Постанова

від 18.04.2023 по справі 185/6894/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4582/23 Справа № 185/6894/20 Суддя у 1-й інстанції - Перекопський М. М. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2023 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі:

головуючого судді Никифоряка Л.П.,

суддів Гапонова А.В., Новікової Г.В.,

за участю секретаря Лопакової А.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2021 року

у цивільнійсправі запозовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Шоста донецька державна нотаріальна контора, Київський районний відділ державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) про зняття арешту з майна,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Шоста донецька державна нотаріальна контора, Київський районний відділ державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) про зняття арешту з майна.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що йому на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 .

У лютому 2018 року позивач, маючи намір відчуження зазначеної квартири, виявив, що у квітні 2005 року Шостою донецькою державною нотаріальною конторою щодо вказаної квартири внесені обтяження у вигляді заборони на нерухоме майно на підставі ухвали Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року б/н та постанови відділу державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції м. Донецька від 13 квітня 2005 року серії АА № 429167, власником якої зазначена ОСОБА_2 , яка, на думку позивача, ніколи не була її власником, а квартира належала лише позивачу, що позбавляє його здійснювати своє право власності на квартиру, за захистом якого він і звернувся до суду.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд: зняти арешт з квартири АДРЕСА_1 , яка належить йому на праві приватної власності, вжитого ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року б/н та постановою відділу державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції м. Донецька від 13 квітня 2005 року серії АА № 429167; скасувати записи в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, внесені Шостою донецькою державною нотаріальною конторою № 1832263 від 01 квітня 2005 року та № 1899139 від 20 квітня 2005 року.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили з того, що не маючи відомостей відносно судового провадження (виду, предмету, стягувача), у якому ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року було накладено арешт на квартиру позивача, судами не встановлено, що при скасуванні цього обтяження не будуть порушені права та законні інтересів інших осіб. Для скасування арешту, накладеного на майно судовим рішенням, суд повинен впевнитися, що відпали підстави, якими керувався суд, який накладав арешт. Відсутність відомостей про підстави накладення арешту судом унеможливлює зняття арешту, оскільки суду невідомо, чи то було кримінальне провадження, чи цивільне або інші підстави і чи зникли вони, а відсутність самої постанови та відомостей про виконавче провадження позбавляє суд можливості визначитись з наявністю чи відсутністю підстав для скасування арешту.

Постановою Верховного Суду від 08 березня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Вабіщевич Т.В. задоволено частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявляє вимогу про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування скарги заявник посилається на те, що судом першої інстанції не враховано, що Київський районний відділ державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) своєю письмовою відповіддю підтвердив відсутність виконавчого провадження АА 429167 та постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 13 квітня 2005 року, водночас зазначивши, що позивач не є стороною вказаного виконавчого провадження.

Водночас ухвала Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року б/н відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Відшукати вказаний документ з огляду на місце знаходження архіву суду та відсутність інформації про номер справи не вдається можливим.

Зазначає, що позивач з об`єктивних обставин, що не залежать від нього, не міг і не може звернутися до суду із заявою про відновлення втраченого судового провадження, оскільки не може виконати вимоги частини другої статті 491 ЦПК України щодо змісту такої заяви.

Зазначає, що арешт накладено незаконно, оскільки власником арештованої квартири є позивач, а не відповідач; позивач не є боржником у виконавчому провадженні, в рамках якого винесено постанову про арешт майна боржника; на момент винесення ухвали суду та постанови про арешт майна боржника власником квартири був позивач, а не відповідач; судове рішення та матеріали виконавчого провадження, на підставі яких вносилися записи про обтяження, відсутні; у вказаний період позивач не був учасником будь-яких судових процесів, кримінальних проваджень тощо, в рамках яких могли б накладатися арешти на його особисте майно.

Таким чином, встановивши факт того, що арешт накладено на майно позивача, а не боржника (відповідача), встановивши відсутність будь-яких доказів на підтвердження законності зареєстрованих обтяжень, суди повинні були захистити право власності позивача у спосіб, передбачений статтею 59 Закону України Про виконавче провадження шляхом зняття арештів з майна.

Відповідач своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України, не скористався та відзиву на апеляційну скаргу не подавав.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про доставку електронного листа.

Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції установлено, що позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 28 вересня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Лобас А.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 2336, наданого до матеріалів справи позивачем у копії.

Зазначені відомості внесені 28 вересня 2004 року до Державного реєстру правочинів за реєстраційним № 140350, що також узгоджується з відомостями у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, з часом формування інформації станом на 25 вересня 2020 року.

Також з Відомостей, які містяться в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна встановлено, що ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року б/н за реєстраційним номером обтяження 1832263 та постановою відділу державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції м. Донецька від 13 квітня 2005 року серії АА № 429167 за реєстраційним номером обтяження 1899139 вжиті заходи заборони відчуження квартири АДРЕСА_1 , власником якого зазначена відповідач ОСОБА_2 .

З відповіді Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Міністерства юстиції України від 03 квітня 2018 року № К-363-0418 архів документів Шостої донецької державної нотаріальної контори не був вивезений з приміщення зазначеної контори у зв`язку із загрозою життя працівників держнотконтори та залишився у м. Донецьку, яке віднесено до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р.

Також судом першої інстанції установлено, що матеріали справи не містять ані відомостей щодо судового провадження, у якому Київським районним судом м. Донецька було накладено арешт на квартиру позивача, стороною позивача не вжито заходів щодо відновлення втраченого судового провадження, в межах якого було постановлено ухвалу про накладення арешту на майно від 31 березня 2005 року, також не заявлялось клопотань про забезпечення чи витребування доказів стосовно обтяження, яке накладено на спірну квартиру ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року, ані доказів наявності виконавчого провадження, в рамках якого такий арешт накладався, що узгоджується з відповіддю Краматорського міського відділу державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 13 квітня 2021 року № 18.13-29683/4, в якій зазначено про відсутність на виконанні у Ленінському РВДВС виконавчих проваджень у 2005 році з цього приводу.

Як вбачається з відповіді Краматорського міського відділу державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 13 квітня 2021 року № 18.13-29683/4, на виконанні у Ленінському РВДВС перебувало три виконавчі документи щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_2 , два з яких було видано у 2006 році (ВП 43329903 та ВП 43329800), а один у 2008 році (ВП 7995655). Таким чином, вони не стосуються виконавчого провадження, у якому в 2005 році було накладено арешт на квартиру позивача.

Отже, доказів, які б містили інформацію про виконавче провадження, у якому було винесено постанову про арешт АА № 429167 від 13 квітня 2005 року, сторонами суду також не надано.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову в частині зняття арешту з майна, виходив із того, що не маючи відомостей відносно судового провадження (виду, предмету, стягувача), у якому ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року було накладено арешт на квартиру позивача, судом не встановлено, що при скасуванні цього обтяження не будуть порушені права та законні інтересів інших осіб. Для скасування арешту, накладеного на майно судовим рішенням, суд повинен впевнитися, що відпали підстави, якими керувався суд, який накладав арешт. Відсутність відомостей про підстави накладення арешту судом унеможливлює зняття арешту, оскільки суду невідомо, чи то було кримінальне провадження, чи цивільне або інші підстави і чи зникли вони, а відсутність самої постанови та відомостей про виконавче провадження позбавляє суд можливості визначитись з наявністю чи відсутністю підстав для скасування арешту.

Проте, суд апеляційної інстанції не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції в цій частині, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 59 Закону України Про виконавче провадження особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16 (провадження № 14-431цс19) дійшла висновку про те, що спори, пов`язані з належністю майна, на яке накладений арешт, відповідно до статей 15 і 16 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо існує спір щодо визнання права власності на майно та однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у вказаній редакції. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту. Особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна.

Як убачається з матеріалів справи та установлено судом апеляційної інстанції, позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 28 вересня 2004 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Лобас А.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2336.

Зазначені відомості внесені 28 вересня 2004 року до Державного реєстру правочинів за реєстраційним № 140350, що також узгоджується з відомостями у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, з часом формування інформації станом на 25 вересня 2020 року.

Також з матеріалів справи убачається, що у квітні 2005 року Шостою донецькою державною нотаріальною конторою до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо вказаної квартири були внесені обтяження заборони на нерухоме майно, а саме:

- 01 квітня 2005 року. 11:21:52, реєстраційний номер обтяження 1832263, заявник Київський районний суд м. Донецька, підстава обтяження ухвала про накладення арешту на особисте майно, б/н, від 31 березня 2005 року;

- 20 квітня 2005 року. 10:34:21, реєстраційний номер обтяження 1899139, заявник ВДВС Київського РУЮ м. Донецька, підстава обтяження постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, АА № 429167, 13 квітня 2005 року.

При цьому, власником спірної квартири вказано ОСОБА_2 .

Разом з тим, з інформації, наявної у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 25 вересня 2020 року, станом на 21 липня 2021 року, не вбачається, що після 05 жовтня 2004 року відбувалася зміна власника спірного рухомого майна, тобто право власності ОСОБА_1 припинилося, а ОСОБА_2 стала або є власником квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Крім того, права позивача, як власника спірної квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

При цьому, як неодноразово зазначав Верховний Суд в своїх судових рішеннях, застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що для скасування арешту, накладеного на майно судовим рішенням, суд повинен впевнитися, що відпали підстави, якими керувався суд, який накладав арешт. Проте, не маючи відомостей відносно судового провадження (виду, предмету, стягувача), у якому ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року було накладено арешт на квартиру позивача, судом не встановлено, що при скасуванні цього обтяження не будуть порушені права та законні інтересів інших осіб.

Відсутність відомостей про підстави накладення арешту судом, унеможливило зняття арешту, оскільки суду невідомо, чи то було кримінальне провадження, чи цивільне або інші підстави і чи зникли вони, а відсутність самої постанови та відомостей про виконавче провадження позбавляє суд можливості визначитись з наявністю чи відсутністю підстав для скасування арешту.

Разом з тим, при ухваленні оскаржуваного судового рішення судом першої інстанції не було враховано, що стаття 1 Першого протоколу покладає на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.

Як убачається з матеріалів справи, позивач звертався з численними запитами до Міністерства юстиції України, Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, Шостої донецької державної нотаріальної контори.

З відповідей Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Міністерства юстиції України від 14 березня 2018 року № К-351-0420, від 23 березня 2018 року № К-351-0532 та від 28 березня 2018 року № К-351-0526 вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не виступають сторонами виконавчого провадження (боржник або стягувач), для виконання якого накладено арешт на нерухоме майно (квартиру по АДРЕСА_2 ).

З відповіді Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Міністерства юстиції України від 03 квітня 2018 року № К-363-0418 вбачається, що архів документів Шостої донецької державної нотаріальної контори не був вивезений з приміщення зазначеної контори у зв`язку із загрозою життя працівників держнотконтори та залишився у м. Донецьку, яке віднесено до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р.

З листа Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2021 року № 05-06/3/21 вбачається, що станом на 11 січня 2021 року матеріали судових справ за 2005 рік, в тому числі, учасниками яких є ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , з Київського районного суду м. Донецька на адресу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області не надходили та не передавалися.

Ухвалами Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2020 року, 30 березня 2021 року було задоволено клопотання позивача про витребування доказів. Зобов`язано Київський районний відділ державної виконавчої служби у м. донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) надати суду не пізніше п`яти днів з дня отримання ухвали суду завірені належним чином усі матеріали виконавчого провадження, в рамках якого винесено постанову про арешт майна боржника та оголошено заборону на його відчуження, АА № 429167, 13 квітня 2005 року, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 .

З відповіді Краматорського міського відділу державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 13 квітня 2021 року № 18.13-29683/4 вбачається, що на виконанні у Ленінському РВДВС перебувало три виконавчі документи щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_2 , два з яких було видано у 2006 році (ВП 43329903 та ВП 43329800), а один у 2008 році (ВП 7995655). Таким чином, вони не стосуються виконавчого провадження, у якому в 2005 році було накладено арешт на квартиру позивача. Згідно відповіді БТІ за боржницею значиться квартира АДРЕСА_3 . Надати будь-яку вичерпну інформацію по вищезазначеним виконавчим провадженням, або підтверджуючі документи не уявляється можливим, оскільки виконавчі провадження, матеріально-технічна база та документація Ленінського районного відділу державної виконавчої служби м. Донецьк Головного територіального управління юстиції в Донецькій області знаходиться за місцем їх попередньої реєстрації на тимчасово непідконтрольній території України.

