Ухвала

від 11.04.2023 по справі 918/279/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

11 квітня 2023 року

м. Київ

cправа № 918/279/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Зойкіна А. В.,

відповідача -не з`явились,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог

щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Раковича Павла Михайловича

на постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 29.11.2022 (судді: Маціщук А. В. - головуючий, Петухов М. Г., Гудак А. В.) у справі

за позовом фізичної особи - підприємця Раковича Павла Михайловича

до Дочірнього підприємства "Теплосервіс" Комунального підприємства "Теплосервіс" Дубровицької міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дубровицька міська рада,

про визнання недійсним договору оренди та стягнення 239 685, 61 грн,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2022 року фізична особа-підприємець Ракович Павло Михайлович (далі - ФОП Ракович П. М., позивач, скаржник) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовною заявою до Дочірнього підприємства "Теплосервіс" Комунального підприємства "Теплосервіс" Дубровицької міської ради (далі - ДП "Теплосервіс" КП "Теплосервіс", відповідач) про визнання недійсним з моменту укладення договору оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1 (далі - договір від 30.01.2020 № 1, оспорюваний договір), укладений між позивачем і відповідачем, та стягнення 239 685, 61 грн як безпідставно набутих коштів.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір укладений за відсутності оцінки нерухомого майна, яка є обов`язковою для таких договорів згідно із частиною 2 статті 7 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", не забезпечує виконання вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо обов`язкової оцінки орендованого майна (стаття 11 цього Закону), порядку визначення орендної плати (стаття 19 цього Закону), ефективного використання майна і правильного визначення такої істотної умови договору, як орендна плата з урахуванням її індексації (стаття 19 цього Закону), суперечить вимогам чинного законодавства, порушує права позивача та є недійсним згідно зі статями 203, 215 Цивільного кодексу України.

ФОП Ракович П. М. також вказує на необхідність стягнення з відповідача на його користь 239 685, 61 грн на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, з яких 159 898, 61 грн - сплачена орендна плата за договором від 30.01.2020 № 1, 79 787,00 грн - вартість капітального ремонту спірного приміщення.

ДП "Теплосервіс" КП "Теплосервіс" у відзиві на позову заяву заперечило проти його задоволення, вважаючи позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 10.08.2022 позов ФОП Раковича П. М. задоволено.

Визнано недійсним з моменту укладення договір оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1, укладений між ДП "Теплосервіс" КП "Теплосервіс" та ФОП Раковичем П. М.

Стягнуто з ДП "Теплосервіс" КП "Теплосервіс" Дубровицької міської ради на користь ФОП Раковича П. М. грошові кошти у сумі 239 685, 61 грн та судовий збір.

Ухвалюючи рішення у справі (в частині вирішення спору про визнання договору від 30.01.2020 № 1 недійсним), місцевий господарський суд виходив з того, що сторонами на момент вчинення оспорюваного договору не дотримано вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" та визнав договір оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1 з моменту його укладення недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

Суд першої інстанції також, керуючись статтями 1212, 1213 Цивільного кодексу України, стягнув з відповідача на користь позивача 239 685,61 грн, з яких 159 898,61 грн - орендні платежі, сплачені за договором від 30.01.2020 № 1, 79 787,00 грн вартість капітального ремонту будівлі, які позивач оплатив на виконання договору від 30.01.2020 № 1, який судом визнано недійсним.

Додатковим рішенням Господарського суду Рівненської області від 05.09.2022 задоволено заяву ФОП Раковича П. М. про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат.

Стягнуто з ДП "Теплосервіс" КП "Теплосервіс" на користь ФОП Раковича П. М. 55 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, 6000, 00 грн витрат за виконання звіту про оцінку майна Приватним підприємством "Експерт-Рівне-Консалт" (далі - ПП "Експерт-Рівне-Консалт").

Суд першої інстанції, врахувавши результат розгляду позову на підставі наявних у матеріалах справи документів, дійшов висновку, що витрати на професійну правничу допомогу у сумі 55 000,00 грн є співмірними із ціною позову, відповідають категорії та складності справи та підлягають стягненню з відповідача на користь позивача на підставі статті 126 Господарського процесуального кодексу України.

Взявши також до уваги документи - договір від 27.04.2022 № 220427/1 на виконання незалежної оцінки майна - будівлі котельні загальною площею 84,4 кв. м, розташованої за адресою: вул. 1000-ліття Дубровиці, буд. 6 А, м. Дубровиця, Рівненська обл. яка знаходиться на балансі ДП "Теплосервіс" КП "Теплосервіс", укладений між позивачем і ПП "Експерт-Рівне-Консалт", квитанцію від 28.04.2022 № 4, звіт про оцінку майна будівлі котельні, стягнув з відповідача на користь позивача 6000, 00 грн витрат на оплату за виконання вказаного звіту про оцінку майна ПП "Експерт-Рівне-Консалт".

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.11.2022 скасовано рішення суду першої інстанції від 10.08.2022 в частині стягнення 159 898, 61 грн.

Викладено резолютивну частину рішення в іншій редакції:

"Позов задовольнити частково. Визнати недійсним договір № 1 оренди будівлі котельні від 30.01.2020 р., який укладений Дочірнім підприємством "Теплосервіс" Комунального підприємства "Теплосервіс" Дубровицької районної ради та фізичною особою-підприємцем Раковичем Павлом Михайловичем.

Стягнути з Дочірнього підприємства "Теплосервіс" Комунального підприємства "Теплосервіс" Дубровицької міської ради (34100, Рівненська область, м. Дубровиця, вул. Шкільна, 27Б, код ЄДРПОУ 43146820) на користь фізичної особи-підприємця Раковича Павла Михайловича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) 79 787,00 грн.

Відмовити у стягненні 159 898,61 грн.

Стягнути з Дочірнього підприємства "Теплосервіс" Комунального підприємства "Теплосервіс" Дубровицької міської ради (34100, Рівненська область, м. Дубровиця, вул. Шкільна, 27Б, код ЄДРПОУ 43146820) на користь фізичної особи-підприємця Раковича Павла Михайловича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) 3677,81 грн витрат на оплату судового збору за подання позовної заяви.".

Апеляційним господарським судом стягнуто з позивача на користь відповідача судовий збір за подання апеляційної скарги.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд зазначив, що оскільки висновок № 1565 кр про оцінку майна будівлі котельні площею 84,4 кв. м, підписаний оцінювачем Жакуном Р. І., є недійсним відповідно до норм статей 16, 18 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", то такі істотні умови договору оренди комунального майна, як вартість майна, а також і розмір орендної плати визначалися на підставі недійсного висновку про оцінку майна; відсутність дійсної оцінки нерухомого майна на момент укладення договору не забезпечує виконання вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо обов`язкової оцінки орендованого майна, порядку визначення орендної плати, ефективного використання майна.

Врахувавши вказане, апеляційний господарський суд погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору, оскільки він суперечить вимогам чинного на момент його укладення законодавству. Також зазначив про законність і обґрунтованість висновку суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь позивача 79 787,00 грн як набутих на підставі, яка згодом відпала.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.11.2022 змінено додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 05.09.2022 та його резолютивну частину викладено в іншій редакції: "1. Заяву представника позивача фізичної особи-підприємця Раковича Павла Михайловича про ухвалення додаткового рішення про судові витрати задовольнити частково. 2. Стягнути з Дочірнього підприємства "Теплосервіс" Комунального підприємства "Теплосервіс" Дубровицької міської ради (34100, Рівненська область, м. Дубровиця, вул. Шкільна, 27Б, код ЄДРПОУ 43146820) на користь фізичної особи - підприємця Раковича Павла Михайловича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) судові витрати на правову допомогу у сумі 25 000 грн. У стягненні решти заявленої суми відмовити.".

Суд апеляційної інстанції, керуючись статями 126, 129 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 25 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, які є співмірними з вартістю наданих позивачу послуг, відповідають критерію пропорційності, розумності цих витрат.

При цьому відмовив у стягненні з відповідача на користь позивача витрат на оплату виконаного ПП "Експерт-Рівне-Консалт" звіту про оцінку майна, оскільки необхідність такого доказу і відповідно витрати на оплату звіту не є необхідними з огляду на предмет позову і правовідносини у справі.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, ФОП Ракович П. М. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.11.2022 в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача на його користь 159 898,61 грн та зазначає про залишення в цій частині вирішення спору рішення суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження ФОП Ракович П. М. посилається на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування частини 1 статті 236 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, від 24.11.2021 у справі № 754/10279/18, від 29.09.2022 у справі № 916/2731/21 та висновку Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України, викладеного у постановах від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17. Зазначає про помилковість застосування судом апеляційної інстанції до цих правовідносин частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України замість статті 1212 Цивільного кодексу України, при цьому посилається на постанови Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 396/29/17, від 12.06.2020 у справі № 906/775/17, від 13.05.2021 у справі № 910/6360/20. Вважає, що суд апеляційної інстанції помилково не вказав момент з якого оскаржуваний договір є недійсним, що правильно було встановлено судом першої інстанції - з моменту його укладення. Посилається на помилковість висновку апеляційного господарського суду про використання ФОП Раковичем П. М. орендованого майна згідно з договором оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1 з метою розміщення торгівельного об`єкта з продажу книг, газет, журналів, виданих лише українською мовою, з огляду на таке:

