Рішення

від 10.04.2023 по справі 240/32015/21

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2023 року м. Житомир справа № 240/32015/21

категорія 106030000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Шимоновича Р.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Баранівської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

встановив:

До Житомирського окружного адиміністративного суду звернулася ОСОБА_1 із позовом, у якому просить:

- визнати протиправними та скасувати розпорядження міського голови Баранівської міської ради від 10.09.2021 року № 199-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновити ОСОБА_1 з 10.09.2021 року на посаді начальника відділу культури, сім`ї, молоді та спорту Баранівської міської ради;

- стягнути з Баранівської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11.09.2021 року по дату набрання законної сили рішення суду по даній справі;

- рішення в частині поновлення на посаді та стягнення суми середнього заробітку за один місяць допустити до негайного виконання.

Обгрунтовано позовні вимоги тим, що розпорядженням міського голови Баранівської міської ради від 10.09.2021 року № 199-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивачку звільнено з посади начальника відділу культури, молоді та спорту Баранівської міської ради з 10.09.2021 року на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України, а саме: у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників. Позивачка вважає, що її звільнено неправомірно та з порушенням визначеної законом процедури. Зокрема, позивачка вказує на те, що з моменту отримання попередження про майбутнє звільнення та включно до дати звільнення із займаної посади відповідач не пропонував їй жодної іншої посади, яка б відповідала її освіті, кваліфікації та досвіду роботи, лише запропоновав взяти участь у конкурсі на заміщення вакантних посад у новоствореному відділі Баранівської міської ради, які розміщені на офіційному сайті Баранівської міської ради. На думку позивачки, відповідач не врахував її переважне право на залишенні на роботі, як працівника з тривалим безперервним стажем роботи. Просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 08.11.2021 року відкрито загальне позовне провадження у справі. Призначено підготовче засідання на 08.12.2021 року.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити у задоовленні позовних вимог. Вважає, що при звільненні позивачки у зв`язку зі змінами в організації праці, скороченням чисельності та штату працівників Баранівська міська рада Житомирської області дотрималася всіх вимог чинного законодавства, діяла правомірно, а тому підстав для задоволення позову немає.

08.12.2021 року у підготовчому засіданні прийнято до розгляду заяву позивача про збільшення позовних вимог та вирішено здійснювати розгляд справи з урахуванням поданої позивачем заяви про стягнення з відповідача моральної та матеріальної шкоди. Закрито підготовче засідання у справі. Призначено розгляд справи по суті на 12.01.2022 року.

12.01.2022 року розгляд справи відкладено на 09.02.2022 року у із поданим клопотанням відповідача про відкладення розгляду справи.

Позивачка подала до суду письмові пояснення, у яких зазначила, що має значний досвід роботи та високу кваліфікацію, а тому відповідач мав реальну можливість працевлаштувати позивачку та перевести її на посаду в новоутвореному відділі, чого навмисно не зробив.

Відповідач подав до суду заперечення на пояснення позивачки, у яких стверджує, що у Баранівській міській раді не було такої посади, яка б могла бути запропонована позивачці, оскільки не було рівнозначної або іншої посади, яку б позивачка могла виконувати за функціональними обов`язками.

09.02.2022 року розгляд справи не відбувся через технічні причини, наступне судове засідання призначено на 16.03.2022 року.

16.03.2022 року розгляд справи знято з розгляду у зв`язу введенням воєнного стану на підставі Указу Президента України №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" (з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року). Наступне судове засідання призначено на 04 серпня 2022 року.

04.08.2022 року розгляд справи відкладено на 17.08.2022 року у зв`язку із поданим клопотанням позивача про відкладення розгляду справи.

17.08.2022 року розгляд справи не відбувся через технічні причини, наступне судове засідання призначено на 07.09.2022 року.

07.09.2022 року задоволено клопотання про виклик свідків, оголошено переву у судовому засіданні до 14.09.2022 року.

14.09.2022 року у судовому засіданні заслухано в якості свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оголошено перерву у судовому засіданні до 14.12.2022 року.

14.12.2022 року у судовому засіданні позивачем надано додаткові докази для долучення їх до матеріалів справи. Оголошено перерву до 02.02.2023 року.

02.02.2023 позивачка подала до суду клопотання про розгляд спраави без її участі.

Відповідач у судов засідання не з`явився, хоча про розгляд справи був повідомлений завчасно.

Протокольною ухвалою суду подальший розгляд справи вирішено здійснювати у порядку письмового провадження.

Оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, заслухавши пояснення сторін на підтримку своїх вимог та заперечень, суд встановив наступне.

Позивач з 06.01.2017 року перебувала на посаді начальника відділу культури, молоді та спорту Баранівської міської ради Житомирської області.

Відповідно до рішення Баранівської міської ради від 09.07.2021 року №516 створено юридичну особу публічного права - «Гуманітарний відділ Баранівської міської ради Баранівського району Житомирської області» шляхом реорганізації (злиття) відділу освіти Баранівської міської ради (код ЕДРПОУ 41067499) та відділу культури, сім`ї,молоді та спорту Баранівської міської ради (код ЕДРПОУ 41081259).

Припинено юридичні особи - відділ освіти Баранівської міської ради (код ЕДРПОУ 41067499) та відділу культури, сім`ї,молоді та спорту Баранівської міської ради (код ЕДРПОУ 41081259) шляхом їх реорганізації (злиття) у гуманітарний відділ Баранівської міської ради Баранівського району Житомирської області.

Визначено місцезнаходження юридичної особи «Гуманітарний відділ Баранівської міської ради Баранівського району Житомирської області» наступну адресу: Житомирська область, Баранівський район, м.Баранівка, вул.Соборна,20.

Встановлено, що Гуманітарний відділ Баранівської міської ради Баранівського району Житомирської області є правонаступником всього майна, усіх прав та обов`язків відділу освіти Баранівської міської ради (код ЕДРПОУ 41067499) та відділу культури, сім`ї, молоді та спорту Баранівської міської ради (код ЕДРПОУ 41081259.

Розпорядженням міського голови Баранівської міської ради від 17.07.2021 року №194-од затверджено план заходів щодо реорганізації відділу культури, сім`ї,молоді та спорту Баранівської міської ради (код ЕДРПОУ 41081259) та затверджено склад комісії з реорганізації відділу культури, сім`ї,молоді та спорту Баранівської міської ради, головою якої визначено ОСОБА_1 .

Розпорядженням міського голови Баранівської міської ради від 09.07.2021 року №151-к, позивача попереджено про майбутнє звільнення з посади у зв`язку із ліквідацією утворенням гуманітарного відділу Баранівської міської ради та запропоновано взяти участь у конкурсі на заміщення вакантних посад у новоствореному відділі Баранівської міської ради, які розміщені на офіційному сайті Баранівської міської ради.

27.08.2021року позивачка звернулась до голови Баранівської міської ради із заявою перевести її на посаду головного спеціаліста гуманітарного відділу Баранівської міської рада.

Розпорядженням міського голови Баранівської міської ради від 10.09.2021 року №199-к «Про звільнення ОСОБА_1 » 10.09.2021 позивача звільнено з посади начальника відділу культури, сім`ї, молоді та спорту Баранівської міської ради у зв`язку із скороченням штату працівників відповідно до п 1 ст.40 Кодексу законів про працю.

У подальшому, відповідач замінив позивачку у складі ліквідаційної комісії відділу культури, сім`ї, молоді та спорту Баранівської міської ради на іншу особу.

Листом від 15.09.2021 року відповідач позивачку повідомив, що станом на 15.09.2021 року переведення її на посаду головного спеціаліста з питань культури, сім`ї, молоді та спорту гуманітарного відділу Баранівської міської ради неможливе, оскільки не проведено реєстрацію гуманітарного відділу Баранівської міської ради, як окремої юридичної особи станом на 15.09.2021 року.

16.09.2021 року позивачка звернулась до відповідача із двома зверненнями, в одному із яких повторно просила перевести її на посаду головного спеціаліста гуманітарного відділу Баранівської міської ради після реєстрації відділу як юридичної особи (вхідний номер 156 від 16.09.2021 року) , а в іншому просила надати перелік вакантних посад у структурі міської ради, особливо у гуманітарному відділу Баранівської міської ради до моменту її звільнення, оскільки такого переліку до звільнення не надавалось (вхідний номер 157 від 16.09.2021 року).

Однак, позивачка зазначає, що відповіді не отримала.

Не погодившись з правомірністю звільнення з роботи, позивачка звернулася до суду із цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносиинам, суд керується наступним.

При звільненні за пунктом 1 статті 40 КЗпП України необхідним є додержання порядку вивільнення працівників, встановлених ст.ст. 40, 42, 49-1 КЗпП України.

Так, частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови № 9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Судам слід мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування). В усіх випадках звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП провадиться з наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених главою III-А КЗпП.

З наведеного вбачається, що для прийняття рішення у цій справі необхідно з`ясувати, чи була дотримана визначена законом процедура звільнення позивачки з роботи у зв`язку із змінами в організації праці, скороченням чисельності та штату працівників Баранівської міської ради Житомирської області. Адже встановлення факту порушення відповідних процедурних гарантій є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації звільнення як незаконного та поновлення особи на займаній посаді.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього ж Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За правилами частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Отже, умовою припинення трудових відносин з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, є, зокрема, ліквідація підприємства, установи, організації (державного органу) або їхня реорганізація, що поєднана зі скороченням штату/чисельності працівників та/або змінами в організації роботи (праці), унаслідок яких працівник надалі об`єктивно не може виконувати посадові обов`язки за посадою, яку обіймав до запровадження змін в організації праці, а щодо переведення на іншу посаду він або заперечує або для цього об`єктивно немає можливості.

Нормативне тлумачення частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України дає підстави для висновку, що роботодавець одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати, відповідно до своєї кваліфікації.

Враховуючи, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган із дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які були на день звільнення.

Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 09.07.2020 у справі № 809/2894/13-а та від 20.05.2021 у справі № 420/4573/19, наголошував на тому, що однією з правових гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Судом встановлено, що з дня попередження позивачки про майбутнє вивільнення та включно до дати звільнення із займаної посади 10.09.2021, позивачці не було запропоновано жодної іншої вакантної посади у відповідному органі місцевого самоврядування. Хоча, як видно з матеріалів справи, посади в структурі Баранівської міської ради були та відповідали освітньо-кваліфікаційному рівню і досвіду роботи позивачки.

Варто відмітити, що в силу приписів ч. 1, 3 ст. 49-2 КЗпП України та висновків Верховного Суду, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці роботодавець зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Тобто, визначальним у даному випадку є саме відповідність працівника вакантній посаді, а не гіпотетична здатність до виконання ним обов`язків за цією посадою.

Матеріалами справи підтверджується, а відповідачем не заперечується та обставина, що позивачка відповідала займаній посаді, жодних зауважень до виконання нею своїх обов`язків у відповідача не було

Відтак, на думку суду, відповідач був зобов`язаний запропонувати позивачці відповідну посаду, але не зробив цього із суб`єктивних причин, вважаючи, що позивачка не відповідає цій посаді через те, що раніше виконувала дещо інші функціональні обов`язки.

Водночас, суд вважає за необхідне зазначити, що обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу у разі вивільненні працівників через зміни в організації виробництва і праці, перш за все, полягає в тому, щоб запропонувати працівникові наявну на підприємстві іншу вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Водночас вирішення питання про наявність у того чи іншого працівника переважного права на залишення на роботі може здійснюватися лише після того, коли двом або більше працівникам буде запропоновано відповідну вакантну посаду і такі працівники нададуть згоду на її зайняття. При цьому відповідач, як роботодавець, не вправі вибірково підходити до процедури вивільнення працівників, пропонуючи новоутворені вакансії одним працівникам та утримуючись від пропонування іншим.

Крім того, суд враховує, що згідно з ч. 1 ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1) сімейним при наявності двох і більше утриманців;

2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу;

6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Таким чином, за змістом наведених норм трудового законодавства, при вирішенні питання щодо наявності у працівника переважного права на залишення на роботі при вивільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, перевага надається насамперед працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

У даному випадку, відповідач, не врахував, що згідно з п. 3 ч. 2 ст. 42 КЗпП України позивачка мала перевагу в залишенні на роботі як працівник з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації, та необґрунтовано, керувався не об`єктивними критеріями, визначеними законом, а суб`єктивним відношенням до того чи іншого працівника.

Щодо участі у конкурсі на заміщення вакантних посад у новоствореному відділі Баранівської міської ради, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. ст. 10 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" проведення конкурсу, випробування та стажування при прийнятті на службу в органи місцевого самоврядування здійснюється у порядку, визначеному законодавством України про державну службу.

У разі необхідності, за згодою сторін, посадова особа місцевого самоврядування може бути переведена на рівнозначну чи нижчу посаду або посаду радника чи консультанта без конкурсного відбору.

Частиною 5 статті 22 Закону України "Про державну службу" передбачена можливість переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу посаду (за його згодою) посаду в даржавному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення без обов`язкового проведення конкурсу.

Встановлено, що посада начальника відділу культури, сім`ї, молоді та спорту Баранівської міської ради, яку позивачка займала до звільнення відноситься до посади державної служби. Жодних претензій чи зауважень до виконання нею обов`язків відповідач не пред`являв, до дисциплінарної відповільності за невиконання покладених обов`язків не притягував.

Тобто, відповідач, без оголошення конкурсу, мав запропонувати позивачці вакантні посади, оскільки на момент її звільнення у штатному розписі Баранівської міської ради були посади, які б вона могла займати.

Про переведення на вакантну посаду позивачка подавала відповідну заяву до Баранівської міської ради, однак відповідач відмовив у ії задоволенні, мотивувавши можливістю прийняти участь у конкурсі на заміщення вакантних посад у новоствореному відділі Баранівської міської ради.

Підсумовуючи викладене, суд приходить до переконання, що звільнення позивачки відбулося незаконно, без дотримання прав і гарантій працівника при наступному вивільненні та з порушенням передбаченої процедури.

З огляду на викладене, суд визнає протиправним і таким, що підлягає скасуванню оспорюване розпорядження міського голови Баранівської міської ради від 10.09.2021 року № 199-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Вирішуючи питання щодо способу захисту порушеного права позивачки у зв`язку з незаконним звільненням, суд керується такими мотивами.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При цьому суд враховує правову позицію, наведену у постанові Верховного Суду від 13.08.2020 в справі № 821/3795/15-а.

Так, у пунктах 46-48 зазначеної постанови Верховний Суд дійшов висновку, що за приписами частини першої статті 235 КЗпП України на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі (незалежно від скорочення посади, яку обіймав позивач).

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені у частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Відтак, за результатами касаційного розгляду Верховний Суд скасував рішення суду першої та апеляційної інстанцій в частині зобов`язання відповідача вирішити питання про працевлаштування позивача на роботі (таке рішення було обумовлене скороченням посади, з якої позивача незаконно звільнили) та в цій частині прийняв нове рішення, яким поновив позивача на раніше займаній посаді.

Таким чином, суд доходить висновку про необхідність поновлення позивачки на посаді начальника відділу культури, сім`ї, молоді та спорту Баранівської міської ради з дня її звільнення, тобто з 10.09.2021 року.

При цьому, рішення суду в цій частині необхідно звернути до негайного виконання в силу приписів ч. 7 ст. 235 КЗпП України та п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України.

Щодо стягнення на користь позивачки середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд виходить з таких міркувань.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Як зазначено в абзаці 5 пункту 10. 4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі", задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати. Період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з абз. "з" п. 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року (далі Порядок № 100), цей Порядок застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Абзацами 3, 4 пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, тобто, що передують дню звільнення.

Пунктом 8 розділу ІV вищезазначеного Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Відповідно до довідки Баранівської міської ради від 30.11.2021 року №300 заробітна плата ОСОБА_1 за липень 2021 року складає - 11602,50 грн. та серпень - 15716,62 грн., середньоденний заробіток - 718,92 грн..

Таким чином, оскільки на дату ухвалення судом рішення період вимушеного прогулу позивачки становить 395 робочих днів (з 11.09.2021 до 10.04.2023), у зв`язку з поновленням позивачки на роботі на її користь підлягає стягненню середній заробіток в загальній сумі 283973,40 грн. (395*718,92).

Вирішуючи спірні правовідносини в частині позовних вимог щодо відшкодування позивачу моральної та матеріальної шкоди, суд зазначає наступне

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, згідно яких адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.

У розвиток цих положень, у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53). З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем (п. 54).

Застосовуючи ці правові висновки в контексті обставин справи, що розглядається, суд звертає увагу на те, що позивачем не доведено, що його негативні емоції досягли рівня страждань або приниження, які є моральною шкодою.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі №120/3823/19-а від 24.02.2023 року.

Зважаючи на те, що позивачем не доведено наявності усіх складових елементів для застосування правового механізму відшкодування моральної шкоди, а саме - відсутнє матеріальне підтвердження моральної шкоди, не розкрито її суть в цілому та не доведено її фактичне існування, та те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між стверджуваними душевними та психологічними стражданнями, а також наявності втрат немайнового та майнового характеру, що настали у зв`язку з неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідача щодо прийняття відповідного рішення.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Щодо стягнення на користь позивача понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як свідчать матеріали справи, між позивачем і адвокатом Циганчук Н. А. укладено договір про надання правової допомоги від 25.01.2022.

На підтвердження понесених позивачем витрат з правничої допомоги до матеріалів справи надано: договір про надання правової допомоги від 25.01.2022, розрахунок повнесених судових витрат.

Як уже зазначалося судом, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим, суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Також, при визначенні суми відшкодування суд має враховувати критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Вказана позицій узгоджується з висновками Верховного суду у постанові від 22.12.2020 у справі № 520/8489/19.

Беручи до уваги зміст виконаних робіт (наданих послуг), суд вважає, що витрати на правничу допомогу за такі послуги є неспівмірними та завищеними.

Отже, оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи, враховуючи предмет спору, конкретні обставини справи, суть наданих послуг, суд вважає, що заявлений до відшкодування їх розмір 5000,00 грн є надмірним.

Виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою і п`ятою статті 134 та частиною дев`ятою статті 139 КАС України, суд вважає за необхідне зменшити розмір витрат на правничу допомогу які підлягають стягненню з відповідача до 3000,00 грн.

За змістом частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Позивачка звільнена від сплати судового збору, а тому в цій частині розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 6-9, 32, 77, 90, 139, 241-246, 255, 295, 297, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Баранівської міської ради (вул. Соборна, 20, м. Баранівка, Житомирська область, 12700, ЄДРПОУ: 04344386) про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати розпорядження міського голови Баранівської міської ради від 10.09.2021 року № 199-к "Про звільнення ОСОБА_1 ".

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу культури, сім`ї, молоді та спорту Баранівської міської ради з 10.09.2021 року.

Cтягнути з Баранівської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 10.09.2021 року до 10.04.2023 року в сумі 283973 (двісті вісімдесят три тисячі дев`ятсот сімдесят три) грн. 40 коп.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць допустити до негайного виконання.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Баранівської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 (три тисячі) грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 10 квітня 2023 року.

Суддя Р.М.Шимонович