Рішення

від 30.03.2023 по справі 920/208/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

30.03.2023м. СумиСправа № 920/208/23

Господарський суд Сумської області у складі

судді Заєць С.В.,

за участю секретаря судового засідання Щербак Н.М.

розглянувши матеріали справи № 920/208/23

за позовом Керівника Шосткинської окружної прокуратури Сумської обласної (вул. Свободи, 65, м. Шостка, Сумська область, 41100) в інтересах Держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області (вул. Революції Гідності, 32, м. Суми, 40022, код ЄДРПОУ 39765885)

до відповідачів: 1. Інституту луб`яних культур Національної академії аграрних наук

України (вул. Терещенків, 45, м. Глухів, Шосткинський район,

Сумська область, 41400, код ЄДРПОУ 00497845)

2. Фізична особа підприємець Кривоноса Олександра

Андрійовича (

АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )

про визнання недійсним договору та звільнення земельної ділянки

За участю представників сторін:

прокурор Кошлякова А.Ю.

від позивача не прибув;

від відповідачів - не прибув.

УСТАНОВИВ:

Суть спору: 01.03.2023 Прокурор в інтересах держави в особі позивача звернувся до суду з позовом, в якому просить суд:

1. Визнати недійсним та припинити на майбутнє договір на виконання науково-технічних робіт від 10.03.2022 № 10/03, укладений між Інститутом луб`яних культур Національної академії аграрних наук України та фізичною особою - підприємцем Кривоносом Олександром Андрійовичем.

2. Зобов`язати фізичну особу - підприємця Кривоноса Олександра Андрійовича звільнити земельну ділянку з кадастровим номером 5910300000:04:006:0175 площею 650 га оціночною вартістю 604500000 грн., яка перебуває у користуванні Інституту луб`яних культур Національної академії аграрних наук України на підставі державного акту на право постійного користування землею серії І-СМ № 000215 від 01.07.2002.

3. Стягнути з відповідачів на користь прокуратури Сумської області кошти, витрачені на сплату судового збору, у розмірі 5368,00 грн.

Ухвалою суду від 02.03.2023 відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання на 30.03.2023, 10:00, сторонам надано строки для надання процесуальних документів: відповідачам для подачі відзиву на позовну заяву, прокурору та позивачу для подання відповіді на відзив.

13.03.2023 відповідачем 2 - Фізичною особою підприємцем Кривонос О. А. надано до суду лист від 03.03.2023, відповідно до змісту якого зазначає, що визнає викладені у позовній заяві вимоги у повному обсязі та просить суд задовольнити позовну заяву. Також просить розгляд справи № 920/208/23 проводити без його участі.

27.03.2023 відповідачем 1 - Інститутом луб`яних культур Національної академії аграрних наук України надано до суду лист від 09.03.2023 № 64, відповідно до змісту якого зазначає, що визнає викладені у позовній заяві вимоги у повному обсязі та просить суд задовольнити позовну заяву. Також просить розгляд справи № 920/208/23 проводити без його участі.

28.03.2023 позивачем надано до суду письмовці Пояснення по суті справі, відповідно до яких вважає, що спірна угода про надання послуг вирощування сільськогосподарської продукції № 10/03 від 10.03.2022 не відповідає вимогам статтей 92,93,95 ЗК України, що свідчить про його недійсність на підставі статтей 203 та 215 ЦК України.

В судовому засіданні 30.03.2023 прокурор надала усні пояснення в обґрунтування своєї позиції по справі, проти винесення рішення за результатами підготовчого провадження не заперечувала та просила повернути прокуратурі 50% судового збору.

Відповідно до ст. 185 Господарського процесуального кодексу України, за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення суду у випадку визнання позову відповідачем.

Щодо підстав звернення з даним позовом до суду прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка, серед інших, здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Статтями 4, 53 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Аналогічні положення також містяться у ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», якою встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі №1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання, тощо.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Серков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Eimited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при зазначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.

У Рішенні «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 Європейський Суд з прав людини наголошує, що правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес». Позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав Суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Як вказує Прокурор, порушення інтересів держави полягає у недотриманні встановленого чинним земельним законодавством України порядку передачі земельної ділянки у користування.

Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у встановленні законності при вирішенні суспільно значимого питання законності використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, яке здійснюється з порушенням вимог чинного законодавства, а також недопущення незаконного відчуження майна позивача і використання його всупереч порядку, визначеному законом.

Як закріплено у ч. 1 ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Спірна земельна ділянка є державною власністю, передана у постійне користування Інституту луб`яних культур Національної академії аграрних наук України для ведення дослідних і навчальних цілей у порядку ст.ст. 22, 24 Земельного кодексу України. Укладення спірного договору сторонами в порушення установленого порядку, передача земельної ділянки установою іншій особі для товарного сільськогосподарського виробництва порушує державні інтереси.

Таким чином, у зазначеному випадку наявний як державний, так суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Необхідність захисту інтересів держави прокурором також полягає необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами держави й постійного землекористувача шляхом визнання недійсною угоди, укладеної з порушенням вимог земельного законодавства, повернення земель із незаконного користування та відновлення порушеного порядку розпорядження земельними ділянками державної власності, дотримання принципу раціонального використання землі, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3).

Відповідно до п. 4 розділу II (Прикінцеві та перехідні положення) Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» № 5245-VІ від 06.09.2012 у державній власності залишаються землі, які перебувають постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук.

Крім цього, слід зазначити, що 27.05.2021 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» № 1423-ІХ від 28.04.2021, яким розділ X «Перехідні положення» Земельного кодексу України доповнено п. 24.

Частиною 1 зазначеного пункту передбачено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук).

Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Згідно ст. 15-1 Земельного кодексу України, до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить, зокрема розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Частиною 4 статті 122 вищевказаного Кодексу передбачено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Згідно з п. п. 50 п. 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 № 15, Держгеокадастр розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи.

Відповідно до пп. 13 п. 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Сумській області, затвердженого наказом Держгеокадастру України від 21.05.2021 № 248, Головне управління відповідно до покладених на кого завдань здійснює розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених чинним законодавством, на території Сумської області.

Таким чином, повноваження щодо розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення покладено на Головне управління Держгеокадастру у Сумській області.

Згідно з п. п. 30 п. 4 вказаного положення Головне управління відповідно до покладених на нього завдань здійснює державний нагляд (контроль) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, в тому числі за дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі з оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок.

Статтею 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» передбачено, що міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Отже, органом, уповноваженим державою здійснювати захист інтересів у спірних правовідносинах, є Головне управління Держгеокадастру у Сумській області.

Разом з цим Головним управлінням Держгеокадастру у Сумській області, яке є органом уповноваженим на захист інтересів держави у спірних правовідносинах, до цього часу не вжито відповідних господарсько-правових заходів на захист інтересів держави, що свідчить про бездіяльність зазначеного органу.

Чинним законодавством чітко не визначено, що необхідно розуміти під «нездійсненням або неналежним здійсненням суб`єктом владних повноважень своїх функцій», у зв`язку із чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи. При цьому враховуються висновки Верховного Суду, зроблені при розгляді інших справ за участю прокурора (ухвали від 07.05.2018 у справі № 910/18283/17, від 10.07.2018 у справі № 812/1689/16, постанови від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 13.06.2018 у справі № 687/379/17-ц, №924/1256/17, від 13.11.2019 у справі № 925/315/19, від 21.01.2020 у справі №2910/2538/19).

Зокрема, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 висловлено правовий висновок щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді у разі неналежним чином здійснення захисту інтересів держави органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, який визначає наступне.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Тобто, бездіяльність уповноваженого державного органу може вчинятися з умислом чи з необережності, бути наслідком об`єктивних (відсутність коштів на сплату судового збору, тривале не заповнення вакантної посади юриста) чи суб`єктивних (вчинення дій на користь можливого відповідача, інших корупційних або кримінально караних дій) причин.

Прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення по суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Зважаючи на вказані правові висновки Верховного Суду, лише звернення уповноваженого суб`єкта владних повноважень до суду з відповідним позовом можна вважати належним здійсненням захисту інтересів держави. Інші вжиті заходи, в тому числі, досудового врегулювання, які не призвели до реального усунення порушень інтересів держави, не відповідають вимогам чинного законодавства.

Також слід зазначити, що ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» вимагає від прокурора доведення лише факту нездійснення або неналежного здійснення уповноваженим органом своїх повноважень, а не правових наслідків, які наступили для осіб, які їх вчинили, зокрема, у вигляді притягнення до кримінальної або дисциплінарної відповідальності. Відтак наявність вироку суду або наказу керівника про застосування дисциплінарного стягнення може свідчити про притягнення осіб до відповідальності за вчинення кримінального правопорушення або дисциплінарного проступку, проте не можуть вважатись обов`язковими та виключними доказами для обґрунтування факту неналежності здійснення уповноваженим органом своїх повноважень.

Прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист відповідних прав та інтересів.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 920/121/19.

Окрім цього, необхідно зазначити, що Європейський суд з прав людини далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити ... скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф. В. проти Франції" (F. W. у. France) від 31.03.2005, заява № 61517/00, пункт 27).

Водночас ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело.

Відповідні обґрунтування підстав представництва прокурором інтересів держави узгоджується із судовою практикою, що склалась за позовами органів прокуратури (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 905/1552/16 та від 04.09.2018 у справі № 920/1072/17, від 05.02.2019 у справі № 910/7813/18, від 16.04.2019 у справі №910/3486/18, від 15.10.2019 справі № 903/129/18, від 11.12.2019 у справі №487/10132/14-ц).

З метою встановлення підстав для представництва інтересів держави в суді Шосткинська окружна прокуратура Сумської області листами 19.01.2023 №55/1-371 вих-23 та від 06.02.2023 № 55/1-709 вих-23 повідомила Головне правління Держгеокадастру у Сумській області про вищевказані порушення вимог законодавства та інтересів держави.

Згідно з наданою відповіддю листом від 09.02.2023 № 10-18-0.6-369/2-23 Головне управління Держгеокадастру у Сумській області не має повноважень для звернення з відповідним позовом до суду та не заперечує проти такого звернення Шосткинською окружною прокуратурою Сумської області.

З огляду на зазначене, судом встановлено, що саме пасивна поведінка позивача після отримання повідомлення про порушення інтересів держави і стала підставою для представництва прокурором інтересів держави та звернення до суду з таким позовом.

Прокурор при поданні позовної заяви навів підставу для представництва інтересів держави (неналежним чином здійснює захист інтересів держави та реалізацію наданих законом повноважень, не вживає заходи щодо визнання недійсним та припинення на майбутнє спірного договору, який укладено з порушенням вимог чинного законодавства, що призводить до порушення майнових інтересів держави щодо володіння, розпорядження та користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності); навів підстави для звернення з позовом), чим обґрунтував порушення інтересів держави.

Таким чином, прокурор, звертаючись з позовом, зазначив підстави для представництва прокурором інтересів держави та підтвердив їх наявність.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Як вбачається з матеріалів справи, Шосткинською окружною прокуратурою Сумської області при виконанні повноважень, визначених ст. 131-1 Конституції України встановлено факт передачі всупереч вимогам закону державною науковою установою суб`єкту господарювання у користування земельної ділянки державної власності загальною площею 650 га, наданої їй на праві постійного користування для дослідних та навчальних цілей.

Так, Інституту луб`яних культур Національної академії аграрних наук України згідно з державним актом на право постійного користування землею від 01.07.2002 на праві постійного користування належить земельна ділянка кадастровий номер 5910300000:04:006:0175 площею 650 га (акт серії І-СМ № 000215), цільове призначення якої для ведення дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, для ведення сільського господарства.

Відповідно до ч. 1 ст. 150 Земельного кодексу України вказана земельна ділянка належить до особливо - цінних земель (землі дослідних полів науково-дослідних установ).

Між Інститутом луб`яних культур Національної академії аграрних наук України (далі Інститут, замовник) та фізичною особою - підприємцем Кривоносом Олександром Андрійовичем (далі фізична особа-підприємець, підрядник) 10.03.2022 укладено договір підряду на виконання науково-технічних робіт № 10/03 (далі договір).

Відповідно до п. 1 договору підрядник зобов`язується на земельній ділянці площею 650 га, розташованій на території Глухівської міської ради Шосткинського району Сумської області, яка перебуває у користуванні замовника на підставі державного акту на право постійного користування землею серії І - СМ № 000215 від 01.07.2002, здійснити науково-технічні роботи щодо модернізації технології обробітку ґрунту, вирощування та збирання врожаю сільськогосподарських культур кукурудзи та соняшника в кліматичних умовах Шосткинського району Сумської області, за результатами яких розробити та передати замовнику звіт про результати вказаних робіт, а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Пунктами 3 та 4 договору передбачено, що вирощування кукурудзи та соняшника здійснюється матеріалами (насіння, засоби захисту рослин, добрива) та технікою підрядника, усі роботи, що є предметом договору, здійснюються підрядником, його силами та засобами, фінансами та матеріальними ресурсами.

Згідно з п. 9 договору замовник здійснює оплату робіт шляхом перерахування підряднику на його рахунок в термін до 25 грудня кожного року протягом терміну дії договору коштів у розмірі 90 відсотків вартості зібраного врожаю.

Відповідно до п. 10 договору за погодженням сторін розрахунки можуть бути проведені в натуральній формі шляхом передачі замовником у власність підрядника 90 відсотків зібраного врожаю.

З метою виконання підрядником робіт визначених умовами цього договору, передати придатні до використання за призначенням для цих цілей та забезпечити йому вільний та безперешкодний доступ до земельних ділянок, зазначених у п.1 договору (п. 13.1 договору).

Пунктом 14 договору до обов`язків підрядника віднесено:

- своїми силами, засобами та за свій рахунок своєчасно провести закупівлю насіння, добрив, засобів захисту, провести необхідний комплекс робіт згідно технології зрощування та інших агротехнічних заходів;

- проводити передпосівне оброблення ґрунту ділянки, доглядати за посівами, знищувати бур`яни, проводити збирання врожаю та інші заходи, що сприяють отриманню врожаю належної якості;

- зібрати, провести первинну очистку вирощеного врожаю та передати замовнику.

Пунктом 14.10 договору передбачено, що земельна ділянка, зазначена у п.1 договору, на якій підрядник виконує роботи, перебуває у замовника на підставі державного акту про право постійного користування земельною ділянкою і виконання робіт підрядником на зазначеній земельній ділянці повинно відповідати її призначенню, передбаченому земельним законодавством України та іншими нормативними актами.

Пунктами 6 та 7 договору визначено строк виконання робіт та строк його дії, а саме 31.12.2023.

Прокурор в обґрунтування позовних вимог зазначає, що, договір підряду на виконання науково-технічних робіт від 10.03.2022 № 10/03 за своїм змістом не є договором на виконання науково-дослідних робіт, а за своєю правовою сутністю є договором оренди землі, який укладено з порушенням земельного законодавства. Зокрема, земельна ділянка за цим договором передана у користування іншій особі неправомочним суб`єктом, який не наділений будь-якими повноваженнями щодо розпорядження нею, у т.ч. передавати в оренду. В зв`язку з чим просить, вказаний договір визнати недійсним, а земельну ділянку звільнити від неправомірного використання.

Вирішуючи спір у даній справі, суд керується наступним:

Відповідно до ст. 892 Цивільного кодексу України за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов`язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов`язується прийняти виконану роботу та оплатити її.

Згідно з п. 12 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» наукова діяльність - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання нових знань та (або) пошук шляхів їх застосування, основними видами якої є фундаментальні та прикладні наукові дослідження.

Статтею 4 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачено, що суб`єктами наукової і науково-технічної діяльності є наукові працівники, науково-педагогічні працівники, аспіранти, ад`юнкти і докторанти, інші вчені, наукові установи, університети, академії, інститути, музеї, інші юридичні особи незалежно від форми власності, що мають відповідні наукові підрозділи, та громадські наукові організації.

Отже, відповідно до цієї норми підрядник за договором - фізична особа - підприємець Кривонос О.А. не є суб`єктом наукової діяльності.

Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, розміщеними на сайті Міністерства юстиції України, серед видів діяльності фізичної особи - підприємця Кривоноса О.А. відсутній відповідний вид діяльності. Видами діяльності підрядника є лісопильне та стругальне виробництво (основний), транспортне оброблення вантажів, вантажний автомобільний транспорт.

Відповідно до п. 1, п. 5 статуту Інститут луб`яних культур Національної академії аграрних наук України є державною, бюджетною, неприбутковою, науковою установою та перебуває у віданні Національної академії аграрних наук України як органу управління державним майном, що в свою чергу зичить про певну специфіку регулювання його господарської діяльності.

Пунктом 7 статуту передбачено, що Інститут створено з метою наукового забезпечення розвитку галузей льонарства і коноплярства, створення сировинної бази луб`яних культур шляхом виведення сортів, розробки екологічно безпечних технологій вирощування, збирання і перероблення льону-довгунця і конопель, ведення доказового, базового та сертифікованого насінництва, раціонального використання природних ресурсів та розроблення нормативно-аналітичної документації на сировину.

Пунктом 10 статуту визначено, що за Інститутом закріплені земельні ділянки, які використовуються для забезпечення наукової діяльності Інституту та надані йому на праві постійного користування, що посвідчується у встановленому законом порядку.

Отже, виходячи з аналізу положень вказаних норм закону, предметом договору на виконання науково-дослідних (науково - технічних), науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт є саме наукові дослідження, зразок нового виробу та конструкторська документація на нього, нова технологія тощо.

Всупереч вказаним вимогам закону метою укладання договору підряду на виконання науково - технічних робіт від 10.03.2022 № 10/03 є не отримання результатів нових наукових досліджень, нових виробів чи нових технологій, а виключно можливість використання підрядником конкретної земельної ділянки наукової установи для здійснення сільськогосподарської діяльності з метою отримання прибутку.

Вказане підтверджується як самими умовами договору, так і фактичною неможливістю виконати сторонами його умови, що пов`язані саме зі здійсненням науково-технічних робіт.

Як вже було зазначено вище з огляду на положення статуту Інститут створено з метою наукового забезпечення розвитку галузей льонарства і коноплярства, створення сировинної бази луб`яних культур шляхом виведення сортів, розробки екологічно безпечних технологій вирощування, збирання і перероблення льону-довгунця і конопель.

Предметом спірного договору підряду є здійснення науково-технічних робіт щодо модернізації технології обробітку ґрунту, вирощування та збирання врожаю сільськогосподарських культур кукурудзи та соняшника в кліматичних умовах Шосткинського району Сумської області, за результатами яких необхідно розробити звіт про результати вказаних робіт.

Отже, договором передбачено здійснення певних наукових робіт, що стосуються сільськогосподарських культур, які найбільш поширені на території Шосткинського району Сумської області та всієї України і не потребують проведення будь-яких наукових досліджень, а не луб`яних культур (конопель та льону), розробка екологічно безпечних технологій зарощування, збирання і переробка яких та розроблення нормативно-аналітичної документації відносно них є основною метою та завданням Інституту.

Крім того, як вже було зазначено вище п. 10 статуту визначено, що земельні ділянки надані Інституту на праві постійного користування повинні використовуватись ним виключно для забезпечення його наукової діяльності, пов`язаної безпосередньо з луб`яними культурами, а саме науковим забезпеченням розвитку галузей льонарства і коноплярства.

Предметом спірного договору в свою чергу є фактично вирощування сторонньою особою, яка не має жодного відношення до наукової діяльності соняшника та кукурудзи під видом здійснення наукових досліджень.

Отже, саме Інститут луб`яних культур Національної академії аграрних наук України, який має статус наукової установи, повинен здійснювати наукові роботи, пов`язані з його діяльністю, на наданих йому у постійне користування земельних ділянках, а не фізична особа - підприємець, який не є суб`єктом наукової та науково-технічної діяльності.

Таким чином, оскаржувана угода не є договором на виконання науково-технічних (дослідних) робіт, оскільки роботи, що за ним виконуються, не є науково-дослідними в розумінні ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», підрядник за договором не є суб`єктом наукової та науково-технічної діяльності відповідно до ст. 4 цього Закону. В свою чергу цим суб`єктом є замовник, а земельна ділянка на якій здійснюється вирощування кукурудзи та соняшника на підставі спірного договору, надана йому виключно для здійснення наукової діяльності, пов`язаної з науковим забезпеченням розвитку галузей льонарства і коноплярства

Згідно зі ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У пункті 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9 зазначено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Аналогічна правова позиція висловлена у п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

Відповідно до ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

За ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно зі ст. 15 цього Закону (в редакції, чинній на час укладення договору) істотними умовами договору оренди землі є об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки), дата укладення та строк дії договору оренди, орендна плата із зазначенням її розміру, індексацїї, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Під час оренди землі здійснюється обробіток ґрунту, що становить собою користування земельною ділянкою, внаслідок якого вирощується товарна сільськогосподарська продукція. Договір оренди землі укладається саме з метою отримання можливості користуватися земельною ділянкою та вилучення внаслідок такого користування корисних властивостей землі.

При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане в користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).

Договір підряду на виконання науково-технічних робіт від 10.03.2022 № 10/03, укладений між Інститутом луб`яних культур Національної академії аграрних наук України та фізичною особою-підприємцем Кривоносом О.А. містить всі істотні умови договору оренди землі, зокрема щодо об`єкту оренди (земельної ділянки площею 650 га), її кадастрового номеру 5910300000:04:006:0175, дати укладення та строку дії договору - з 10.03.2022 до 31.12.2023, орендної плати - яка фактично складає 10 відсотків вирощеного та зібраного підрядником врожаю, який залишається у власності замовника.

Також, як вбачається з умов договору вирощування кукурудзи та соняшника здійснюється матеріалами (насіння, засоби захисту рослин, добрива) та технікою підрядника, усі роботи, що є предметом договору, здійснюються фізичною особою - підприємцем Кривоносом О.А., його силами та засобами, фінансами та матеріальними ресурсами.

З аналізу положень п. 9 та п. 10 договору вбачається, що 90 відсотків вартості зібраного врожаю, а за домовленістю сторін 90 відсотків самого врожаю, належить виключно підряднику, тобто фізичній особі - підприємцю Кривоносу О.А.

Крім цього, відповідно до ст. 837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Відповідно до ч. ч. 1,3 ст. 843 Цивільного кодексу України у договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Ціна роботи договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу.

Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі. Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником (ч. 1 ст. 844 Цивільного кодексу України).

Натомість спірний договір не містить кошторису, складеного підрядником та затвердженого замовником, або іншого конкретного визначення ціни договору. Вказаний договір має посилання на відсоткове обчислення плати за цим договором у формі 90 відсотків вартості зібраного врожаю, або у вигляді - 90 відсотків самого врожаю.

Крім того договір не містить жодного посилання на зміст та характер науково-технічних робіт, вимог до звіту щодо їх здійснення, тощо.

Тобто, у спірному договорі де-факто йдеться про розрахунок орендаря орендодавцем за користування земельними ділянками, що повністю відповідає вимогам ст. 15 Закону України «Про оренду землі» щодо строків, способу та умов здійснення розрахунків за використання землі.

Отже, враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що за своєю правовою природою та юридичними ознаками оскаржувана угода є договором оренди землі та до неї мають застосовуватися положення чинного законодавства, що регулюють правові відносини оренди землі.

В той же час, оспорюваний договір не відповідає вимогам Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі» в частині дотримання порядку передачі земельної ділянки в оренду.

Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 1 статті 13 Конституції України встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За змістом ст. 2 Земельного кодексу України земельними відносинами суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, суб`єктами в яких виступають громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а об`єктами - землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

В силу частини 1 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно з частинами 1, 7 статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Частиною 1 статті 95 Земельного кодексу України передбачено, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

З огляду на зазначене державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, у тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.

Аналогічний правовий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18.

За ст. 210 Земельного кодексу України угоди, укладені із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, ренти, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства три розгляді цивільних справ» судам необхідно мати на увазі, що купівля - продаж, рента, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до статті 210 ЗК України повинні визнаватися недійсними - із наслідками, передбаченими відповідними статтями ЦК України.

Положення Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зокрема п. 2, закріплюють, що судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України (435-15) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Пунктом 3.7 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що до господарських договорів, які підпадають під ознаки ч. 1 ст. 207 ГКУ, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на незаконне заволодіння, користування, розпорядження (в тому числі відчуження) об`єктами права власності українського народу землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. ст. 14, 15 Конституції України).

Таким чином, договір підряду на виконання науково-технічних робіт від 10.03.2022 № 10/03 за своїм змістом не є договором на виконання науково-дослідних робіт, а за своєю правовою сутністю є договором оренди землі, який укладено з порушенням земельного законодавства. Зокрема, земельна ділянка за цим договором передана у користування іншій особі неправомочним суб`єктом, який не наділений будь-якими повноваженнями щодо розпорядження нею, у т.ч. передавати в оренду. Ураховуючи викладене, вказаний договір має бути визнаний недійсним.

Аналогічна правова позиція стосовно удаваності договорів про спільну діяльність та надання послуг та фактичної передачі земельних ділянок у користування викладена в постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 906/854/17, від 10.05.2018 у справі № 924/263/17, від 12.06.2018 у справі № 925/587/17, від 23.10.2019 № 904/8549/17, від 19.06.2019 № 920/22/18.

Згідно зі ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною, застосування інших, передбачених законом, способів.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, оскільки фізична особа - підприємець використовує земельну ділянку неправомірно, та з метою відновлення становища, що існувало до порушення, ділянки підлягають звільненню.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що Прокурором надано належні докази в обґрунтування позовних вимог.

Окрім цього, відповідач у письмових поясненнях зазначає, що він не заперечує проти позовних вимог.

За приписами п. 4 ст. 191 Господарського процесуального кодексу України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування під час розгляду справи категорій стандартів доказування - правил, які дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Тобто обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд акцентує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

На підставі вищевикладеного, оцінивши надані сторонами докази з урахуванням приписів статей 74, 76, 77, 78, 79 ГПК України, суд дійшов висновку про наявність порушеного права та задоволення позову в повному обсязі шляхом визнання недійсним та припинення на майбутнє договору на виконання науково-технічних робіт від 10.03.2022 № 10/03, укладений між Інститутом луб`яних культур Національної академії аграрних наук України та фізичною особою - підприємцем Кривоносом Олександром Андрійовичем та зобов`язати фізичну особу - підприємця Кривоноса Олександра Андрійовича звільнити земельну ділянку з кадастровим номером 5910300000:04:006:0175 площею 650 га оціночною вартістю 604500000 грн., яка перебуває у користуванні Інституту луб`яних культур Національної академії аграрних наук України на підставі державного акту на право постійного користування землею серії І-СМ № 000215 від 01.07.2002.

Розподіл судових витрат між сторонами.

Згідно із ч. 1ст. 130 ГПК України у разі відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Враховуючи визнання позову відповідачами до початку розгляду справи по суті, відповідно до ч. 1 ст. 130 ГПК України, ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» судовий збір в сумі 2684 грн 00 коп. (50 відсотків судового збору), сплачений платіжним дорученням № 200 від 20.02.2023, підлягає поверненню Сумській обласній прокуратурі з державного бюджету.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст.129 ГПК України витрати по сплаті судового збору в сумі 2684 грн 00 коп (50 відсотків судового збору) покладаються на відповідачів.

Керуючись ст. ст. 2, 123, 129, 130, 185, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Керівника Шосткинської окружної прокуратури Сумської обласної в інтересах Держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області до Інституту луб`яних культур Національної академії аграрних наук України та Фізичної особи підприємця Кривоноса Олександра Андрійовича про визнання недійсним договору та звільнення земельної ділянки - задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним та припинити на майбутнє договір на виконання науково-технічних робіт від 10.03.2022 № 10/03, укладений між Інститутом луб`яних культур Національної академії аграрних наук України та фізичною особою - підприємцем Кривоносом Олександром Андрійовичем.

3. Зобов`язати фізичну особу - підприємця Кривоноса Олександра Андрійовича звільнити земельну ділянку з кадастровим номером 5910300000:04:006:0175 площею 650 га оціночною вартістю 604500000 грн., яка перебуває у користуванні Інституту луб`яних культур Національної академії аграрних наук України на підставі державного акту на право постійного користування землею серії І-СМ № 000215 від 01.07.2002.

4. Стягнути з Інституту луб`яних культур Національної академії аграрних наук України (вул. Терещенків, 45, м. Глухів, Шосткинський район, Сумська область, 41400, код ЄДРПОУ 00497845) та Фізичної особи підприємця Кривоноса Олександра Андрійовича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Сумської обласної прокуратури (вул. Герасима Кондратьєва, м. Суми, 40000, отримувач Сумська обласна прокуратура, код ЄДРПОУ 03527891, UA5982017203431200001000002983 в ДКСУ у м. Київ, МФО 820172) 2684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) гривні 00 коп. - 50% витрат по сплаті судового збору.

5. Повернути Сумській обласній прокуратурі (вул. Герасима Кондратьєва, м. Суми, 40000, код ЄДРПОУ 03527891) з Державного бюджету України (рахунок UA868999980313181206083018540, отримувач ГУК Сумськ.обл/Сумська МТГ/22030101, ЄДРПОУ 37970404, банк отримувача Казначейство України (ел.адм.подат)) 50% судового збору в сумі 2684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) гривні 00 коп., сплачений платіжним дорученням № 200 від 20.02.2023.

6. Видати Сумській обласній прокуратурі накази після набрання рішенням законної сили.

Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 04.04.2023.

СуддяС.В. Заєць