Рішення

від 22.03.2023 по справі 910/11889/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

22.03.2023Справа № 910/11889/22

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

за участі помічника судді Ватаманюк І.В., що за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінстандарт"

вул. Січових Стрільців (Артема), 37-41, оф. 22, м. Київ, 04053

до Товариства з обмеженою відповідальністю

"Фінансова-правова група ЛЕКС"

вул. Льва Толстого 33, оф. 75, м. Київ, 01032

про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінстандарт" (далі-позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНАНСОВА-ПРАВОВА ГРУПА ЛЕКС" (далі-відповідач) про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності.

Ухвалою суду від 10.11.2022 позовну заяву залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.

18.11.2022 від позивача надійшла заява про усунення недоліків на виконання ухвали суду від 10.11.2022.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, призначено підготовче судове засідання у справі на 21.12.2022.

Даною ухвалою, суд у відповідності до ст. 165, 166 Господарського процесуального кодексу України встановив відповідачам строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповіді на відзив, а позивачу строк для подання відповіді на відзив.

Протокольною ухвалою суду від 01.03.2023 суд закрив підготовче провадження та за погодженням із сторонами призначив справу до судового розгляду по суті на 22.03.2023.

У судове засідання 22.03.2023 з`явився представник позивача та підтримав позовні вимоги в повному обсязі, просив їх задовольнити, представник відповідача у судове засідання не з`явився, причин неявки суд не повідомив, хоча про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином.

У судовому засіданні 22.03.2023 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку, вважає що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

01.12.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «УКРФІНСТАНДАРТ» (далі - Первісний кредитор/Позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВО-ПРАВОВА ГРУПА ЛЕКС» (далі - Новий кредитор/Відповідач), укладено договір №516/ФК-21/1 про відступлення прав вимоги, далі - Договір. Строк дії договору визначено - до 01.12.2026 року.

Відповідно до пункту 1 Договору Первісний кредитор відступає Новому кредитору належні Первісному кредитору права вимоги до позичальників, зазначених у відповідних Додатках до цього Договору що належать Первісному кредитору, а Новий кредитор набуває права вимоги Первісного кредитора до позичальників, зазначених у Додатках до цього Договору, далі - Боржники, включаючи права вимоги до правонаступників Боржників, спадкоємців Боржників або інших осіб, до яких перейшли обов`язки Боржників, за кредитними договорами (договорами про надання кредиту (овердрафту)), з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру визначеному у Додатках до цього Договору, (далі - Основні договори, далі - Права вимоги). Новий кредитор сплачує Первісному кредитору за Права вимоги грошові кошти у сумі та у порядку, визначених цим Договором.

Пунктом 2 Договору сторони передбачили що Новий кредитор в день укладення цього Договору, набуває усі права кредитора за Основними договорами, включаючи право вимагати належного виконання Боржниками зобов`язань за Основними договорами, сплати Боржниками грошових коштів, сплати процентів у розмірах, вказаних у Додатках до цього Договору, право вимагати сплати неустойок, пені, штрафів, передбачених Основними договорами, право вимагати сплати сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України (індекс інфляції, 3,0% річних), право вимагати застосуванню наслідків реституції при недійсності правочинів, право отримання коштів від майна Боржників, вимоги, які випливають з розірвання та/або визнання недійсними договорів із Боржниками, права, що випливають із судових справ, у тому числі справ про банкрутство Боржників, виконавчих проваджень щодо Боржників, в тому числі щодо майна Боржників, яке не було реалізоване на торгах та підлягатиме передачі стягувачу в погашення боргу після укладення цього Договору, права вимоги за мировими угодами із Боржниками, договорами з арбітражними керуючими Боржників, охоронними організаціями, права участі в комітеті кредиторів Боржників тощо. Розмір Прав вимоги, які переходять до Нового кредитора, вказаний у Додатках до цього Договору. Права кредитора за Основними договорами переходять до Нового кредитора у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення Права вимоги.

Додатком 1 до Договору від 01.12.2021 сторони визначили перелік Боржників право вимоги за якими відступлено на користь Нового кредитора, відповідно до якого Новому кредитору відступлено право вимоги за Основними договорами в кількості 9 879 шт. на загальну суму вимоги 201 927 038,79 грн.

Відповідно до умов визначених в пункті 4 Договору права вимоги, що відступаються за цим договором, оцінені за згодою Сторін. Загальна сума, яка підлягає сплаті Новим кредитором за права складає 50 000,00 (п`ятдесят тисяч) гривень 00 коп. та 55% від всіх надходжень що будуть отримані Новим кредитором в процесі реалізації своїх прав як кредитора відносно прав вимог, що є предметом цього Договору, далі - Ціна договору.

Ціна договору сплачується Новим кредитором Первісному кредитору в наступному порядку:

50 000,00 (п`ятдесят тисяч) гривень 00 коп. Новий кредитор сплачує Первісному кредитору протягом 6 (шести) місяців з моменту підписання цього Договору;

щомісячно до 01 грудня 2026 року, в строк до 5-го числа місяця, що слідує за звітним Новий кредитор здійснює перерахунок на користь Первісного кредитора в розмірі 55% (п`ятдесяти п`яти відсотків) суми коштів отриманих за звітний місяць на рахунок визначений в Договорі.

Водночас, звертаючись до суду із позовом позивач вказує, що після укладення Договору було встановлено обставини виходячи з яких позивач вважає що укладений між сторонами Договір є недійсним виходячи з наступного.

Статтями 58, 59 Закону України «Про господарські товариства» визначено що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю належить, зокрема, затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Статутом товариства до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання.

Відповідно до пункту 9.4.14.статуту Позивача затвердженого загальними зборами учасників товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «УКРФІНСТАНДАРТ» (протокол № 1 від 02.07.2019), далі - Статут, рішення про надання згоди на вчинення правочину, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства станом на кінець попереднього кварталу, приймаються виключно загальними зборами учасників. Вказане питання не може бути віднесено до компетенції інших органів товариства.

Пунктом 1.2. Статуту визначено перелік учасників товариства якими є: товариство з омеженою відповідальністю «КОНСАЛТ ГРУП», код за ЄДР: 41147948 та громадянин України ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Пунктами 9.12. та 9.19. Статуту визначено що виконавчим органом товариства є директор, який підзвітний загальним зборам учасників і організовує виконання їх рішень. Директор не вправі приймати рішення обов`язкові для учасників товариства. Директор діє від імені товариства в межах, встановлених законодавчими актами України та Статутом.

Як вказує позивач, відповідно до балансу (станом на 30.09.2021) та довідки позивача вартість чистих активів товариства на кінець третього кварталу 2021 становить 3 895,3 тис. грн (рядок 1300 - рядок 1595 - рядок 1695 - рядок 1 700 = 13 311 - 359 - 9057 -0 = 3 895,3).

Таким чином, обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує, що в даному випадку для укладення оспорюваного правочину, з врахуванням вартості активів що відчужуються, необхідним було отримання відповідної згоди загальних зборів учасників товариства. Проте, приймаючи рішення щодо укладення оспорюваного правочину директор позивача залишив поза увагою визначені Статутом та Законом України «Про господарські товариства» обмеження повноважень, за отриманням згоди загальних зборів учасників на укладення оспорюваного правочину директор не звертавсь та така згода уповноваженим органом не надавалась, на що звернув увагу учасник товариства який, в свою чергу, довідався про оспорюваний правочин вже після його укладення.

Таким чином оспорюваний правочин було укладено сторонами без необхідного обсягу цивільної дієздатності, що є підставою для визнання його недійсним відповідно до положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України.

Окремою самостійною підставою що свідчить про недійсність Договору, на переконання позивача, є відсутність у відповідача ліцензії на здійснення факторингових операцій.

Як стверджує позивач, незважаючи на те що Договір сторони назвали «про відступлення прав вимоги» за своєю правовою природою він є договором факторингу, а відсутність відповідача у Державному реєстрі фінансових установ (відсутність ліцензії на здійснення факторингових операцій) виключає можливість укладення ним договорів про надання фінансових послуг та порушує вимоги законодавства щодо форми, змісту і суб`єктного складу договору факторингу, що також є підставою для визнання Договору недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні приписи містяться у частині 1 статті 193 Господарського кодексу України.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України).

За змістом ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, сторони за результатом досягнення згоди з усіх істотних умов договору уклали договір про участь у балансуючій групі, який став обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.

Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі №911/2768/20, від 30.06.2021 у справі №910/3140/19.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/1227/17 та у постанові Верховного Суду від 17.08.2021 у справі №904/4885/20.

При цьому, невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов`язання) необхідно встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.03.2021 у справі №916/325/20, від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19(910/20867/17), від 17.06.2020 у справі №910/12712/19 та від 28.11.2019 у справі №910/8357/18.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Тобто, виходячи з наведених приписів, позивач звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору зобов`язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, на момент його вчинення.

Позивач в обґрунтування позовних вимог посилається на те, що оспорюваний договір був укладений з порушенням приписів статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» так як загальними зборами товариства рішення про його укладення не приймалося.

Так, згідно із частиною 1 статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» статут товариства може встановлювати особливий порядок надання згоди уповноваженими на те органами товариства на вчинення певних правочинів залежно від вартості предмета правочину чи інших критеріїв (значні правочини).

Отже вказана правова норма вказує на можливість визначення в Статуті Товариства ознак значного правочину в залежності від вартості предмета правочину та інших критеріїв.

До Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «УКРФІНСТАНДАРТ» не включено положень щодо визначення критеріїв значного правочину, та, відповідно, відсутній і особливий порядок надання згоди органом Товариства (п.5.2 Статуту) на його вчинення.

Навпаки, пунктами 9.12 Статуту позивача визначено, що виконавчий орган товариства діє від імені Товариства без довіреності та не має жодних обмежень під час представництва інтересів товариства.

В той же час, частиною 2 статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" унормовано, що рішення про надання згоди на вчинення правочину, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, приймаються виключно загальними зборами учасників, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Вказана норма є імперативною і вказує на необхідність надання згоди загальними зборами у будь-якому випадку, якщо йдеться про вчинення правочину, вартість якого станом на дату вчинення перевищує 50 відсотків вартості чистих активів Товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" активи - ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до отримання економічних вигод у майбутньому.

Чисті активи - сума активів за вирахуванням зобов`язань. Активи - усі розділи Активу балансу (рядок 1300 балансу), зобов`язання - усі розділи Пасиву, крім розділу I. "Власний капітал".

Відповідно, у балансі (форма № 1), як і в балансі за формою № 1-м і за формою № 1-мс, чисті активи - це рядок 1495 "I. Власний капітал. Усього за розділом I". При цьому належить брати до уваги значення графи 4 "На кінець звітного періоду".

Таким чином, при вирішенні питання щодо перевищення вартості договору сумі, що перевищує 50% чистих активів Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінстандарт", дослідженню підлягають результати фінансової діяльності позивача станом на кінець передуючого даті 01.12.2021 кварталу, тобто станом на 30.09.2021 року.

Як вказує позивач, відповідно до балансу (станом на 30.09.2021) та довідки позивача вартість чистих активів товариства на кінець третього кварталу 2021 становить 3 895,3 тис. грн (рядок 1300 - рядок 1595 - рядок 1695 - рядок 1 700 = 13 311 - 359 - 9057 -0 = 3 895,3).

Водночас, виходячи зі змісту частини 2 статті 44 Закону, необхідним є встановлення, який конкретно розмір вартості майна, робіт або послуг був саме на момент вчинення правочину, оскільки згода має надаватися саме на вчинення правочину і відповідність договору вказаній правовій нормі оцінюється саме станом на момент його вчинення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.12.2019 у справі №916/40/19.

Згідно зі ст. 205 Цивільного кодексу України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи зі змісту частин першої та другої ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Частиною 1 статті 181 Господарського кодексу України визначено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами.

Дослідивши зміст договору №516/ФК-21/1 про відступлення прав вимоги від 01.03.2021, суд прийшов до висновку, що вказаний договір є двостороннім правочином, вчинений сторонами в простій письмовій формі у формі єдиного документу 01.12.2021.

Отже моментом укладення оспорюваного договору є 01.12.2021.

Відповідно до умов визначених в пункті 4 Договору права вимоги, що відступаються за цим договором, оцінені за згодою Сторін. Загальна сума, яка підлягає сплаті Новим кредитором за права складає 50 000,00 (п`ятдесят тисяч) гривень 00 коп. та 55% від всіх надходжень що будуть отримані Новим кредитором в процесі реалізації своїх прав як кредитора відносно прав вимог, що є предметом цього Договору, далі - Ціна договору.

Ціна договору сплачується Новим кредитором Первісному кредитору в наступному порядку:

50 000,00 (п`ятдесят тисяч) гривень 00 коп. Новий кредитор сплачує Первісному кредитору протягом 6 (шести) місяців з моменту підписання цього Договору;

щомісячно до 01 грудня 2026 року, в строк до 5-го числа місяця, що слідує за звітним Новий кредитор здійснює перерахунок на користь Первісного кредитора в розмірі 55% (п`ятдесяти п`яти відсотків) суми коштів отриманих за звітний місяць на рахунок визначений в Договорі.

За вказаних обставин, належить дійти висновку, що оспорюваний договір станом на дату його вчинення сторонами не суперечив вимогам ч. 2 ст. 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", так як його ціна саме при укладенні договору не була визначена сторонами, а залежала від господарської діяльності сторін протягом розрахункового періоду під час його виконання і могла були як меншою так і більшою за визначену у законі вартість предмету договору, перевищення якої над чистими активами товариства має наслідком отримання згоди загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

Приписи частини 2 статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", вказують на необхідність надання згоди загальними зборами у будь-якому випадку, якщо йдеться про вчинення правочину, вартість якого станом на дату вчинення перевищує 50 відсотків вартості чистих активів Товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, а не за результатом його виконання (постанова Верховного Суду від 12.12.2019 у справі №916/40/19).

В даному випадку, ціна договору не була відома саме на дату укладення договору, а отже укладений між сторонами договір не суперечить приписам частини 2 статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним з заявлених підстав та задоволення позовних вимог в цій частині.

Частина 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України визначають, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним (підпункт 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин 1-3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом ст. 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Тлумачення статті 235 Цивільного кодексу України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Позивач зазначає, що Договір про відступлення права вимоги від 01.12.2021 є удаваним правочином, оскільки насправді відповідачі уклали договір факторингу, що є підставою для визнання Договору про відступлення права вимоги від 01.12.2021 недійсним.

Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-III "Про банки і банківську діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

У статті 350 Господарського кодексу України факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231" до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Таким чином, у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п`ятої статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

При цьому, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №906/1174/18 зазначено, що ознаками договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом №2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.03.2021 у справі №906/1174/18 вказала на те, що якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.

Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

Суд зазначає, що з умов Договору про відступлення права вимоги від 01.12.2021 вбачається, що він укладений на безоплатній основі (п. 3.1 договору); будь-яких грошових коштів первісний кредитор (Товариство з обмеженою відповідальністю "Сампл Агро") за відступлення прав вимоги від нового кредитора (Приватного підприємства Фірми "Колмар") не отримує.

З умов Договору про відступлення права вимоги від 01.12.2021 не вбачається, що він укладений з метою отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника, а навпаки - метою його укладення є безпосередньо передання права вимоги.

З огляду на викладені обставини, суд вважає необгрунтованими та недоведеними твердження позивача про те, що насправді укладений між відповідачами Договір про відступлення права вимоги від 01.12.2021 є не договором цесії, а є договором факторингу, тобто, не доведено, що вказаний правочин є удаваним.

Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого він є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Порушенням розуміється такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Позивач не надав жодних доказів порушення його прав або законних інтересів внаслідок укладення спірних договорів про відступлення права вимоги недійсними.

Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено порушення оспорюваним договором про відступлення прав вимоги від 01.12.2021 прав позивача, та його укладення між відповідачами всупереч вимогам статей 203, 515, 516 ЦК України, у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України.

Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Суд зазначає, що необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина 1 статті 207 Господарського кодексу України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру у кожної із сторін. Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність договору, що укладається, і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

Приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, суд зазначає, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінстандарт" не доведено наявності у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину, що є передумовою для звернення з позовом до суду, а позовні вимоги належним чином не обґрунтовані, не відповідають фактичним обставинам справи, не доведені належними доказами у справі.

З огляду на викладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінстандарт" є такими, що задоволенню не підлягають. Решта доводів учасників процесу, їх письмових пояснень, поданих до матеріалів справи документів та наданих усних пояснень представників сторін були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Дата складання та підписання повного тексту рішення 11.04.2023

Суддя М.О. Лиськов