Постанова

від 03.04.2023 по справі 159/6800/21

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 159/6800/21 Головуючий у 1 інстанції: Логвинюк І. М. Провадження № 22-ц/802/10/23 Доповідач: Здрилюк О. І.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 квітня 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,

секретар судового засідання Власюк О. С.,

з участю позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки ОСОБА_2 ,

представника відповідача: Гішинської гімназії Пунди Л. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Гішинської гімназії Ковельської міської ради Волинської області, Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою відповідача Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 23 грудня 2021 року,

В С Т А Н О В И В :

11 листопада 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, який мотивує тим, що вона працює вчителем іноземної мови у Гішинській гімназії Ковельської міської ради Волинської області.

29 жовтня 2021 року їй було вручено письмове повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, від підписання якого вона відмовилася, оскільки це повідомлення не було підписано керівником навчального закладу та не було зазначено рік його видання.

Наказом в. о. директора Гішинської гімназії № 17 к\тм від 08 листопада 2021 року її відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. Підставою відсторонення зазначено повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 29.10.2021.

Вважає наказ відповідача про відсторонення її від роботи незаконним і таким, що суперечить трудовому, цивільному та медичному законодавству. Вказала, що по своїй суті вакцинація/не вакцинація від COVID-19 не є медичним оглядом та є добровільною для усіх груп населення, у тому числі професійних. Відповідач фактично обмежив її конституційне право на працю, що є неприпустимим і є дискримінацією, адже жодної законодавчої вимоги про обов`язок працівника сфери освіти вакцинуватися проти коронавірусної хвороби на цей час немає, зміни до ст. 46 КЗпП України щодо надання роботодавцю права відстороняти від роботи з підстав відсутності у працівника вакцинації проти COVID-19 не вносилися. Конституційний Суд України у рішенні від 28 серпня 2020 року № 10 вказав, що обмеження конституційних прав може встановлюватися виключно законом, а встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України (п.3.2). Наказ МОЗ України та постанова КМ України, на які відповідач посилається в оспорюваному наказі, є підзаконними нормативними актами, тому їх норми не спроможні обмежувати конституційні права особи.

Крім того, у підписаних нею внутрішніх документах навчального закладу, які регламентують її трудову діяльність, не зазначено обов`язку мати щеплення проти COVID-19, як необхідну умови для роботи, а також не передбачено повноважень дирекції гімназії на її відсторонення від роботи з підстав відсутності такого щеплення.

Незаконним відстороненням від роботи їй завдано і моральну шкоду, яка полягає у необхідності витрачати час не на виконання своїх обов`язків, а на відстоювання своїх прав на працю; попереджена про відсторонення з порушенням вимог ст. 32 КЗпП України, що створило для неї умови, за яких вона була обмежена у прийнятті обґрунтованого рішення в частині реалізації свого права на життя; вона зазнала душевних страждань із-за необхідності фіксувати порушення, чинити супротив діям керівництва щодо порушення її прав на працю і життя; залишилася без засобів для існування, без коштів на одяг, харчування, лікування і профілактику захворювання неповнолітньої дитини, яка є з особливими потребами (ДЦП, не ходить) і яку вона виховує сама.

Вважаючи, що примусове проведення вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 суперечить чинному законодавству України, а своє відсторонення від роботи без збереження заробітної плати порушенням її права на працю, просила визнати незаконним і скасувати наказ № 17 к\тм від 08.11.2021 про відсторонення від роботи, поновити її на посаді вчителя іноземної мови з 08.11.2021, стягнути з Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року та моральну шкоду у розмірі 20000 грн; стягнути з відповідачів судові витрати в дохід держави.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 23 грудня 2021 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ в. о. директора Гішинської гімназії Ковельської міської ради Волинської області № 17 к\тм від 08 листопада 2021 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 та відновлено попереднє становище позивачки ОСОБА_1 , допустивши її до виконання своїх трудових обов`язків на посаді вчителя англійської мови Гішинської гімназії Ковельської міської ради Волинської області.

У задоволенні позову про поновлення на роботі відмовлено.

Стягнути з Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області на користь ОСОБА_1 23348 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по 23 грудня 2021 року за 40 робочих днів.

У задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Стягнуто з Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області на користь ОСОБА_1 та в дохід держави по 908 грн судового збору.

Рішення в частині допуску до роботи допущено до негайного виконання.

В апеляційній скарзі відповідач Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати це рішення та ухвалити нове про відмову в позові.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 від імені позивачки ОСОБА_1 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Відповідачем Гішинською гімназією Ковельської міської ради Волинської області відзив на апеляційну скаргу не подано.

Ухвалою Волинського апеляційного суду від 07 березня 2023 року поновлено апеляційне провадження у справі, яке було зупинено ухвалою суду від 29 вересня 2022 року.

У судовому засіданні позивачка та її представник апеляційну скаргу заперечили і просять залишити її без задоволення.

Представник відповідача Гішинської гімназії апеляційну скаргу підтримала із наведених у ній підстав та просить її задовольнити.

Будучи належним чином повідомленим про день та годину розгляду справи, відповідач Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради свого представника у судове засідання не направив і його неявка відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно частково задовольнити з таких підстав.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Судом встановлено, що позивачка працює вчителем іноземної мови у Гішинській гімназії Ковельської міської ради Волинської області, що стверджується копією трудової книжки (а.с.16).

29 жовтня 2021 року позивачку ознайомлено із письмовим повідомленням в. о. директора навчального закладу про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, у якому із посиланням на перелік низки нормативно-правових актів зазначено, що оскільки з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого КМУ, щеплення проти COVID-19 є обов`язковим для працівників їх закладу, позивачці необхідно до 05.11.2021 надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання для такого щеплення та повідомлено про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати 08 листопада 2021 року при ненаданні таких документів (а.с.21).

08 листопада 2021 року навчальним закладом видано наказ № 17 к\тм, яким ОСОБА_1 відсторонено від роботи 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати, з яким позивачка ознайомилася та не погодилася (а.с.17).

Задовольняючи позов в частині визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсторонення позивачки від роботи проведено з порушенням норм чинного законодавства

Колегія суддів погоджується з такими висновками, виходячи з наступного.

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 зазначено, що одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується дії (стаття 8 Конституції України).

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

У статті 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Стаття 27 Конституції України гарантує кожній людині невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 284 Цивільного кодексу України надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Одним з основних принципів охорони здоров`я в України згідно зі статтею 4 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства про охорону здоров`я України» (далі Закон № 2801-XII) є дотримання прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров`я та забезпечення пов`язаних з ними державних гарантій.

У статті 10 Закону № 2801-XII передбачено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, серед яких, зокрема, передбачено: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

За частиною першою статті 43 Закону № 2801-XII для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цього Закону пацієнта.

12 травня 2000 року набув чинності Закон № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі Закон № 1645-III), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

У статті 1 цього Закону визначено, що:

протиепідемічні заходи це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій;

профілактичні щеплення введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-III передбачено, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження засвідчити це актом у присутності свідків.

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).

Обов`язковими в Україні є профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу, які включаються до календаря щеплень (нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення) (частина перша статті 12, стаття 1 Закону № 1645-III).

У пункті 5 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу МОЗ України 11 серпня 2014 року № 551), зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 13 жовтня 2014 року за № 1238/26015, передбачено, що щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу МОЗ України від 11 серпня 2014 року № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку.

Щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 відповідно до вимог Закону № 1645-III не є обов`язковим та до календаря профілактичних щеплень в Україні не включене.

Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 20212022 роках, затвердженою наказом МОЗ України від 24 грудня 2020 року № 3018 (у редакції наказу МОЗ України 09 лютого 2021 року № 213), встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (абзац про добровільність щеплення від COVID-19 з Дорожньої карти виключено тільки 27 жовтня 2021 року наказом МОЗ України № 2362, проте відповідні зміни в Закон № 1645-ІІІ не вносилися).

У пунктах 7.3.1, 7.3.2 своєї Резолюції 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Парламентська асамблея Ради Європи закликає та рекомендує інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації, а також забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинацію.

Відповідно до статті 2 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину від 04 квітня 1997 року інтереси та благополуччя окремої людини превалюють над виключними інтересами всього суспільства або науки.

Будь-яке втручання у сферу здоров`я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Такій особі заздалегідь має бути надана відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики (стаття 5 зазначеної Конвенції).

У рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що питання обов`язкової вакцинації зачіпає права, окреслені статтею 8 Конвенції. Фізична цілісність особи охоплюється поняттям «приватне життя», захищеним статтею 8 Конвенції, про що зазначено в рішенні за справою «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року. Також суд підкреслив, що тілесна цілісність особи стосується найінтимніших аспектів приватного життя людини й що обов`язкове медичне втручання, навіть якщо воно має незначне значення, є втручанням у це право. Своєю чергою обов`язкова вакцинація як примусове лікування означає втручання в право на повагу особистого життя, яке містить фізичну й психологічну цілісність людини, як це гарантується пунктом 1 статті 8 (рішення ЄСПЛ у справах «Сальветті проти Італії» (Salvetti v. Italy) від 09 липня 2002 року, «Маттер проти Словацької Республіки» (Matter v. the Slovak Republic) від 07 липня 1999 року).

Свобода розсуду у сфері політики охорони здоров`я була підкреслена в контексті скарг стосовно доступу до певних форм медичного лікування у справі «Христозов та інші проти Болгарії» (Hristozov and оthers v. Bulgaria) (заяви № 47039/11 і 358/12, ЄСПЛ, 2012), у якій ідеться про свободу розпоряджатися власним тілом і свободу від медичного втручання без згоди (негативні права).

Отже, в Україні відсутній закон, яким би встановлювалась обов`язковість щеплення від SARS-CoV-2, що підтверджено, зокрема, у частині першій статті 12 Закону № 1645-ІІІ.

Запровадження такої вакцини обов`язковою у прийнятій Кабінетом Міністрів України Постанові № 1236 не свідчить про наявність такого законодавства, оскільки жодний закон не наділяє Кабінет Міністрів України повноваженням у вказаній сфері, так як центральний орган виконавчої влади може встановлювати лише порядок виконання норми закону, але не визначати самого переліку обов`язкових щеплень.

13 листопада 2021 року набрав чинності Закон України від 02 листопада 2021 року № 1843-IX «Про внесення змін до статті 9-2 Закону України «Про лікарські засоби» щодо державної реєстрації лікарських засобів під зобов`язання», у пункті 6 якого звільнено виробників вакцин та залучених до щеплення медиків від відповідальності за негативні наслідки вакцинації проти COVID-19.

Закон України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що, зокрема, становить суспільний інтерес.

Відповідно до статті 13 зазначеного Закону розпорядниками інформації визнаються суб`єкти владних повноважень та особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків, які зобов`язані оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, зокрема таку, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідну інформацію).

Щодо побічних ефектів та ускладнення у вакцин проти COVID-19 офіційна статистика в України відсутня, що порушує передбачене і гарантоване статтею 34 Конституції України право на доступ до інформації.

Зважаючи на відсутність інформації про статистику смертності від вакцинації проти COVID-19, побічних ефектів та ускладнень, обмеження інформації про клінічні дослідження вакцин, не можна вважати, що в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, оскільки таке втручання не має об`єктивних підстав та обґрунтування.

Статтею 43 Конституції України гарантоване право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 2-1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 21 КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відповідно до статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

За своєю правовою природою відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків. Відсторонення працівника від роботи це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Згідно із частиною другою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-III).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-III).

Відповідно до статті 41-6 Постанови КМУ № 1236 керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-III та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». Відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41-6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - Перелік № 2153), яким передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Разом з тим з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» затверджено Інструкцію № 66, у якій роз`яснено питання відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

У пункті 1.2.5 Інструкції № 66 визначено, що особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Таким чином, за відсутності в роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

20 серпня 2021 року Директорат розвитку ринку праці та умов оплати праці Міністерства економіки України опублікував лист-роз`яснення щодо неправомірності застосування роботодавцем до працівника заходів примусу та/або дисциплінарного стягнення за відмову вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19, яким визначив, що не вбачається правових підстав у роботодавця примушувати працівників вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19 та/або притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вакцинуватися від цієї хвороби.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку з відсутністю в неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належить постанова Кабінету Міністрів України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Оспорюваний наказ винесено відповідачем 08 листопада 2021 року. Підставою для його прийняття зазначено повідомлення від 29.10.2021 про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 (а.с.17).

Як вбачається із повідомлення від 29.10.2021, яке вручено позивачці (а.с.21), воно не підписане керівником гімназії. Суд першої інстанції вірно брав до уваги саме це повідомлення, як таке, яке вручалося позивачці, а не надане суду навчальним закладом (а.с.35), та дав вірну оцінку цьому документу.

Зі змісту повідомлення вбачається, що вимога щодо надання документів про щеплення проти COVID-19 чи про абсолютні протипоказання проти такого щеплення визначена у строк до 05.11.2021 і обґрунтована, серед інших, такими нормативно-правовими актами, як наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» та пунктом 41-6 постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (а.с.21).

Проте, наказ МОЗ № 2153 набрав чинності лише 08 листопада 2021 року.

Згідно із ч. 1 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Конституційний Суд України у рішенні від 9 лютого 1999 року по справі N 1-7/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України вказав, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, ні станом на 29 жовтня 2021 року (дата вручення повідомлення), ні на 05 листопада 2021 року (дата визначення строку для надання документів щодо щеплення) у відповідача не існувало законних підстав для обґрунтування вимоги щодо обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 наказом МОЗ № 2153, оскільки зазначений у повідомленні підзаконний нормативно-правовий акти станом на ці дати ще не набрав чинності.

Наказ МОЗ № 2153 набрав чинності лише 08 листопада 2021 року і у ньому не міститься вказівки, що відсторонення має відбуватися саме 08.11.2021.

Станом ні на 29.10.2021, ні на 05.11.2021 законодавством не було визначено обов`язку позивачки, як працівника закладу освіти, вакцинуватись проти COVID-19, а тому відсутні підстави стверджувати, що на час прийняття оспорюваного наказу позивачка відмовилася або ухилилася від проведення такого щеплення, у зв`язку із чим підлягала відстороненню від роботи.

Ураховуючи обґрунтування позову (зазначення позивачем, у чому полягає незаконність наказу відповідача), наведені обставини щодо допущених відповідачем порушень норм законодавства при винесенні спірного наказу про відсторонення від роботи, апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для перевірки таких факторів, як кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19.

До такого висновку суд доходить, керуючись ч. 7 ст. 81 ЦПК України, згідно з вимогами якої суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Крім того, законність наказу та всі обставини його винесення перевіряються судом саме на дату його прийняття.

Згідно змісту наказу відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.

Такі обставини як соціальні контакти на робочому місці чи можливість або відсутність запровадження дистанційної чи іншої альтернативної форми роботи для позивачки не були підставою для відсторонення, а підставою для відсторонення від роботи з позбавленням на час відсторонення заробітку було лише те, що позивачка працювала в закладі освіти, всі працівники якого згідно постанови КМУ підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним).

Наведені обставини підтверджують те, що керівник навчального закладу не бажав нести тягар відповідальності у вигляді штрафу з питань, які стосуються відсторонення працівників від роботи.

У зв`язку із тим, що відсторонення позивачки від роботи відбулося з порушенням її прав та наведених вище норм законодавства, колегія суддів доходить висновку, що вимоги про визнання незаконним і скасування оспорюваного наказу судом першої інстанції задоволено підставно.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на посаді вчителя іноземної мови з 08.11.2021, то суд першої інстанції дав вірну правову оцінку цим вимогам та підставно відмовив у їх задоволенні.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2022 року у справі № 569/16206/21 (провадження № 61-5055св22) зазначено, що: «у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року в справі № 211/6466/19 (провадження № 61-16239св20) зроблено висновок, що: «відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. При відстороненні трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються, тому тут не йдеться про звільнення з роботи. Однак при цьому працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов`язків».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 205/4333/17 (провадження № 61-45345св18) зазначено, що: «Судом першої інстанції було встановлено, що відповідач грубо порушив право позивача на працю, оскільки вона майже рік не працювала на підприємстві, не виконувала покладені на неї обов`язки, не отримувала заробітну плату та не була при цьому звільнена, наказу про відсторонення не отримувала, то він дійшов правильного висновку стосовно того, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання ПАТ «Державний ощадний банк України» допустити ОСОБА_1 до роботи».

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо допуску позивачки до роботи.

Апеляційний суд не вбачає підстав для закриття провадження в частині допуску позивачки до роботи, оскільки предмет спору не відсутній, так як наказом відповідача від 19.04.2022 позивачку допущено до роботи не у зв`язку із визнанням незаконним і скасуванням наказу про її відсторонення, а до завершення воєнного стану в Україні, тобто тимчасово.

Із позовної заяви вбачається, що позивачка також просила стягнути з відповідача Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року, а також 20000 грн моральної шкоди.

Частиною другою статті 2 КЗпП України (тут і далі у редакції на дату виникнення спірних правовідносин) передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно із частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: «чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. […] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19.)

Роботодавцем позивачки є Гішинська гімназія Ковельської міської ради Волинської області, на яку трудовим законодавством (ст. ст. 21, 94 КЗпП України) покладено обов`язок щодо оплати праці і саме з неї необхідно стягувати середній заробіток.

Разом із тим, вимог про стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи позивачка до роботодавця не заявляла.

Вимоги про стягнення середнього заробітку та про відшкодування моральної шкоди заявлено до відповідача Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області.

У відшкодуванні моральної шкоди судом першої інстанції відмовлено за відсутністю доказів.

Разом із тим, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою відмови у позові.

Оскільки Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області наказу про відсторонення позивачки від роботи не приймало, її право на працю не порушувало, не є роботодавцем позивачки, з якого може стягуватися середній заробіток, а також не завдавало позивачці моральну шкоду, то у задоволенні позову до цього відповідача необхідно відмовити.

Ураховуючи наведені обставини, апеляційний суд доходить висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції у цій частині.

Скасування наказу про відсторонення від роботи є обов`язком роботодавця самостійно виплатити кошти за період відсторонення.

А у випадку ухилення від такого обов`язку позивачка не позбавлена можливості звернутися із такими вимогами до належного відповідача.

Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Висновки суду першої інстанції в частині часткового задоволення позову зроблені без належного з`ясування дійсних обставин справи, дослідження та оцінки наданих сторонами доказів, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Ураховуючи наведене, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 23 грудня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Гішинської гімназії Ковельської міської ради Волинської області про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та в частині відмови у позові про поновлення на роботі необхідно залишити без змін, як ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та в частині розподілу судових витрат необхідно скасувати і ухвалити у цих частинах нове судове рішення.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання позовної заяви, у якій заявлено три окремі позовні вимоги (1/ скасування наказу; 2/ стягнення середнього заробітку; 3/ відшкодування моральної шкоди), необхідно було сплатити судовий збір у розмірі 2724 грн (908 х 3).

Суд першої інстанції зобов`язав позивачку сплатити судовий збір лише за вимогу про відшкодування моральної шкоди у розмірі 908 грн, що остання і виконала (а.с.51-52, 58).

Оскільки у задоволенні цієї позовної вимоги відмовлено, то витрати по сплаті судового збору не підлягають відшкодуванню позивачці.

У зв`язку із задоволенням позову про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, з відповідача Гішинської гімназії Ковельської міської ради Волинської області необхідно стягнути в дохід держави несплачений при поданні позовної заяви судовий збір у розмірі 908 грн.

У зв`язку із оскарженням судового рішення відповідачем Управлінням освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області у тому числі і щодо стягнення з цього відповідача середнього заробітку та відмовою апеляційним судом у задоволенні цієї позовної вимоги, сплачений за цю вимогу судовий збір при поданні апеляційної скарги у розмірі 1362 грн підлягає відшкодуванню цьому відповідачу позивачкою ОСОБА_1 ..

Керуючись ст. ст. 367, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу відповідача Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області задовольнити частково.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 23 грудня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Гішинської гімназії Ковельської міської ради Волинської області про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та в частині відмови у позові ОСОБА_1 до Гішинської гімназії Ковельської міської ради Волинської області про поновлення на роботі залишити без змін.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 23 грудня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та в частині розподілу судових витрат скасувати і ухвалити у цих частинах нове судове рішення.

В позові ОСОБА_1 до Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди відмовити.

Стягнути з Гішинської гімназії Ковельської міської ради Волинської області в дохід держави 908 (дев`ятсот вісім) грн судового збору.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області 1362 (одну тисячу триста шістдесят дві) грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя

Судді