Рішення

від 22.03.2023 по справі 904/3939/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.03.2023м. ДніпроСправа № 904/3939/22

Господарський суд Дніпропетровської області

у складі судді Дупляка С.А.,

за участю секретаря судового засідання Євтушенка Д.Є.,

представників учасників справи:

від позивача: Богдан Л.М.;

від відповідача: представник не з`явився,

дослідивши матеріали справи № 904/3939/22

за позовом Селянського (фермерського) господарства "ПЛІТ"

до Божедарівської селищної ради Кам`янського району Дніпропетровської області

про визнання протиправним та скасування рішення,

в с т а н о в и в:

1. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

Селянське (фермерське) господарство "ПЛІТ" (далі - позивач) звернулося до господарського суду з позовною заявою від 03.11.2022 за вих. № б/н до Божедарівської селищної ради Кам`янського району Дніпропетровської області (далі - відповідача) у якій просить суд:

визнати протиправним та скасувати рішення вісімнадцятої сесії восьмого скликання Божедарівської селищної ради Кам`янського району Дніпропетровської області від 24.12.2021 №20-18/VIII "Про відмову в укладенні договору оренди земельної ділянки";

зобов`язати Божедарівську селищну раду Кам`янського району Дніпропетровської області укласти із СФГ "ПЛІТ" строком на 49 років договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1222083500:01:001:5101, площею 50,0000 га, яка розташована на території Божедарівської селищної ради та знаходиться у постійному користуванні СФГ "ПЛІТ" на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ДП №000019 виданого на підставі рішення Криничанської районної ради народних депутатів Криничанського району Дніпропетровської області від 31.03.1995 № YII/XXII гр. ОСОБА_1 та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.05.1995 за №343.

Судові витрати позивач просить суд покласти на відповідача.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №904/3939/22 визначено суддю ДУПЛЯКА Степана Анатолійовича, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.11.2022.

Ухвалою від 04.11.2022 позивачу запропоновано надати суду докази доплати судового збору у розмірі 2.481,00 грн, позов залишено без руху.

Через відділ документального забезпечення 08.11.2022 від позивача надійшла заява про усунення недоліків, у якій позивач надає докази доплати судового збору у розмірі 2.481,00 грн. Оцінивши надані позивачем докази, господарський суд визнав їх належними, а недоліки позовної заяви усунутими.

Ухвалою від 14.11.2022 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 30.11.2022.

Ухвалою від 30.11.2022 підготовче засідання відкладено до 21.12.2022.

Ухвалою від 21.12.2022 підготовче засідання відкладено до 11.01.2023.

Через відділ документального забезпечення 10.01.2023 від позивача надійшла заява про проведення підготовчого судового засідання за відсутності представника позивача, сформована в системі "Електронний суд" 09.01.2023, у якій позивач просить суд закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті.

Ухвалою від 11.01.2023 підготовче провадження продовжено, а підготовче засідання відкладено до 08.02.2023.

Через відділ документального забезпечення 19.01.2023 від позивача надійшла заява про проведення підготовчого судового засідання за відсутності представника позивача, сформована в системі "Електронний суд" 19.01.2023, у якій позивач просить суд закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті.

Ухвалою від 08.02.2023 підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду по суті на 22.02.2023.

За результатами судового засідання, яке відбулося 22.02.2023 оголошено перерву до 08.03.2023.

Через відділ документального забезпечення 08.03.2023 від позивача надійшла заява представника позивача, сформована в системі "Електронний суд" 08.03.2023, у якій позивач просить суд відкласти розгляд справи по суті, у зв`язку із знаходженням представника позивача на лікарняному.

Ухвалою від 08.03.2023 розгляд справи по суті відкладено до 22.03.2023.

Ухвалу від 14.11.2022 про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі відповідач отримав 30.12.2022, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке повернулося на адресу господарського суду 05.01.2023 (арк. 65, том 1).

Відповідачу(ам) в ухвалі від 14.11.2022 встановлено п`ятнадцятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву на позовну заяву. У зазначений строк відповідач(і) має(ють) право надіслати суду відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам ст. 165 ГПК України, власні заяви чи клопотання, подання яких передбачене положеннями ГПК України, (у разі наявності), а також всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 165 ГПК України одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду копія відзиву та доданих до нього документів, в т.ч. заяв чи клопотань, відповідач(і) зобов`язаний(і) надіслати іншим учасникам справи, докази чого надати суду разом з відзивом (розрахунковий чек, опис вкладення до цінного листа).

Крім цього, відповідачу(ам) роз`яснено, що у разі ненадання відповідачем(ами) відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч. 9 ст. 165 ГПК України).

Отже, строк для подачі відзиву тривав до 16.01.2023 /з урахуванням того, що п`ятнадцятиденний строк припав на суботу - 14.12.2022, строк подачі відзиву є таким, що настав у перший за ним робочий день, що відповідає положеннями ч. 5 ст. 254 ЦК України/.

Станом на 22.03.2023 відзив не надано.

Відповідно до частини 4 статті 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Подання заяв по суті справи є правом учасників справи (частина 4 статті 161 ГПК України).

З урахуванням того, що відповідач не скористався правом на подачу відзиву, господарський суд вирішив справу за наявними матеріалами.

Суд вважає за необхідне зазначити, що статтями 42, 43 ГПК України передбачено, що учасники справи мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; а також повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.

Сторони мають цікавитися станом відомих їм судових проваджень.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (частина третя статті 13 ГПК України).

Згідно частини четвертої статті 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду є обов`язком не тільки для держави, а й в осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

В судовому засіданні 22.03.2023 представник позивача надав пояснення у справі, відповів на запитання суду, просив суд позовні вимоги задовольнити.

Представники відповідача в судове засідання не з`явилися, причини неявки суду не повідомили.

Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийняв рішення у справі.

З урахуванням режиму воєнного стану та можливості повітряної тривоги в місті Дніпрі у Господарському суді Дніпропетровської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. Відтак, справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.

Стислий виклад позиції позивача

Позивач звернувся до відповідача із заявою про укладання договору оренди земельної ділянки на 49 років. Відповідач прийняв рішення про відмову в укладенні договору оренди земельної ділянки без будь-яких обґрунтувань. Позивач з таким рішенням відповідача не погоджується і просить суд його скасувати. Крім цього, позивач просить суд визнати укладеним договір оренди земельної ділянки на 49 років.

Стислий виклад позиції відповідача

Відповідач відзив не надав.

2. ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

Предметом доказування у справі, відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У даному випадку до предмета доказування входять обставини: правомірності використання спірної земельної ділянки; правомірності/неправомірності відмови відповідача в наданні земельної ділянки в оренду позивачу; наявності/відсутності підстав для надання земельної ділянки в оренду позивачу.

Суд встановив, що ОСОБА_1 отримано у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства земельну ділянку площею 50,0 га, яка розташована на території Кудашевської сільської ради, що підтверджується Державним актом на право постійного користування землею серії ДП Кн №000019 від 12.05.1995 (арк. 14, том 1).

Фермерське господарство позивача було створене 18.07.1995, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 №188307 (арк. 18, том 1).

Вказана земельна ділянка з кадастровим номером 122083500:01:001:5101 зареєстрована Відділом Держземагентства у Криничанському районі Дніпропетровської області 18.12.2014, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 18.12.2014 за №НВ-1202115012014 (арк. 16, том 1).

Право комунальної власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за відповідачем 29.11.2021, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02.12.2021 за №288080495 (арк. 17, том 1).

Позивач стверджує, що звернувся до відповідача із заявою (арк. 40, том 1), у якій просив відповідача укласти з ним договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 122083500:01:001:5101 на 49 років.

Рішенням від 24.12.2021 за №20-18/VIII відповідач вирішив відмовити в укладенні договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 122083500:01:001:5101.

Оскільки позивач не погодився з рішенням відповідача він /позивач/ звернувся до суду з даною позовною заявою.

3. ПОЗИЦІЯ СУДУ

Предметом спору у даній справі є вимоги про визнання протиправним та скасування рішення вісімнадцятої сесії восьмого скликання Божедарівської селищної ради Кам`янського району Дніпропетровської області від 24.12.2021 №20-18/VIII "Про відмову в укладенні договору оренди земельної ділянки" та про зобов`язання відповідача укласти з позивачем строком на 49 років договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1222083500:01:001:5101, площею 50,0000 га, яка розташована на території Божедарівської селищної ради і знаходиться в постійному користуванні СФГ "ПЛІТ" на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ДП № 000019, виданого на підставі рішення Криничанської районної ради народних депутатів Криничанського району Дніпропетровської області від 31.03.1995 № YII/XXII гр. ОСОБА_1 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.05.1995 за №343.

Велика Палата Верховного Суду у правовій позиції, викладеній у постанові від 23.06.2020 у справі №922/989/18, зазначила, що згідно із частиною 1 статті 51 ЗК України (у редакції 1990 року) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень статті 7 ЗК України (у відповідній редакції) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

За змістом частини 1 статті 23 цього Кодексу право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на час надання земельної ділянки така земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась ОСОБА_1 не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (який втратив чинність 29.07.2003 - з моменту набрання чинності Законом України «Про фермерське господарство») після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Законодавством, чинним до 2003 року, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства.

Згідно із Законом України «Про фермерське господарство», прийнятим 19.06.2003, Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» визнано таким, що втратив чинність.

Згідно із частинами першою та другою статті 1 Закону України від 19.06.2003 №973-IV «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї, відповідно до закону.

За положеннями частини четвертої статті 1 Закону України від 19.06.2003 №973-IV «Про фермерське господарство» фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа. Фермерське господарство діє на основі установчого документа (для юридичної особи - статуту). В установчому документі зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України.

Згідно зі статтею 8 Закону України від 19.06.2003 №973-IV «Про фермерське господарство» фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

За положеннями частини четвертої статті 1 Закону України від 19.06.2003 №973-IV «Про фермерське господарство» фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа. Фермерське господарство діє на основі установчого документа (для юридичної особи - статуту). В установчому документі зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України.

Згідно зі статтею 8 Закону України від 19.06.2003 №973-IV «Про фермерське господарство» фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Згідно зі статтею 19 Закону України від 19.06.2003 №973-IV «Про фермерське господарство» до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

Відповідно до частини другої статті 20 Закону України від 19.06.2003 №973-IV «Про фермерське господарство» майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у статуті термін.

З наведених норм права вбачається, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм в оренду для ведення фермерського господарства. При цьому фермерське господарство створюється після набуття громадянином, який виявив бажання створити фермерське господарство, права користування земельною ділянкою. Землі фермерського господарства складаються, у тому числі із земельних ділянок, що використовується ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також термін, на який передається це майнове право.

Отже, в силу наведених вище норм права після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації. Подібні висновки неодноразово викладались Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі №677/1865/16-ц, від 27.03.2019 у справі №574/381/17-ц, від 26.06.2019 у справі №628/778/18, від 02.10.2019 у справі №922/538/19.

Відповідно до статей 125, 126 Земельного кодексу України право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Вивчивши наявні у справі №904/3939/22 докази, суд встановив, що спірна земельна ділянка надана фізичній особі ОСОБА_1 у постійне користування для ведення селянського фермерського господарства /підтверджується довідкою про реєстрацію земельної ділянки від 09.01.2009 за №7037/17-1193/, яке було створене 18.07.1995 /підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 №188307/.

За аналогією з вказаними позиціями Великої Палати Верховного Суду господарський суд доходить висновку, що земельна ділянка з кадастровим номером 1222083500:01:001:5101, площею 50,0000 га, яка розташована на території Божедарівської селищної ради перейшла у постійне користування позивача на підставі Державного акта на право постійного користування землею серії ДП №000019, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.05.1995 за №343.

У пунктах 48-51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18 зроблено висновок про те, що і на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 ГК України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

З аналізу положень статей 1, 5, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства (пункт 53 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря та переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі №317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі №677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі №272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі №704/29/17-ц, від 16.01.2019 у справі №695/1275/17 та у справі №483/1863/17, від 27.03.2019 у справі №574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі №628/776/18).

За змістом частин 1, 5 статті 7 ЗК України (у редакції, чинній на час оформлення державного акта на право користування землею серії ДП Кн №000019 від 12.05.1995) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Пунктом 6 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, який діяв з 01.01.2002 (час набрання чинності ЗК України) до 22.09.2005, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002, але згідно з цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Водночас Конституційний Суд України у Рішенні від 22.09.2005 №5-рп/2005 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Велика Палата Верховного Суду (пункт 61 постанови від 23.06.2020 у справі №922/989/18) дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №615/2197/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду з урахуванням положень статті 141 ЗК України (у редакції 2001 року) та статті 27 ЗК України (1990 року) зазначила, що підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника, як смерть громадянина - засновника селянського фермерського господарства відсутня. Адже правове становище селянського (фермерського) господарства як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства (пункти 66, 67 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

У пункті 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18 зроблено висновок про те, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

У пунктах 72, 73 постанови від 23.06.2020 у справі №922/989/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №922/2103/17 та у постановах Верховного Суду України від 23.11.2016 у справі №657/731/14-ц, від 23.11.2016 у справі №6-3113цс15, від 05.10.2016 у справі №6-2329цс16, про те, що зі смертю особи припиняється і не входить до складу спадщини право користування особи, що виникло на підставі державного акта. У цій частині Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним (пункт 7.27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі №906/392/18).

Суд здійснюючи розгляд справи №904/3939/22 з урахуванням правових висновків, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18, дійшов висновку, що у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою позивач набув права та обов`язки землекористувача (з часу державної реєстрації фермерського господарства) та таке право не є таким, що припинилося.

При цьому, як зазначалось вище, рішенням від 24.12.2021 за №20-18/VIII відповідач вирішив відмовити в укладенні договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 122083500:01:001:5101, зазначивши підставами для такої відмови положення ст.ст. 116, 127, 142 ЗК України, якими визначаються порядок відмови від права постійного користування, підстави набуття права на землю із земель державної та комунальної власності, а також, зокрема, і те, що продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності та ними (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюються на конкурентних засадах (на земельних торгах) у формі електронного аукціону у випадках та порядку, встановлених главою 21 цього Кодексу.

Суд звертає увагу, що в якості обґрунтування права на отримання спірної земельної ділянки в оренду позивач посилається як на підставу для такого отримання на Державний акт на право постійного користування землею серії ДП №000019, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.05.1995 за №343.

Статтею 116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 цієї ж статті передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

В ч. 1 ст. 134 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення відповідача) передбачено, що земельні ділянки державної чи комунальної власності продаються або передаються в користування (оренду, суперфіцій, емфітевзис) окремими лотами на конкурентних засадах (на земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

У ч. 2 ст. 134 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення відповідача) встановлені виключення, за яких земельні торги не проводяться. Так, в абз. 1 ч. 2 ст. 134 ЗК України визначено, що не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі:

розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб;

використання земельних ділянок для потреб, пов`язаних з користуванням надрами, та спеціального водокористування відповідно до отриманих дозволів;

використання релігійними організаціями, які легалізовані в Україні, земельних ділянок під культовими будівлями;

будівництва об`єктів, що в повному обсязі здійснюється за кошти державного та місцевого бюджетів;

надання земельних ділянок підприємствам, установам і громадським організаціям у сфері культури і мистецтв (у тому числі національним творчим спілкам та їх членам) під творчі майстерні;

надання земельних ділянок в оренду для реконструкції кварталів застарілої забудови, для будівництва соціального та доступного житла, якщо конкурс на його будівництво вже проведено;

розміщення іноземних дипломатичних представництв та консульських установ, представництв міжнародних організацій згідно з міжнародними договорами України;

надання земельної ділянки, викупленої для суспільних потреб чи примусово відчуженої з мотивів суспільної необхідності для забезпечення таких потреб;

надання земельних ділянок державної або комунальної власності для потреб приватного партнера в рамках державно-приватного партнерства відповідно до закону;

надання земельної ділянки замість викупленої для суспільних потреб чи примусово відчуженої з мотивів суспільної необхідності та повернення такої земельної ділянки колишньому власнику чи його спадкоємцю (правонаступнику), у разі якщо така потреба відпала;

будівництва, обслуговування об`єктів інженерної, транспортної, енергетичної інфраструктури, мультимодальних терміналів, об`єктів зв`язку та дорожнього господарства (крім об`єктів дорожнього сервісу);

будівництва об`єктів забезпечення життєдіяльності населених пунктів (сміттєпереробних об`єктів, очисних споруд, котелень, кладовищ, протиерозійних, протизсувних і протиселевих споруд);

передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва;

надання земельних ділянок суб`єктам господарювання, що реалізують відповідно до Закону України "Про особливості провадження інвестиційної діяльності на території Автономної Республіки Крим" зареєстровані в установленому порядку інвестиційні проекти. Надання такої земельної ділянки у власність здійснюється згідно із законодавством після завершення строку реалізації інвестиційного проекту за умови виконання суб`єктом господарювання договору про умови реалізації цього інвестиційного проекту на території Автономної Республіки Крим;

поновлення договорів оренди землі, укладення договорів оренди землі на новий строк з використанням переважного права орендаря;

передачі в оренду, концесію майнових комплексів або нерухомого майна, розташованого на земельних ділянках державної, комунальної власності;

надання в оренду земельних ділянок індустріальних парків керуючим компаніям цих індустріальних парків;

надання земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

надання в оренду земельних ділянок під польовими дорогами, розташованих у масиві земель сільськогосподарського призначення (крім доріг, що обмежують масив), відповідно до статті 37-1 цього Кодексу;

надання в оренду земельних ділянок під полезахисними лісовими смугами, що обслуговують масив земель сільськогосподарського призначення;

надання земельної ділянки державної або комунальної власності в користування (оренду) інвестору із значними інвестиціями для реалізації інвестиційного проекту із значними інвестиціями.

В ч. 3 ст. 134 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення відповідача) визначено, що земельні торги не проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених статтями 34, 36 та 121 цього Кодексу, а також передачі земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу. Земельні торги не проводяться при безоплатній передачі земельних ділянок особам, статус учасника бойових дій яким надано відповідно до пунктів 19-21 частини першої статті 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

З наведених положень законодавства вбачається, що така підстава як передача в оренду земельної ділянки, яка перебувала у користуванні на підставі Державного акта на право постійного користування землею, не передбачає отримання земельної ділянки комунальної власності в користування (оренду) поза конкурсом і за спрощеною процедурою.

При цьому, з огляду на встановлене вище, позивач помилково вважає, що переоформлення відповідно до п. 6 розділу X ЗКУ права оренди громадянами - засновниками ФГ, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за ЗКУ не можуть мати їх на такому праві, має здійснюватись без проведення земельних торгів.

З тексту позовної заяви вбачається, що позивач дійшов такого висновку, оскільки пунктом 6 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, який діяв з 01.01.2002 (час набрання чинності ЗК України) до 22.09.2005, було встановлено вимогу щодо переоформлення право постійного користування, тобто ініціатива у зміні раніше набутого права на використання землі громадянами належить не їм, а державі, а тому позивач має право на пільгове переоформлення права на землю.

Водночас, як встановлено судом вище, а також зазначено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02.08.2019 у справі №915/823/18, у редакції п. 6 Перехідних положень, яка діяла з моменту набрання чинності Земельним кодексом України до 22 вересня 2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 1 січня 2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні були до 1 січня 2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди. Проте, 22 вересня 2005 року Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення. Це положення втратило чинність 22 вересня 2005 року. Це означає, що громадяни та юридичні особи, які до 1 січня 2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, можуть використовувати ці ділянки без обов`язкового переоформлення права постійного користування у право власності на землю чи право оренди землі. Однак, за бажанням, і громадяни, і юридичні особи (крім державних і комунальних), які отримали у постійне користування земельні ділянки до 1 січня 2002 року, можуть здійснювати таке переоформлення.

У даному спорі позивач виключно за власним бажанням просить здійснити таке переоформлення. Водночас, така підстава як передача в оренду земельної ділянки, яка перебувала у користуванні на підставі Державного акта на право постійного користування землею, не передбачає отримання земельної ділянки комунальної власності в користування (оренду) поза конкурсом і за спрощеною процедурою.

При цьому в судовому засіданні на запитання суду щодо того, якими положеннями законодавства позивач обґрунтовує право на укладення спірного договору оренди без проведення земельних торгів, представник позивача відповів, що такі положення відсутні.

Беручи до уваги усе встановлене судом у сукупності, суд дійшов висновку, що відповідач правомірно відмовив позивачу в укладенні без проведення земельних торгів договору оренди земельної ділянки.

Більш того, у даному випадку, фактично відсутнє порушене право або охоронюваний законом інтерес, за захистом якого звернувся позивач. Зазначене позивачем обґрунтування у контексті спірних відносин не може бути розцінене як реальне, індивідуально визначене, оскільки не стосується процедури проведення торгів. Позивачем не зазначено, у чому саме полягає порушення оскаржуваним рішенням селищної ради його прав чи інтересів.

Саме по собі твердження позивача про порушення селищною радою норм чинного законодавства при прийнятті вищезазначеного рішення, за відсутності при цьому порушень прав та інтересів позивача, не є підставами для визнання незаконним та скасування рішення відповідача про відмову в укладанні договору оренди земельної ділянки.

Більш того, суд взяв до уваги, що при обґрунтуванні заявлених позовних вимог позивач не надав суду жодних доказів припинення дії Державного акта на право постійного користування землею серії ДП №000019, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.05.1995 за №343.

Також позивач не надав суду жодних доказів у перешкоджанні використовувати спірну земельну ділянку у своїй господарській діяльності.

Розглядаючи спір по суті, суд також відзначає, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цих Законів, а також договором оренди землі (ст. 2 Закону України "Про оренду землі").

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст. 13 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про оренду землі" укладання договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Разом з цим, не встановивши наявності підстав для визнання протиправним та скасування рішення від 24.12.2021 за №20-18/VIII, суд відзначає, що в матеріалах справи відсутнє інше рішення відповідача, за яким би відповідач як особа, уповноважена надавати в оренду земельні ділянки комунальної власності, передала би спірну земельну ділянку в оренду позивачеві.

Більш того, відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі" однією з істотних умов договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Згідно із ст. 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

Відповідно до підп. 269.1.2 п. 269.1 ст. 269 ПК України платниками плати за землю є платники орендної плати - землекористувачі (орендарі) земельних ділянок державної та комунальної власності на умовах оренди.

При цьому Податковий кодекс України у п.п. 288.4 та 288.5 ст. 288 встановлює, що розмір та умови внесення власне орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Тобто, розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але розмір платежу є регульованим відповідно до вищенаведених положень Податкового кодексу України - ставками, встановленими відповідними місцевими радами, на території яких розташовані дані земельні ділянки, і які в свою чергу є отримувачами орендної плати.

Відповідно до ч. 9 ст. 238 ГПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проєкт договору.

Отже у спорі, що виник між сторонами у позові та в резолютивній частині судового рішення в обов`язковому порядку мають вказуватися умови угоди оренди землі. Подібна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у постановах від 11.09.2018 у справі №911/1170/17, від 06.12.2018 у справі 908/1634/17, від 11.12.2018 у справі №921/43/18, від 20.02.2019 у справі № 915/1401/17.

Згідно з позовними вимогами позивач просить зобов`язати Божедарівську селищну раду Кам`янського району Дніпропетровської області укласти із СФГ "ПЛІТ" строком на 49 років договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1222083500:01:001:5101, площею 50,0000 га, яка розташована на території Божедарівської селищної ради та знаходиться у постійному користуванні СФГ "ПЛІТ" на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ДП №000019 виданого на підставі рішення Криничанської районної ради народних депутатів Криничанського району Дніпропетровської області від 31.03.1995 №YII/XXII гр. ОСОБА_1 та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 12.05.1995 за №343.

Однак позивач до позову проєкту договору не подав, посилань на такий проєкт позовні матеріали не містять.

В судовому засіданні представник позивача пояснив, що вважає за можливе зобов`язати відповідача укласти договір на підставі «типового договору».

Проте позовна заява такої вимоги не містять, заяв про зміну предмету позову від позивача не надходило. Водночас відповідно до ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 237 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог, при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а частиною 1 статті 16 цього Кодексу визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права, і такий спосіб має забезпечувати ефективний захист та відновлення порушеного права позивача. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

За обставин відсутності законодавчо визначених підстав для укладення спірного договору оренди землі, зокрема передбачених Законом України "Про оренду землі", недотримання самим позивачем процедури укладення договору оренди, а також процедури звернення до суду з відповідною вимогою про зобов`язання укласти договір оренди, тобто з урахуванням положень ч. 9 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, правові підстави для задоволення даного позову в частині зобов`язання укласти договір також відсутні.

Враховуючи те, що позовні вимоги в частині зобов`язання укласти договір (без зазначення його умов) у будь-якому випадку не можуть бути задоволені, суд окремо відзначає, що гіпотетичне задоволення позовної вимоги про визнання протиправним та скасування спірного рішення відповідача саме по собі також не вичерпувало б спору по суті. Водночас, суд має розглядати лише такий спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, чим спір по суті буде вичерпано, або в їх задоволенні може бути відмовлено. У тому ж разі, якщо за змістом заявлених позовних вимог (а не з огляду на обставини справи) задоволення позову є неможливим, немає, як видається, підстав стверджувати про наявність юридичного спору. Суд повинен ухвалювати рішення, яким вичерпувати конфлікт між сторонами, а не давати одній зі сторін за відсутності для цього юридичних підстав сподівання на те, що вона в майбутньому отримає бажане для неї рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 у справі № 369/10789/14-ц).

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно із ч. 3 ст. 74 ГПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України). Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст.78 ГПК України).

В розумінні ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Дослідивши всі обставини справи у сукупності суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Судові витрати

Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання позовної заяви покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 73 - 79, 86, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог відмовити.

Судові витрати по справі покласти на позивача.

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 03.04.2023

Суддя С.А. Дупляк