_5, представник відповідача 3 - ОСОБА_27, представник третьої особи 1 Щепанський А. М. у судовому засідання позовні вимоги не визнали, просила відмовити у їх задоволенні.

Інші учасники справи до судового засідання не з`явились, повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили.

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, суд розгляну справу за відсутності відповідача 1, з урахуванням обставин, зазначених ним у відзиві на позовну заяву від 08.05.2021 року, у відсутність відповідача 4, а також у відсутність третіх осіб, з урахуванням обставин, зазначених третьою особою 8 у поясненнях на позовну заяву від 15.01.2021 року, та обставин, зазначених третьою особою 7 у поясненнях на позовну заяву від 27.01.2021 року.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, об`єктивно оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, виходячи з такого.

За ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , громадяни України, обвинувачуються у вчиненні терористичного акту - вибуху гранати під час масових заворушень 31 серпня 2015 року під Верховною Радою України, кримінальне провадження № 12015000000000613 від 19.11.2015 року, у якому розглядається обвинувальний Шевченківським районним судом м. Києва, справа № 761/29701/16-к.

Із 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 утримуються під вартою у Державній установі «Київський слідчий ізолятор».

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У свою чергу, згідно з ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов?язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків то інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайновоі) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влоди, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, іхніх посодових і службових осіб.

Відповідно до ст. 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Згідно зі ст. 269 ЦК України особисте немайнове право - це невідчужуване право, що належить фізичній особі від народження або за законом. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту. Особисті немайнові права тісно пов`язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

Відповідно до ч. 1 ст. 270 ЦК України відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров`я, право на безпечне для життя і здоров`я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Вказаний перелік не є вичерпним.

Згідно зі ст. 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Так, відповідно до згаданої норми Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину (право на повагу до гідності та честі) і не може бути піддана кримінальному покаранню (право на свободу та особисту недоторканність), доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (право на справедливий суд).

Таким чином у разі недотримання будь-ким принципу презумпції невинуватості, особа, чиї права порушені, має право на захист саме цих порушених прав.

У частинах 1, 2, 5 ст. 17 КПК України зазначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесуальному значеннях. Як загально правова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості - об`єктивне право положення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. Такої позиції дотримується і Європейський Суд з прав людини, що у своєму рішенні від 10 лютого 1995 року у справі «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно першою: він обов`язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.

У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердження прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом - це суд, який відповідно до Конституції України (стаття 124) є носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.

Вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість.

При цьому Європейський суд з прав людини зазначає, що презумпцію невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального злочину, відображає думку про її вину до того, як вона буде доведена відповідно до закону. Достатньо мати навіть за відсутності будь-якого формального висновку певні підстави припускати, що суд або посадова особа вважає обвинуваченого винним. Питання про те, чи порушує заява посадової особи державного органу принцип презумпції невинуватості, необхідно визначати в контексті конкретних обставин, за яких оспорювану заяву було зроблено (пункт 42 рішення від 21 вересня 2006 року в справі «Грабчук проти України» (заява №8599/02); пункт 48 рішення від 12 січня 2012 року в справі «Довженко проти України» (заява №36650/03)).

Згідно зі ст. 200 ЦК України та ст. 1 Закону України «Про інформацію» інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Негативною слід вважати інформацію, у якій стверджується про порушення особою норм чинного законодавства, учинення будь-яких інших протиправних дій і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до ділової репутації.

Згідно з ч. 2 ст. 5 Закону України «Про інформацію» реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду (ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію»).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення у справі «Карпюк та інші проти України від 06 жовтня 2015 року).

Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (Lingens, cited above, p.28, пункт 46).

Як вбачається із аналізу позову та матеріалів до нього, що 31 серпня 2015 року під час зіткнень правоохоронців з протестувальниками біля будівлі Верховної Ради України була кинута бойова граната, яка призвела до загибелі бійців Національної гвардії та числених постраждалих внаслідок вибуху. У цей же день, голова (міністр) Міністерства внутрішніх справ України ОСОБА_6 заявив на брифінгу для журналістів, що гранату в правоохоронців під Верховною Радою України кинув ОСОБА_7 .

Разом з тим, позивачі зазначають, що фактично міністр МВС України звинуватив у злочині людину, якій на той час не було пред?явлено навіть підозру у будь-якому злочині, не кажучи вже про терористичний акт.

Проте, вказане позивачами не відповідає дійсності та спростовується змістом вказаного висловлювання.

Так, із аналізу казаного виступу вбачається, що міністр МВС України повідомив, що ОСОБА_2 був затриманий, при ньому була одна граната та «чека» і що ОСОБА_2 зізнався в тому, що кинув таку гранату. При цьому, будь-яких звинувачень позивачів у вчиненні злочину вказаний виступ не містить, а з нього вбачається, що міністр МВС України ОСОБА_29 лише повідомив інформацію, наявну у нього, як у міністра Внутрішніх Справ, на момент проведення брифінгу.

Щодо твердження позивачів, що 01 вересня 2015 року радник голови МВС України ОСОБА_8 повідомив засоби масової інформації, що поза всяким сумнівом, гранату у натовп кинув саме ОСОБА_7 , та те, що відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинення злочину «тероризм» та «створення злочинної організації» ще не внесені, але планується це зробити, то вказане є лише оцінкою поширеної радником голови МВС України ОСОБА_8 інформації про деталі розслідування подій, що сталися 31 серпня 2015 року, під будівлею Верховної Ради України.

Так, якщо брати за основу роздруківку, додану до позовної заяви позивачами (т. 1 а.с. 23), то радник голови МВС України ОСОБА_8 озвучив інформацію наступного змісту «Лично у меня нет сомнений, что гранату бросил ОСОБА_2 . Но финальное обвинение сможет установить только суд». Фактично, радник голови МВС України ОСОБА_8 висловив свою думку (здійснив оцінку ситуації) щодо подій що сталися 31 серпня 2015 року, але при цьому, з дотриманням принципу презумпції невинуватості повідомивши, що лише суд може встановити вину особи.

Що стосується заяви від 08 вересня 2015 року Президента України ОСОБА_3 на засіданні Уряду, що перша граната повинна була вразити Нацгвардійців, а друга призначалась для Верховної Ради України і мала бути кинута у вікно Верховної Ради України, то суд доходить висновку, що позивачі у позовній заяві намагаються самостійно трактувати зміст вказаної інформації, посилаючись на те, що вказане сформувало думку громадськості щодо вчинення терористичного акту позивачами.

Разом з тим, із змісту зазначеної інформації вбачається, що у заяві Президента України ОСОБА_3 немає жодної згадки, ані про позивача 1, ані про позивача 2 та вказане підтверджується самим змістом позову. А з аналізу вказаного виступу Президента України на засіданні Уряду вбачається, що питання, які обговорювалися, жодним чином не стосувалися конкретних фізичних осіб, і, зокрема, позивачів, а Президент України під час висловлення своєї позиції з різних питань жодного разу не називав прізвища позивачів.

Таким чином, судом встановлено, що заява Президента України ОСОБА_3 жодним чином не порушує принцип презумпції невинуватості щодо позивачів.

Щодо звіту міністра МВС України ОСОБА_6 від 17 вересня 2019 року, то судом встановлено, що ОСОБА_6 , як міністр Внутрішніх Справ, озвучував, наявну на той момент, інформацію щодо подій 31 серпня 2015 року, перед Верховною Радою України, при цьому у своєму звіті про хід розслідування справи ОСОБА_6 публічно не називав прізвищ «терористів», називаючи їх особа 1 та особа 2, що підтверджується показами самих позивачів та змістом позову.

Стосовно посилання позивачів, на те, що член колегії МВС (у той час) народний депутат ОСОБА_14 повідомив засоби масової інформації, що вирок вже буде винесено у жовтні-листопаді 2017 року, то із зазначеного позивачами не вбачається, що він стверджував що позивачі винні у вчинені терористичного акту під Верховною Радою України, а виключно, повідомив інформацію про черговий стан розслідування - можливе прийняття судового рішення, при цьому вказане висловлювання не містило посилань щодо встановлення вини чи невинуватості особи.

Також суд вважає за необхідне зазначити, що інформація зазначена у позові, викладена позивачами із викривленням фактичних обставин вказаних брифінгів та заяв, з трактуванням на свою користь окремих уривків зі сказаного без прив`язки до повного змісту.

При цьому, суд також враховує, що інформація, поширена відповідачами, які на той час були посадовими особами, відносно позивачів, є суспільно значимою, тобто вона була предметом громадського інтересу на час поширення такої інформації, оскільки стосувалась кримінального провадження, досудове розслідування у якому здійснювалось відносно позивачів. Таке право громадськості знати цю інформацію переважає право позивача на її захист. А тому таке поширення інформації відповідає практиці застосування Європейським судом з прав людини статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року, справа № 333/6816/17 (провадження № 14-87цс20), зазначено, що ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза його межами передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим.

У постанові Верховного Суду у складі суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року, справа № 757/4403/16-ц (провадження № 61-19243св18), зазначено, що недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

ЄСПЛ констатує, що має проводитись вагоме розрізнення між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила (Bohmer v. Germany, № 37568/97, § 54, 56, Nestak v . Slovakia, № 64195/10, § 88-89). Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину, та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин (Ismoilov and Others v. Russia, № 2947/06, від 24 квітня 2008 року).

Чи порушує заява державної посадової особи принцип презумпції невинуватості - слід визначати у контексті конкретних обставин, за яких було зроблено таку заяву (Daktaras v. Lithuania, № 42095/98, ЄСПЛ, від 10 жовтня 2000 року). Ніщо не може завадити відповідним органам надавати інформацію про перебіг розслідування в кримінальних справах , адже це суперечило б праву на свободу вираження поглядів, проголошеному статтею 10 Конвенції (Allenet de Ribemontv. Frence, § 33, 38, 41, ЄСПЛ, від 10 лютого 1995 року).

Суд повторює усталений принцип своєї практики, що пункт 2 статті 6 Конвенції забороняє посадовим особам оголошувати особу винною до винесення їй вироку судом. Посадові особи можуть інформувати громадськість про розслідування у кримінальних справах, наприклад, розкриваючи інформацію про вручення повідомлень про підозру, затримання та зізнання, якщо вони роблять це розсудливо та обачно. Вибір слів є важливим ( KORBAN v. UKRAINE, № 26744/16, § 230, ЄСПЛ, від 04 липня 2019 року).

Так, судом встановлено, що в інформації, на яку посилаються позивачі, як на таку, що порушує презумпцію невинуватості особи, не містить будь-яких посилань на винуватість позивачі. Вона взята з контексту відповідних брифінгів та заяв, не містить тверджень про винність позивачів у вчиненні кримінального правопорушення, а її зміст навпаки інформує громадськість про розслідування кримінального провадження, не порушуючи презумпцію невинуватості особи.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналізуючи зібрані докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що зазначена відповідачами інформація стосується лише перебігу розслідування кримінального провадження і його результатів та не порушує презумпції невинуватості позивачів, а отже позов не підлягає задоволенню.

У зв`язку із відмовою у задоволенні позову судові витрати відповідно до ст. 141 ЦПК України покладаються на позивачів.

На підставі викладеного та керуючись ст. 62 Конституції України, ст. 15, 16, 200, 201, 269, 270, 275 ЦК України, ст. 1, 5, 30 Закону України «Про інформацію», ст. 2, 4, 12, 13, 15, 76-82, 89, 95, 141, 174, 258-259, 263-265, 273, 352-355 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Президента України ОСОБА_3, Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_6, народного депутата Верховної Ради України ОСОБА_14, радника голови МВС України ОСОБА_8, треті особи Міністерство Внутрішніх Справ України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство Українська правда», Приватне акціонерне товариство «КП в Україні», Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «112-Україна», Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «Новини України», Громадська організація «Інформаційне агентство «Цензор.нет», Товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Факти та коментарі», Громадська організація «Громадське телебачення», Українське національне інформаційне агентство «УКРІНФОРМ» про визнання порушеного права на презумпцію невинуватості та зобов`язання утриматись від публічних обвинувачень - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання до Київського апеляційного суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

позивач 1: ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податку НОМЕР_1

позивач 2: ОСОБА_2 : АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податку НОМЕР_2

відповідач 1: Президент України ОСОБА_3 : АДРЕСА_3

відповідач 2: Міністр внутрішніх справ України ОСОБА_6: АДРЕСА_4

відповідач 3: Народний депутат Верховної Ради України ОСОБА_14: АДРЕСА_5

відповідач 4: Радник голови МВС України ОСОБА_8: АДРЕСА_4

третя особа 1: Міністерство Внутрішніх Справ України: 01601, м. Київ, вул. Богомольця, 10, код ЄДРПОУ 00932684;

третя особа 2: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство Українська правда»: 01103, м. Київ, вул. Німанська, буд. 10-А, офіс 28, код ЄДРПОУ 38650635,

третя особа 3: Приватне акціонерне товариство «КП в Україні»: 04080, м. Київ, вул. Кирилівська, буд. 104, 6-й поверх, код ЄДРПОУ 23731640

третя особа 4: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «112-Україна»: 04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, буд. 21 -Г, код ЄДРПОУ 40780718

третя особа 5: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «Новини України»: 02002, м. Київ, вул. Марини Раскової, 4-А, код ЄДРПОУ 38124784

третя особа 6: Громадська організація «Інформаційне агентство «Цензор.нет»: 79014, м. Львів, вул. Мучна, буд. 32, код ЄДРОПУ 41494307

третя особа 7: Товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Факти та коментарі»: 01103, м. Київ, вул. Кіквідзе, буд. 1 8-А, код ЄДРПОУ 21673418,

третя особа 8: Громадська організація «Громадське телебачення»: 01010, м. Київ, вул. Михайла Омельяновича-Павленка, буд. 4/6, поверх 13, код ЄДРПОУ 38780085

третя особа 9: Українське національне інформаційне агентство «УКРІНФОРМ»: 01001, м. Київ, вул. Б.Хмельницького, 8/16, код ЄДРПОУ 00015332

Суддя О.В.Батрин