Постанова

від 03.04.2023 по справі 464/8644/21

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 464/8644/21 Головуючий у 1 інстанції: Шашуріна Г.О.

Провадження № 22-ц/811/2468/22 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді: Ванівського О.М.

суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,

секретаря: Цьони С.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційноюскаргою ОСОБА_1 на рішенняСихівського районногосуду м.Львовавід 02серпня 2022року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного навчального закладу «Львівське вище професійне політехнічне училище» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи, -

ВСТАНОВИВ:

В грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Сихівського районного суду м.Львова із позовною заявою, в якій просила: визнати незаконним та скасувати наказ № 42 про відсторонення її від роботи та поновити її на роботі; зобов`язати відповідача виплатити їй не виплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи покликаючись, що даний наказ є незаконний чинному законодавству.

Рішенням Сихівського районного суду м.Львова від 02 серпня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу.

Вважає, що рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому є незаконним та необґрунтованим.

Звертає увагу, що виключно ЗУ «Захист населення від інфекційних хвороб» встановлюється перелік обов`язкових щеплень, однак з аналізу даного нормативного акту вбачається, що щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS- CoV-2 не є обов`язковим, а тому відсторонення працівника з підстав передбачених ч. 2 ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб є незаконним та безпідставним».

Зазначає, що станом на сьогодні не встановлено окремого порядку та процедури про відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2.

Вважає, що немає правових підстав у роботодавця примушувати працівників вакцинуватися від корона вірусної хвороби COVID-19 та/або притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вакцинуватися від цієї хвороби.

Відповідач у справі на свій лад трактує положення ст. 46 КЗпП та положення ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 року, тим самим видавши незаконний наказ № 42 від 08.11.2021 року Про відсторонення від роботи", який суперечать чинному законодавству України.

Просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Сторони в судове засідання не з`явилися, хоча про час та дату розгляду справи були повідомлені належним чином.

Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дана справа перебуває в провадженні суду апеляційної інстанції з жовтня 2022 року і у всіх учасників справи було достатньо часу для наведення своїх доводів у поданому до суду позові, запереченні на позов, письмових поясненнях, апеляційній скарзі та відзиві на скаргу тощо.

За вищенаведених обставин колегія суддів вважає можливим здійснити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін на підставі наявних у справі даних та доказів.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ст.4ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно до ч.1 ст.13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог ст.263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.

Згідно з вимогами ч.1, 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов довисновку,що держава,встановивши процедурувідсторонення педагогічнихпрацівників відвиконання обов`язків,які немають профілактичногощеплення,реалізує свійобов`язокщодо забезпеченнябезпеки життяі здоров`явсіх учасниківосвітнього процесу.А відтак,право позивачана працюу закладівищої освітибуло тимчасовообмежено зогляду насуспільні інтереси,оскільки позивачвідмовився відобов`язковогощеплення.Суд відмовивв задоволенні вимоги про скасування наказу з підстав його обґрунтованості та законності, відтак вважав, що відсутні підстави для вирішення питання щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який допущено не з вини відповідача.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції.

Встановлено, що ОСОБА_1 з вересня 1992 року працює на посаді викладача у Державному навчальному закладі «Львівське вище професійне політехнічне училище».

Згідно з наказом відповідача № 42 від 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року до подання нею документа, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, без збереження заробітної плати.

Оскаржуваний наказ видано на виконання вимог ст.46 КЗпП України, ч.2 ст.12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», Наказу Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04 жовтня 2021 року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», п. 41-6Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби «COVID-19», спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Зі вказаним наказом позивача ознайомлено 08.11.2021 року.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 2-1 КЗпП України зЗабороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Згідно ст. 5-1 КЗпП України Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

З ч.1 ст. 46 КЗпП України вбачається, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) вказано, що: «застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку».

Згідно ст. ст.81, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З матеріалів справи вбачається, що в позові ОСОБА_1 посилалася на те, що його відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати є незаконним та таким, що порушує її право на працю.

Суд першої інстанції не врахував, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Доказів, що позивач могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників Державного навчального закладу «Львівське вище професійне політехнічне училище», учнів тощо в матеріалах справи відсутні.

Отже, таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

За таких обставин, суд першої інстанції зробив помилковий висновок про законність оскаржуваного наказу про відсторонення позивача від роботи та не задовольнив позов в зазначеній частині.

Тому рішення суду першої інстанції в цій частині належить скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Щодо позовної вимоги про стягнення середньої заробітної плати за час відсторонення від роботи колегія суддів звертає увагу на таке.

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19.)

У пункті 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.

Аналогічне положення міститься в абзаці 3 пункту 2 розділу 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року.

За приписами підпункту б пункту 4 розділу 3 вказаного Порядку при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються: одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Пунктом 8 розділу 3 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, проводяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, а у випадку, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середній заробіток. Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 розділу 4 Порядку).

З довідки від 05.11.2021 № 25, виданої ДНЗ «Львівське вище професійне політехнічне училище», встановлено, що розмір заробітної плати ОСОБА_1 у вересні та жовтні 2021 року становив 12153,21 грн на місяць (а.с.54).

Розмір вказаної середньомісячної заробітної плати позивачкою не оспорювався.

Розмір середньоденної заробітної плати позивачки за останні два місяці роботи становить 578, 72 грн ((12153,12 грн + 12153,12 грн)/42 робочі дні).

Кількість робочих днів відсторонення від роботи позивачки за період з дати відсторонення й по дату винесення наказу №11-квід 01березня 2022року продопуск ОСОБА_1 до роботи (08.11.2021 01.03.2022) становить 79 робочих днів.

Таким чином, середній заробіток за час відсторонення від роботи складає: 578, 72 грн (середньоденна заробітна плата за два місяці перед відстороненням) х 79 дня (робочі дні за період з 08.11.2021 по 01.03.2022) = 45718, 88 грн.

Отже, з Державного навчального закладу «Львівське вище професійне політехнічне училище» на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути 45718, 88 грн середнього заробітку за час відсторонення від роботи з послідуючим утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів.

ОСОБА_1 просила допустити негайне виконання рішення в частині виплати втраченого середнього заробітку за час незаконного відсторонення від роботи, проте ця вимога підлягає до часткового задоволення в межах суми за один місяць.

Так, згідно ч.1 ст. 430 ЦПК України рішення про стягнення середнього заробітку за одинмісяць підлягає негайному виконанню.

Беручи до уваги вищевикладене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання протиправним та скасування наказу про її відсторонення від роботи без збереження заробітної плати та стягнення на її користь середнього заробітку за час такого відсторонення.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є:1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Сихівського районного суду м.Львова від 02 серпня 2022 року скасувати.

Постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного навчального закладу «Львівське вище професійне політехнічне училище» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ № 42 від 08 листопада 2021 року про відсторонення ОСОБА_2 від роботи.

Стягнути з Державного навчального закладу «Львівське вище професійне політехнічне училище» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи в сумі 45 718 гривень 88 копійок, яка зазначена без відрахування податку та обов`язкових платежів і зборів, та з якої податок і збори підлягають відрахуванню при сплаті.

Допустити негайне виконання рішення в частині стягнення з Державного навчального закладу «Львівське вище професійне політехнічне училище» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку у межах суми платежу за один місяць.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено 10 квітня 2023 року.

Головуючий: Ванівський О.М.

Судді Цяцяк Р.П.

Шеремета Н.О.