Постанова

від 07.11.2023 по справі 308/9287/14-ц

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 308/9287/14-ц

П О С Т А Н О В А

Іменем України

07 листопада 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.

суддів: Кондора Р.Ю., Фазикош Г.В.

з участю секретаря судового засідання: Сливка С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ракоці,16» на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 липня 2018 року, ухвалене суддею Монич О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради, ОСОБА_2 , третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ракоці,16» про визнання рішення незаконним та усунення перешкод у користуванні майном

встановив:

У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Ужгородської міської ради та ОСОБА_2 про визнання незаконними рішень органу місцевого самоврядування.

В обґрунтування позову вказував, що пунктом 6.3 рішення Ужгородської міської ради від 6 серпня 2010 року № 1506 «Про регулювання земельних відносин» ОСОБА_2 надано дозвіл на підготовку проекту відведення земельної ділянки площею 0.08 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_1 (у власність).

Пунктом 1.4 рішення Ужгородської міської ради від 27 серпня 2010 року № 1532 «Про надання земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано в приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,08 га на АДРЕСА_1 .

Пунктом 2.9 рішення Ужгородської міської ради від 17 вересня 2010 року № 1582 «Про регулювання земельних відносин» надано дозвіл ОСОБА_2 на підготовку проекту відведення зі зміною цільового призначення власної земельної ділянки, а пунктом 3.1 рішенням цієї ж ради від 01 жовтня 2010 року № 1595 «Про регулювання земельних відносин» затверджено йому проект відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення).

Вказані рішення органу місцевого самоврядування є незаконними, як вважає позивач, та підлягають скасуванню, оскільки спірну земельну ділянку ОСОБА_2 передано в приватну власність та змінено цільове використання за рахунок прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_2 .

Позивач зазначав, що він є співвласником квартири АДРЕСА_3 та, відповідно, співвласником багатоквартирного будинку в цілому, тому вважає порушеним своє право на користування належною до багатоквартирного будинку прибудинковою територією.

З врахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати:

- п. 6.3 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради від 06.08.2010 №1506 «Про регулювання земельних відносин» в частині надання ОСОБА_2 дозволу на підготовку проекту відведення земельної ділянки площею 0,08 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в районі АДРЕСА_1 (у власність);

- п. 1.4 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради від 27.08.2010 № 1532 «Про надання земельних ділянок» в частині затвердження ОСОБА_2 проекту відведення та надання у приватну власність земельної ділянки площею 0,08 га по АДРЕСА_1 ;

- п. 2.9 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради від 17.09.2010 № 1582 «Про регулювання земельних відносин» в частині надання ОСОБА_2 дозволу на підготовку проекту відведення зі зміною цільового призначення власної земельної ділянки для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення) по АДРЕСА_1 .

- п.3.1. рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради від 01.10.2010 року № 1595 «Про регулювання земельних відносин» в частині затвердження ОСОБА_2 проекту відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється, для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення) по АДРЕСА_1 .

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 липня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з недоведення позивачем належними і допустимими доказами того, що спірна земельна ділянка передавалася у власність або користування об`єднанню співвласників, балансоутримувачу будинку чи житлово-експлуатаційній організації. Місцевий суд врахував, що відсутність затвердженого проекту розподілу території даного мікрорайону (кварталу) унеможливлює належне та чітке встановлення меж земельної ділянки прибудинкової території житлового будинку АДРЕСА_2 і викопіювання з ситуаційного плану АДРЕСА_1 не є належним доказом для встановлення цієї обставини.

Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ракоці, 16» подало апеляційну скаргу на вказане рішення в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Зазначає, що рішення Ужгородської міської ради є незаконними та підлягають скасуванню, оскільки спірну земельну ділянку ОСОБА_2 передано у приватну власність та змінено цільове використання - за рахунок прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_2 ; земельна ділянка була виділена під будівництво цього будинку у 1955 році, і згідно Паспорту будинку площа земельної ділянки для обслуговування будинку становить 2831 кв.м.; місцевий суд, скасувавши своє заочне рішення у даній справі, яким позов ОСОБА_1 було задоволено, не спростував наведені у такому рішенні висновки, які ґрунтувалися на однакових наявних у справі матеріалах.

Зокрема, згідно генплану міста в районі вулиць Крилова-Собранецька-Гойди-Ракоці від травня 2014 року передана ОСОБА_2 земельна ділянка є прибудинковою територією багатоквартирного будинку по АДРЕСА_2 .

У листі від 18.08.2014 Ужгородська міська рада визнала позов ОСОБА_1 та ту обставину, що земельна ділянка є прибудинковою територією багатоквартирного будинку по АДРЕСА_2 . Про незаконність оспорюваних рішень свідчить також те, що Ужгородською міською радою подано до Ужгородського міськрайонного суду позов до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог - ОСББ «Ракоці 16», про скасування державного акту на право власності на земельну ділянку та її витребування на користь територіальної громади м. Ужгорода.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 28 січня 2020 року задоволено апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ракоці 16», скасовано рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 липня 2018 року і ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Визнано незаконними та скасовано:

- пункт 6.3 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради

від 6 серпня 2010 року № 1506 «Про регулювання земельних відносин» в частині надання ОСОБА_2 дозволу на підготовку проекту відведення земельної ділянки площею 0,08 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_1 (у власність);

- пункт 1.4 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради

від 27 серпня 2010 року № 1532 «Про надання земельних ділянок» в частині затвердження ОСОБА_2 проекту відведення та надання в приватну власність земельної ділянки площею 0,08 га на АДРЕСА_1 ;

- пункт 2.9 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради

від 17 вересня 2010 року № 1582 «Про регулювання земельних відносин» в частині надання ОСОБА_2 дозволу на підготовку проекту відведення зі зміною цільового призначення власної земельної ділянки для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення) на АДРЕСА_1 ;

- пункт 3.1 рішення 5-ї сесії 5-го скликання Ужгородської міської ради від 1 жовтня 2010 року № 1595 «Про регулювання земельних відносин» в частині затвердження ОСОБА_2 проекту відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється, для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення) на АДРЕСА_1 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позову, зазначивши, що викопіюванням з плану міста в районі вулиць Крилова-Собранецької-Гойди-Ракоці від травня 2014 року, надане Комунальним підприємством «Архітектурно-планувальне бюро» Ужгородської міської ради, та збірним кадастровим планом підтверджується, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2110100000:03:001:0054, що передана у власність ОСОБА_2 , є частиною прибудинкової території будинку АДРЕСА_2 . Крім того, апеляційний суд вказав на визнання цієї обставини сторонами.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що під час прийняття оспорюваних рішень та при підготовці проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 порушено норми права, які регулюють режим використання прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку, та не узгоджено виділення земельної ділянки з усіма власниками багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 , чим порушено їх право на землю.

Проте, постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 січня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційний суд виходив з того, що надаючи оцінку поданим ОСББ «Ракоці 16» доказам, суд апеляційної інстанції не врахував, що такі докази не були подані до суду першої інстанції та не оцінив докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, що їх подала, а їх прийняття можливе лише у виняткових випадках.

Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що за змістом частини першої статті 81 ЦПК України саме ОСОБА_1 має доводити ті обставини, на які він посилався як на підставу свого позову. ОСББ «Ракоці 16» у даній справі позовні вимоги не заявляло, тому апеляційний суд передчасно задовольнив позов ОСОБА_1 , який, за висновком суду першої інстанції, не довів належними і допустимими доказами заявлені позовні вимоги. ОСББ «Ракоці 16» до суду з позовом не зверталося, а апеляційну скаргу фактично подало, процесуально діючи в інтересах позивача, якому відмовлено у задоволенні позову.

Відповідно до вимог частини 1 статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для апеляційної інстанції під час нового розгляду.

У дане судове засідання повторно не з`явились ОСОБА_1 , Ужгородська міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСББ «Ракоці 16». Але 15.08.2023 року в судовому засіданні були присутні адвокат Петрецький С.І., голова правління ОСОБА_6 , адвокат Студеняк О.С., яка представляє ОСОБА_2 , які давали апеляційному суду свої пояснення, проте у справі було оголошено перерву в зв`язку із тим, що ухвалою суду було витребувано Інвентарну справу на багатоквартирний будинок АДРЕСА_2 .

Від голови правління ОСББ «Ракоці 16» ОСОБА_6 надійшло клопотання (заява) про перенесення слухання справи на інший термін так-як захворіла і бажає надати свої пояснення. Від адвоката Деяк В.Ю., який представляє ОСББ «Ракоці 16» надійшла заява про перенесення слухання справи на інший термін бо з поважної причини не може бути присутнім на судовому засіданні.

ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 не вручено судові повістки по причини повернення таких судових повісток внаслідок того, що адресат відсутній за вказаною адресою. Зазначена обставина стверджується Довідками Укрпошти від 27.10.2023, 30.10.2023 і 27.10.2023 року.

ОСОБА_4 повідомлено судовою повісткою про день, час та місце судового засідання, яка вручена 26.10.2023, що стверджується Рекомендованим повідомлення про вручення поштового відправлення.

Ужгородську міську раду повідомлено в електронному вигляді "Судова повістка про виклик до суду в цивільній справі" у формі електронного листа надісланого на електронну адресу: umr@rada-uzhgorod.gov.ua, Т.3, а.с. 48.

За правилами пункту 2 частини 8 статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи.

Згідно пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Як зазначено в частині 5 статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

У частині 1 статті 223 ЦПК України зазначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Та пунктом 2 частини 3 статті 223 ЦПК України зазначено, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки.

Згідно частини 4 статті 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

За змістом ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

А відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.

У справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) роз`яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Водночас, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними (ч. 1 ст. 372 ЦПК України).

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

З метою запобігання безладному руху справи з врахуванням особливостей апеляційного процесу, та зважуючи на те що голова правління ОСББ «Ракоці 16» ОСОБА_6 давала колегії суддів пояснення та певні докази на підтвердження своїх пояснень, а також те, що свої пояснення давав адвокат Петрецький С.І. як представник ОСББ «Ракоці 16», то за цих обставин посилання ОСОБА_6 на те, що прихворіла, та що інший адвокат Деяк В. Ю. не може з`явитись і при цьому не зазначивши причини такої неявки, колегія суддів дійшла до думки, що їх повторна неявка незалежно від причин не перешкоджає розгляду справи у даному судовому засіданні. Повторна неявка інших сторін, учасників справи, які належним чином повідомлені про день, місце та час судового розгляду не є перешкодою для не продовження розгляду справи за їх відсутності.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що згідно приписів ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка учасників справи, не перешкоджає розгляду справи в даному судовому засіданні, оскільки не призведе до порушення їх процесуальних прав у спірних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така не підлягає задоволенню, за наступних доводів.

Відповідно до вимог частини 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

А ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відхиляючи заявлені позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що позивачем недоведено належними і допустимими доказами того, що спірна земельна ділянка передавалася у власність або користування об`єднанню співвласників, балансоутримувачу будинку чи житлово-експлуатаційній організації. Відсутність затвердженого проекту розподілу території даного мікрорайону (кварталу) унеможливлює належне та чітке встановлення меж земельної ділянки прибудинкової території житлового будинку АДРЕСА_2 . Та викопіювання з ситуаційного плану АДРЕСА_1 не є належним доказом для встановлення цієї обставини.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції за наступних мотивів.

У ході апеляційного розгляду колегією суддів встановлено, що рішенням виконкому Ужгородської міської Ради народних депутатів № 630 від 21 жовтня 1955 року для побудови 24-квартирного будинку Закарпатського обкому КПУ відведено земельну ділянку площею 3428 кв.м на АДРЕСА_4 ( АДРЕСА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської Ради народних депутатів від 21 травня 1958 року затверджено акт прийняття в експлуатацію

24-квартирного будинку Закарпатському обкому КПУ на АДРЕСА_5 .

Рішенням виконкому Закарпатської обласної Ради народних депутатів № 120 від 13 березня 1961 року зобов`язано виконком Ужгородської міської ради народних депутатів прийняти на баланс комунального господарства

24-квартирний житловий будинок Обкому КП України на вулиці Свердлова, 2 у місті Ужгороді житловою площею 1.328,5 кв.м. Рішенням виконкому Ужгородської міської ради народних депутатів № 106 від 22 березня 1961 року вказаний будинок прийнято на комунальний баланс.

Зі змісту журналу зовнішніх обмірів, складеного 20 вересня 1958 року, та відповідно до карточки на домоволодіння, складеної 4 травня 1963 року, суд апеляційної інстанції встановив, що під будівлями перебуває 576 кв.м, під двором - 2 831 кв.м.

У 2010 році житловий будинок АДРЕСА_2 перебував на балансі Товариства з обмеженою відповідальністю «Наш добробут» та згідно з паспортом цього житлового будинку площа прибудинкової території становила 2 831 кв.м.

Рішенням Ужгородської міської ради від 6 серпня 2010 року № 1506 «Про регулювання земельних відносин» ОСОБА_2 надано дозвіл на підготовку проекту відведення земельної ділянки площею 0,08 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_1 (у власність).

Рішенням Ужгородської міської ради від 27 серпня 2010 року № 1532 «Про надання земельних ділянок» затверджено проект відведення цієї земельної ділянки та передано її ОСОБА_2 у приватну власність.

Згодом, рішенням Ужгородської міської ради від 17 вересня 2010 року № 1582 «Про регулювання земельних відносин» ОСОБА_2 надано дозвіл на підготовку проекту відведення зі зміною цільового призначення власної земельної ділянки, а рішенням від 1 жовтня 2010 року № 1595 «Про регулювання земельних відносин» затверджено проект відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється для змішаного використання (житлової забудови та комерційного призначення).

Тож, ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку площею 0,08 га з кадастровим номером 2110100000:03:001:0054.

ОСОБА_1 являється співвласником квартири АДРЕСА_3 .

Вивчивши та дослідивши матеріали справи у сукупності з наявними доказами, обговоривши доводи сторін, колегія суддів дійшла до думки, що суд першої інстанції підставно відмовив у задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Також у ч. 1 ст. 16 ЦК України зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. А як передбачено пунктом 10 частини 2 цієї статті, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок, та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Правовий режим спірної земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний житловий будинок, та прибудинкової території визначається земельним законодавством, зокрема Земельним кодексом України (далі - ЗК України).

Відповідно до статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема - співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Частинами першою-третьою статті 42 ЗК України передбачено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Згідно з четвертим та шостим пунктами частини першої статті 1 Закону

України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» прибудинкова територія - це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку. Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що співвласники багатоквартирного будинку набувають права власності чи права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення їх житлових, соціальних і побутових потреб, після передачі такої ділянки у їх власність чи у постійне користування на загальних підставах у встановленому законом порядку. Розміри та конфігурація такої земельної ділянки визначаються на підставі відповідної технічної документації із землеустрою, яка подається на затвердження уповноваженому на прийняття такого рішення органу місцевого самоврядування.

Зазначене у статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» поняття «права на земельну ділянку» варто розуміти як оформлене у встановленому законом порядку право власності чи право постійного користування. Лише після оформлення такого права розміри і конфігурація земельної ділянки вважаються встановленими.

За статтями 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

За наведеного, до суду з позовом про захист права користувача земельною ділянкою може звертатись особа, яка у встановленому законом порядку набула право власності або право користування такою земельною ділянкою.

Чинними нормами законодавства не передбачено передачу у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирного будинку земельної ділянки, на якій він розташований.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 12 серпня

2020 року у справі № 569/16666/16-ц (провадження № 61-14719св19) та

від 15 вересня 2021 року у справі № 397/670/19 (провадження № 61-4556св20).

У постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 2-1139/11 (провадження № 61-17942св18) вказано, що «визначення прибудинкової території і земельної ділянки, яка обліковується у документах міської ради відповідно до містобудівної документації, що належить на праві власності, є істотно відмінним. У будь-якому випадку право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки у натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право».

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції зважив на дані обставини та правильно вважав, що позивачем не доведено обставин встановлення меж прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_2 на підставі яких б можна було дійти ствердного висновку про розмір та конфігурацію такої земельної ділянки. Тож, наразі неможливо беззаперечно встановити, що передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка за кадастровим номером 2110100000:03:001:0054 по АДРЕСА_1 , є частиною вказаної прибудинкової території.

Звертаючись у суд з позовом, ОСОБА_1 вказував, що він є співвласником квартири АДРЕСА_3 , тому передача ОСОБА_2 земельної ділянки за рахунок прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку порушує його права як користувача вказаної земельної ділянки.

Відхиляючи заявлений позов, суд першої інстанції зазначив про ненадання позивачем належних і допустимих доказів того, що спірна земельна ділянка передавалася у власність або користування об`єднанню співвласників, балансоутримувачу будинку чи житлово-експлуатаційній організації.

Однак, ОСОБА_1 як позивач не оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, що фактично свідчить пре те, що з таким погодився повністю.

Проте, рішення суду першої інстанцій у даній справі оскаржила третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСББ «Ракоці 16», шляхом долучення до апеляційної скарги нових доказів на підтримання вимог скарги, які не були подані до суду першої інстанції.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень частини третьої статті 12 та частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частин другої, четвертої та п`ятої статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Згідно з частиною восьмою статті 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Пунктом 6 частини другої статті 356 ЦПК України перебачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції визначені у статті 367 ЦПК України, відповідно до яких суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).

Аналіз зазначених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від особи, яка подає такий доказ, тягар доведення яких покладений на учасника справи.

У постанові Верховного Суду від 8 вересня 2021 року в справі № 369/7772/15-ц (провадження № 61-12848св21) зазначено, що тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип процесуальної рівності сторін передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення від 27 жовтня 1993 року у справі «Домбо Бехеєр проти Нідерландів»).

Апеляційна скарга не містить доводів щодо неможливості подання додаткових доказів до суду першої інстанції з незалежних від ОСББ «Ракоці 16» причин.

Представник ОСББ «Ракоці 16» адвокат Петрецький С.І. колегії суддів пояснив, що він не представляв інтереси ОСББ «Ракоці 16» в суді першої інстанції, так-як таке представляли інші представники. Здійснюючи представництво ОСББ «Ракоці 16» були отримані додаткові докази, які були долучені до апеляційної скарги.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація є гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Враховуючи наведені доводи, колегія суддів не встановила виняткових обставин, які б перешкоджали ОСББ «Ракоці 16» своєчасно отримати та подати суду першої інстанції певні докази, які були долучені до апеляційної скарги без зазначення причин, які об`єктивно не залежали від ОСББ «Ракоці 16». Відтак, зазначені докази не можуть бути враховані під час перегляду оспорюваного рішення суду першої інстанції, як такі що подані з неповажних причин.

Окрім зазначених доводів, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що саме ОСОБА_1 як позивач у відповідності до вимог частини першої статті 81 ЦПК України повинен доводити ті обставини, на які він посилався як на підставу свого позову.

Виходячи з принципів диспозитивності цивільного судочинства, ОСББ «Ракоці 16» як третя особа позову до ОСОБА_2 не заявляло, але не дивлячись на це подало апеляційну скаргу, яку просило задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити позовні вимоги, і це тоді, коли суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 не довів належними і допустимими доказами заявлені позовні вимоги.

Подаючи апеляційну скаргу, ОСББ «Ракоці 16» процесуально діє в інтересах ОСОБА_1 , якому відмовлено у задоволенні позову. Такі процесуальні дії суперечать приписам диспозитивності та процесуального представництва не будучи останнім вповноваженим діяти від його імені та в його інтересах.

Відтак, вимоги апеляційної скарги ОСББ «Ракоці 16» за цієї обставини не можуть бути задоволеними, так-як це суперечило б вимогам цивільно-процесуального законодавства.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що судове рішення суду першої інстанції ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права, тому не мають правового значення у спірних правовідносинах.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява N 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Відтак, дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими закон пов`язує можливість скасування чи зміни оскаржуваного рішення, і висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити на підставі приписів статті 375 ЦПК України, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Враховуючи вищенаведене та керуючись нормами статті 368, пункту 1 частини 1 статті 374, статей 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ракоці, 16», залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 липня 2018 року, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 15 листопада 2023 року.

Суддя-доповідач:

Судді: