Постанова

від 13.10.2020 по справі 2-3887/2009

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 2-3887/2009 Головуючий у 1 інстанції: Горецький А.С.

Провадження № 22-ц/811/2444/19 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С. М.

Категорія:60

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2020 року м.Львів

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі : головуючого - судді Бойко С.М.,

суддів: Ніткевича А.В., Цяцяка Р.П.,

секретаря - Юзефович Ю.І.,

з участю: представника позивача - Фостяка О.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Львівської міської ради на рішення Личаківського районного суду м.Львова від 07 серпня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського міського відділу Львівської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, Львівського міського управління земельних ресурсів про визнання права власності на спадщину,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно, що залишилось після смерті у 1996 році її батька ОСОБА_2 , а саме: на земельну ділянку, площею 0,0484 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з тим, що заповіт померлим не складався, а вона є єдиним спадкоємцем першої черги, яка фактично прийняла спадщину, оскільки обробляла земельну ділянку ще за життя батька та після його смерті, однак, не оформила у встановленому законом порядку своїх спадкових прав.

Рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 07 серпня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на спадщину, що залишилась після смерті її батька ОСОБА_2 , а саме: на земельну ділянку для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, площею 484 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Зобов`язано Львівське міське управління земельних ресурсів погодити ОСОБА_1 технічну документацію на земельну ділянку для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, площею 484 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Зобов`язано Львівський міський відділ Львівської регіональної філії Центру державного земельного кадастру видати та зареєструвати державний акт на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, площею 484 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_1 .

Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 03 липня 2019 року відновлено втрачене судове провадження у даній справі.

Рішення суду оскаржила Львівська міська рада, просить його скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Апелянт зазначає, що оскаржуваним рішенням суду вирішено питання про права та інтереси територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради, оскільки спірна земельна ділянка є комунальною власністю, однак, Львівську міську раду до участі у справі залучено не було.

Крім того, зазначає, що у своєму рішенні суд послався на неіснуючий документ, а саме - рішення виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих за №64 від 12 червня 1974 року Про надання у користування земельних ділянок…114… , оскільки згідно інформації, наданої архівним відділом Львівської міської ради у листі від 12.09.2018 року №4-110003-192, такого рішення в облікових даних архівного відділу Львівської міської ради не значиться.

Апелянт звертає увагу, що оскільки Земельний кодекс Української РСР від 08.07.1970 року (у редакції, чинній на момент прийняття вказаного рішення виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих) не передбачав можливості громадян мати у власності земельні ділянки, а з набранням чинності Земельним кодексом України від 18.12.1990 року, який був чинним до моменту смерті ОСОБА_3 , останній не звертався у Львівську міську раду щодо оформлення правовстановлюючих документів на землекористування і жодних рішень про надання йому у власність земельної ділянки, площею 484 кв.м. по АДРЕСА_1 не приймала, а відтак, права щодо вказаної земельної ділянки не могли увійти до складу спадщини після смерті ОСОБА_3 , тому відсутні правові підстави для задоволення судом позовних вимог позивача про визнання права власності на вказану земельну ділянку в порядку спадкування.

Апелянт наголошує на тому, що суд не вправі визнавати право власності на земельну ділянку, яка знаходиться у комунальній власності, оскільки прийняття рішень про передачу земельних ділянок у власність або надання в користування, укладення договорів купівлі-продажу або оренди земельних ділянок належить до виключної компетенції органів місцевого самоврядування.

Позивач ОСОБА_1 відзиву на апеляційну скаргу не подала, однак, її представник подав клопотання про закриття апеляційного провадження, у задоволенні якого відмовлено ухвалою апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року.

В судове засідання апеляційного суду інші учасники, окрім сторони позивача, не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи всі були належним чином повідомлені, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило, тому справу розглянуто апеляційним судом відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України у їхній відсутності.

Заслухавши пояснення сторони позивача в заперечення апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог ст.367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Предметом спору в даній справі є нерухоме майно - земельна ділянка, площею 0,0484 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на яку позивач ОСОБА_1 заявляє свої права, як спадкоємця першої черги за законом після смерті її батька ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.61).

На момент смерті ОСОБА_2 правовідносини в сфері спадкування були врегульовані розділом VІІ Цивільного кодексу УРСР в редакції 1963 року (далі - ЦК УРСР (1963)).

Так, зокрема, статтею 548 ЦК УРСР (1963) було передбачено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускалося прийняття спадщини під умовою або з застереженням.

Прийнята спадщина визнавалася належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до ст.549 ЦК УРСР (1963), визнавалось, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Згідно зі ст.553 ЦК УРСР (1963), спадкоємець за законом або за заповітом вправі був відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він міг заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускалось

За нормою цієї статті, вважалось, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчили про прийняття спадщини (ст.549 цього Кодексу).

Відповідно до ст.560 ЦК УРСР (1963), спадкоємці, закликані до спадкоємства, могли одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину.

За загальними правилом ст.561 ЦК УРСР (1963), свідоцтво про право на спадщину видавалось спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

З витребуваної судом при відновленні провадження в даній справі спадкової справи (а.с.57-99), заведеної Першою Львівською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено, що спадкова справа заведена на підставі заяви про прийняття спадщини, поданої в нотаріальну контору 29 січня 1998 року ОСОБА_4 , яка є дочкою ОСОБА_2 і постійно проживала разом з ним на момент відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.58).

Окрім неї, до спадкоємців першої черги за законом належали: дружина померлого - ОСОБА_5 та дочка померлого - ОСОБА_1 , які подали нотаріусу заяви від 26 січня 1997 року (протягом шестимісячного строку з дня відкриття спадщини ) про відмову від спадщини (а.с.59, 60).

Також з матеріалів спадкової справи встановлено, що до складу спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_2 , входили грошові вклади на рахунках в Ощадному банку та 1/3 частина квартири АДРЕСА_3 , і на це спадкове майно ОСОБА_4 видані свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 січня 1998 року (на грошові вклади) (а.с.63) та від 13 лютого 2014 року (на 1/3 частину квартири) (а.с.96).

Відомостей про належність спадкодавцю ОСОБА_2 будь-якого іншого нерухомого майна, окрім частки у вказаній вище квартирі, в матеріалах спадкової справи немає.

На момент звернення до суду з позовом набрав чинності Цивільний кодекс України (2004 року), пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень якого визначено, що правила книги шостої Цивільного кодексу України ( Спадкове право ) застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Отже, з урахуванням цієї вимоги закону і підтвердженого матеріалами спадкової справи факту прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 його дочкою ОСОБА_4 , до спірних правовідносин щодо спадкування майна, яке залишилось після його смерті, підлягають застосуванню наведені вище норми ЦК УРСР (1963).

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив із того, що інших спадкоємців, окрім позивача, які прийняли спадщину після смерті ОСОБА_2 , немає, однак, такий висновок суду не відповідає зазначеним вище матеріалам спадкової справи, з яких встановлено, що позивач ОСОБА_1 разом із своєю матір`ю в шестимісячний строк з дня відкриття спадщини після смерті батька подала заяву про відмову від спадщини, а тому спадщину прийняла сестра позивача - ОСОБА_4 .

При цьому, необхідно також зазначити, що згідно з наведеною вище нормою статті 553 ЦК УРСР (1963), наступне скасування своєї заяви спадкоємцем за законом, який протягом шести місяців з дня відкриття спадщини відмовився від спадщини, не допускалось.

Отже, позивач ОСОБА_1 не мала правових підстав для спадкування спадщини після смерті батька, від якої вона відмовилась, подавши заяву про це 26 січня 1997 року.

Окрім того, предметом спадкування за позовними вимогами позивача ОСОБА_1 є земельна ділянка, площею 0,0484 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка не була включена до спадкового майна, що залишилось після смерті ОСОБА_2 .

Ухвалюючи оскаржуване рішення про визнання за позивачем права власності на вказану вище земельну ділянку, суд першої інстанції послався на рішення виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих №64 від 12 червня 1974 року Про надання у користування земельних ділянок…114… , згідно з яким ОСОБА_2 відведено в користування земельну ділянку площею 484 кв.м. в кварталі № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 , і Управлінню головного архітектора м.Львова доручено відвести земельні ділянки та погодити реєстрацію документів на право користування земельними ділянками за землекористувачем ОСОБА_3 в межах закріпленої площі і за даною адресою.

Проте, згідно інформації, наданої архівним відділом Львівської міської ради у листі від 12.09.2018 року №4-110003-192, такого рішення в облікових даних архівного відділу Львівської міської ради не значиться (а.с.5).

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.16 Земельного кодексу Української РСР від 08.07.1970 року (далі - ЗК Української РСР (1970)), надання земельних ділянок у користування здійснювалось в порядку відведення. Відведення земельних ділянок провадилось на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад депутатів трудящих в порядку, встановленому законодавством Союзу РСР і Української РСР. У постановах або рішеннях про надання земельних ділянок вказувалась мета, для якої вони надавались, і основні умови користування землею.

Статтею 20 ЗК Української РСР (1970) було передбачено, що відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік, право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчувалось державними актами на право користування землею. Форми актів встановлювались Радою Міністрів СРСР. Право короткострокового тимчасового користування землею засвідчувалось рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування. Право довгострокового тимчасового користування землею засвідчувалось актами, форма яких встановлювалась Радою Міністрів Української РСР. Зазначені документи видавались після відводу земельних ділянок в натурі. Право землекористування громадян, які проживали в сільській місцевості, засвідчувались записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад депутатів трудящих.

Згідно зі ст.21 ЗК Української РСР (1970), землекористувачам, яким земельні ділянки надано із земель міст і селищ міського типу, документи на право користування земельними ділянками видавались відповідно виконавчими комітетами міських і селищних Рад депутатів трудящих.

Приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, заборонялось (ст.22 ЗК).

Отже, право спадкодавця ОСОБА_3 на користування спірною земельною ділянкою у встановленому Земельним кодексом Української РСР (1970) оформлено не було і державний акт на право користування землею він не отримував, а можливості громадян мати у власності земельні ділянки цим Кодексом передбачено не було.

Право отримати земельну ділянку у власність закріпив Земельний кодекс України від 18.12.1990 року (далі - ЗК України (1990)), який був чинний на момент смерті ОСОБА_3 .

Відповідно до ст.10 ЗК України (1990), до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належало: передача земельних ділянок у власність, надання їх в користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому ст.ст.17 і 19 цього Кодексу; реєстрація права власності, права користування землею і договорів на оренду землі та ін.

Відповідно до ст.17 ЗК України (1990), передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадилася Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, повинні були подати заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської в адміністративному підпорядкуванні якої був район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначалися бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї.

Відповідна Рада народних депутатів розглядала заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляла землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджувався з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядними, природоохоронними і санітарними органами, органом архітектури і подавався до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність.

Передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, провадилась сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки для: ведення селянського (фермерського) господарства у розмірі згідно зі статтею 52 цього Кодексу; ведення особистого підсобного господарства у розмірі згідно із статтею 56 цього Кодексу; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва у розмірах, згідно із статтями 57 і 67 цього Кодексу.

Зазначені земельні ділянки передавались у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджували її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо).

Відповідно до ст.22 ЗК України (1990), право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчував це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчував право власності або право користування землею, заборонялось.

Відповідно до ст.23 ЗК України (1990), право власності або право постійного користування землею посвідчувалось державними актами, які видавались і реєструвались сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Враховуючи наведені вище норми матеріального права і відсутність у спадкодавця ОСОБА_3 визначених законом правовстановлюючих документів на право власності на землю, спірна земельна ділянка не могла бути об`єктом спадкування після його смерті.

Таким чином, за відсутності правових підстав для спадкування позивачем прав на спірну земельну ділянку після смерті ОСОБА_3 , питання про передачу земельної ділянки у власність та/або надання в користування необхідно було вирішувати у встановленому ЗК України порядку, шляхом звернення до відповідного органу місцевого самоврядування, повноважного вирішувати ці питання (ст.12 ЗК), однак, позивач встановленого законом порядку не дотрималась.

Отже, у суду першої інстанції не було правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку, яка є комунальною власністю територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради, а тому оскаржуваним рішенням порушено права та законні інтереси територіальної громади м.Львова, як власника землі на розпорядження землями комунальної власності, в особі Львівської міської ради, яка не була залучена до участі у справі.

Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 з наведених вище мотивів.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що представник позивача заявляв у судовому засіданні клопотання про закриття апеляційного провадження у даній справі, покликаючись на те, що до набрання чинності Цивільним процесуальним кодексом (далі - ЦПК) України в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року, діяла редакція Закону, яким було встановлено присічний (річний) строк для подання апеляційної скарги органом місцевого самоврядування, незалежно від поважності причин пропущення цього строку. При цьому, свою позицію представник обгрунтовував положенням пункту 13 Перехідних положень ЦПК України (в редакції Закону від 03.10.2017 року), яким передбачено, що судові рішення, які ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відмовляючи у задоволенні клопотання сторони позивача про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради, колегія суддів виходила з наступного.

Предметом оскарження за апеляційною скаргою Львівської міської ради, яка не брала участі у розгляді даної справи, є рішення суду першої інстанції, ухвалене 07 серпня 2009 року, за дії ЦПК України в редакції, до внесення змін до цього Кодексу Законом від 20.12.2011 року, власне яким вперше і лише для органів місцевого самоврядування та прокурора було встановлено преклюзивний річний строк, тобто строк, який не підлягав поновленню за жодних причин.

До внесення змін до ЦПК України Законом від 20.12.2011 року, тобто на момент ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення в даній справі, жодних преклюзивних строків для подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції ЦПК України в чинній на той час редакції не передбачав.

Не передбачено преклюзивних строків на апеляційне оскарження для апелянта, як органу місцевого самоврядування, і нині діючим ЦПК України в редакції Закону від 03.10.2017 року, який набрав чинності з 15.12.2017 року і був чинним на момент подання Львівською міською радою апеляційної скарги та вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у даній справі.

Так, зокрема, частиною другою статті 358 ЦПК України передбачено, що незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадку , зокрема, подання апеляційної скарги особою не залученою до участі у справі, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Також необхідно наголосити, що відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч.4 ст.3 ЦПК України, Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної сили.

Таким чином, з огляду на те, що нормами ЦПК України, які були чинними на момент ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, не було встановлено преклюзивних строків для апеляційного оскарження рішення суду органом місцевого самоврядування, а також закріплення та гарантування апелянту новим ЦПК України у редакції, чинній на момент подання Львівською міською радою апеляційної скарги та вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, права особи, яка не була залучена до участі у справі, на поновлення пропущеного строку апеляційного оскарження рішення судів без обмеження датою їх ухвалення для розгляду і вирішення апеляційної скарги, за умови, що суд ухвалив рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, - колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для закриття апеляційного провадження в даній справі.

Зазначене відповідає загальновизнаному положенню про дію цивільних процесуальних норм у часі, згідно з яким, незалежно від часу відкриття провадження у справі, при здійсненні процесуальних дій застосовується той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій (ч.3 ст.3 ЦПК України).

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі №361/161/13-ц (провадження №61-37352сво18), який підтриманий Верховним Судом у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 09 вересня 2020 року в справі №2-833/10 (провадження №61-3924св19).

Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.п.1-4, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

апеляційну скаргу Львівської міської ради задовольнити.

Рішення Личаківського районного суду м.Львова від 07 серпня 2009 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівського міського відділу Львівської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, Львівського міського управління земельних ресурсів про визнання права власності на земельну ділянку, площею 0,0484 га, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 23 жовтня 2020 року.

Головуючий: Бойко С.М.

Судді: Ніткевич А.В.

Цяцяк Р.П.