- ремонт об`єкта оренди не був завершений та останній не був приведений в належний стан для здійснення підприємницької діяльності, про що свідчать наявні в матеріалах справи фотографії цього об`єкта;

- згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" було запроваджено карантин на всій території України із забороною роботи суб`єктів господарювання, яка передбачала і заборону приймати відвідувачів;

- введення 24.02.2022 із 05 год. 30 хв. воєнного стану в Україні на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 з його продовженням.

У касаційній скарзі скаржник також посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить цю касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін з підстав, зазначених у цьому відзиві. Зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції є законною, обґрунтованою, а доводи скаржника зводяться до власного, неправильного трактування норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції (пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд вважає, що касаційне провадження, порушене за касаційною скаргою ФОП Раковича П. М. на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити з огляду на таке.

Господарськими судами попередніх інстанцій при перегляді справи № 918/279/22 установлено такі обставини:

- розпорядженням Дубровицького районного голови від 24.12.2019 № 58 було оголошено конкурс на право укладення договору оренди будівлі котельні загальною площею 84,4 кв. м за адресою: вул. 1000-ліття Дубровиці, 6 А, м. Дубровиця, за наслідками проведення якого ФОП Раковича П. М. визнано переможцем, про що свідчить протокол від 17.01.2020 № 2 засідання конкурсної комісії з проведення конкурсу на право укладення договору оренди (а. с. 28 - 30, т. 1);

- відповідно до висновку № 1565 кр про оцінку майна - будівлі котельні, приміщення площею 84,4 м. кв, виконаного 24.12.2019 Товариством з обмеженою відповідальністю "Приватна Агенція "Експертиза та оцінка+" (далі - ТОВ "ПА "Експертиза та оцінка +"), оцінювач Жакун Роман Іванович (далі - Жакун Р. І.), ринкова вартість об`єкта оцінки станом на 24.12.2019 становила 212 692,00 грн і у вартість був включений податок на додану вартість (а. с. 85 - 96, т. 1);

- 30.01.2020 між ДП "Теплосервіс" КП "Теплосервіс" Дубровицької районної ради (орендодавець) та ФОП Раковичем П. М. (орендар) було укладено договір оренди будівлі котельні № 1 зі строком дії з 30.01.2020 до 31.12.2022, за умовами якого орендодавець зобов`язувався передати, а орендар - прийняти в строкове платне користування нерухоме майно - будівлю котельні загальною площею 84,4 кв. м, розміщене за адресою: вул. 1000-ліття Дубровиці, буд. 6 А, м. Дубровиця, Рівненська обл., що знаходяться на балансі ДП "Теплосервіс" КП "Теплосервіс"; у пункті 3.1 цього договору сторони досягли згоди, що орендна плата визначається на підставі протоколу № 2 засідання конкурсної комісії з проведення конкурсу на право укладення договору оренди від 17.01.2020 та Методики розрахунку орендної плати, затвердженої рішенням районної ради від 14.11.2013 № 388 "Про оренду майна спільної власності територіальних громад району", і становить на день підписання договору 14 179,47 грн за місяць з врахуванням ПДВ, із щомісячною поправкою на коефіцієнт інфляції (а. с. 18 - 20, т. 1);

- у матеріалах справи наявний акт приймання-передачі, за яким відповідач передав, а позивач прийняв в оренду будівлю котельні загальною площею 84,4 кв. м, розташовану за адресою: вул. 1000-ліття Дубровиці, буд. 6А, м. Дубровиця, Рівненська обл. (а. с. 22, т. 1);

- на виконання пункту 5.6 договору оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1 позивач звертався до відповідача із заявою щодо погодження виконання будівельних робіт з капітального ремонту приміщення будівлі котельні, з чим відповідач погодився, про що свідчить наявний у матеріалах справи лист від 12.03.2020 № 73 (а. с. 32 - 33, т. 1);

- 03.02.2020 між ФОП Раковичем П. М. (замовник) та ФОП Нагорняк С. С. (виконавець) було укладено договір № 1/2020 на проведення капітального ремонту будівлі котельні на вул. 1000-ліття Дубровиці, 6 А, в м. Дубровиця, Рівненської обл., відповідно до пункту 1 якого виконавець зобов`язувався виконати з використанням власних матеріалів, а замовник - прийняти та оплатити роботи з капітального ремонту будівлі котельні на вул. 1000-ліття Дубровиці, 6 А в м. Дубровиці, Рівненської обл. (далі - договір № 1/2020 (а. с. 37, т. 1);

- актом від 31.03.2020 приймання виконаних будівельних робіт (без обладнання) за лютий - березень 2020 року підтверджується, що на об`єкті нерухомості будівлі котельні на вул. 1000-ліття Дубровиці 6 А, в м. Дубровиці, Рівненської обл. було проведено капітальний ремонт, вартість якого була оплачена позивачем на суму 79 787,00 грн за платіжним дорученням від 08.04.2020 (а. с. 34 - 36, т. 1);

- 14.05.2020 між відповідачем та позивачем було укладено додаткову угоду № 1 до договору оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1, за умовами якої відповідно до пунктів 3.3, 10.3, 10.8 договору оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1, на підставі заяви ФОП Раковича П. М. від 14.05.2020 щодо звільнення від орендної плати на період введеного карантину, керуючись постановою Кабінетів Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2"; частиною 2 статті 286 Господарського кодексу України; частинами 4, 6 статті 762 та пунктом 14 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України, сторони дійшли згоди доповнити пункт 3.4 договору новим абзацом 2 такого змісту: "на період з 01 квітня 2020 року до 10 травня 2020 року включно орендар звільняється від орендної плати" (а. с. 23, т. 1);

- на виконання пункту 3.8 оспорюваного договору позивач оплачував орендні платежі; при цьому суд першої інстанції встановив їх сплату у період з 13.02.2020 до 14.12.2021 у сумі 159 898,61 грн, про що свідчать наявні у матеріалах справи квитанції від 14.04.2020 № 41 на суму 14 250,10 грн, від 15.06.2020 № 146 на суму 9 759,70 грн, від 14.07.2020 № 103 на суму 14 436,00 грн, від 13.08.2020 № 61 на суму 14 349,40 грн, від 11.09.2020 № 39 на суму 14 320,70 грн, від 14.12.2020 № 69 на суму 14 725,10 грн, від 12.03.2021 № 15 на суму 15 201,30 грн, від 16.06.2021 № 171 на суму 15 770,30 грн, від 14.09.2021 № 120 на суму 15 786,00 грн, від 14.12.2021 № 68 на суму 16 248,20 грн; а суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність в матеріалах справи доказів, які б підтверджували оплату цих платежів 13.02.2020 на суму 914,81 грн та 13.03.2020 - на суму 14 137,00 грн, як про це стверджує позивач у позові, і визнав встановленим суд першої інстанції (а. с. 102 - 111, т. 1);

- у листі від 15.02.2022 № 10-59-3054 Фонд державного майна України (далі - ФДМУ) у відповідь на адвокатський запит від 07.02.2022 щодо надання інформації про суб`єкта оціночної діяльності ТОВ "ПА "Експертиза та оцінка+" та оцінювача Жакуна Р. І. зазначив таке: 1. Наказом ФДМУ від 09.11.2018 № 1434 "Щодо анулювання сертифікатів суб`єктів оціночної діяльності" сертифікат ТОВ "ПА "Експертиза та оцінка+" від 08.02.2016 № 104/16 було анульовано і станом на 24.12.2019 та на 26.12.2019 суб`єкт господарювання ТОВ "ПА "Експертиза та оцінка +" не мало чинного сертифіката суб`єкта оціночної діяльності; 2. За відомостями з Державного реєстру оцінювачів та суб`єктів оціночної діяльності, починаючи з 09.11.2018 до моменту звернення до ФДМУ, оцінювач Жакун Р. І. не перебував в штатному складі жодного суб`єкта оціночної діяльності; наказом ФДМУ від 02.10.2018 № 1274 "Про зупинення дії кваліфікаційних свідоцтв оцінювачів" дію кваліфікаційного документа Жакуна Р. І. - кваліфікаційного свідоцтва оцінювача від 11.10.2008 МФ № 6381 зупинено; у подальшому оцінювач Жакун Р. І. навчання за програмою підвищення кваліфікації оцінювачів не приходив, а тому станом на 24.12.2019 та на 26.12.2019 дія його кваліфікаційного свідоцтва оцінювача поновлена не була (а. с. 56 - 58, т. 1);

- відповідно до статей 16, 18 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" висновок від 24.12.2019 № 1565 кр про оцінку майна будівлі котельні, приміщення площею 84,4 кв. м, оформлений ТОВ "ПА "Експертиза та оцінка+" та підписаний Жакуном Р. І., є недійсним, а тому вартість майна і відповідно розмір орендної плати визнані на підставі недійсного висновку про оцінку майна;

- суди встановили, що відсутність дійсної оцінки нерухомого майна на момент укладення договору не забезпечує виконання вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо обов`язкової оцінки орендованого майна (стаття 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"), порядку визначення орендної плати (стаття 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна") та ефективного використання майна;

- 30.03.2022 ФОП Ракович П. М. звертався до відповідача з листом, яким повідомляв, що, враховуючи запровадженням на всій території України карантину для запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19 та воєнного стану із 24.02.2022, ним було припинено із 24.02.2022 використання об`єкта оренди - будівлі котельні загальною площею 84,4 кв. м, розміщеної за адресою: вул. 1000-ліття Дубровиці, буд. 6 А, м. Дубровиця, Рівненська обл., а також про те, що з 31.03.2022 готовий повернути та передати відповідачу будівлю котельні загальною площею 84,4 кв. м (а. с. 69, 70, т. 1).

Встановивши вищевикладене, недодержання сторонами на час вчинення оспорюваного договору вимог законодавства, суд першої інстанції визнав недійсним з моменту укладення договір оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1, укладений між ДП "Теплосервіс" КП "Теплосервіс" та ФОП Раковичем П. М.

Суд першої інстанції, застосувавши статті 1212, 1213 Цивільного кодексу України, також дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 239 685,61 грн, з яких 159 898,61 грн - орендні платежі, 79 787,00 грн -вартість капітального ремонту, які позивач сплатив на виконання умов договору оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1, який судом визнано недійсним.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про наявність підстав для визнання недійсним договору оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1 (при цьому в резолютивній частині постанови не зазначив про визнання його недійсним з моменту укладення, як було здійснено судом першої інстанції) та про стягнення з відповідача на користь позивача вартості капітального ремонту у сумі 79 787,00 грн.

Разом з цим апеляційний господарський суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 159 898,61 грн орендних платежі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, вказавши на неможливість застосування цієї норми матеріального права до спірних правовідносин (норма вказаної статті не підлягає застосуванню до правовідносин щодо повернення позивачу коштів, сплачених ним відповідачу на виконання договору оренди, який визнано недійсним), а також вказав на відсутність підстав для стягнення цих коштів і на підставі статті 216 Цивільного кодексу України (згідно з статтею 216 Цивільного кодексу України не можна повернути одержане позивачем за договором оренди, яке полягає у користуванні майном, а законодавець не передбачив можливості здійснення односторонньої реституції).

Оскільки скаржник у касаційній скарзі посилається на помилковість незазначення апеляційним господарським судом моменту, з якого оспорюваний договір є недійсним, вважаючи, що він є таким (недійсним) з моменту його укладення, як було правильно встановлено судом першої інстанції, та вважає, що суд апеляційної інстанції неправомірно відмовив у стягненні з відповідача на користь позивача 159 898, 61 грн, то постанова апеляційного господарського суду з огляду на вимоги статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядається Верховним Судом саме у цій оскаржуваній частині.

Щодо незгоди ФОП Раковича П. М. з висновком суду апеляційної інстанції про момент, з якого оспорюваний договір є недійсним, то необхідно зазначити таке.

У пункті 6.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2022 у справі 227/3760/19-ц міститься висновок, згідно з яким у разі, якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього кошти, а орендодавець їх приймав), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин - це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.

Як вольова дія правочин є поєднанням волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов`язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-118цс13).

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Аналогічні положення містяться і в частині 2 статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту.

Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, статтею 20 Господарського кодексу України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України).

За статтею 215 цього Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно із частинами 1 - 3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсність правочину зумовлена наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Стаття 236 Цивільного кодексу України регулює момент недійсності правочину.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, то можливість настання їх у майбутньому припиняється (частини 1, 2 статті 236 Цивільного кодексу України).

Договір, в тому числі й оренди, є недійсним з моменту його вчинення (що є ідентичне поняттю "укладення") не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу прямої вказівки закону - частини 1 статті 236 Цивільного кодексу України, а тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) він є недійсним з моменту його вчинення, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про такий момент його недійсності.

При цьому якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов`язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди) тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов`язання за договором припиняється лише на майбутнє.

Зобов`язання сторін за недійсним договором, зокрема оренди, припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішенням суду про визнання правочину (договору) недійсним навіть і у випадку незазначення про таке припинення у резолютивні частині рішення.

Суд апеляційної інстанції при перегляді рішення місцевого господарського суду погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору (в цій частині постанова апеляційного господарського суду ніким не оскаржується, а тому Верховним Судом не переглядається в цій частині), який є недійсним з моменту його вчинення в силу вимог закону - частини 1 статті 236 Цивільного кодексу України і в апеляційного господарського суду не було необхідності додатково ще зазначати про це в резолютивній частині свого рішення.

Незазначення апеляційним судом в резолютивній частині своєї постанови про те, що оспорюваний договір є недійсним з моменту його вчинення не свідчить про порушення норми частини 1 статті 236 Цивільного кодексу України, на що помилково посилається скаржник на обґрунтування касаційної скарги; ці доводи фактично зводяться до неправильного розуміння вказаної норми матеріального права скаржником.

У касаційній скарзі ФОП Ракович П. М. зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування частини 1 статті 236 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах (в частині висновку апеляційного господарського суду щодо того, з якого моменту оспорюваний договір є недійсним), викладених у постановах від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, від 24.11.2021 у справі № 754/10279/18, від 29.09.2022 у справі № 916/2731/21.

Щодо вказаної підстави касаційного оскарження необхідно зазначити про нерелевантність цих справ до спірних правовідносин з огляду на таке.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (подібний висновок міститься у пункті 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому необхідно виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення (вказане узгоджується із ухвалою Верховного Суду від 06.09.2022 у справі № 910/1340/19).

Верховний Суд вважає безпідставним посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування частини 1 статті 236 Цивільного кодексу України, викладеного у постановах Верховного Суду від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, від 24.11.2021 у справі № 754/10279/18, від 29.09.2022 у справі № 916/2731/21, оскільки зазначені постанови Верховного Суду були прийняті хоча й у спорах, пов`язаних зі визнанням договорів недійсними, але за інших встановлених судами обставин і за іншими поданими сторонами доказами, залежно від яких й прийнято судові рішення у цих справах, тобто зазначені справи і ця справа, в якій подано касаційну скаргу, є відмінними за істотними ознаками.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, на яку скаржник посилається на обґрунтування пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, предметом спору був не договір оренди будівлі котельні, як у справі, яка переглядається, а договір оренди земельної ділянки; у справі № 177/1942/16-ц суди попередніх інстанцій, з якими погодився і Верховний Суд, відмовили у визнанні недійсним договір оренди земельної ділянки з огляду на недоведення підстав для визнання його таким. Крім того, у справі № 177/1942/16-ц суди не викладали висновку щодо моменту, з якого оспорюваний договір земельної ділянки є недійсним, з чим, серед іншого, не погоджується скаржник в касаційній скарзі у справі, яка переглядається.

Щодо посилань скаржника на постанову Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 754/10279/18, то необхідно зазначити таке.

У справі № 754/10279/18 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень, стягнення моральної шкоди, який обґрунтовано тим, що відчуження її частки у спільній власності на квартиру відбулось із порушенням норм чинного законодавства, оскільки вона не надавала письмової згоди на її продаж, наміру щодо відчуження своєї частки квартири вона не мала, умови продажу квартири не обговорювала та грошових коштів за продаж своєї частки квартири не отримувала.

Верховний Суд у постанові від 24.11.2021 у справі № 754/10279/18 залишив в силі постанову Київського апеляційного суду від 25.02.2021, якою відмовлено у задоволенні позову.

Верховний Суд при перегляді оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції у справі № 754/10279/18 зазначив такі висновки: "тлумачення статей 215, 216 ЦК України та статей 651 - 653 ЦК України свідчить, що законодавець розмежовує конструкції "недійсність договору" та "розірвання договору" як за підставами, так і за своїми правовими наслідками. Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для визнання його недійсним.".

У справі № 754/10279/18 Верховний Суд не викладав висновок щодо моменту недійсності оспорюваного договору, питання щодо чого є спірним при розгляді цієї справи № 918/279/22, а лише констатував, що суд при вирішенні спору про визнання договору недійсним має досліджувати наявність чи відсутність підстав для визнання договору недійсним на момент його укладення (що і було зроблено господарськими судами у справі, яка переглядається, в тому числі, й апеляційним господарським судом). Крім того, касаційний цивільний суд у справі № 754/10279/18 погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання договору недійсним.

Отже, правовідносини у справі № 754/10279/18, на яку посилається скаржник в обґрунтування пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, і справі, яка переглядається, не є подібними.

У постанові від 29.09.2022 у справі № 916/2731/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКСПЛУАТАЦІЙНИК-111" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНФОКС" в особі філії "ІНФОКСВОДОКАНАЛ" про визнання договору з колективним споживачем про надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення недійсним, Верховний Суд скасував рішення Господарського суду Одеської області від 08.12.2021 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.07.2022, а справу передав на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

Аналіз висновків, зроблених у постанові суду апеляційної інстанції, яка оскаржуються, не свідчить про їх невідповідність висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у справі № 916/2731/21, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що свідчить про неподібність правовідносин.

Скаржник також посилається на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.

У постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків: відповідно до положень цивільного та господарського законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторін на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним; згідно із частиною 4 статті 61 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень, проте надання в оренду таких приміщень, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Апеляційний господарський суд не приймав постанову в оскаржуваній частині (в частині визнання моменту, з якого оспорюваний договір є недійсним) всупереч висновкам, викладеним у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, а за інших встановлених фактичних обставин вирішив спір, визнавши оспорюваний договір недійсним, який є недійсним з моменту його вчинення в силу вимог закону - частини 1 статті 236 Цивільного кодексу України. Крім того, спірні правовідносини у справі, яка переглядається, не регулюються Законом України "Про освіту", норми якого є спеціальними щодо правовідносин у справі № 905/1227/17.

Отже, відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваної постанови (в частині визначення моменту, з якого оспорюваний договір є недійсним) з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Скаржник у касаційній скарзі просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і в частині відмови у стягненні з відповідача на користь позивача 159 898, 61 грн орендних платежів за оспорюваним договором, оскільки вона (постанова суду апеляційної інстанції) у цій частині вирішення спору прийнята без урахування висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17.

ФОП Ракович П. М. також зазначає про помилковість застосування судом апеляційної інстанції до цих правовідносин частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України замість норми статті 1212 Цивільного кодексу України, при цьому посилаючись на постанови Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 396/29/17, від 12.06.2020 у справі № 906/775/17, від 13.05.2021 у справі № 910/6360/20.

Статтею 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлено, що орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.

Загальним майновим наслідком недійсності правочину є реституція (лат. restitutio - "відновлення") повернення становища сторін недійсного правочину у початковий стан).

Реституція як спосіб захисту порушеного права закріплена у статті 216 Цивільного кодексу України, відповідно до частини 1 якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (у цій нормі матеріального права закріплено саме двосторонню реституцію).

Реституція визначає спеціальний наслідок недійсного правочину, а тому її ознаки та особливості застосування безпосередньо пов`язані із природою самого недійсного правочину.

Реституція застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Кондикція як спосіб захисту може застосовуватись або як самостійний спосіб захисту на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України, або як субсидіарний спосіб захисту відповідно до частини 3 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 статті 1212 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина 2 статті 1212 Цивільного кодексу України).

За частиною 3 статті 1212 Цивільного кодексу України положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Системне тлумачення абзацу 1 частини 1 статті 216 та пункту 1 частини 3 статті 1212 Цивільного кодексу України свідчить, що: а) законодавець не передбачив можливості здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу 1 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) якщо тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 Цивільного кодексу України.

Фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України, оскільки використання майна - "річ" безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо.

Згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (подібний висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

Апеляційний господарський суд, на відміну від суду першої інстанції, встановивши, що між сторонами існували правовідносини щодо оренди (користування) майном за оспорюваним договором, тобто позивач отримав у користуватися орендоване майно - будівлю котельні загальною площею 84,4 кв. м, розташованої за адресою: вул. 1000-ліття Дубровиці, буд. 6 А, м. Дубровиця, Рівненська обл. і це право користування було ним реалізоване, взамін на що відповідач отримав орендну плату; неможливість повернення одержаного позивачем за договором оренди, яке полягає у користуванні майном згідно зі статті 216 Цивільного кодексу України (а законодавець не передбачив можливості здійснення односторонньої реституції), та що стаття 1212 Цивільного кодексу України не підлягає застосуванню до спірних орендних правовідносин, відмовив у стягненні з відповідача на користь позивача 159 898,61 грн, сплачених на виконання договору оренди, який суди визнали недійсним.

Необхідно зазначити, що апеляційним судом при вирішенні позову про стягнення з відповідача на користь позивача 159 898,61 грн було здійснено аналіз обох норм права - як статті 1212 Цивільного кодексу України, так і статті 216 цього Кодексу в контексті їх застосування до спірних орендних правовідносин, що спростовує доводи скаржника про помилковість застосування апеляційним господарським судом статті 216 Цивільного кодексу України до цих спірних правовідносин, замість статті 1212 цього Кодексу.

У постанові від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, на яку посилається скаржник на обґрунтування пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за позовом Харківської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс" про стягнення 6 150 799,96 грн безпідставно збережених коштів орендної плати, Велика Палата Верховного Суду скасувала постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21.02.2018, а справу направила на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції і направляючи справу на новий апеляційний розгляд, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними; фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

На відміну від справи № 922/3412/17, у справі, яка переглядається, спірним не було питання правомірності сплати орендної плати за земельну ділянку та її стягнення на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, а спірним є визнання недійсним договору оренди будівлі котельні від 30.01.2020 № 1 та стягнення орендної плати та вартості капітального ремонту, сплачених за цим договором; підстави позову у цих справах є різними і фактичні обставини теж не є подібними (крім того, правовідносини у справі № 922/3412/17 регулювались земельним законодавством, яке не регулює спірні правовідносини у справі, яка переглядається), а тому безпідставними є посилання позивача на вказану постанову Великої Палати Верховного Суду як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Недоречним є посилання скаржника і на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17 за позовом Семенівської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Мелітопольська районна державна адміністрація Запорізької області, про стягнення збитків, адже у цій справі Велика Палата Верховного Суду висловлювала висновок щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України до земельних правовідносин, якими не є правовідносини у справі, яка переглядається. Фактичні обставини у цій справі та справі, яка переглядається, не є подібними.

Верховний Суд у постанові від 27.11.2019 у справі № 396/29/17 зазначив, що, встановивши, що договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ "Украгротехдіагностика" не був нотаріально посвідчений, апеляційний суд зробив висновок про стягнення із ОСОБА_4 грошових коштів у розмірі 147 250,00 грн на підставі статті 216 Цивільного кодексу України. Проте, на думку Верховного Суду, апеляційний суд неправильно застосував абзац 1 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України, оскільки кошти необхідно було стягувати згідно зі статтею 1212 Цивільного кодексу України, але зробив правильний висновок про задоволення позову.

На відміну від цієї справи, у справі, яка переглядається, об`єктом спору був договір оренди будівлі, яка знаходиться у комунальній власності, а не договір купівлі-продажу, і досліджувалось питання можливості застосування вказаної статті 1212 Цивільного кодексу України до конкретних орендних правовідносин, які не є правовідносинами, що виникають з купівлі-продажу (глава 54 розділу 3 Цивільного кодексу України), як у справі № 396/29/17.

Також у постановах Верховного Суду від 12.06.2020 у справі № 906/775/17, від 13.05.2021 у справі № 910/6360/20 судові рішення приймались за інших фактичних обставин, які не є подібними як у справі, яка переглядалась, і вказана норма матеріального права застосовувалась до спірних правовідносин у цих справах, які не є орендними.

Отже, з урахуванням установлених судом апеляційної інстанції обставин у справі, яка розглядається, та обставин, установлених судами у справах, наведених скаржником у касаційній скарзі, правовідносини у цих справах не є подібними, а застосування судами норм матеріального права було здійснено, виходячи із встановлених обставин кожної конкретної справи на підставі оцінки судами всіх доказів щодо наявності/відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржниками підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Раковича П. М. на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.11.2022 у справі № 918/279/22.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до власного тлумачення скаржником висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду та необхідності іншої оцінки судом касаційної інстанції доказів, ніж та, що була зроблена судами попередніх інстанції, але відповідно до частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині у справі, а також задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Раковича Павла Михайловича на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.11.2022 у справі № 918/279/22 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак