Постанова

від 16.03.2023 по справі 760/18875/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у І інстанції Українець В.В.

Провадження №22-ц/824/2514/2023 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,

суддів: Мельника Я.С., Гуля В.В.,

при секретарі: Ковтун М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виділення ідеальної частки в спільній сумісній власності,

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про виділення ідеальної частки в спільній сумісній власності, в якому просила суд ухвалити рішення, яким визнати, що ідеальні частки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у спільному майні, а саме: квартирі АДРЕСА_1 становлять по 1/2 частині за кожним, посилаючись на те, що вона з відповідачем перебуває у шлюбі, зареєстрованому 12 травня 2007 року. Протягом тривалого часу сторони разом не проживають, спільне господарство не ведуть; наразі позивач звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу.

Відповідно до шлюбного договору від 13 листопада 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , сторони вирішили питання щодо розподілу майна. Зокрема, у п. 3 договору визначено, що квартира АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі та зареєстрована на ОСОБА_1 , в подальшому буде належати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 липня 2020 року відомості щодо зазначеної квартири відсутні. За таких обставин, у позивача відсутня можливість надати доказ правовстановлюючого документа на квартиру АДРЕСА_1 .

З огляду на те, що квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 , а шлюбним договором передбачено, що остання належить обом сторонам, то у позивача виникла необхідність звернутись до суду з позовом для виділення ідеальної частки в спільній сумісній власності для подальшої реєстрації частини квартири в Державному реєстрі речових прав.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2022 року позов задоволено.

Визначено, що частка ОСОБА_2 в спільній сумісній власності на квартиру АДРЕСА_1 складає 1/2 частину квартири.

Визначено, що частка ОСОБА_1 в спільній сумісній власності на квартиру АДРЕСА_1 складає 1/2 частину квартири.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 840 грн. 80 коп.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 .

Обгрунтовуючи скаргу, відповідач посилався на те, що позивач у своєму позові порушила питання про виділ її частки із квартири. Фактично, при виділі частки з майна у спільній сумісній власності, з однієї єдиної квартири мають виникнути дві окремі квартири, жодна з яких не має перетинатися з іншою, та бути забезпеченою індивідуальними технічними засобами постачання електричної енергії, холодної/гарячої води та системою опалення. Відповідно до цього, при проведенні виділу частки необхідно визначити, чи існує технічна можливість розділити один об`єкт нерухомого майна на два окремі саме таким чином, щоб забезпечити його перетворення на два об`єкти нерухомого майна - повністю придатні для проживання, без втрати ними відповідних якісних характеристик.

Апелянт та позивач не замовляли проведення експертизи квартири з метою встановлення технічної можливості здійснення виділу частки з цього нерухомого майна. Під час проведення розгляду справи ні апелянт, ні позивач не подавали до суду висновки експерта про можливість або неможливість виділу частки з нерухомого майна.

Суд також не скористався наданим йому правом призначення проведення експертизи квартири, попри те, що для цього існували підстави, оскільки вирішення питання про проведення виділу частки з квартири потребувало спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини було неможливо.

Неповнота дослідження питання наявності або відсутності технічної можливості виділу частки з квартири призвела до прийняття судом рішення, яке порушило право апелянта на володіння належним йому нерухомим майном та не вирішило спір між ним та позивачем.

Суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що без наявності технічної можливості переобладнання квартири таким чином, щоб перетворити її на дві окремі квартири, неможливо здійснювати виділ частки у квартирі. Можливість проведення переобладнання квартири визначається виключно проведенням експертизи, і ніяк інакше.

Не визначаючи технічної можливості перебудування об`єкту неможливо визначити і спосіб поділу спільного майна та обрати належний спосіб захисту права.

Таким чином, винесене судом першої інстанції рішення винесено з застосуванням способу захисту що є неприпустимим та належним для відповідних правовідносин і негативно впливає на реалізацію прав як позивача, так і апелянта, щодо безперешкодного володіння квартирою.

Крім того, апелянт у скарзі зазначив, що судом не з`ясовано належним чином джерела придбання квартири, а саме джерела походження коштів, витрачених на її придбання.

З матеріалів справи слідує, що квартира фактично набувалася відповідачем з використанням 2-х наступних джерел: 1) особисті кошти відповідача від продажу квартири у АДРЕСА_2 , яка належала йому на праві особистої приватної власності; 2) від кредитних коштів, отриманих від АКІБ "УкрСиббанк" на підставі укладеного на ім`я апелянта кредитного договору № 57117 від 21 червня 2007 року.

При цьому сторонами не заперечувався той факт, що перший внесок був здійснений за рахунок особистих коштів відповідача.

В контексті чого апелянт у скарзі зазначає, що шлюбним Договором від 13 листопада 2018 року, укладання якого було ініційоване позивачкою, дійсно було зазначено що набута ним у власність квартира буде в подальшому належати позивачу та відповідачу на праві спільної сумісної власності. Однак, сторонами було визначено лише статус майна, частки у цьому майні визначені не були. Відтак, висновок суду про визначення часток сторін у спільній квартирі у розмірі частини за кожним є необґрунтованим, суперечить діючому законодавству та не відповідає обставинам справи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Фадєєва Н.І. просила суд залишити скаргу відповідача без задоволення, а рішення суду - без змін, як законне та обґрунтоване.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Тимошенко О.І. апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення з викладених у ній підстав.

Інші учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, до суду не з`явились; колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності на підставі наявних у справі матеріалів.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що 12 травня 2007 року між позивачем та відповідачем був укладений шлюб.

13 листопада 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюбний договір (том 1, а.с.8-9), п. 3 якого передбачено, що «будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, а також особисті майнові права, що були чи будуть набуті кожним з подружжя під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно буде придбано та/або зареєстровано. Єдиним виключенням з цього пункту, є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_3 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_1 , в подальшому буде належати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності».

Також встановлено, що вищевказаний шлюбний договір був оспорений ОСОБА_1 у судовому порядку, однак рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 01 лютого 2022 року відмовлено в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним шлюбного договору, визнання права приватної власності на майно. Постановою Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 01 лютого 2022 року залишено без змін.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, щоміж сторонами укладено шлюбний договір, яким визначено, що квартира АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_1 , в подальшому буде належати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, а тому, з врахуванням вимог ч. 1 ст. 70 СК України, з огляду на те, що шлюбний договір, укладений між сторонами, є дійсним, ідеальні частки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в спільній сумісній власності слід визначити по 1/2 частині квартири кожному.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Згідно ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки.

Відповідно до ч. 1 ст. 100 СК України одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається.

Таким чином, зважаючи на те, що умовами укладеного між сторонами шлюбного договору встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_1 , в подальшому буде належати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, обґрунтованим є висновок суду про можливість визначення ідеальних часток сторін у праві власності на квартиру у розмірі за кожним, зважаючи на вимоги ч. 1 ст. 70 СК України.

Доводи апеляційної скарги відповідача про незаконність рішення у зв`язку із невстановленням судом наявності технічної можливості для виділу частки позивача із спільної сумісної власності, апеляційним судом відхиляються, як необґрунтовані, оскільки позивачем до суду було заявлено вимогу про визначення ідеальної частки у праві спільної сумісної власності, а не про виділ частки у натурі. Відтак, доводи про необхідність отримання висновку щодо технічної можливості виділу частки є безпідставними, оскільки між сторонами не виникло спору щодо поділу в натурі неподільної речі.

Необгрунтованими є і доводи скарги про неможливість виділу по ідеальній частці у праві власності на квартиру кожному з подружжя у зв`язку із незазначенням розміру частки у шлюбному договорі від 13 листопада 2018 року, виходячи з наступного.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Частиною 1 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У шлюбному договорі правовий режим спірної квартири зазначено як спільна сумісна власність, відтак частки позивача та відповідача у праві власності на квартиру є рівними та становлять по частині у кожного, що відповідає умовам шлюбного договору і положенням діючого цивільного та сімейного законодавства.

Інші доводи апеляційної скарги відповідача зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та власного тлумачення характеру спірних правовідносин і встановлених судом обставин; законності та обґрунтованості рішення суду ці доводи не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги відповідача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги ОСОБА_1 - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий:

Судді: