Окрема думка

від 14.12.2022 по справі 2-3887/2009

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка суддів К. М. Пількова, Л. І. Рогач, І. В. Ткача

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 2-3887/2009, провадження № 14-36цс21

1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 14.12.2022 у цій справі за позовом ОСОБА_1 (далі - Позивачка) до Львівського міського відділу Львівської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, Львівського міського управління земельних ресурсів про визнання права власності на спадщину залишила без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 ; постанову Львівського апеляційного суду від 13.10.2020 в оскарженій частині залишила без змін.

2. Висловлюємо незгоду з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у цій постанові, та з рішенням по суті.

3. У цій справі оскаржена постанова суду апеляційної інстанції була прийнята за наслідками перегляду рішення Личаківського районного суду міста Львова від 07.08.2009 за апеляційною скаргою особи, яка не була залучена до участі у справі, -Львівської міської ради (далі - Рада), поданої заявником у січні 2019 року.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що Рада не брала участі у справі в суді першої інстанції та застосувавши положення частини першої статті 352, частини другої статті 358 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), дійшов висновку, що наведені заявником підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження підтверджені матеріалами справи, а щодо того, чи вирішував суд оскаржуваним рішенням питання про права, інтереси та/або обов`язки заявника апеляційної скарги з`ясувати на стадії відкриття апеляційного провадження неможливо.

4. Велика Палата Верховного Суду погодилася з підставністю поновлення Раді строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 07.08.2009, виходячи з того, що припис абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 № 4176-VI (далі - Закон № 4176-VI) є незастосовним; він був відсутнім на час ухвалення рішення судом першої інстанції, а Рада, яка діє як представниктериторіальної громади, що не була залученою до участі у справі, подала апеляційну скаргу після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 (далі - Закон № 2147-VIII), який набрав чинності 15.12.2017. Тоді як відповідний преклюзивний однорічний строк поширюється за умови залучення до участі у справі та належного повідомлення про її розгляд. Крім того, вказала що, відповідно до загальновизнаного положення про дію процесуальних норм у часі незалежно від часу відкриття провадження у справі при вчиненні процесуальних дій застосовується той процесуальний закон, який діє на момент їхнього вчинення. У цих висновках Велика Палата Верховного Суду послалася на постанову об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) від 06.02.2019 у справі № 361/161/13-ц (пункт 32 постанови Великої Палати).

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що перебіг строку на апеляційне оскарження судового рішення від 07.08.2009 для територіальної громади міста Львова, від імені якої як представник інтересів власника земельної ділянки діє Рада, розпочався згідно з матеріалами справи з моменту отримання копії рішення 03.09.2018. А 02.10.2018 Рада подала таку скаргу. Тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано поновив їй строк на апеляційне оскарження з метою захисту прав та інтересів територіальної громади м. Львова (пункти 56, 58 постанови Великої Палати).

5. Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, поряд з посиланням на необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 13/197-10, та уточнення висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 2-1678/05, колегія суддів КЦС ВС також вказала на наявність різного підходу до застосування судом касаційної інстанції підпункту 13 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ЦПК України та аналогічних положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а також річного процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення прокурором, органом державної влади чи органом місцевого самоврядування (поновлення строку на апеляційне оскарження); визначення редакції процесуального закону, який підлягає застосуванню при поданні після 15.12.2017 апеляційної скарги на судові рішення, ухвалені до 15.01.2012. Також зазначив, що висновки щодо застосування вказаних норм Велика Палата Верховного Суду не висловлювала.

6. Приймаючи цю справу до свого провадження, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування процесуальних норм, які визначають строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та наслідки його пропуску.

7. У постанові в цій справі Велика Палата висновок щодо застосування підпункту 13 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ЦПК України (аналогічних положень ГПК України) не формувала, вказавши на незастосовність до поданої Радою апеляційної скарги абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України в редакції Закону № 4176-VI.

8. Вважаємо, що постанова суду касаційної інстанції в цій частині містить взаємовиключні висновки стосовно підстав незастосовності до спірних правовідносин вказаної норми, оскільки Велика Палата Верховного Суду вказує одночасно і на те, що зазначена норма не була чинною (була відсутня) на час ухвалення рішення судом першої інстанції, а також і на те, що ця норма стосується випадків, коли після спливу присічного строку рішення суду оскаржила сторона спору, від імені якої діяв орган державної влади чи місцевого самоврядування, якщо така сторона брала участь у справі та була належно повідомленою про її розгляд.

9. Положення підпункту 13 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону №-2147-VІІІ), як і відповідне положення ГПК України визначають, що судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

10. Обмеження у вигляді встановлення однорічного присічного строку апеляційного оскарження для органів державної влади, органів місцевого самоврядування та прокурора були запроваджені у статтю 297 ЦПК України Законом № 4176-VI, який набрав чинності 15.01.2012 та діяв до 14.12.2017 (внесення змін Законом №-2147-VІІІ). Частиною третьою цієї статті було визначено, що незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення.

11. Отже, звернення зазначеними суб`єктами з апеляційною скаргою на судове рішення, прийняте на час чинності статті 297 ЦПК України в редакції Закону № 4176-VI, поза межами вказаного строку незалежно від причин його пропуску мало наслідком відмову у відкритті апеляційного провадження (або повернення апеляційної скарги відповідно до частини другої статті 93 ГПК України в редакції Закону № 4176-VI).

12. У цій справі станом на час ухвалення оскарженого рішення суду першої інстанції строки апеляційного оскарження були регламентовані статтею 294 ЦПК України, яка як і стаття 297 ЦПК України у відповідній редакції (чинній станом на 07.08.2009) не встановлювала жодного обмеження, як то присічний строк на апеляційне оскарження, у тому числі і для органів місцевого самоврядування.

13. Отже, варто виходити з того, що станом на час виникнення у Ради права на апеляційне оскарження, тобто на день ухвалення рішення судом першої інстанції 07.08.2009, строк на звернення з апеляційною скаргою не був формально обмежений присічним строком та за наявності поважних причин його пропуску міг бути поновлений на підставі відповідного клопотання особи, яка звертається зі скаргою.

Щодо застосування спеціального присічного строку, встановленого для оскарження судових рішень прокурорами, органами державної влади та органами місцевого самоврядування (К. М. Пільков, Л. І. Рогач, І. В. Ткач)

14. Не погоджуємося з висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України в редакції Закону № 4176-VI стосувався випадків, коли після спливу присічного строку рішення суду першої інстанції оскаржила сторона спору, від імені якої у спірних правовідносинах діяв орган державної влади чи місцевого самоврядування, якщо така сторона брала участь у справі та була належно повідомленою про її розгляд (пункт 41 постанови Великої Палати).

15. Статтею 292 ЦПК України у вказаній редакції Закону № 4176-VI було передбачено, що оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції мають право також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки.

16. Положення ЦПК України в редакції Закону № 4176-VІ, у тому числі абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України, не містили окремого порядку щодо подання апеляційної скарги особою, яка не була залучена до участі у справі, та не встановлювали умов щодо застосування визначеного цією нормою присічного строку для зазначених суб`єктів, у тому числі і у випадку оскарження судового рішення стороною, від імені якої у спірних правовідносинах діяв орган місцевого самоврядування (орган державної влади, прокурор) у взаємозв`язку із участю цієї особи у справі та належним повідомленням про її розгляд.

Отже, апеляційні скарги вказаними суб`єктами підлягали поданню до суду на загальних підставах, встановлених процесуальним законом.

17. Таким чином, встановлені положенням частини третьої статті 297 ЦПК України обмеження строку звернення з апеляційною скаргою для прокурора, органу місцевого самоврядування та органу державної влади та відповідно наслідки пропуску цього строку підлягали застосуванню судом до всіх скарг, поданих цими суб?єктами із спливом одного і більше років з моменту оголошення судового рішення без урахування поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження.

18. Вважаємо, що з огляду на відсутність у прикінцевих та перехідних положеннях Закону № 4176-VI норм, які б визначали особливості застосування встановленого ним присічного строку до апеляційного оскарження судових рішень, прийнятих до набрання ним чинності, положення Закону № 4176-VI мають застосовуватись таким чином, аби вони не обмежували у часі право на апеляційне оскарження таких судових рішень у порівнянні з правом на апеляційне оскарження судових рішень, прийнятих в умовах дії Закону № 4176-VI.

Таке застосування цього закону передбачає, що право на апеляційне оскарження судових рішень, прийнятих до набрання ним чинності, за умови поновлення строку на подання апеляційної скарги може бути реалізоване протягом одного року з дня набрання чинності Законом № 4176-VI.

Таким чином строк на апеляційне оскарження судових рішень, ухвалених до набрання чинності Законом № 4176-VI, за скаргами вказаних суб`єктів міг бути поновлений судом протягом року з дати набрання чинності абзацом третім частини третьої статті 297 ЦПК України в редакції Закону № 4176-VI та не підлягав поновленню із спливом цього строку незалежно від причин його пропуску.

19. При цьому у разі пропуску цього присічного строку на звернення з апеляційною скаргою прокурором, органом державної влади та органом місцевого самоврядування, які є як учасниками справи, так і особами, які не брали участі у справі, суд апеляційної інстанції зобов`язаний відмовити у відкритті апеляційного провадження.

20. Отже, процесуальне право визначених Законом № 4176-VI осіб (прокурора, органу державної влади, органу місцевого самоврядування, незалежно від того, чи брали вони участь у справі), яке існувало на час набрання чинності цим законом, зазнало змін, а саме для нього було встановлено присічний строк, в межах якого воно надалі існувало в умовах дії Закону № 4176-VI, поки цей строк не сплив 15.01.2013.

21. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду мала виходити з того, що станом на час подання апеляційної скарги Рада як орган місцевого самоврядування пропустила присічний строк на апеляційне оскарження, протягом якого мала право подати обґрунтування поважності причин його пропуску, а пропущений строк не підлягав поновленню за будь-яких причин його пропуску.

22. З огляду на викладене, вважаємо, що саме із наведених мотивів Велика Палата Верховного Суду мала відступити від висновків щодо застосування пункту 13 частини першої розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII (пункт 13 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII) в контексті реалізації після 15.12.2017 прокурором, органами державної влади та органами місцевого самоврядування права на апеляційне оскарження судового рішення, ухваленого до 15.01.2012, викладені у постановах КЦС ВС від 09.09.2020 у справі № 2-833/10 та КГС ВС від 10.11.2020 у справі № 13/197-10 і не мала підстав для відступу від власного висновку, викладеного у постанові від 19.06.2018 у справі № 2-1678/05.

Щодо прав та обов`язків особи, яка не брала участі у справі (К. М. Пільков, Л. І. Рогач)

23. При цьому застосування положень наведених норм не є підставою для висновку про неможливість захисту прав особи, яка не брала участі у справі, у якій рішення суду прийняте щодо її прав та обов`язків.

24. Процесуальний закон встановлює запобіжники, аби судове рішення не було прийнято про права та обов`язки особи, яка не брала участі у справі, а судова практика утвердила підхід, за якого рішення суду у спорі сторін стосовно майна вирішує лише спір між ними і не зачіпає прав на це майно інших осіб.

25. Чинна станом на час ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції редакція ЦПК України (стаття 292) визначала право осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, оскаржити таке судове рішення в апеляційному порядку.

26. Звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою Рада посилалася на те, що:

- Позивачка не мала правових підстав для спадкування спірної земельної ділянки, яка належить до комунальної власності, після смерті її батька, оскільки відмовилася від спадщини, подавши відповідну заяву про це 26.01.1997.

- Земельна ділянка не була включена до спадкового майна, що залишилося після смерті ОСОБА_2

- Право спадкодавця ОСОБА_2 на користування земельною ділянкою у встановленому Земельним кодексом Української РСР (1970) порядку оформлено не було і державний акт на право користування землею він не отримував, а можливості громадян мати у власності земельні ділянки цим Кодексом передбачено не було.

Право отримати земельну ділянку у власність закріпив Земельний кодекс України (далі - ЗК України) від 18.12.1990, який був чинний на час смерті ОСОБА_2 . З урахуванням вимог ЗК України щодо порядку отримання земельних ділянок у власність громадянами, а також відсутності у ОСОБА_2 визначених законом правовстановлюючих документів на право власності на землю, спірна земельна ділянка не могла бути об`єктом спадкування після його смерті, тому питання про передачу її у власність та/або надання в користування необхідно було вирішувати у встановленому ЗК України порядку, шляхом звернення до відповідного органу місцевого самоврядування, повноважного вирішувати ці питання (стаття 12 ЗК України), однак Позивачка встановленого порядку не дотрималася.

Земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади міста Львова, тому суд не мав права визнавати право власності на цю ділянку, оскільки прийняття рішень про надання земельних ділянок у власність або в користування, укладення договорів купівлі-продажу або оренди земельних ділянок належить до виключної компетенції органів місцевого самоврядування.

27. В цій справі Рада стверджує, що рішення суду першої інстанції прийняте щодо її прав та законних інтересів, оскільки нерухоме майно, на яке цим рішенням визнано право власності за Позивачкою, належить до комунальної власності, з якої у встановленому законом порядку не вибувало, однак Рада не була учасником судового провадження у справі про визнання права власності на земельну ділянку, в межах якого не відбулося примусове вилучення майна у його дійсного власника, а також не ухвалювалося рішення щодо припинення права власності на підставі статті 346 ЦК України. Відповідні обставини не встановлювалися.

28. З наведених обґрунтувань виходив також суд апеляційної інстанції, задовольняючи апеляційну скаргу Ради та скасовуючи оскаржуване рішення суду першої інстанції.

29. Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що на відміну від законодавства, яке діє erga omnes (щодо всіх, тобто з дією на невизначене кола суб`єктів), судове рішення у приватноправовому спорі, як правило, діє inter partes (тобто з правовими наслідками тільки для сторін у справі). Судове рішення, ухвалене у справі, ні за яких обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі. Зокрема судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб. Схожих висновків Велика Палата Верховного Суду доходила в постановах від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 та від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (пункт 70).

30. З огляду на наведене, вважаємо, що таке рішення не встановлює наслідків для прав власника, який не брав участі у розгляді справи про визнання права власності на майно та право якого у такій справі не спростовувалось.

31. Враховуючи викладене подана касаційна скарга підлягала задоволенню із скасуванням оскаржуваних постанови та ухвали суду апеляційної інстанції та направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду (вирішення питання про відкриття апеляційного провадження).

Судді К. М. Пільков

Л. І. Рогач

І. В. Ткач