Постанова

від 05.04.2023 по справі 200/9828/19-а

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 квітня 2023 року справа №200/9828/19-а

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Гаврищук Т.Г., Сіваченка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2021 р. у справі № 200/9828/19-а (головуючий І інстанції Абдукадирова К.Е.) за позовом ОСОБА_1 до Селидівського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Димитровського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Красноармійського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області , Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Донецькій області про зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі - відповідач-1, ГУ МВС), Красноармійського міського відділу (з обслуговування міста Красноармійська та Красноармійського району) ГУМВС України в Донецькій області (далі - відповідач-2), Димитрівського міського відділу ГУМВС України в Донецькій області (далі - відповідач-3), Селидовського міського відділу (з обслуговування міст Селидове та Новогродівка) ГУМВС України в Донецькій області (відповідач-4), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідачів, Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив: зобов`язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Красноармійський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області нарахувати та виплатити надбавку до грошового забезпечення за несення служби у нічний час, у святкові та вихідні дні протягом часу несення служби з 1986 по 2015 роки; зобов`язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Красноармійський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області нарахувати та виплатити компенсацію за усі дні невикористаних щорічних відпусток за час несення служби протягом 1986 - 2015 років; зобов`язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Красноармійський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки у розрахунку при звільненні.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2021 року адміністративний позов задоволено частково, а саме суд: зобов`язав Красноармійський міський відділ (з обслуговування міста Красноармійська та Красноармійського району) ГУМВС України в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за усі дні невикористаних щорічних відпусток за час несення служби протягом 1990 - 2015 років та середній заробіток за час затримки у розрахунку при звільненні.

В задоволенні решти позовних вимог відмовив.

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (87517, Донецька область, м. Маріуполь, пр. Нахімова, б.86, код ЄДРПОУ 08592158), Димитрівського міського відділу ГУМВС України в Донецькій області (85320, Донецька область, м. Мирноград, вул. Артема, 73а, код ЄДРПОУ 23312044), Селидовського міського відділу (з обслуговування міст Селидове та Новогродівка) ГУМВС України в Донецькій області (85400, Донецька область, м. Селидове, вул. Пушкіна, 7, код ЄДРПОУ 08671515) про зобов`язання нарахувати та виплатити компенсацію за усі дні невикористаних щорічних відпусток за час несення служби протягом 1986 - 2015 років, нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки у розрахунку при звільненні, відмовив повністю.

Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Обґрунтовано апеляційну скаргу тим, що вказана постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права, вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи.

В апеляційній скарзі зазначено, що позивач проходив службу в органах внутрішніх справ з 01 серпня 1986 року до 06 листопада 2015 року в різних посадах: з 01.08.1986 до 24.09.1991 - на посадах слідчого в Красноармійському МВ УМВС України в Донецькій області; з 24.09.1991 до 01.01.2002 - на різних посадах в Димитрівському МВ УМВС України в Донецькій області; з 01.01.2002 до 07.10.2003 - на посадах старшого слідчого та начальника слідчого відділення в Красноармійському МВ УМВС України в Донецькій області; з 07.10.2003 до 05.05.2005 - на посаді старшого слідчого в ОВС організаційно-методичного відділу СУ УМВС України в Донецькій області; з 05.05.2005 до 22.05.2012 - на посаді начальника слідчого відділу, заступника начальника міського відділу - начальника слідчого відділу в Селидівському МВ ГУМВС України в Донецькій області; з 22.05.2012 до 06.11.2015 - на різних посадах в Красноармійському МВ ГУМВС України в Донецькій області.

При звільненні позивачу Красноармійським міськвідділом було здійснено нарахування та виплату грошової компенсації за 13 днів невикористаної в році звільнення чергової відпустки за 2015 рік в сумі 2709, 11 грн., що не є спірним.

При цьому, позивачем не використано повністю або частково чергові відпустки за деякі роки за період його служби в міліції. Грошова компенсація за невикористані дні таких відпусток (крім відпустки за 2015 рік) позивачу Красноармійським МВ не нараховувалась та не сплачувалась.

Цьому судом першої інстанції проігноровано зміст пункту 56 Положення, згідно з яким особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Позивач, як вже зазначалося раніше, звільнений зі служби в ОВС у 2015 році. В році звільнення ним не використано 13 днів відпустки, за які йому Красноармійським міськвідділом сплачено грошову компенсацію відповідно до норм Положення.

Враховуючи те, що на момент звільнення позивача до правових відносин, що склалися між сторонами, застосовувалися як спеціальні та пріоритетні щодо предмету спору норми Положення в частині обов`язкового компенсування тільки невикористаної в році звільнення відпустки та навіть відповідно до висновків Вищого адміністративного суду України, які були висловлені та були сталими на момент виникнення спірних відносин, компенсуванню підлягала тільки невикористана в році звільнення відпустка, вважаємо висновки суду першої інстанції щодо визнання протиправною бездіяльності міськвідділу помилковими.

Суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення, на думку апелянта, неправильно врахував до відносин, що склались 06.11.2015, висновки Верховного Суду щодо розширеного тлумачення та застосування норм Положення, КЗпП України, Закону України «Про відпустки», які були висловлені у постановах від 11.06.2020 та 04.02.2021, бо така позиція суду не сприяє правовій визначеності з питання, що є спірним.

При цьому судом не враховано, що ст. 117 КЗпП України передбачає відповідальність та зобов`язання власника або уповноваженого органу виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку в разі невиплати належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, з вини власника.

Отже, відсутність у певний період норми права, що зобов`язує орган внутрішніх справ компенсувати в грошовій формі невикористану відпустку в будь-який рік, крім року звільнення, на думку апелянта, повністю виключає вину Красноармійського МВ, та як наслідок, не може бути підставою для відповідальності в розумінні статті 117 КЗпП України.

Притягнення Красноармійського міськвідділу до фінансової відповідальності за утримання від дій, здійснення яких не передбачено в певний проміжок часу певною правовою нормою, за умови неухильного дотримання норм, що регулюють відносини, що склалися між сторонами, суперечить одному з основних принципів права - принципу справедливості.

Крім того, судом першої інстанції при задоволенні вимоги про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку не враховано розмір спірної суми, на яку позивач, на думку суду, мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки та те, що відповідач перебуває в стані припинення та інших обставин справи, що призведе, у разі набрання рішенням законної сили, до недотримання принципу співмірності та надмірного витрачання значної суми державних коштів.

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

ОСОБА_1 з 01 серпня 1986 року по 06 листопада 2015 року проходив службу в підрозділах МВС України в Донецькій області: в період з 01 серпня 1986 року по 24 вересня 1991 року на посадах слідчого в Красноармійському МВ УМВС України в Донецькій області; в період з 24 вересня 1991 року по 01 січня 2002 року на різних посадах в Димитрівському МВ УМВС України в Донецькій області; в період з 01 січня 2002 року по 05 травня 2005 року на посаді старшого слідчого та начальника слідчого відділення в Красноармійському МВ УМВС України в Донецькій області; в період з 05 травня 2005 року по 22 травня 2012 року на посаді начальника слідчого відділу, заступника начальника міського відділу - начальника слідчого відділу в Селидівському МВ ГУМВС України в Донецькій області; в період з 22 травня 2012 року по 06 листопада 2015 року на різних посадах в Красноармійському МВ ГУМВС України в Донецькій області.

06 листопада 2015 року наказом Головного управління МВС України в Донецькій області № 352о/с згідно з пунктами 10 та 11 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію" та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, підполковника міліції ОСОБА_1 (М-87705), начальника відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку слідчого Красноармійського МВ ГУМВС України в Донецькій області, було звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил за п. 64 "г" (через скорочення штатів) (том 1, зв. бік а.с. 15).

Зазначені обставини не заперечуються сторонами по справі та підтверджуються довідкою-витягом з послужного списку позивача (том 1, а.с. 12-13).

12 квітня 2019 року Головне управління МВС України в Донецькій області листом за №179/лк надало відповідь на звернення ОСОБА_1 , що грошова компенсація за невикористану у році звільнення (2015 році) відпустку була виплачена, щодо інших років у нього таке право відсутнє.

У листі зазначено про те, що ОСОБА_1 використані такі чергові відпустки:

- за 1987 рік: з 06 серпня 1987 року до 17 вересня 1987 року (10 діб за 1986 рік та 1 доба за 11 жовтня 1986 року) - наказ № 33 від 11 серпня 1987 року;

-за 1988 рік: з 04 листопада 1988 року до 07 грудня 1988 року (1 доба за 1988 рік) - наказ № 43 від 16 листопада 1988 року;

-за 1989 рік: з 25 серпня 1989 року до 23 вересня 1989 року - наказ № 41 від 31 серпня 1989 року;

-за 1991 рік: з 30 грудня 1991 року до 29 січня 1992 року - наказ № 1 від 06 січня 1992 року;

-за 1995 рік: з 14 липня 1995 року до 23 серпня 1995 року - наказ № 51 від 01 серпня 1995 року;

-за 1998 рік: з 30 грудня 1999 року до - наказ відсутній, розрахункова карта № 3;

-за 2007 рік: з 06 серпня 2007 року до 20 серпня 2007 року - наказ № 17 о/с від 20 серпня 2007 року;

-за 2008 рік: з 31 липня 2008 року до 15 серпня 2008 року - наказ № 31 о/с від 10 серпня 2008 року та з 08 грудня 2008 року до 17 грудня 2008 року - наказ № 29 о/с від 20 грудня 2008 року;

-за 2009 рік: з 07 жовтня 2009 року до 21 жовтня 2009 року - наказ № 29 о/с від 01 жовтня 2009 року;

-за 2011 рік: з 11 січня 2012 року до 25 січня 2012 року - наказ № 1 о/с від 11січня 2012 року;

-за 2012 рік: з 27 липня 2012 року до 10 серпня 2012 року - наказ № 289 від 02 серпня 2012 року; за 2015 рік з 29 липня 2015 року до 30 серпня 2015 року - наказ № 596 від 31 липня 2015 року.

Інформація про використання відпусток за інші періоди відсутня (том 1, а.с. 16-17).

Відповідно до листа УФЗБО ГУМВС України в Донецькій області від 27 листопада 2019 року №154 лк ОСОБА_1 з 07 жовтня 2003 року по 05 травня 2005 року проходив службу в слідчому управлінні УМВС України в Донецькій області. У зв`язку з проведенням АТО (з 30.04.2018 - ООС) та захопленням адміністративної будівлі ГУМВС України в Донецькій області не є можливим надати документи щодо використання відпусток за вказаний час (том 1, а.с. 72)

Згідно з довідкою Селидівського міського відділу (з обслуговування міст Селидове та Новогродівка) ГУМВС України в Донецькій області від 28 грудня 2019 року №34747лк (повторно від 02 січня 2020 року №79лк) немає можливості надати документи, які підтверджують проходження ОСОБА_1 служби в нічний час та табеля обліку фактичного часу служби у період з 05 травня 2005 року по 21 травня 2012 року у зв`язку зі знищенням книги нарядів, інструктажів за цей період, оскільки сплинув термін їх зберігання 5 років (том 1, а.с. 123-124, 194).

Відповідно до довідки Димитрівського міського відділу ГУМВС України в Донецькій області від 09 січня 2020 року №17178 немає можливості надати документи, які підтверджують проходження ОСОБА_1 служби в нічний час та наявність невикористаних відпусток за період з жовтня 1991 року по грудень 2001 року (а.с. 139, 184).

Красноармійським міським відділом (з обслуговування міста Красноармійська та Красноармійського району) ГУМВС України в Донецькій області надано довідку від 14 січня 2020 року №1355/401, відповідно до якої немає можливості надати документи, які підтверджують проходження ОСОБА_1 служби в нічний час та наявність невикористаних відпусток за період з 1986 по 2015 роки у зв`язку зі знищенням книг нарядів, інструктажів за цей період, оскільки сплинув термін їх зберігання (том 1, а.с. 174 - 175).

Згідно з довідкою Красноармійського міського відділу (з обслуговування міста Красноармійська та Красноармійського району) ГУМВС України в Донецькій області від 14 січня 2020 року №1355/401 визначено, що ОСОБА_1 нарахована та сплачена компенсація за невикористану відпустку за 2015 рік у кількості 13 діб у сумі 2709,11 гривень та вихідна допомога у сумі 96211,37 гривень (том 1, а.с. 178, 182).

Згідно з довідкою Красноармійського міського відділу (з обслуговування міста Красноармійська та Красноармійського району) ГУМВС України в Донецькій області від 26 травня 2021 року №17857/301 середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 на момент його звільнення складав 191,18 гривень (том 3, а.с. 233).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України в органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 4 Закону України «Про відпустки» від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види відпусток:

1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону);

3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону);

3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону);

4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону);

5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Відповідно до частини 1 статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться у частині 1 статті 24 Закону №504/96-ВР.

Так вказана частина 1 статті 24 Закону №504/96-ВР визначає, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Відповідно до частини 1 статті 16 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ (далі - Закон № 565-ХІІ), особовий склад міліції складається з працівників, що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції.

Частиною 1 статті 18 Закону № 565-ХІІ визначено, що порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 № 114 (далі - Положення № 114).

Згідно з п. 49 Положення № 114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв`язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв`язку з навчанням.

Обчислення тривалості відпусток - подобове. Святкові дні, встановлені законодавством неробочими, до тривалості відпусток не включаються.

При визначенні тривалості відпусток не враховується також час, необхідний на дорогу до місця проведення відпустки і назад, у тому числі при поділі відпустки на дві частини, а також при відкликанні працівника з відпустки.

При наданні чергової та додаткової відпусток їх тривалість визначається діленням повного розміру кожної із відпусток на дванадцять і множенням на число повних місяців служби.

За правилами п. 51 Положення № 114, тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ, і передбачається тим, які мають вислугу: менше 10 років - 30 діб щорічно; від 10 до 15 років - 35 діб щорічно; від 15 до 20 років - 40 діб щорічно; від 20 років і більше - 45 діб щорічно.

За рішенням Міністра внутрішніх справ у виняткових випадках можуть надаватися чергові відпустки тривалістю 45 діб особам рядового і начальницького складу, які потребують подовженого відпочинку у зв`язку з особливо складними умовами служби.

Згідно до п.52 Положення ;№ 114, чергова відпустка надається особі рядового або начальницького складу, як правило, до кінця робочого року.

Відповідно до п. 53 Положення № 114, особам рядового і начальницького складу тривалість чергової відпустки в році вступу на службу в органи внутрішніх справ обчислюється пропорціонально з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби.

Пунктом 49 Положення визначено, що при наданні чергової та додаткової відпусток їх тривалість визначається діленням повного розміру кожної із відпусток на дванадцять і множенням на число повних місяців служби.

За правилами абз. 2 п. 56 Положення № 114, особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Суд зазначає, що в абз. 2 п. 56 Положення № 114 йдеться про «невикористану в році звільнення відпустку» без вказівки на її вид.

Таким чином, у разі звільнення працівника йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2021 року у справі №805/2170/16-а, від 04 квітня 2018 року у справі №805/5111/15-а.

Стосовно посилання апелянта на відсутність обов`язку щодо нарахування та виплати позивачу при звільненні компенсації за невикористану відпустку за роки, що передували року звільнення позивача зі служби, суд зазначає наступне.

Системний аналіз норм законодавства свідчить, що законом не виключаються випадки, коли відпустка не буде використана протягом календарного року. Одночасно, не передбачено позбавлення працівника права на відпустку, яку він уже отримав в попередньому календарному році. При цьому, за бажанням особи, він може використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Тобто, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, працівник має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), не використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з особою, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

З огляду на не врегулювання положеннями спеціальними нормами питання компенсації невикористаної частини відпустки працівників ОВС за минулі роки, суд дійшов висновку про застосування при вирішенні спору у цій справі приписів КЗпП України та Закону №504/96-ВР.

Так, як зазначалось, відповідно до частини 1 статті 24 Закону№504/96-ВР і частини 1 статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Отже, у випадку звільнення особи з органів, їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної так і додаткової відпусток.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року у цій же справі, направляючи її на новий судовий розгляд до Донецького окружного адміністративного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про нарахування та виплату компенсації за усі дні невикористаних щорічних відпусток за час несення служби протягом 1986- 2015 років та про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04 лютого 2021 року у справі № 160/5393/19, від 19 січня 2021 року у справі № 160/10875/19, від 04 лютого 2021 року (справа № 160/5393/19), від 31.03.2021 у справі №320/3843/20, від 26.05.2021 у справі №360/1362/20, від 04 листопада 2021 року у справі №440/5244/19.

Матеріалами справи підтверджено, що позивачем не використано відпустку протягом 1990 - 2015 років, що не заперечувалось відповідачем.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивач при звільненні зі служби мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним щорічної основної відпустки. Однак, відповідачем протиправно компенсація не виплачена.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 30.04.2013 у справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11) вказав на необхідності дотримання принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Враховуючи викладене, суд погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог.

Щодо рішення суду в частині зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки у розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Законом України «Про міліцію», Постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», Положенням №114 та Інструкцією №499 не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи ст.ст. 116, 117 КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.

У постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року №6-259цс17 наведені правові висновки, за якими установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, за таких умов: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 01.03.2018 у справах №806/1899/17, №806/1551/17, від 19.04.2018 у справі №806/1183/16 та від 14.03.2019 у справі №820/660/17.

З огляду на викладене, враховуючи задоволення судами попередніх інстанцій позовних вимог.

Суд вважає, що у позивача наявне право на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі №825/325/16, від 23 грудня 2020 року у справі №825/1732/17, при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку, суду необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету, та інші обставин справи.

Проте за відсутністю визначних судом належним позивачу сум при звільненні, з огляду на задоволення позову в частині заявлених вимог, неможливість здійснення пропорційного розрахунку від розміру усіх належних звільненому працівникові сум, суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що нарахування середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні належить до безпосередніх повноважень відповідача, як роботодавця.

Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, які регламентують спірні правовідносини.

Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв`язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні, тому, при таких обставинах, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2021 р. у справі № 200/9828/19-а - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2021 р. у справі № 200/9828/19-а - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено 05 квітня 2023 року.

Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв

Судді Т.Г. Гаврищук

І.В. Сіваченко