Постанова

від 27.03.2023 по справі 341/1933/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

27 березня 2023 року

м. Київ

справа № 341/1933/21

провадження № 61-10852св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (після перейменування - Акціонерне товариство «Сенс Банк»),

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2022 року під головуванням судді Мергеля М. Р. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Девляшевського В. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про захист прав споживачів та визнання дій протиправними,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом в якому просив визнати протиправними дії Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк», банк) щодо:

- нарахування боргу за кредитним договором від 10 грудня 2007 року № 604 в розмірі 57 294,89 доларів США за період з 01 листопада 2014 року до 03 червня 2020 року;

-зарахування погашення боргу на суму 641 000 грн в результаті реєстрації права власності на предмет іпотеки в порядку, встановленому пунктом 3.8 кредитного договору від 10 грудня 2007 року № 604;

- включення анульованої ОСОБА_1 основної суми кредитної заборгованості в розмірі 1 078 199,93 грн у вигляді додаткового блага до податкової звітності АТ «Альфа-Банк» форми 1 ДФ.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що банк протиправно нарахував борг за кредитним договором від 10 грудня 2007 року № 604 у розмірі 57 294,89 доларів США за період з 01 листопада 2014 року до 03 червня 2020 року, оскільки відповідач скористався правом дострокового стягнення заборгованості і рішенням суду від 25 листопада 2015 року у справі № 341/2754/14-ц з ОСОБА_1 стягнуто всю суму заборгованості за вказаним кредитним договором, яка станом на 01 листопада 2014 року становила 372 489,64 грн.

Після цього банк не мав права нараховувати заборгованість за договором поза межами його дії, зобов`язання за яким вважається припиненим.

Позивач вважав неправомірним зарахування погашення боргу на суму саме 641 000 грн в результаті реєстрації права власності на предмет іпотеки у порядку, який визначений у пункті 3.8 кредитного договору. Вважав, що банк за рахунок предмета іпотеки мав задовольнити свої вимоги на суму заборгованості в розмірі 372 489,64 грн, стягнуту за рішенням суду, а залишок коштів відповідач повинен був повернути іпотекодавцю.

Також зазначив, що відповідач неправомірно включив анульовану ОСОБА_1 суму кредитної заборгованості у розмірі 1 078 199,93 грн у вигляді додаткового блага до податкової звітності банку форми 1 ДФ.

Зважаючи, що ринкова вартість майна у розмірі 641 000 грн повністю перекриває суму боргу, визначену судовим рішенням. Вважав протиправними дії банку щодо прощення (анулювання) залишку заборгованості в розмірі 1 078 199,93 грн, у результаті чого позивач зобов`язаний включити такий анульований залишок у вигляді додаткового блага до податкової звітності і сплатити відповідні податки та військовий збір.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Галицький районний суд Івано-Франківської області рішенням від 01 червня 2022 року у задоволенні позову відмовив.

Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 22 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Галицького районного суду від 01 червня 2022 року без змін.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 обрав неефективні способи захисту, а задоволення вказаних позовних вимог жодним чином не забезпечить відновлення порушених прав позивача.

Апеляційний суд додатково зазначав, що в судовому засіданні апеляційного суду сторони зазначили, що ОСОБА_1 подав до Галицького районного суду Івано-Франківської області позов до державного реєстратора Лисецької селищної ради Дем`янек І. А., АТ «Альфа-Банк» про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності та запису про право власності на нерухоме майно - житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином позивач оспорює правомірність набуття АТ «Альфа-банк» права власності на предмет іпотеки, у своїй позовній заяві заперечує правильність нарахування заборгованості за кредитним договором за період з 01 листопада 2014 року по 03 червня 2020 року, однак не подає суду жодних доказів щодо правильної, на його переконання, суми заборгованості за кредитним договором № 604 від 10 грудня 2007 року станом на 03 червня 2020 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2022 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

У поданій касаційній скарзі заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахуваливисновків, викладених, у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12; від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц де зазначено, що якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишається несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то таким діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом із тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Таким чином у відповідача не було жодних підстав для нарахування і стягнення заборгованості за кредитним договором після 25 листопада 2015 року - ухвалення рішення у справі № 341/2754/14-ц.

Вказує, що відповідач як іпотекодавець скористався своїм правом та зареєстрував за собою право власності на іпотечне майно, тобто має місце припинення зобов`язання шляхом зарахування передбачені статтею 600 ЦК України. Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 802/1728/16.

Заявник також зазначає, що банк не надав жодного розрахунку щодо підстав, періодів і видів нарахування, які сформували борг у розмірі 57 284,89 доларів США.

Суди також не звернули увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 802/1728/16 де вказано, що законодавець під додатковим благом розуміє тільки основну суму боргу платника податку, прощену кредитором за його самостійним рішенням і не включає в цю суму боргу проценти, нараховані за користування кредитом. Отже позивач не отримав прощення суми боргу.

Аргументом касаційної скарги також є те, що, на думку заявника, суди попередніх інстанцій не спромоглися вказати чому саме подані позовні вимоги є неефективними.

Крім того вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права, адже у судовому засіданні, яке відбулося 06 вересня 2022 року суд самостійно витребував у відповідача довідку про складові оспорюваної заборгованості, а у наступному засіданні долучив її до матеріалів справи. При цьому відповідачем не надавалось суду клопотань про її долучення, як і не наводилось жодних поважних причин для поновлення пропущеного строку для подання доказів.

Заявник додатково зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду з приводу того, чи породжує обов`язки у самого позивача, як платника податку, відображення банком тим чи іншим чином своєї податкової звітності.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

Верховний Суд ухвалою від 27 березня 2023 року відзив АТ «Альфа-Банк» залишив без розгляду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 14 листопада 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував з Галицького районного суду Івано-Франківської області справу № 341/1933/21.

30 грудня 2022 року справа № 341/1933/21 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 грудня 2007 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 укладено договір про іпотечний кредит № 604, за умовами якого позивач отримав кредит у розмірі 50 000 доларів США зі сплатою за користування кредитними коштами 12,5 % річних та кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 04 грудня 2017 року.

В якості забезпечення виконання ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань, 10 грудня 2007 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Галицького районного нотаріального округу Дирдою Н. А. та зареєстрований в реєстрі за № 3336, відповідно до умов якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю таке нерухоме майно: земельна ділянка площею 0,2500 га, кадастровий номер: 2621281301:01:001:0127, для будівництва та обслуговування житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та житловий будинок, житловою площею 73,9 кв. м, загальною площею 174,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Сторони цього договору оцінюють предмет іпотеки у розмірі 330 000 грн.

10 жовтня 2008 року та 28 квітня 2011 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 укладено договори про внесення змін та доповнень до договору про іпотечний кредит від 10 грудня 2007 року № 604.

17 грудня 2012 року ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та АТ «Альфа-Банк» уклали договір про передачу прав за договорами забезпечення та договір про відступлення прав вимоги. Внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора за вище вказаними кредитним та іпотечним договорами.

Галицький районний суд рішенням від 25 листопада 2015 року у справі № 341/2754/14-ц позов ПАТ «Альфа-Банк» задовольнив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 372 489,64 грн.

Відповідач звертався до позивача із вимогами про погашення заборгованості за кредитним договором на суму 57 294,89 доларів США, проте вимоги виконані не були, тому АТ «Альфа-Банк» звернулося до державного реєстратора із заявою щодо реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 12 листопада 2020 року, індексний номер витягів 232282125 та 232280273, підтверджується, що державний реєстратор Дем`янек І. А. зареєструвала 10 листопада 2020 року право власності на будинок житловою площею 73,9 кв. м, загальною площею 174,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та 12 листопада 2020 року право власності на земельну ділянку, площею 0,25 га, кадастровий номер: 2621281301:01:001:0127 за АТ «Альфа-Банк».

Відповідно до змісту довідки про отриманий дохід у вигляді прощеного боргу від 24 грудня 2020 року № 2007 АТ «Альфа-Банк» повідомило позивача про те, що згідно з висновком суб`єкта оціночної діяльності ринкова вартість предмета іпотеки визначена на рівні 641 000 грн. Таким чином, після здобуття банком права власності на предмет іпотеки, залишок заборгованості за кредитним договором від 10 грудня 2007 року (за основною сумою, процентами, пенею та штрафними санкціями) за офіційним курсом НБУ станом на 12 листопада 2020 року склав 1 078 199,93 грн. У зв`язку із задоволенням вимог іпотекодержателя в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» на дату державної реєстрації банком права власності на нерухомість ОСОБА_1 прощено (анульовано) залишок заборгованості за кредитним договором. Відповідно до вимог Податкового кодексу України до складу річного доходу ОСОБА_1 за 2020 рік включається дохід у вигляді основної суми прощеного (анульованого) боргу у розмірі 713 919,93 грн. Отриманий ОСОБА_1 дохід у вигляді основної суми прощеного (анульованого) боргу підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб за ставкою 18 % та військовим збором за ставкою 1,5 %, які ОСОБА_1 самостійно повинен сплатити до Державного бюджету України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 15 ЦК України встановлено, що право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (стаття 1054 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина 1 статті 546 ЦК України).

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (частина перша статті 598, стаття 599 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (абзац 2 частина перша стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з частинами першою і третьою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу.

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18) та в постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 712/9613/15-ц (провадження № 61-46733св18) вказано, що суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми, які підлягають стягненню. Нарахування позивачу пені (штрафу тощо) є лише попередньою фіксацією факту порушення цивільно-правових зобов`язань, яка безпосередньо не впливає на права позивача. Відповідний розрахунок може бути письмовим доказом, який у разі виникнення спору між сторонами повинен оцінюватися судом відповідно до вимог процесуального законодавства. Кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Тому, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, у разі невизнання кредитором права боржника на припинення зобов`язання повністю або частково таке право підлягає захисту судом за позовом боржника шляхом припинення правовідношення повністю або частково на підставі пункту 7 частини другої статті 16 ЦК України. Критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта. Тлумачення статей 14, 16 ЦК України дозволяє зробити висновок, що не є ефективним способом захисту визнання неправомірними дії в частині не зарахування сплати, зобов`язання зарахувати перераховані щомісячні платежі, скасування та списання безнадійної заборгованості, зобов`язання скасувати суму пені, заборона здійснювати подальше нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитним договором, зобов`язання вчинити дії із скасування нарахування відсотків за користування кредитом та штрафних санкцій, зобов`язання скасувати незаконно нараховані штрафні санкції за несвоєчасну здійснену оплату, оскільки не передбачають відповідного обов`язку іншого суб`єкта цивільного правовідношення та не забезпечують відновлення прав особи, що заявляє такі вимоги. Нарахування позивачу пені (штрафу тощо) є лише попередньою фіксацією факту порушення цивільно-правових зобов`язань, яка безпосередньо не впливає на права позивача. Відповідний розрахунок може бути письмовим доказом, який у разі виникнення спору між сторонами повинен оцінюватися судом відповідно до вимог процесуального законодавства.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що умовами кредитного договору передбачено, що у випадку прострочення позичальником виконання зобов`язання щодо поверненню банку суми боргу за цим договором він зобов`язаний відповідно до статті 625 ЦК України сплатити суму заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення платежу.

ОСОБА_1 не виконав зобов`язання за кредитним договором, рішенням Галицького районного суду від 25 листопада 2015 року у справі 341/2754/14-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 372 489,64 грн, однак позивачем рішення суду не виконано, тому 10 листопада 2020 року АТ «Альфа-Банк» скористалося своїм правом на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки. Тобто іпотекодержатель самостійно обрав спосіб захисту свого порушеного права - звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 грудня 2007 року, зареєструвавши за собою право власності на предмет іпотеки - житловий будинок.

Позивач у справі, звертаючись із цим позовом вважав, що кредитний договір припинив свою дію у зв`язку із реалізацією кредитором свого права на дострокове повернення кредиту згідно рішення суду від 25 листопада 2015 року у справі № 341/2754/14-ц.

Верховний Суд зазначає, що виходячи із загальних засад цивільного законодавства, у разі невизнання кредитором права боржника на припинення зобов`язання повністю або частково таке право підлягає захисту судом за позовом боржника шляхом припинення правовідношення повністю або частково на підставі пункту 7 частини 2 статті 16 ЦК України.

Крім того колегія суддів зазначає, що як правильно вказав апеляційний суд в судовому засіданні сторони зазначили, що ОСОБА_1 подав до Галицького районного суду Івано-Франківської області позов до державного реєстратора Лисецької селищної ради Дем`янек І. А., АТ «Альфа-Банк» про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності та запису про право власності на нерухоме майно - житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 оспорює правомірність набуття АТ «Альфа-банк» права власності на предмет іпотеки, що є ефективним способом захисту його порушених прав (справа № 341/1899/20)

З огляду на вищенаведене колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог про визнання неправомірними дій відповідача в частині нарахування боргу за кредитним договором в розмірі 57 294,89 доларів США за період з 01 листопада 2014 до 03 червня 2020 року та зарахування погашення боргу на суму 641 000 грн в результаті реєстрації права власності на предмет іпотеки, оскільки такі вимоги не є ефективним способом захисту права та не забезпечують відновлення прав позивача.

Вищенаведеним також спростовуються аргументи касаційної скарги щодо того, що суди попередніх інстанцій не навели обґрунтування чому саме, позивач обрав неефективний спосіб захисту.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив також визнати неправомірними дії АТ «Альфа-Банк» щодо включення анульованої йому основної суми кредитної заборгованості в розмірі 1 078 199,93 грн у вигляді додаткового блага до податкової звітності АТ «Альфа-Банк» форми 1ДФ.

Надсилання інформації здійснено банком у зв`язку із прощенням заборгованості за кредитним договором від 10 грудня 2007 року № 604 у зв`язку із задоволенням вимог іпотекодержателя на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку».

У постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року в справі № 201/16327/16-ц (провадження № 61-43384св18) вказано, що правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Відповідно до статті 605 ЦК України зобов`язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов`язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. Таке прощення є безумовним одностороннім правочином.

Аналіз статті 605 ЦК України свідчить, що під прощенням боргу розуміють звільнення кредитором боржника від виконання обов`язку, що на ньому лежить, повністю або частково. За загальним правилом, прощенням боргу втілюється в односторонньому правочині. Хоча сторони договору не позбавлені можливості укласти договір про прощення боргу.

У справі, що переглядається, прощення боргу втілене в односторонньому правочині кредитора. Недійсність такого одностороннього правочину й законом прямо не встановлена, а тому в аспекті положень частини першої статті 204 ЦК України такий правочин є правомірним, якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто, він може бути оспорений лише в судовому порядку і належним способом захисту в такому разі має бути визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України). Спроба позивача використати такий спосіб захисту, як визнання дій банку неправомірними, не відповідає засадам презумпції правомірності правочину.

Схожий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 497/1085/16-ц (провадження № 61-1684св19), від 02 грудня 2020 року у справі № 569/22588/18 (провадження № 61-17986св19).

За таких обставин вказана позовна вимога не підлягає задоволенню також у зв`язку із обранням позивачем неефективного способу захисту.

Таким чином колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди не звернули увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 802/1728/16 де вказано, що законодавець під додатковим благом розуміє тільки основну суму боргу платника податку, прощену кредитором за його самостійним рішенням і не включає в цю суму боргу проценти, нараховані за користування кредитом, отже позивач не отримав прощення суми боргу колегія суддів відхиляє, оскільки в рамках розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій правої оцінки складовим додаткового блага не надавали, а дійшли висновків про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з обранням позивачем неефективного способу захисту.

Довід касаційної скарги про те, що відсутній висновок Верховного Суду з приводу того, чи породжує обов`язки у самого позивача, як платника податку відображення банком тим чи іншим чином своєї податкової звітності колегія суді відхиляє з огляду на таке.

За приписами підпункту 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 ПК України додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов`язаний з виконанням обов`язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку.

Підпунктом 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що дохід з джерелом походження з України - будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, у тому числі, але не виключно, доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті та будь-яких інших пасивних (інвестиційних) доходів, сплачених резидентами України.

Відповідно до підпункту 163.1.1 пункту 163.1 статті 163 ПК України об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.

За правилами підпункту «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді суми боргу платника податку, анульованого (прощеного) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Якщо кредитор повідомляє платника податку - боржника рекомендованим листом з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або шляхом надання повідомлення боржнику під підпис особисто про анулювання (прощеного) боргу та включає суму анульованого (прощеного) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було анульовано (прощеного), такий боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною першою статті 546 ЦК України визначено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

За унормуванням частини другої статті 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Зобов`язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов`язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора (частина перша статті 605 ЦК України).

Відповідно до частини чотирнадцятої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги.

Банку забороняється встановлювати процентні ставки та комісійні винагороди на рівні нижче собівартості банківських послуг у цьому банку (частина друга статті 53 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Аналіз вказаних норм свідчить, що визначальною ознакою доходу платника податку, як об`єкта та бази оподаткування податком на доходи фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є приріст показників фінансового та/або майнового стану платника податку.

Основна сума боргу платника податку, анульована (прощена) кредитором за його самостійним рішенням, є доходом такого платника.

При цьому, пеня та штраф є лише засобом забезпечення виконання основного зобов`язання перед банком та не є доходом платника податку у разі їх анулювання за рішенням банківської установи.

Банки встановлюють комісійну винагороду, яка є платою, що стягується банком з клієнта за виконання певних банківських операцій за дорученням клієнта. Розмір і порядок стягнення комісійної винагороди банки встановлюють самостійно з

урахуванням чинного законодавства на основі тарифів, затверджених рішенням правління банку, та відповідно до укладених з клієнтами договорів, тому комісійна винагорода також не є доходом платника податку у разі її анулювання, оскільки така є платою виключно за виконання певних банківських операцій.

Таким чином, анульовані (прощені) пеня, штраф, підвищені відсотки (за прострочення платежу) та комісійні винагороди не є доходом платника податку, а відповідно і не є об`єктом оподаткування податком з доходу фізичних осіб.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 03 лютого 2023 року у справі № 826/8219/15 (провадження № К/9901/19653/20).

Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, викладених, у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12; від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц де зазначено, що якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишається несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то таким діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом із тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання колегія суддів відхиляє, оскільки відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, підстави, предмети позовів та встановлені фактичні обставини.

Щодо доводу касаційної скарги про те, що апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права колегія суддів доходить таких висновків.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

З матеріалів справи (відеозапису судового засідання, яке відбулось 05 вересня 2023 року) вбачається, що суд апеляційної інстанції витребував у представника відповідача.

Таким чином, враховуючи те, що розрахунок заборгованості було надано банком на вимогу суду, колегія суддів відхиляє вказаний аргумент касаційної скарги.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, нема.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров