Постанова

від 26.10.2022 по справі 308/9287/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 308/9287/14-ц

провадження № 61-4529св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Карпенко С. О. (судді-доповідача),

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Ужгородська міська рада, ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ракоці 16»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду

від 28 січня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Кожух О. А.,

Джуги С. Д., Собослоя Г. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Ужгородської міської ради та ОСОБА_2 про визнання незаконними рішень органу місцевого самоврядування.

В обґрунтування позову вказував, що пунктом 6.3 рішення Ужгородської міської ради від 6 серпня 2010 року № 1506 «Про регулювання земельних відносин» ОСОБА_2 надано дозвіл на підготовку проекту відведення земельної ділянки площею 0.08 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_1

(у власність).

Пунктом 1.4 рішення Ужгородської міської ради від 27 серпня 2010 року

№ 1532 «Про надання земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано в приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,08 га на АДРЕСА_1 .

Пунктом 2.9 рішення Ужгородської міської ради від 17 вересня 2010 року

№ 1582 «Про регулювання земельних відносин» надано дозвіл ОСОБА_2 на підготовку проекту відведення зі зміною цільового призначення власної земельної ділянки, а пунктом 3.1 рішенням цієї ж ради від 1 жовтня 2010 року № 1595 «Про регулювання земельних відносин» затверджено йому проект відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення).

Вказані рішення органу місцевого самоврядування є незаконними, як вважає позивач, та підлягають скасуванню, оскільки спірну земельну ділянку

ОСОБА_2 передано в приватну власність та змінено цільове використання за рахунок прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку

на АДРЕСА_2 .

Позивач зазначав, що він є співвласником квартири АДРЕСА_2 та, відповідно, співвласником багатоквартирного будинку в цілому, тому вважає порушеним своє право на користування належною до багатоквартирного будинку прибудинковою територією.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 17 липня 2018 року, ухваленим у складі судді Монич О. В., у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з недоведення позивачем належними і допустимими доказами того, що спірна земельна ділянка передавалася у власність або користування об`єднанню співвласників, балансоутримувачу будинку чи житлово-експлуатаційній організації. Місцевий суд врахував, що відсутність затвердженого проекту розподілу території даного мікрорайону (кварталу) унеможливлює належне та чітке встановлення меж земельної ділянки прибудинкової території житлового будинку

АДРЕСА_2 і викопіювання з ситуаційного плану АДРЕСА_1 не є належним доказом для встановлення цієї обставини.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 28 січня 2020 року задоволено апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ракоці 16», скасовано рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 липня 2018 року і ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Визнано незаконними та скасовано:

- пункт 6.3 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради

від 6 серпня 2010 року № 1506 «Про регулювання земельних відносин» в частині надання ОСОБА_2 дозволу на підготовку проекту відведення земельної ділянки площею 0,08 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_1

(у власність);

- пункт 1.4 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради

від 27 серпня 2010 року № 1532 «Про надання земельних ділянок» в частині затвердження ОСОБА_2 проекту відведення та надання в приватну власність земельної ділянки площею 0,08 га на АДРЕСА_1 ;

- пункт 2.9 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради

від 17 вересня 2010 року № 1582 «Про регулювання земельних відносин» в частині надання ОСОБА_2 дозволу на підготовку проекту відведення зі зміною цільового призначення власної земельної ділянки для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення) на

АДРЕСА_1 ;

-пункт 3.1 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради

від 1 жовтня 2010 року № 1595 «Про регулювання земельних відносин» в частині затвердження ОСОБА_2 проекту відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється, для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення) на АДРЕСА_1 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позову, зазначивши, що викопіюванням з плану міста в районі вулиць Крилова-Собранецької-Гойди-Ракоці від травня

2014 року, надане Комунальним підприємством «Архітектурно-планувальне бюро» Ужгородської міської ради, та збірним кадастровим планом підтверджується, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2110100000:03:001:0054, передана у власність

ОСОБА_2 , є частиною прибудинкової території будинку АДРЕСА_2 . Крім того, апеляційний суд вказав на визнання цієї обставини сторонами.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що під час прийняття оспорюваних рішень та при підготовці проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 порушено норми права, які регулюють режим використання прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку, та не узгоджено виділення земельної ділянки з усіма власниками багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 , чим порушено їх право на землю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У березні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 січня 2020 року і залишити в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 липня 2018 року.

Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про порушення оспорюваними рішеннями права ОСББ як користувача земельної ділянки, яка є прибудинковою територією, оскільки право користування на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, який посвідчує це право.

Вказує про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 0907/14627/2012 (провадження № 61-13807св18), в якому зазначено, що «у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об`єднанню власників. Ці положення стосуються земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації. Отже, будь-яка територія набуває статусу прибудинкової виключно за умов, якщо: визначена актом на право власності або користування земельною ділянкою; призначена для обслуговування багатоквартирного будинку».

Вказує, що аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові

від 27 листопада 2019 року у справі № 2-1139/11 (провадження № 61-17942св18).

Позиція інших учасників справи

У червні 2020 року ОСББ «Раковиці, 16» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на безпідставність її доводів та відповідність висновків суду апеляційної інстанції обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права, просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 2 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи

заявника про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 червня

2018 року у справі № 0907/14627/2012 (провадження № 61-13807св18),

від 27 листопада 2019 року у справі № 2-1139/11 (провадження № 61-17942св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішенням виконкому Ужгородської міської Ради народних депутатів № 630 від 21 жовтня 1955 року для побудови

24-квартирного будинку Закарпатського обкому КПУ відведено земельну ділянку площею 3428 кв.м на АДРЕСА_4 (

АДРЕСА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської Ради народних депутатів від 21 травня 1958 року затверджено акт прийняття в експлуатацію

24-квартирного будинку Закарпатському обкому КПУ на АДРЕСА_4 .

Рішенням виконкому Закарпатської обласної Ради народних депутатів № 120

від 13 березня 1961 року зобов`язано виконком Ужгородської міської ради народних депутатів прийняти на баланс комунального господарства

24-квартирний житловий будинок Обкому КП України на АДРЕСА_4 житловою площею 1 328,5 кв.м. Рішенням виконкому Ужгородської міської ради народних депутатів № 106 від 22 березня 1961 року вказаний будинок прийнято на комунальний баланс.

Зі змісту журналу зовнішніх обмірів, складеного 20 вересня 1958 року, та відповідно до карточки на домоволодіння, складеної 4 травня 1963 року, суд апеляційної інстанції встановив, що під будівлями перебуває 576 кв.м, під двором - 2 831 кв.м.

У 2010 році житловий будинок АДРЕСА_2 перебував на балансі Товариства з обмеженою відповідальністю «Наш добробут» та згідно з паспортом цього житлового будинку площа прибудинкової території становила 2 831 км.м.

Рішенням Ужгородської міської ради від 6 серпня 2010 року № 1506 «Про регулювання земельних відносин» ОСОБА_2 надано дозвіл на підготовку проекту відведення земельної ділянки площею 0,08 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_1 (у власність).

Суди встановили, що рішенням Ужгородської міської ради від 27 серпня 2010 року № 1532 «Про надання земельних ділянок» затверджено проект відведення цієї земельної ділянки та передано її ОСОБА_2 у приватну власність.

В подальшому рішенням Ужгородської міської ради від 17 вересня 2010 року № 1582 «Про регулювання земельних відносин» ОСОБА_2 надано дозвіл на підготовку проекту відведення зі зміною цільового призначення власної земельної ділянки, а рішенням від 1 жовтня 2010 року № 1595 «Про регулювання земельних відносин» затверджено проект відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення).

Судами встановлено, що ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку площею 0,08 га з кадастровим номером 2110100000:03:001:0054.

Також судом встановлено, що позивач є співвласником квартири

АДРЕСА_2 .

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши додержання судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок, та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Правовий режим спірної земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний житловий будинок, та прибудинкової території визначається земельним законодавством, зокрема Земельним кодексом України (далі - ЗК України).

Відповідно до статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема - співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Частинами першою-третьою статті 42 ЗК України передбачено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Згідно з четвертим та шостим пунктами частини першої статті 1 Закону

України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» прибудинкова територія - це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку. Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування

(у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що співвласники багатоквартирного будинку набувають права власності чи права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення їх житлових, соціальних і побутових потреб, після передачі такої ділянки у їх власність чи у постійне користування на загальних підставах у встановленому законом порядку. Розміри та конфігурація такої земельної ділянки визначаються на підставі відповідної технічної документації із землеустрою, яка подається на затвердження уповноваженому на прийняття такого рішення органу місцевого самоврядування.

Зазначене у статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» поняття «права на земельну ділянку» варто розуміти як оформлене у встановленому законом порядку право власності чи право постійного користування. Лише після оформлення такого права розміри і конфігурація земельної ділянки вважаються встановленими.

За статтями 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

За наведеного, до суду з позовом про захист права користувача земельною ділянкою може звертатись особа, яка у встановленому законом порядку набула право власності або право користування такою земельною ділянкою.

Чинними нормами законодавства не передбачено передачу у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирного будинку земельної ділянки, на якій він розташований.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 12 серпня

2020 року у справі № 569/16666/16-ц (провадження № 61-14719св19) та

від 15 вересня 2021 року у справі № 397/670/19 (провадження № 61-4556св20).

У постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 2-1139/11 (провадження № 61-17942св18) вказано, що «визначення прибудинкової території і земельної ділянки, яка обліковується у документах міської ради відповідно до містобудівної документації, що належить на праві власності, є істотно відмінним. У будь-якому випадку право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки у натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право».

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції не врахував вказаних висновків Верховного Суду та не встановив обставин щодо меж прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_2 зі встановленими розміром і конфігурацією і дійшов передчасного висновку про те, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2110100000:03:001:0054, яка передана у власність ОСОБА_2 , є частиною вказаної прибудинкової території.

За таких обставин касаційна скарга є частково обґрунтованою, наведена заявником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1

частини другої статті 389 ЦПК України, щодо застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 2-1139/11

(провадження № 61-17942св18), підтверджена під час касаційного провадження.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою

статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги, у постанові Верховного Суду від 15 вересня

2021 року у справі № 397/670/19 (провадження № 61-4556св20), що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.

Щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 вказував, що він є співвласником квартири АДРЕСА_2 , тому передача відповідачу земельної ділянки за рахунок прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку порушує його права як користувача вказаної земельної ділянки.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив про ненадання позивачем належних і допустимих доказів того, що спірна земельна ділянка передавалася у власність або користування об`єднанню співвласників, балансоутримувачу будинку чи житлово-експлуатаційній організації.

Позивач у справі - ОСОБА_1 не оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, тобто фактично погодився з ним.

В цей же час, рішення суду першої інстанцій у даній справі оскаржила третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -

ОСББ «Ракоці 16». ОСББ подало до апеляційної скарги докази, які не були подані до суду першої інстанції.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень частини третьої статті 12 та частин першої, шостої

статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частин другої, четвертої та п`ятої статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Згідно з частиною восьмою статті 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Пунктом 6 частини другої статті 356 ЦПК України перебачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції визначені у статті 367 ЦПК України, відповідно до яких суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).

Аналіз зазначених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від особи, яка подає такий доказ, тягар доведення яких покладений на учасника справи.

У постанові Верховного Суду від 8 вересня 2021 року в справі № 369/7772/15-ц (провадження № 61-12848св21) зазначено, що тлумачення пункту 6

частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи

(з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої

статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип процесуальної рівності сторін передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення від 27 жовтня 1993 року у справі «Домбо Бехеєр проти Нідерландів»).

Надаючи оцінку поданим ОСББ «Ракоці 16» доказам, суд апеляційної інстанції не врахував, що такі докази не були подані до суду першої інстанції і їх прийняття можливе лише у виняткових випадках.

Суд апеляційної інстанції не надав оцінки неможливості подання доказів до суду першої інстанції та не оцінив докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від неї.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація є гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

В порушення норм процесуального права, апеляційний суд не мотивував висновок про прийняття та дослідження наданих ОСББ «Ракоці 16» нових доказів.

Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що за змістом частини першої статті 81 ЦПК України саме ОСОБА_1 має доводити ті обставини, на які він посилався як на підставу свого позову. ОСББ «Ракоці 16» у даній справі позовні вимоги не заявляло, тому апеляційний суд передчасно задовольнив позов ОСОБА_1 , який, за висновком суду першої інстанції, не довів належними і допустимими доказами заявлені позовні вимоги. ОСББ «Ракоці 16» до суду з позовом не зверталося, а апеляційну скаргу фактично подало, процесуально діючи в інтересах позивача, якому відмовлено у задоволенні позову.

Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки не має, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки суд апеляційної інстанцій не врахував вказані обставини та не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення даної справи, відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, надати оцінку поданим сторонами доказами щодо меж прибудинкової території земельної ділянки

АДРЕСА_2 , після чого встановити, чи є передана ОСОБА_2 земельна ділянка на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2110100000:03:001:0054 частиною вказаної прибудинкової території; усунути вказані в цій постанові порушення норм процесуального права; ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 січня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук