Постанова

від 29.03.2023 по справі 390/25/22

КРОПИВНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

29 березня 2023 року м. Кропивницький

справа № 390/25/22

провадження № 22-ц/4809/454/23

Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Карпенка О. Л. (головуючий, суддя-доповідач), Мурашка С. І., Чельник О. І.,

за участю секретаря судового засідання Савченко Н. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 , від імені якого діє представник адвокат Ковальчук Юлія Миколаївна, на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області (суддя Терещенко Д. В.) від 22 грудня 2022 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

10 січня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пред`явили позов до ОСОБА_3 про розірвання укладеного між ними договору емфітевзису від 14 липня 2007 року, а також про скасування державної реєстрації речового права ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачам на праві спільної часткової власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 площею 6,4888 га, яка розташована на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області.

14 липня між позивачами і відповідачем було укладено договір емфітевзису щодо їх земельної ділянки строком на 20 років. Того ж дня речове право відповідача на земельну ділянку було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідач продовж 2014 2021 років порушує умови договору в частині виплати щорічної емфітевтичної премії позивачам у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що значною мірою позбавило позивачів того, на що вони розраховували на час укладення договору.

Короткий зміст рішення суду

РішеннямКіровоградського районногосуду Кіровоградськоїобласті від 22грудня 2022року позовні вимоги задоволено повністю. Суд розірвав договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), укладений 14 липня 2014 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також скасував державну реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510, запис про інше речове право № 6325126 від 14 липня 2014 року. Суд стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судові витрати по справі у розмірі 1984,80 грн на користь кожної.

Суд першої інстанції встановив, що відповідач, який використовує належну позивачам земельну ділянку на підставі договору, систематично не виконує належним чином свої зобов`язання щодо внесення плати за землекористування у порядку та розмірі, визначеному договором, а саме: не сплатив ОСОБА_1 кошти за 2014 рік, 2016 - 2018 роки, 2020 рік, 2021 рік, а ОСОБА_2 за 2014 - 2018 роки, 2020 рік, 2021 рік.

Тому суд дійшов висновку, що вимоги позивачів про розірвання договору та скасування державної реєстрації речового права відповідача є обґрунтованими та правомірними.

Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги

Відповідач ОСОБА_3 оскаржив в апеляційному рішення суду першої інстанції, посилаючись на таке: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Апелянт стверджує, що суд неналежним чином дослідив та дав неправильну оцінку доказам, які надав відповідач на підтвердження повного виконання зобов`язань перед позивачами по внесенню плати за користування земельною ділянкою.

З оглядну на умову п. 2.2. договору емфітевзису та нормативну грошову оцінку земельної ділянки, яка станом на 2014 рік становила 177747,99 грн, щорічний розмір плати за землекористування становить 5332.44 грн.

У 2014 році відповідач вніс плату в сумі 7000 грн, у 2015 році 8500 грн, у 2016 році 5000,00 грн, у 2017 році 24000,00 грн, у 2018 25000,00 грн, у 2019 році 17770,00 грн, у 2020 році 3093,73 грн.

За період 2014 2021 років за умовами договору відповідач мав сплатити позивачам 42659,52 грн, а фактично сплатив 89363,73 грн, що відповідає платі за землекористування до 2030 року, отже в його діях відсутній склад цивільного правопорушення.

Апелянт звертає увагу на те, що позивачі, які стверджують про невиконання ним обов`язку вносити плату за землю, водночас не вимагають стягнення заборгованості.

Тому, виснує відповідач, висновки суду про те, що він не виконав свої зобов`язання перед позивачами, а ті не отримали значною мірою те на що розраховували на час укладення договору не відповідає істинним обставинам у справі. Фактичні та правові підстави для розірвання договору відсутні.

Апелянт вважає, що звертаючись до суду позивачі діяли недобросовісно.

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу, який подав представник позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 адвокат Романяк Микола Ярославович заперечує доводи апелянта про неправильність встановлення судом обставин справи. Він вважає, що відповідач не довів належними та допустимими доказами виконання своїх зобов`язань перед відповідачами. Зокрема, звертає увагу на те, що з частини наданих доказів вбачається, що всупереч договору зобов`язання з внесення плати за користування земельною ділянкою виконувала неналежна особа ФГ Ковалевського В. І., а не фізична особа ОСОБА_3 .

Позивачі погоджуються, що річна плата за землю становить 5332,44 грн, тож відповідач мав сплачувати кожному співвласнику земельної ділянки по 2666,22 грн. Позивачка ОСОБА_1 визнає, що отримала плату за земельну ділянку за 2015 рік в сумі 7000,00 грн та за 2019 рік у сумі 8250,00 грн, інших платежів вона не отримувала. Позивачка ОСОБА_2 визнає, що отримала лише плату за 2019 рік у сумі 6703,11 грн.

Сплата коштів відповідачем ОСОБА_5 матері позивачок це неналежне виконання договору.

Отже, відповідач не вніс у повному обсязі плату за користування чужою земельною ділянкою, порушив умови договору та права позивачів.

Позиції сторін, висловлені учасниками справи у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції

Відповідач ОСОБА_3 особисто в судове засідання в суд апеляційної інстанції не з`явився, а його представник адвокат Ковальчук Ю. І. підтримав апеляційну скаргу та надав пояснення стосовно викладених у ній доводів.

Позивачки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 особисто в судове засідання в суд апеляційної інстанції не з`явилися, а їх представник адвокат Романяк М. Я. апеляційну скаргу не визнав, просив залишити її без задоволення, надав пояснення стосовно обставин справи.

Суд першої інстанції встановив такі неоспорювані обставини справи:

З 10 квітня 2013 року ОСОБА_6 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності (по частці кожному) належить земельна ділянка за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 площею 6,4888 га призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, право на яку вони набули в порядку спадкування після смерті їх батька ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

14 липня 2014 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (яка на той час була неповнолітньою і діяла зі згоди своєї матері ОСОБА_8 ) уклали з ОСОБА_3 нотаріально посвідчений договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого ОСОБА_1 і ОСОБА_2 передали ОСОБА_3 право володіння та право цільового користування їх земельною ділянкою за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 строком на 20 років.

Відповідно до п. 2.2. цього договору емфітевзису власникам, тобто ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , буде виплачуватися щорічно емфітевтична премія, починаючи з 2014 року, у розмірі 3 % від вартості нормативної грошової оцінки земельної ділянки до 31 грудня кожного року, а відповідно до п. 1.2. договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки складає 177 747,99 грн.

Згідно з актом приймання-передачі об`єкта емфітевзису від 14 липня 2014 року позивачки передали ОСОБА_3 свою земельну ділянку.

14 липня 2014 року приватний нотаріус Томаз В. І. зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 емфітевтичне право на земельну ділянку за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510, яке виникло у правонабувача на підставі договору емфітевзису від 14 липня 2014 року, номер запису про інше речове право у Державному реєстрі 6325126.

Позиція апеляційного суду щодо апеляційної скарги

У цій справі спір між сторонами виник щодо розірвання договору емфітевзису через те, що за твердженням позивачів відповідач систематично і тривалий час не виконує своїх зобов`язань сплачувати їм обумовлену договором щорічну емфітевтичну премію у розмірі, визначеному договором.

Як відомо, суд першої інстанції визнав вимоги позивачів обґрунтованими і задовольнив їх.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2 ст. 367 ЦПК України).

Переглянувши справу в межах, встановлених ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам ст. 263 ЦПК України з таких підстав.

Мотиви ухваленого апеляційним судом рішення

Норми права та акти законодавства, які підлягають застосуванню

Частиною 1ст. 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1ст. 16 ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, виходячи із підстав позову та встановлених обставин, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог (повністю чи частково) або відмову в їх задоволенні.

Згідно з п. 1 ч. 2ст. 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори.

Відповідно дост. 626 ЦК Українидоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1ст. 628 ЦК України).

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 395 ЦК Україниодним з речових прав на чуже майно може бути право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Відповідно до ч. 1 ст. 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач).

Власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором (ч. 2 ст. 409 ЦК України).

Землекористувач зобов`язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом (ч. 2 ст. 410 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Зі змісту ст. 11, ст. 509, ст. 626 ЦК України вбачається, що з договору виникають як цивільні права, так і обов`язки.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України).

Згідно зі ст.526,530 ЦК Українизобов`язання має виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Норми ч. 1 ст. 412 ЦК України та ч. 9, 10 ст. 102-1 ЗК України встановлюють підстави припинення право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) до яких не відноситься несплата емфітевтом плати за користування земельною ділянкою.

Проте, відповідно до ч. 2 ст. 412 ЦК України право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Пунктом 1 ч. 1ст. 611 ЦК Українивизначено, що у разі порушення зобов`язаннянастають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, розірвання договору.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Щодо суті спору та оцінка доводів апеляційної скарги (Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій)

Між сторонами виник спір щодо стверджуваного позивачами невиконання відповідачем (емфітевтом) своїх зобов`язань за договором емфітевзису, а саме систематичне невнесення ним плати за користування належною позивачам земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, та застосування наслідку такого порушення розірвання договору.

Інших підстав для припинення договору емфітевзису, передбачених нормамист. 412 ЦК Українита ст. 102-1ЗК України,позивачами не зазначено.

Оскільки норми ЦК України та ЗК України не містять положення за яким систематичне невнесення емфітевтом плати за користування чужою земельною ділянкою визнавалося спеціальною підставою для припинення емфітевзису, на відміну прикладу систематична несплата земельного податку або орендної плати (п. «д» ст. 141 ЗК України), то суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин сторін застосовуються положення ч. 2 ст. 651 ЦК України.

Верховний Суд, висновки якого, викладені у постановах, щодо застосування норм права підлягають врахуванню судами згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України, неодноразово висловлювався щодо застосування положень ст. 651 ЦК України.

Так, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/21 (п. 116 120) вказано таке: «116. […] Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (абзац другий частини другоїстатті 651 ЦК України).Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

117.Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Істотність порушення визначається виключно за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другоїстатті 651 ЦК України.

118.Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.

119.Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.

120.У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати».

Як встановив суд першої інстанції, зі змісту укладеного між сторонами по справі договору емфітевзису від 14 липня 2014 року вбачається, що позивачі, як співвласники земельної ділянки, мали на меті, зокрема, отримання щорічного доходу у вигляді емфітевтичної премії в розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (п. 2.2. договору), яка на час укладення договору становила 177747,99 грн (п. 1.2. договору).

Обґрунтовуючи істотність порушення відповідачем умов договору емфітевзису, позивачі вказали на те, що емфітевтичну премію він не виплачував жодного разу з часу укладення договору, тобто з 2014 по 2021 рік. Однак, позивачі не зробили відповідних розрахунків і не визначили розмір завданих їм відповідачем збитків.

Суд першої інстанції у своєму рішенні теж не вказав яких саме збитків (упущеної вигоди) завдано позивачам, хоча, на думку колегії суддів судової палати апеляційного суду, для правильного вирішення цієї справи це має суттєве значення, адже, як вже зазначав суд, норми ЦК України та ЗК України не містять положення за яким систематична невнесення емфітевтом плати за користування чужою земельною ділянкою (не залежно від розміру такої плати) визнавалося спеціальною підставою для припинення емфітевзису, як до прикладу це стосується систематичної несплати земельного податку або орендної плати (п. «д» ст. 141 ЗК України).

У контексті ч. 2 ст. 651 ЦК України колегія суддів погоджується, що саме по собі невнесення емфітевтом передбаченої договором плати за користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб є порушенням істотних умов договору, але істотність такого порушення для власника земельної ділянки належить оцінювати з урахуванням завданих йому збитків (упущеної вигоди).

Враховуючи зміст п. 1.2, п. 2.2. договору емфітевзису розмір річної емфітевтичної премії у грошовій формі становить: 177747,99 х 3% = 5332,44 грн.

Таким чином, з урахуванням спірного періоду тривалістю у 8 років, позивачі мали б зазнати збитків у вигляді неотриманого доходу в сумі: 5332,44 х 8 = 42659,52 грн.

Під час розгляду справи сторони у своїх заявах до суду, зокрема в апеляційній скарзі та відзиві на неї, визнавали, що такий розмір емфітевтичної премії є сталим щодо всього спірного періоду 2014 2021 років, бо ж відомостей про зміну нормативної грошової оцінки земельної ділянки вони не мають.

При цьому відповідач заперечив підстави позову і доводив, що він виконав свій обов`язок та сплатив емфітевтичну премію за вказаний період повністю, навіть у більшому розмірі, ніж це передбачено договором.

Під час розгляду справи, ознайомившись з наданими відповідачем доказами, позивачі визнали, що ОСОБА_1 отримала плату за земельну ділянку у 2015 рік в сумі 7000,00 грн та у 2019 рік у сумі 8250,00 грн, а ОСОБА_2 визнає, що отримала у 2019 рік - 6703,11 грн, що загалом становить 21953,1 грн, тобто трохи більше половини від того, що вони розраховували отримати за вказаний період відповідно до умов договору.

Суд першої інстанції врахував визнання позивачами цих обставин, але не врахував розмір виплачених емфітевтичних премій у 2015 та 2019 роках, який явно перевищує річний розмір за договором (5332,44 грн), та помилково виснував, що відповідач вніс необхідну плату лише за 2015 рік частково та за 2019 рік повністю.

Місцевий суд критично оцінив надані відповідачем докази виконання грошового зобов`язання перед позивачами та визнав їх неналежними.

В апеляційній скарзі відповідач стверджує про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення саме через неправильність встановлення судом обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильної оцінки доказів.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Колегія суддів враховує встановлені ст. 77 80 вимоги щодо оцінки належності, допустимості, достовірності та достатності доказів, а також те, що відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія суддів не погоджується з наданою місцевим судом оцінкою деяких доказів.

Так суд першої інстанції оцінив, як неналежний доказ надану відповідачем відомість розрахунків за оренду паїв за 2015 рік ФГ ОСОБА_3 (а. с. 65) у якій, зокрема, міститься рукописний запис про отримання ОСОБА_9 за земельну ділянку за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 грошових коштів в сумі 8500 грн, які сплачені чотирма окремими платежами: 07 березня 2015 року 3500.00 грн, 29 серпня 2015 року 1500,00 грн, 26 вересня 2015 року 2000,00 грн, 03 жовтня 2015 року 1500,00 грн. Навпроти кожної із вказаних сум міститься підписи, належність яких ОСОБА_9 позивачами не спростовано.

При цьому ОСОБА_10 в суді визнала, що вона таки отримала від відповідача грошові кошти за договором у 2015 році, але в дещо меншому розмірі 7000,00 грн. Розбіжність між інформацією у відомості і поясненнями позивачки ОСОБА_1 остання суду не пояснила.

Суд першої інстанції не обґрунтував чому він не врахував повною мірою наданий відповідачем доказ.

Та обставина, що цей доказ має назву «Відомість розрахунків за оренду паїв за 2015 рік ФГ ОСОБА_3 » не дає підстав вважати, що розрахунок з ОСОБА_1 за землекористування проводив не відповідач ОСОБА_3 , а створене ним фермерське господарство, оскільки відповідачі визнають отримання у 2015 році коштів від відповідача, а представник відповідача вказала, що законодавством не встановлено порядок ведення розрахунків фізичних осіб.

Таким чином колегія суддів вважає, що відповідач довів внесення ним у 2015 році плати за користування належною позивачам земельною ділянкою в сумі 8500,00 грн, що погашає його борг в сумі 5332,44 грн за 2014 рік та частково за 2015 рік 3167,56 грн, а тому на 31 грудня 2015 року його борг становив 2164,88 грн.

Надана відповідачем відомістю розрахунків за оренду паїв за 2018 рік ФГ ОСОБА_3 (а. с. 68) міститься, зокрема, рукописний запис про отримання ОСОБА_9 за земельну ділянку за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 грошових коштів в сумі 25000 грн, які сплачені шістьма окремими платежами: 10 лютого 2018 року 4000,00 грн, 17 лютого 2018 року 2000,00 грн, 24 лютого 2018 року 3000,00 грн, 31 березня 2018 року 3000,00 грн, 19 травня 2018 року 3000,00 грн, 03 листопада 2018 року 10000,00 грн. Навпроти кожної із вказаних сум міститься підписи, належність яких ОСОБА_9 позивачами не спростовано.

Вказаної суми (25000,00 грн) достатньо для погашення заборгованості за 2015 рік у сумі 2164,88 грн, за 2016 - 2018 роки по 5332,44 грн та переплата становить 6837,80 грн.

Згідно з наданою відповідачем відомістю на виплату готівки № 1 за 2019 рік (а. с. 69) ОСОБА_9 і ОСОБА_2 отримали за земельну ділянку за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 грошових коштів в сумі 8250,00 грн кожна, тобто загалом 16500,00 грн.

З урахуванням попередньої переплати в сумі 6837,80 грн, цих коштів (разом 23337,80 грн) достатньо для покриття боргу за 2019 2021 роки з розрахунку 5332,44 грн за рік землекористування.

Таким чином, позивачі довели, що відповідач несвоєчасно (з порушенням обумовленого договором строку) сплатив емфітевтичну плату за 2014 рік, частково за 2015 рік, 2016 та 2017 роки.

Загалом сума завданих позивачам збитків за вказані роки становила 12829,76 грн, яка визначена як різниця між тим на що позивачі розраховували за договором (5332,44 х 4 = 21329,76) та тим, що відповідач фактично сплатив (8500,00 грн у 2015 році).

Проте, у 2018 році відповідач повністю сплатив борг і станом на час пред`явлення позову (10 січня 2022 року) не мав простроченої заборгованості перед позивачами так, як у 2015, 2018 та 2019 роках сумарно сплатив їм 50000,00 грн, що перевищує сумарний розмір визначеної договором емфітевтичної премії за 2014 2021 роки - 42659,52 грн.

Отже, суд першої інстанції неповно і неправильно встановив обставини, які мають значення для справи.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що на час вчиненні відповідачем у 2014 2017 роках порушень умов договору вони могли оцінюватися як істотні з огляду на розмір завданих збитків 12829,76 грн, що становить 60,1 % від тієї суми коштів, на отримання яких вони правомірно розраховували.

Однак на час звернення позивачів до суду (10 січня 2022 року) порушення прав позивачів відповідачем усунуті, завдані несвоєчасним внесенням емфітевтичної премії збитки відшкодовані.

Судпершої інстанції,визнавши доведенимфакти істотногопорушення відповідачемумов договору,відхилив поданувідповідачем заявупро застосуваннянаслідків позовноїдавності (а.с.72 73)вказавши,що пред`явленийпозивачами позовє негаторним, сутністю вимог за яким є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом до суду (тобто початковий момент перебігу позовної давності зміщується із кожним новим порушенням права власника або володільця). Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує провідносини та правопорушення.

Апеляційний суд встановив, що допущені відповідачем впродовж 2014 2017 років порушення договору були усунуті ним 19 травня 2018 року (тоді повністю була сплачена прострочена заборгованість), а до суду позивачі звернулися 10 січня 2022 току, тобто після спливу трирічної позовної давності, встановленої ст. 257 ЦК України.

Обставин, які б вказували на зупинення чи переривання перебігу позовної давності (ст.. 263, 264 ЦК України) не встановлено.

Про поважні причини пропущення позовної давності позивачі не заявляли.

Згідно з ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки позовна давність це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею позову до суду, то пред`явлення позову після спливу позовної давності матиме наслідком відмову судовому захисті.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач заявив про застосування позовної давності, але суд не дав належної оцінки цій заяві.

Посилання суду на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 527/600/17, є помилковим так. як обставини цих справ є різними. У справі. яку переглядав Верховний Суд на час пред`явлення позову про розірвання договору порушення відповідачем не було усунуте, а в справі в справі, яка переглядається апеляційним судом встановлено, що порушення усунуте до пред`явлення позову.

Відповідно до ч. 4 ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги у разі встановлення неправильності застосування норм матеріального права, до якого відноситься і неправильність застосування норм про позовну давність.

Отже, колегія суддів вважає, що в позові належить відмовити у зв`язку із пропущенням позивачами позовної давності.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

У зв`язку з тим, що рішення суду першої інстанції не відповідає критеріям законності, обґрунтованості та справедливості, відповідно до приписів ст. 376 ЦПК України, таке рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Про судові витрати

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК якщо судапеляційної чикасаційної інстанції,не передаючисправи нановий розгляд,змінює рішенняабо ухвалюєнове,цей судвідповідно змінюєрозподіл судовихвитрат.

Згідно з п. «в» ч. 4 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Принцип розподілу судового збору закріплений у ч. 1 ст. 141 ЦПК України, а саме: судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що апеляційний суд ухвалює у справі нове судове рішення, яким відмовляє в позові, відповідно до ч. 1, ч. 13 ст. 141 ЦПК України, суд покладає на позивачів у рівних частинах сплачений відповідачем судовий збір в сумі 5954,00 грн за подання до суду апеляційної скарги (а.с. 136).

З цих же підстав сплачений позивачем ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1984,00 грн за подання до суду позовної заяви покладається на неї.

Керуючись ст.ст. 367,374,376,382-384ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Вимоги апеляційної скарги ОСОБА_3 , від імені якого діє представник адвокат Ковальчук Юлія Миколаївна, задовольнити.

Рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання договору емфітевзису та скасування державної реєстрації речового права на земельну ділянку відмовити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , з кожного окремо, на користь ОСОБА_3 по 2977,20 грн компенсації сплаченого судового збору.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст цієї постанови виготовлено 20 квітня 2023 року.

Головуючий О. Л. Карпенко

Судді: С. І. Мурашко

О. І. Чельник