Таким чином, позивач вчиняв заходи з метою отримання документів, на підставі яких було внесено записи про обтяження. При цьому ним зазначено, що ухвала Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року б/н відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Відшукати вказаний документ з огляду на місце знаходження архіву суду та відсутність інформації про номер справи не вдається можливим.

Відсутність відомостей про підстави накладення арешту судом та документів, на підставі яких було внесено записи про обтяження повинно трактуватися на користь власника майна, щодо якого були внесені обтяження, що буде пропорційним, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Отже, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що наявність обтяження у вигляді арешту на майно позивача є порушенням статті 1 Першого протоколу.

Проте, суд першої інстанції доводи позивача належним чином не перевірив, не врахував, що позивач не є стороною виконавчого провадження, в рамках якого було накладено арешт, проте матеріалами справи підтверджено, що він є власником спірної квартири, щодо якої були внесені обтяження; не оцінив обмеження права власності позивача на предмет пропорційності, що гарантовано як національним законодавством України, так і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позовні вимоги в частині зняття арешту з майна підлягають задоволенню, а доводи апеляційної скарги в цій частині обґрунтованими.

При цьому суд першої інстанції правильно послався на те, що вимоги позивача в частині скасування записів в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна також не можуть бути задоволені, оскільки такі дії не відносяться до компетенції судів у відповідності до статті 19 Конституції України, а є виключною компетенцією державних реєстраторів у відповідності до положень статті 6 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (пункт 4 частини першої статті 376 ЦПК України).

Згідно з частиною другою статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи викладене,суд апеляційноїінстанції вважаєнеобхідним рішення Павлоградського міськрайонногосуду Дніпропетровськоїобласті від21липня 2021року вчастині відмовиу задоволенніпозовних вимогпро зняттяарешту змайна скасувати таухвалити вцій частинінове судоверішення прозадоволення позовнихвимог вцій частині,яким знятиарешт зквартири АДРЕСА_1 ,яка належить ОСОБА_1 на правіприватної власностіна підставідоговору купівлі-продажувід 28вересня 2004року,посвідченого приватнимнотаріусом Донецькогоміського нотаріальногоокругу ЛобасА.В.та зареєстрованогов реєстріза №2336,вжитого ухвалоюКиївського районногосуду м.Донецька від31березня 2005року б/нта постановоювідділу державноївиконавчої службиКиївського районногоуправління юстиціїм.Донецька від13квітня 2005року серіїАА №429167.В іншійоскаржуваній частинірішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2021 року слід залишити без змін.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат на підставі статті 141 ЦПК України, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Відповідно до положень частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Статтею 141 ЦПК України закріплено порядок розподілу судових витрат між сторонами.

Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

При зверненні до суду з позовом позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 2 522,40 грн., виходячи з трьох заявлених вимог немайнового харктеру, що підтверджується квитанцією № 1 від 29 вересня 2020 року (а.с.8 т.1).

За подачу апеляційної скарги позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 3 783,60 грн., що підтверджується квитанцією № 10 від 10 вересня 2021 року (а.с.190 т.1).

Враховуючи, що апеляційним судом задоволено одну вимогу немайнового характеру із трьох заявлених, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати, що складаються із судового збору, сплаченого останнім за подачу позовної заяви та апеляційної скарги пропорційно розміру задоволених позовних вимог в розмірі 2 102,00 грн.

Керуючись ст. 259,268,374,376,381-384 ЦПК України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зняття арешту з майна скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Шоста донецька державна нотаріальна контора, Київський районний відділ державної виконавчої служби у місті Донецьку Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) про зняття арешту з майна задовольнити.

Зняти арешт з квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 28 вересня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Лобас А.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 2336, вжитого ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 31 березня 2005 року б/н та постановою відділу державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції м. Донецька від 13 квітня 2005 року серії АА № 429167.

В іншійоскаржуваній частинірішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2021 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із судового збору в розмірі 2 102,00 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 18 квітня 2023 року.

Судді: