Постанова

від 03.04.2023 по справі 338/358/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

03 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 338/358/20

провадження № 61-1694св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 06 жовтня 2022 року в складі судді Шишка О. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 03 січня 2023 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Баркова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя та визнання права власності.

В обґрунтування позову вказала, що з 21 липня 2014 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого побудували житловий будинок в с. Підгір`я Богородчанського (тепер - Івано-Франківського) району Івано-Франківської області (далі - спірний будинок). Сторони проживали разом до вересня 2019 року у Королівстві Бельгії, після чого відповідач вигнав її з дочкою з дому, шлюбні відносини вони припинили, однак у встановленому законом порядку шлюб не розірвали. Спірний житловий будинок зареєстрований за відповідачем, який заперечує її право на спільно нажите у шлюбі майно.

За таких обставин у порядку поділу спільного майна подружжя позивач просила визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частину земельної ділянки площею 0,08 га (кадастровий номер 2620487201:01:006:0346) за цією ж адресою.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 06 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 03 січня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності по 1/2 частці за кожним на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 та по 1/2 частці за кожним земельної ділянки загальною площею 0,08 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за вказаною адресою, кадастровий номер 2620487201:01:006:0346. У задоволенні решти позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, керувався тим, що доводи відповідача ОСОБА_2 про те, що спірний житловий будинок є його особистою приватною власністю та збудований за його особисті кошти, зароблені до укладення шлюбу з позивачем, не знайшли свого підтвердження у ході розгляду справи, а відтак суд в порядку поділу спільного майна подружжя та з огляду на презумпцію спільності майна подружжя визнав право власності по 1/2 частці за кожним з подружжя на спірний житловий будинок та земельну ділянку.

Разом із тим суди вказали, що надані відповідачем докази на спростування презумпції спільності майна подружжя не дають підстав для висновку про те, що будівництво спірного житлового будинку, яке здійснено у період перебування його у шлюбі з ОСОБА_1 , велося виключно за кошти ОСОБА_3 , які зароблені ним до реєстрації шлюбу, а не за час перебування у шлюбі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

03 лютого 2023 року на електронну адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на вказані судові рішення, у якій він просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18.

Касаційна скарга мотивована тим, що при визнанні права спільної сумісної власності на спірний житловий будинок суди попередніх інстанцій не встановили за які кошти він був збудований та мету його побудови, адже він був збудований впродовж 20 місяців з моменту реєстрації шлюбу між сторонами. Крім того, суди не надали належної правової оцінки наданим відповідачем доказам, а саме щодо розміру його заробітної плати, виплат по безробіттю та соціальних виплат на загальну суму 50 058,97 Євро. Водночас позивач підтвердила той факт, що після реєстрації шлюбу із відповідачем вона не працювала, здійснювала догляд за дитиною.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 21 липня 2014 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, під час якого побудували житловий будинок на АДРЕСА_1 , який зареєстрували за відповідачем 28 квітня 2016 року.

Сторони проживали разом до вересня 2019 року у Королівстві Бельгії, після чого припинили фактичні шлюбні відносини, однак у встановленому законом порядку шлюб не розірвали.

Відповідно до висновків оцінювача від 22 червня 2020 року та 23 червня 2020 року ринкова вартість спірної земельної ділянки становить 138 680 грн, а ринкова вартість спірного домоволодіння - 1 591 540 грн (а. с. 107, 109, т. 1).

Згідно із довідкою № 750716-535-27 від 02 лютого 2021 року відділу кадрового адміністрування Федеральної служби пенсійного забезпечення, заробітна плата ОСОБА_2 за період з 2011 по 2019 роки становила - 72 563,88 Євро, з них за період з 2011 по 2014 роки - 22 402,95 Євро.

Відповідно до довідки управління служби Державного центру й соціального сприяння від 21 березня 2021 року ОСОБА_2 у період з 06 вересня 2011 року до 31 травня 2016 року в рамках соціальних виплат отримав кошти в сумі 42 524,11 Євро.

Згідно із довідкою по безробіттю ОСОБА_2 отримав виплати по безробіттю за період 2011 по 2021рік у сумі 5 592,41 Євро, з яких у період до реєстрації шлюбу - 4 356,47 Євро.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення міститься у статті 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами статті 70 СК України.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Верховний Суд виходить з того, що у справах про поділ спільного майна подружжя необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій обґрунтовано керувалися тим, що відповідач ОСОБА_2 в порядку статті 81 ЦПК України не надав належних та допустимих доказів, які б безспірно свідчили про придбання спірного житлового будинку за його особисті кошти, а тому не спростував презумпцію спільності майна, придбаного у період шлюбу.

Згідно із положенням пункту 1 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Водночас суди попередніх інстанцій підставно звернули увагу на те, що надані відповідачем докази на спростування презумпції спільності майна подружжя не дають підстав для висновку про те, що будівництво спірного житлового будинку, яке здійснено у період перебування його у шлюбі з ОСОБА_1 , велося виключно за кошти ОСОБА_3 , які зароблені ним до реєстрації шлюбу, а не за час перебування у шлюбі.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на те, що після реєстрації шлюбу із відповідачем позивач не працювала, здійснювала догляд за дитиною, що на його переконання свідчить про те, що джерелом придбання спірного нерухомого майна є виключно зароблені відповідачем кошти.

Вказані аргументи заявника суперечать положенням статті 60 СК України, згідно із якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки судом касаційної інстанції наданих відповідачем доказів на спростування презумпції спільності набутого у шлюбі майна, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами компетенції касаційного суду.

Вказані аргументи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Крім того, колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведеній справі відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Так, у наведеній справі спірне житло було набуте позивачем на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» і тому перейшло у власність лише того з подружжя, який брав участь у його приватизації, тоді як у справі, що є предметом перегляду, такі обставини не були установлені судами попередніх інстанцій.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 06 жовтня 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 03 січня 2023 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара