05.04.23
22-ц/812/4/23
Справа номер 488/4186/18 Головуючий суду першої інстанції - Селіщева Л. І.
Провадження номер 22-ц/812/4/23 Доповідач суду апеляційної інстанції - Локтіонова О. В.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
05 квітня 2023 року м.Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Локтіонової О. В.,
суддів: Колосовського С. Ю., Ямкової О. О.,
із секретарем судового засідання - Богуславською О. М.,
за участі:
прокурора - Волкожи С. В.,
відповідача - ОСОБА_1
представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Корабельного районного суду м.Миколаєва від 04 липня 2019 року, ухвалене за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради та ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державне підприємство «Миколаївське лісове господарство» про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування її з незаконного володіння,
В С Т А Н О В И В:
Короткий зміст позовних вимог
21 вересня 2018 року прокурор подав до суду зазначений позов, у якому просив: визнати незаконними та скасувати пункти 8, 8.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №9/55 від 22 грудня 2006 року про погодження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 1000 кв.м по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №609415, виданий 05 червня 2007 року ОСОБА_1 ; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська обласна державна адміністрація або Миколаївська ОДА) вищезазначену земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0085 у стані, який існував до порушення прав шляхом демонтажу розташованих на ній будівельних матеріалів.
Позов обґрунтований тим, що рішенням виконкому Миколаївської міської ради №01-92 від 23.02.2006 р. ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв.м з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .
Рішенням Миколаївської міської ради №9/55 від 22.12.2006 р. (пункти 8, 8.1) затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1000 кв.м за вищевказаною адресою з зарахуванням її до земель індивідуального житлового будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських будівель.
05 червня 2007 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №609415 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0010, який був змінений на 4810136600:05:001:0085.
Посилаючись на те, що земельна ділянка отримана відповідачем ОСОБА_1 з порушенням вимог чинного земельного та лісового законодавства, оскільки відносилася до земель державної власності лісогосподарського призначення, не вилучалася із користування ДП «Миколаївське лісове господарство», передача її у власність належним чином не погоджувалася, будівництво на спірній земельній ділянці проведено з порушенням норм законодавства, прокурор просив позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 22 жовтня 2018 року позов прокурора забезпечено шляхом накладення арешту на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0085 площею 1000 кв.м по АДРЕСА_1 та встановлення заборони: 1) ОСОБА_1 чи будь-яким іншим особам - вчиняти будь-які дії з об`єктом нерухомості, у тому числі укладати договори та виконувати на земельній ділянці будівельні роботи; 2) Управлінню Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області та Управлінню Державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради - здійснювати будь-які реєстраційні та дозвільні дії щодо виконання будівельних робіт на земельній ділянці, у тому числі реєструвати декларації про готовність об`єкта до експлуатації; 3) Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради та державним реєстраторам - здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки.
Заочним рішенням Корабельного районного суду м.Миколаєва від 04 липня 2019 року з урахуванням ухвали про виправлення описки від 27 серпня 2019 року позов прокурора задоволено у повному обсязі.
Визнано незаконними та скасовано пункти 8 та 8.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради №9/55 від 22.12.2006 р. Визнано недійсним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №609415, виданий ОСОБА_1 , який зареєстрований 05.06.2007 року у Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010700100609. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0085, яка розташована по АДРЕСА_1 , у стані, який існував до порушення прав шляхом демонтажу будівельних матеріалів.
З ОСОБА_1 та Миколаївської міської ради на користь Прокуратури Миколаївської області стягнуто судовий збір по 3503,73 грн. з кожного.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку у власність ОСОБА_1 була виділена із порушення норм земельного та лісового законодавства, а тому наявні підстави для визнання незаконними пунктів рішення міської ради про виділення йому земельної ділянки у власність, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, а також витребування земельної ділянки у стані, який існував до порушення прав шляхом демонтажу наявних на ній будівельних матеріалів.
Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 11 листопада 2019 року скасовано заходи забезпечення позову, які були вжиті на підставі ухвали суду від 22.10.2018.
Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 25 листопада 2019 року змінено спосіб та порядок виконання рішення суду від 04 липня 2019 року. Стягнуто на користь Прокуратури Миколаївської області судовий збір у сумі 3503,73 грн з Миколаївської міської ради через виконавчий комітет Миколаївської міської ради.
Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 06 липня 2020 року заява ОСОБА_1 від 13.04.2020 про перегляд заочного рішення залишена без задоволення.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову прокурора.
Обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу, ОСОБА_1 вказував, що ним отримувалися від усіх компетентних органів погодження на передачу земельної ділянки, в тому числі від ДП «Миколаївське лісове господарство». Збитки у зв`язку з вилученням земельної ділянки (зрубування дерев) він сплатив. Державна експертиза проекту землеустрою також була проведена, про що свідчить висновок від 27.11.2006 р. №1937. Миколаївська міська рада мала всі повноваження щодо розпорядження землею, яка розташована на території м. Миколаєва. Крім того, відповідач наголошував на пропуску прокурором строку позовної давності, а також на порушенні його права на мирне володіння майном.
Узагальнені доводи та заперечення осіб, які подали відзиви на апеляційну скаргу
Прокурор зазначав, що апеляційна скарга є безпідставною, а рішення суду законним та обґрунтованим.
Він наголошував, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відбулася незаконно, бо Миколаївська обласна державна адміністрація не приймала рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою лісогосподарського призначення та передачу її у власність для нелісогосподарських потреб. Миколаївська міська рада незаконно змінила цільове призначення земельної ділянки. Міська рада хоча і мала право на розпорядження землями в межах населеного пункту, право вилучення земельних ділянок державної власності лісогосподарського призначення із постійного користування державних підприємств належало виключно обласним державним адміністраціям. Миколаївське обласне управління лісового та мисливського господарства не погоджувало зміну цільового призначення спірної земельної ділянки. Отже, незалежно від наявності погодження ДП «Миколаївське лісове господарство» на можливий відвід спірної земельної ділянки та її вилучення з постійного користування, рішення про припинення відповідного користування, зміну цільового призначення земельної ділянки та надання її у власність для нелісогосподарських потреб, відповідно до чинного законодавства (станом на 2006 рік) було віднесено до повноважень Миколаївської ОДА.
Прокурор вказував, що не погоджується із твердженнями відповідача щодо відсутності доказів віднесення спірної земельної ділянки до земель державної власності. Відповідно до земельного законодавства, яке було чинним на час передачі земель до держлісфонду під заліснення і ведення лісового господарства (постанова Ради Міністрів Української РСР №234 від 21.03.1966 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів у Миколаївській області»), землі перебували виключно в державній власності.
Згідно з ст.4 Лісового кодексу Української РСР від 01.04.1980 відповідно до Основ лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік усі ліси в СРСР утворюють єдиний державний лісовий фонд. Лише у Лісовому кодексі України від 21.01.1994 з`явилося поняття лісів комунальної власності.
Спірна земельна ділянка перебувала в постійному користуванні державного підприємства, її статус було визначено як землі державної форми власності.
Щодо тверджень відповідача ОСОБА_1 про пропуск позовної давності, прокурор зазначав, що вказаний позов відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц є негаторним, а тому його можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця земельної ділянки.
Миколаївська обласна державна адміністрація також подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначала, що апеляційна скарга є безпідставною, а рішення суду законним та обґрунтованим.
Вона вказувала, що доводи відповідача про недоведеність факту приналежності земельної ділянки до земель державного лісового фонду є хибними.
Віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення та перебування її на момент відчуження у постійному користуванні державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» підтверджено планшетами лісовпорядкування, наданими листом ВО «Укрдержліспроект» від 19.10.2017 №602, які відповідно до статей 77-80 ЦПК України є належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, оскільки стосуються предмета доказування та надані уповноваженим суб`єктом, який безпосередньо володіє необхідними знаннями та технічними можливостями для обробки інформації з державного лісового та земельного кадастрів.Віднесення спірної земельної ділянки до державного лісового фонду також підтверджується інформацією Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства №783 від 02.11.2017.
Розпорядження спірною земельною ділянкою належало виключно до повноважень Миколаївської обласної державної адміністрації.
Стосовно пропуску позовної давності позивач зазначав, що у місцевих державних адміністрацій відсутні контролюючі та наглядові функції щодо органів місцевого самоврядування, зокрема у сфері розпорядження землями.
У матеріалах справи відсутні докази того, що облдержадміністрація довідалась або могла довідатися про оскаржуване рішення Миколаївської міської ради раніше, ніж про це їй повідомили органи прокуратури.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Рішенням виконкому Миколаївської міської ради від 03 лютого 2006 року №01-92 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 .
Пунктами 8 та 8.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №9/55 від 22 грудня 2006 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1000 кв.м по АДРЕСА_1 за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських будівель.
У пункті 8.2 рішення вказано, що земельна ділянка має обмеження у використанні, згідно з УКПОКЧЗД: правові типу 1.1 - «зміна цільового використання».
ОСОБА_1 у вказаному рішенні роз`яснено, що він має виконувати вимоги щодо обмежень у користуванні земельною ділянкою згідно з висновками служб міста (т.1 а.с.19-20).
05 червня 2007 року ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №609415 площею 1000 кв.м по АДРЕСА_1 із кадастровим номером 4810136600:05:001:0010 (а.с.34-35).
Згідно з інформацією Відділу у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, оскільки земельній ділянці кадастровий номер 4810136600:05:001:0010 було присвоєно помилково, то відбулася його заміна на кадастровий номер 4810136600:05:001:0085 (т.1 а.с.36-41).
15 травня 2015 року відбулася державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку.
Згідно з листом виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 06.10.2017 р. спірна земельна ділянка із кадастровим номером 4810136600:05:001:0085 у період з 01.01.2007 року по 01.01.2009 року відносилась до земель державного лісового фонду квартал 43 вид. 3 Миколаївського лісництва ДП «Миколаївський лісгосп».
У 2013 році на території ДП «Миколаївський лісгосп» було проведено базове лісовпорядкування і станом на 01.01.2014 межі кв. АДРЕСА_2 були змінені на підставі рішення місцевих органів влади та обліку земель відділом Держгеокадастру м.Миколаєва і земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:001:0085 була вилучена із складу земель державного лісового фонду (т.1 а.с.25).
Рішення органів влади про зміну цільового призначення земельної ділянки у матеріалах справи відсутні.
За інформацією Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 02.11.2017 р. за №783 спірна земельна ділянка у період 2007-2009 років входила до складу земель лісового фонду постійного користування ДП «Миколаївський лісгосп» і відповідно до матеріалів лісовпорядкування була розміщена у кварталі №43 виділу №3 урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 обласним управлінням лісового та мисливського господарства не розглядався і відповідно висновки про його погодження не надавалися. Однак управлінням надавався висновок про погодження вилучення земельної ділянки лісового фонду від 07.06.2006 №731 (т.1 а.с.29).
Лист ДП «Миколаївський лісгосп» від 25 жовтня 2017 року №336 свідчить, що зазначене підприємство не відмовлялося від права постійного користування спірною земельною ділянкою, згоди (погодження) на вилучення земельної ділянки не надавало. Погодження на можливий відвід земельної ділянки надавалось за умов не порушення чинного законодавства (т.1 а.с.31).
Відповідно до інформації Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 01.11.2017 №17-4725 відповідно до Правил використання та забудови території міста спірна земельна ділянка відноситься до зони Р-2 - зона ландшафтно-рекреаційна загальноміського значення. Згідно з Генеральним планом міста Миколаєва, затвердженого рішенням міської ради від 24.11.1986, призначення земельної ділянки - територія зелених насаджень загального користування (т.1 а.с.33).
З декларації про початок виконання будівельних робіт, протоколу огляду місця події від 06.12.2017, інформації Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради від 06.07.2018, акту державного виконавця від 17.01.2020, технічного паспорту від 18.12.2020 випливає, що ОСОБА_1 на земельній ділянці по АДРЕСА_1 розпочато будівництво житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 459,1 кв.м. Станом на 06.07.2018 об`єкт в експлуатацію не введено (т. 1 а.с.43-48, 109-115).
Виявивши вищевказане, Миколаївська місцева прокуратура №2 03 липня 2017 року звернулася до Миколаївської обласної державної адміністрації з листом, у якому повідомила про виявленні нею порушення законодавства та можливість пред`явлення нею позову, на що 10 липня 2017 року отримала відповідь, що облдержадміністрація позову не подавала (т.1 а.с.32).
14 вересня 2018 року прокуратура повторно звернулася до Миколаївської обласної державної адміністрації з листом, у якому повідомила, що виявила порушення вимог законодавства при наданні Миколаївською міською радою земельної ділянки по АДРЕСА_1 . У зв`язку з цим прокуратура ухвалила рішення про звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з метою витребування спірної земельної ділянки у власність Держави у придатному для використання стані (т.1 а.с.49).
З копії наданого ОСОБА_1 суду проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за 2006 р. вбачається, що у вихідній земельно-кадастровій інформації щодо відомостей про земельну ділянку, власника або землекористувача, за рахунок яких передбачається відведення земельної ділянки начальником Міського управління земельних ресурсів зазначено, що форма власності на землю - державна власність, цільове використання землі - лісове господарство, тип обмежень - 1.1 зміна цільового призначення, строк дії обмежень - постійно (т.1 а.с.146).
26 липня 2006 року Головне управління містобудування та архітектури Управління архітектурної діяльності погодило ОСОБА_1 відведення у власність земельної ділянки, але зазначило що є обмеження типу 1.1. - зміна цільового використання (т.1 а.с.155).
02 серпня 2006 року ОСОБА_1 отримав погодження проекту відведення земельної ділянки від головного лікаря Міської санітарно-епідеміологічної станції; 07 вересня 2006 р. - від Державної інспекції по охороні пам`яток культури в Миколаївській області та Відділу охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради за умов використання земельної ділянки тільки за вказаним призначенням та з обов`язком забезпечення негайного припинення на ній будь-яких земельних робіт у разі знахідки археологічного або історичного характеру; 22 вересня 2006 р. - від Відділу охорони навколишнього природного середовища Миколаївської міської ради за умови незнесення зелених насаджень та дотримання природоохоронного законодавства, 31 липня 2006 р. - від Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради з наявною вказівкою про обмеження щодо зміни цільового використання та від Миколаївського міського управління земельних ресурсів Державного комітету України по земельних ресурсах (дата на копії не відображена) також з наявною вказівкою про обмеження щодо зміни цільового використання та зазначенням, що земельна ділянка відноситься до лісового фонду, 15 лютого 2006 р. - від Головного управління містобудування та архітектури Управління архітектурної діяльності Миколаївської міської ради, 17 червня 2006 р. - від Державного управління екології та природних ресурсів в Миколаївській області з такими умовами: зміна цільового призначення земельної ділянки відповідно до чинного законодавства, збереження існуючих зелених насаджень на ділянці та навколишніх лісових насаджень, дотримання вимог природоохоронного законодавства (т.1 а.с.156, 158-162, 171, 174).
Згідно з актом технічного обстеження лісових культур на спірній земельній ділянці від 19.04.2006 та висновком від 25.04.2006, складеними ДП «Миколаївський лісгосп», на спірній ділянці росли 15 дерев сосни звичайної. ДП «Миколаївський лісгосп» дав згоду на вилучення земельної ділянки для передачі її для будівництва та обслуговування житлового будинку за умови відшкодування збитків лісового господарства та використання її без порушень чинного законодавства (т.1 а.с.173, 175).
З висновку Миколаївського обласного управління лісового господарства вбачається, що у 2006 році управління погодило ОСОБА_1 вилучення земельної ділянки держлісфонду площею 0,10 га із земель ДП «Миколаївський лісгосп»для передачі її для будівництва та обслуговування житлового будинку при умові вилучення відповідно до чинного законодавства та відшкодування збитків лісового господарства (т.1 а.с.177).
Згідно з розрахунком збитків лісового господарства вони склали 6664 грн. ОСОБА_1 їх відшкодував, про що свідчить квитанція №10 від 03.06.2008 (т.1 а.с.178-179, 182).
Висновок державної експертизи землевпорядної документації №1937 від 27.11.2006, складений Миколаївським обласним головним управлінням земельних ресурсів, свідчить, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 із земель лісового фонду був повернутий на доопрацювання через, серед іншого, наявність розбіжностей у дозволі виконкому, пояснювальній записці, експлікаціях земельних угідь, висновках щодо погодження проекту (т.1 а.с.181).
17 червня 2015 року ОСОБА_1 отримав від управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки (т.1 а.с.185).
З відповіді Департаменту архітектури та містобудування Миколаївської міської ради від 09.06.20020 на звернення ОСОБА_1 вбачається, що функціональне призначення земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:001:0085 відповідно до Генерального плану м.Миколаєва, затвердженого рішенням міської ради №35/18 від 18.06.2009, територія садибної житлової забудови (проєктний стан), відповідно до Плану зонування території м.Миколаєва, затвердженого рішенням міської ради №36/13 від 17.05.2018, ділянка відноситься до зони Ж-1 - зона садибної житлової забудови (т.1 а.с.189).
Висновок судового експерта з земельно-технічного дослідження Шапошникової Е. О. №115-165 від 25.05.2021, складений за заявкою представника ОСОБА_1 , яка надала для його проведення фрагмент з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталу 43 Миколаївського лісництва ДП «Миколаївський лісгосп» і межами його таксаційних виділів відповідно до матеріалів лісовпорядкування станом на 01.01.2014 та межами земельної ділянки згідно з поданим кадастровим номером, які були надіслані на її запит Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об`єднанням ВО «Укрдержліспроект», містить такі висновки: земельна ділянка із кадастровим номером 4810136600:05:001:0085 по АДРЕСА_1 становить 1000 кв.м; сертифікованим інженером-геодезистом було виконано кадастрову зйомку земельної ділянки з метою визначення площі накладання земель лісового фонду (ДП «Миколаївський лісгосп», Миколаївське лісництво, квартал 43, виділ 3) на спірну земельну ділянку. Оскільки координати земель лісового фонду відсутні, то площа накладання визначалася за допомогою наданого викопіювання з Публічної кадастрової карти, де площа накладання визначена орієнтовно і складає 0,0051 га, тобто 51 кв.м; технічно можливо виділити частину земельної ділянки без земель лісового фонду. Експертом запропоновано 1 варіант такого виділу.
Позиція апеляційного суду та нормативно-правове обґрунтування
Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з вимогами статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзиви на неї, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з таких підстав.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України; близькі за змістом приписи викладені у частині першій статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
Відповідно до частини п`ятої статті 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.
Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтверджувала свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанов Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц та від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).
Лісова ділянка - ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього кодексу для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі (частина четверта статті 1 ЛК України).
За змістом частини другої статті 3 Земельного кодексу України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земельні відносини, що виникають при використанні лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу.
Самостійною категорією земель за основним цільовим призначенням є землі лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).
До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (частина перша статті 5 ЛК України).
Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).
Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).
Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин треба визначати згідно з нормами земельного та лісового законодавства про використання й охорону лісового фонду (див. постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14 та Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 40)).
До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів (пункт «а» частини другої статті 55 ЗК України).
До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України).
Відповідно до генерального плану розвитку міста Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 24 листопада 1986 року №403 (який був містобудівною документацією, чинною на момент прийняття рішення №9/55 - обов`язковим документом для всіх організацій та установ, які здійснюють будівництво на території міста, а також використання землі в планувальних межах міста), і Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року №15/41, спірна земельна ділянка розташована на території зони зелених насаджень загального користування і належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення. Це також підтверджує лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 01 листопада 2017 року, згідно з яким спірна земельна ділянка належала до зони Р-2 - ландшафтно-рекреаційна зона загальноміського значення, територія зелених насаджень загального користування.
Спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва (квартал 43, виділ 3) та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство». Це підтверджує лист Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 15.10.2017 №602 із фрагментом картографічної бази даних і публічної кадастрової карти (т.1 а.с.25-27), а також лист Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 02.11.2017 № 783 (т.1 а.с.29).
Отже, встановлюючи на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки, суд першої інстанції правильно визначив, що вона належить до земель лісогосподарського призначення.
Таким чином аргументи заявника про недопустимість доказів, використаних для встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення, є необґрунтованими.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
У позовній заяві прокурор стверджував, що повноваження стосовно розпорядження спірною земельною ділянкою належать до компетенції Миколаївської ОДА. Відповідач ОСОБА_1 у апеляційній скарзі наполягав на тому, що Миколаївська міська рада законно розпорядилася цією ділянкою, а тому права Миколаївської ОДА як розпорядника земельними ділянками не порушені.
У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону (стаття 8 ЛК України).
До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).
Місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону (пункт 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території: передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісового господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності, на відповідній території; передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними (пункти 4, 5 частини першої статті 31 ЛК України).
Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень (частини перша та друга статті 149 ЗК України).
Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті (частина шоста статті 149 ЗК України).
Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті (частина п`ята статті 149 ЗК України).
Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу (частина дев`ята статті 149 ЗК України).
Згідно з ст.116, 141 ЗК України, в редакції на час виникнення спірних правовідносин, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:
а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;
б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;
в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;
г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;
ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства (ч.4 ст.20 ЗК України).
Відповідно до частин 1, 2 статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Згідно з нормами ст.9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» обов`язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
З огляду на наведені приписи вилучення для нелісогосподарських потреб і передання у власність спірної земельної ділянки державної власності, яка віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень саме Миколаївської ОДА. Тому необґрунтованим є довід апеляційної скарги про те, що Миколаївська міська рада законно розпорядилася спірною земельною ділянкою. Таке розпорядження не було законним з огляду на законодавчі обмеження, які були та є доступними, чіткими і передбачуваними.
Установивши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що передана у приватну власність ОСОБА_1 спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» у встановленому порядку повноважним органом не вилучалась, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась, тому рішення Миколаївської міськради №9/55 від 22 грудня 2006 року (пункти 8, 8.1 розділу 4) та виданий на його підставі державний акт на право власності на землю не відповідають положенням чинного законодавства.
Посилання заявника на те, що ним було отримано погодження відведення земельної ділянки, що підтверджено висновками органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства, державної експертизи землевпорядної документації, Головного управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради, не впливають на неправомірність отримання земельної ділянки у власність, оскільки було відсутнє законне розпорядження власника земельної ділянки, а саме обласної державної адміністрації.
Що ж стосується висновку державної експертизи землевпорядної документації, то у ньому вказано, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 із земель лісового фонду був повернутий на доопрацювання через, серед іншого, наявність розбіжностей у дозволі виконкому, пояснювальній записці, експлікаціях земельних угідь, висновках щодо погодження проекту (т.1 а.с.181).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок, що «рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження №12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення… Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою».
Враховуючи викладене в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсними пунктів рішення ради слід було відмовити в зв`язку з обранням неналежного способу захисту.
Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги також слід було відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 94), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).
Що ж стосується позовної вимоги прокурора про витребування з незаконного володіння земельної ділянки у стані, який існував до порушення прав шляхом демонтажу будівельних матеріалів, то апеляційний суд виходить з такого.
Суд першої інстанції вважав, що цю вимогу слід задовольнити. Але фактично вийшов за межі позову, бо вирішив і витребувати у відповідача ОСОБА_1 спірну земельну ділянку, і знести розташовані на ній будівельні матеріали.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56)).
Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387 - 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог.
Для відновлення порушеного права власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення прокурор заявив вимогу про її витребування шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості. Суд першої інстанції вважав таку вимогу обґрунтованою, але вирішив і витребувати цю ділянку, і знести споруджений на ній недобудований житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами.
Апеляційний суд з можливістю такого вирішення спору не погоджується.
Витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння ОСОБА_1 треба розглядати як віндикаційний позов, заявлений на підставі статей 387-388 ЦК України власником з метою введення його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей) про державну реєстрацію за власником права власності на відповідну ділянку («книжкове володіння») (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 56)). Тоді як вимога про знесення спорудженого на спірній земельній ділянці об`єкта нерухомості спрямована на усунення власнику перешкод у фактичному користуванні та розпорядженні цим майном і є окремою від вимоги про витребування останнього. Така вимога є різновидом негаторного позову та відповідає способу захисту, передбаченому статтею 391 ЦК України та пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України. Її задоволення залежить, зокрема, від того, чи поверне суд у володіння власника спірну земельну ділянку, тобто, чи витребує її у фактичного володільця, а також від дотримання критеріїв правомірного втручання держави у права на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції) та на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).
Інакше кажучи, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, оскільки воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 64)).
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)). Тобто зміст такого позову полягає не у знесенні об`єкта нерухомості, спорудженого на спірній земельній ділянці, про що у позовній заяві просив прокурор, а у внесенні до відповідного державного реєстру запису (відомостей) про право власності держави на цю ділянку. Такий запис засвідчуватиме, що держава як власник спірної земельної ділянки відновила володіння останньою.
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребує це майно від відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння позивача-власника. Таке рішення суду є підставою не для знесення спорудженого на земельній ділянці нерухомого майна, а для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем (у спірних правовідносинах - за державою) права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 68), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не для захисту права володіння, яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 71)).
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» частини третьої статті 152 ЗК України).
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)), зокрема заявити негаторний позов про демонтаж спорудженого на земельній ділянці об`єкта нерухомого майна.
З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 72)).
Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння відповідача ОСОБА_1 . Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Після того власник може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов`язані із позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою.
Інакше кажучи, не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянку «шляхом знесення об`єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.
У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункт 6.56-6.58), від 7 вересня 2022 року (пункт 10.76)).
За наявності підстав витребувати спірну земельну ділянку з незаконного володіння відповідача суд може у цій частині вимогу, яку заявив прокурор, задовольнити. Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна. У разі відмови у витребуванні спірної земельної ділянки, тобто неможливості введення власника у володіння нею, неможливим є його подальший судовий захист за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою.
Вказана правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). У разі, якщо володілець такого майна недобросовісний, суд витребовує це майно на користь власника у всіх випадках.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно з володіння добросовісного набувача (тобто того, який не знав і не міг знати про те, що набуває майно, яке особа не мала права йому відчужувати) згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі (оплатно, безвідплатно) добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник може витребувати майно з володіння добросовісного набувача, який придбав його за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, є вичерпним (пункти 1-3 частини першої статті 388 ЦК України). Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).
Як зазначені приписи ЦК України про витребування майна з незаконного володіння, так і приписи ЗК України та ЛК України щодо правової охорони земель лісогосподарського призначення й обмежень на розпорядження ними, були та є доступними, чіткими і передбачуваними.
Судом встановлено, що Миколаївська міська рада не мала права на передачу відповідачу ОСОБА_1 у власність земель лісогосподарського призначення та зміну їх цільового призначення.
ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, не міг не знати про незаконність набуття ним земельної ділянки, яка була заліснена. Досліджені докази доводять, що йому було доведено до відома, що земельна ділянка має лісогосподарське призначення. Він міг ознайомитись зі змістом земельного, лісового та природоохоронного законодавства, норми якого є доступними, чіткими та передбачуваними, а також за необхідності міг отримати відповідну правову допомогу перед набуттям у приватну власність земельної ділянки. Відповідач достеменно знав про справжнє цільове призначення земельної ділянки та наявність заборон щодо її використання, що підтверджують досліджені судом докази.
Тому ОСОБА_1 не може вважатися таким, який покладався на легітимність добросовісних дій органу місцевого самоврядування. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц).
За змістом статті 388 ЦК України якщо майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, власник має право витребувати це майно від набувача.
Встановивши вищевикладені обставини, суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині витребування земельної ділянки.
У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 107), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 190)).
Контроль за використанням земельних ділянок лісогосподарського призначення згідно з їх цільовим призначенням є важливим, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель цієї категорії, їхнє значення для держави, а також суспільну зацікавленість у попередженні незаконних рубок, пошкоджень, ослаблення, іншого шкідливого впливу на лісовий фонд, у попередженні вичерпання, виснаження лісових ресурсів, у захисті від знищення їх тваринного і рослинного світу. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів відповідної територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації.
Отже, витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, протиправно, як встановив суд першої інстанції, відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідної земельної ділянки.
Чи буде витребування спірної земельної ділянки від відповідача ОСОБА_1 пропорційним легітимній меті втручання у його право мирного володіння цим майном?
Приписи законодавства дозволяли та дозволяють громадянам отримати у приватну власність замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів, але тільки у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств (частина перша статті 12 ЛК України; частина друга статті 56 ЗК України).
Заволодіння приватними особами земельними ділянками лісогосподарського призначення всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб. Отже, витребування майна від недобросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
У справі, рішення в якій переглядається, суспільний інтерес спрямований на витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача ОСОБА_1 на користь держави для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності держави на цю ділянку, а саме: у збереженні лісового фонду; у недопущенні передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність усупереч чинному законодавству; у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням таких земель шляхом їхнього виділення для будівництва й обслуговування житлового будинку та господарських споруд.
Вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункти 37, 38), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 52), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40), від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17).
Звернення особи до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки лісогосподарського призначення у власність зумовлене інтересом особи в отриманні цієї земельної ділянки за відсутності для цього визначених законом перешкод. Наявність останніх має унеможливлювати реалізацію відповідного інтересу. Крім того, пропозиція нерозумних умов, тобто таких, які завідомо є неприйнятними через існування законодавчих заборон і обмежень, а також прийняття іншою стороною таких умов може підтверджувати недобросовісність поведінки обох сторін.
За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право мирного володіння ОСОБА_1 спірною земельною ділянкою, яку він за добросовісної поведінки не міг придбати, є для нього надмірним тягарем.
Витребування земельної ділянки не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.
Установлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання у право власності напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.
Аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц.
Виходячи з викладеного колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що заявлена прокурором вимога про витребування від відповідача ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у стані, який існував до порушення прав шляхом демонтажу будівельних матеріалів, з вищевикладених мотивів підлягала задоволенню частково, а саме в частині витребування земельної ділянки.
Посилання відповідача ОСОБА_1 на те, що на даний час тільки мала частина земельної ділянки є землями лісогосподарського призначення, що доводить висновок експертизи, колегія суддів не вважає слушними, оскільки на момент придбання земельної ділянки у власність відповідача це були землі державного лісового фонду, отримання яких відбулося з порушенням законодавства. Те, що на даний час змінилося цільове призначення частини спірної земельної ділянки на підставі законного розпорядження власника землі, доказами не підтверджено. Крім того, це не має правового значення для законності набуття ОСОБА_1 земельної ділянки у власність. ОСОБА_1 процедура отримання земельної ділянки у власність дотримана не була, що серед іншого доведено і висновком державної експертизи землевпорядної документації №1937 від 27.11.2006 (т.1 а.с.181).
Щодо позовної давності
Відповідно до частини першої статті 256, частини першої статті 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, провадження № 14-183цс18).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
У разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65 - 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №200/11343/14-ц виснувала, що згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.
Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.
Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
З огляду на положення статті 261 ЦК України суд повинен з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА з вищезазначеним позовом. Це право пов`язане з моментом, коли саме повноважним органам стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення.
Вказана позиція узгоджується із висновками висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18); від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18); від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18); від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15-ц (провадження № 14-339цс18), а також Верховним Судом у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 369/16418/18 (провадження № 61-6364св20).
Матеріали справи свідчать, що про порушення прав держави на спірну земельну ділянку прокурору стало відомо у 2017 році після проведеної перевірки, а Миколаївській ОДА у 2018 році, коли про виявлені порушення їй повідомив прокурор. Відомостей того, що прокурор або Миколаївська ОДА знали про порушення прав держави на спірну земельну ділянку раніше, матеріали справи не містять. Ця обставина свідчить про те, що у жовтні 2017 року (отримання прокурором відомостей про цільове призначення земельної ділянки) розпочався перебіг трирічного строку позовної давності. З цим позовом прокурор звернувся до суду у вересні 2018 року, що свідчить про те, що він не пропустив строк позовної давності.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України).
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково: оскаржуване рішення в частині
вирішення позовних вимог прокурора про визнання незаконним та скасування пунктів 8 та 8.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №9/55 від 22.12.2006 і визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №609415 від 05.06.2007 слід скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог; оскаржуване рішення в частині вирішення позовної вимоги прокурора про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельної ділянки по АДРЕСА_1 у стані, який існував до порушення прав шляхом демонтажу будівельних матеріалів слід змінити.
Щодо судових витрат
Відповідно до вимог частин 1, 10, 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При поданні позовної заяви прокурором за три позовні вимоги немайнового характеру, одну вимогу майнового характеру та заяву про забезпечення позову було сплачено 7007,45 грн судового збору, тоді як повинно було бути сплачено 6727,30 грн (1762 х 2 = 3524 + 2322,30 + 881).
За апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції відповідач мав сплатити 150% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, а саме 8769,45 грн, а сплатив 10 512 грн.
Оскільки суд апеляційної інстанції частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасувавши рішення суду першої інстанції в частині задоволення двох позовних вимог немайнового характеру, то відповідач повинен відшкодувати прокурору за подання позовної заяви 2322,30 грн + 881 грн за подання заяви про забезпечення позову.
У свою чергу прокурор повинен сплатити на користь відповідача за подання апеляційної скарги 5286 грн судового збору.
З огляду на припис ч.10 ст.141 ЦПК України прокурор має сплатити на користь ОСОБА_1 різницю судового збору у сумі 2082,70 грн.
Оскільки як прокурором, так і відповідачем ОСОБА_1 при поданні позовної заяви та апеляційної скарги було переплачено судовий збір, то він підлягає поверненню Головним управлінням Державної казначейської служби України у Миколаївській області: прокурору - 280,15 грн, відповідачу ОСОБА_1 - 1742,55 грн.
Керуючись ст.374, 376, 382 ЦПК України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Заочне рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04 липня 2019 року в частині вирішення позовних вимог прокурора про визнання незаконними та скасування пунктів 8 та 8.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №9/55 від 22.12.2006 та визнання недійсним і скасування державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №609415 від 05 червня 2007 року та розподілу судових витрат скасувати.
Ухвалити у частині вирішення позовних вимог прокурора про визнання незаконними та скасування пунктів 8 та 8.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №9/55 від 22.12.2006 та визнання недійсним і скасування державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №609415 від 05 червня 2007 року нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Заочне рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04 липня 2019 року в частині вирішення позовної вимоги прокурора про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки по АДРЕСА_1 у стані, який існував до порушення прав шляхом демонтажу будівельних матеріалів змінити, виклавши цей висновок у такій редакції: «Витребувати з володіння ОСОБА_1 у власність держави земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0085 по АДРЕСА_1 ».
Стягнути з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у сумі 5286 грн.
Головному управлінню Державної казначейської служби України у Миколаївській області повернути прокурору переплачений судовий збір у сумі 280,15 грн, і відповідачу ОСОБА_1 - у сумі 1742,55 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий О. В. Локтіонова
Судді С. Ю. Колосовський
О. О. Ямкова
Повний текст постанови складено 06 квітня 2023 року.
Суд | Миколаївський апеляційний суд |
Дата ухвалення рішення | 05.04.2023 |
Оприлюднено | 11.04.2023 |
Номер документу | 110053736 |
Судочинство | Цивільне |
Цивільне
Миколаївський апеляційний суд
Локтіонова О. В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні