Ухвала

від 17.09.2024 по справі 390/25/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

17 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 390/25/22

провадження № 61-6776св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

учасники справи

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 і ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , на постанову Кропивницького апеляційного суду від 29 березня 2023 року у складі колегії суддів: Карпенка О. Л., Мурашка С. І., Чельник О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору емфітевзису та скасування державної реєстрації права.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що їм на праві спільної часткової власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 площею 6,4888 га, яка розташована на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області.

14 липня 2014 року між позивачами і відповідачем укладено договір емфітевзису щодо їх земельної ділянки строком на 20 років. Того ж дня речове право відповідача на земельну ділянку було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідач продовж 2014 - 2021 років порушує умови договору в частині виплати щорічної емфітевтичної премії позивачам у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що значною мірою позбавило позивачів того, на що вони розраховували на час укладення договору.

Просили суд:

розірвати укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договір емфітевзису від 14 липня 2014 року;

скасувати державну реєстрацію речового права ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2022 року позов задоволено.

Розірвано договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), укладений 14 липня 2014 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Скасовано державну реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510, запис про інше речове право № 6325126 від 14 липня 2014 року.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на підтвердження здійснення оплати за договором емфітевзису, укладеного між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , останнім суду надані ксерокопії відомостей розрахунків за оренду паїв ФГ Ковалевського В. І. за 2014 - 2020 роки на виплату готівки ФГ Ковалевського В. І . В судовому засіданні представник позивачів підтвердив ту обставину, що ОСОБА_1 отримала від відповідача плату за спірним договором в сумі 7 000,00 грн за 2015 рік та в сумі 8 250,00 грн за 2019 рік, а ОСОБА_2 отримала від відповідача плату за спірним договором в сумі 6 703,11 грн за 2019 рік. Доводи представника відповідача, що надані ним документі підтверджують належне виконання ним оплати договору, суд вважає непереконливими, оскільки документи, долучені ним до відзиву, не підтверджують обставини виплати ОСОБА_3 , як фізичною особою, що є стороною договору, емфітевтичної плати по договору. Крім того, суд враховує, що у відомостях розрахунків за оренду паїв за 2014 рік, 2016 рік, розписках за 2016 рік та відомості на виплату готівки № 3 за 20 листопада 2020 року відсутні дані про отримання плати позивачами, а наявні записи зроблені від імені ОСОБА_6 . Сторонами визнається та обставина, що ОСОБА_6 є матір`ю позивачів. ОСОБА_6 та ФГ Ковалевського В. І. укладений договір оренди землі від 10 грудня 2012 року, тобто іншої земельної ділянки ніж та, власниками якої є позивачі. Відповідачем не надано доказів в підтвердження тієї обставини, що позивачі уповноважували свою матір ОСОБА_6 отримувати за них емфітевтичну плату по спірному договору емфітевзису, не надано доказів виплати позивачам емфітевтичної плати за 2021 рік. Представник відповідача не навів суду інших доводів на спростування факту прострочення здійснення платежів за користування земельною ділянкою за 2014 рік, 2015 рік, 2016 рік, 2017 рік, 2018 рік, 2020 рік, 2021 рік, що свідчить про невиконання відповідачем обов`язків по оплаті за договором, є істотним порушенням умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 14 липня 2014 року.

Стосовно поданої представником відповідача заяви про застосування позовної давності суд зазначає, що правовідносини, які виникли між сторонами, є триваючими - з 2014 року, тому позивачі не пропустили позовну давність.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 29 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_7 , задоволено. Рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2022 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки норми ЦК України та ЗК України не містять положення, за яким систематичне невнесення емфітевтом плати за користування чужою земельною ділянкою визнавалося спеціальною підставою для припинення емфітевзису, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин сторін застосовуються положення частини другої статті 651 ЦК України.

Обґрунтовуючи істотність порушення відповідачем умов договору емфітевзису, позивачі вказали на те, що емфітевтичну премію відповідач не виплачував з часу укладення договору, тобто з 2014 по 2021 рік. Суд першої інстанції у своєму рішенні теж не вказав яких саме збитків (упущеної вигоди) завдано позивачам, хоча для правильного вирішення цієї справи це має суттєве значення, адже норми ЦК України та ЗК України не містять положення, за яким систематичне невнесення емфітевтом плати за користування чужою земельною ділянкою (незалежно від розміру такої плати) визнавалося спеціальною підставою для припинення емфітевзису, як до прикладу це стосується систематичної несплати земельного податку або орендної плати (п. «д» статті 141 ЗК України).

При цьому відповідач заперечив підстави позову і доводив, що він виконав свій обов`язок та сплатив емфітевтичну премію за вказаний період повністю, навіть у більшому розмірі, ніж це передбачено договором.

Під час розгляду справи, ознайомившись з наданими відповідачем доказами, позивачі визнали, що ОСОБА_1 отримала плату за земельну ділянку у 2015 рік в сумі 7 000,00 грн та у 2019 рік у сумі 8 250,00 грн, а ОСОБА_2 визнає, що отримала у 2019 рік - 6 703,11 грн, що загалом становить 21 953,1 грн, тобто трохи більше половини від того, що вони розраховували отримати за вказаний період відповідно до умов договору. Суд першої інстанції врахував визнання позивачами цих обставин, але не врахував розмір виплачених емфітевтичних премій у 2015 та 2019 роках, який явно перевищує річний розмір за договором (5 332,44 грн), та помилково виснував, що відповідач вніс необхідну плату лише за 2015 рік частково та за 2019 рік повністю.

Суд першої інстанції оцінив, як неналежний доказ надану відповідачем відомість розрахунків за оренду паїв за 2015 рік ФГ Ковалевського В. І. (а. с. 65) у якій, зокрема, міститься рукописний запис про отримання ОСОБА_8 за земельну ділянку за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 грошових коштів в сумі 8 500,00 грн, які сплачені чотирма окремими платежами: 07 березня 2015 року - 3 500,00 грн, 29 серпня 2015 року - 1 500,00 грн, 26 вересня 2015 року - 2 000,00 грн, 03 жовтня 2015 року - 1 500,00 грн. Навпроти кожної із вказаних сум міститься підписи, належність яких ОСОБА_8 позивачами не спростовано. Та обставина, що цей доказ має назву «Відомість розрахунків за оренду паїв за 2015 рік ФГ Ковалевського В. І.» не дає підстав вважати, що розрахунок з ОСОБА_1 за землекористування проводив не відповідач ОСОБА_3 , а створене ним фермерське господарство.

Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідач довів внесення ним у 2015 році плати за користування належною позивачам земельною ділянкою в сумі 8 500,00 грн, що погашає його борг в сумі 5 332,44 грн за 2014 рік та частково за 2015 рік - 3 167,56 грн, а тому на 31 грудня 2015 року його борг становив 2 164,88 грн. Надана відповідачем відомість розрахунків за оренду паїв за 2018 рік ФГ Ковалевського В. І. (а. с. 68) містить, зокрема, рукописний запис про отримання ОСОБА_8 за земельну ділянку грошових коштів в сумі 25 000,00 грн. Навпроти кожної із вказаних сум містяться підписи, належність яких ОСОБА_8 позивачами не спростовано. Вказаної суми (25 000,00 грн) достатньо для погашення заборгованості за 2015 рік у сумі 2 164,88 грн, за 2016 - 2018 роки по 5 332,44 грн та переплата становить 6 837,80 грн.

Згідно з наданою відповідачем відомістю на виплату готівки № 1 за 2019 рік (а. с. 69) ОСОБА_8 і ОСОБА_2 отримали за земельну ділянку грошових коштів в сумі 8 250,00 грн кожна, тобто загалом 16 500,00 грн. З урахуванням попередньої переплати в сумі 6 837,80 грн, цих коштів (разом 23 337,80 грн) достатньо для покриття боргу за 2019 - 2021 роки з розрахунку 5 332,44 грн за рік землекористування.

Таким чином, позивачі довели, що відповідач несвоєчасно (з порушенням обумовленого договором строку) сплатив емфітевтичну плату за 2014 рік, частково за 2015 рік, 2016 та 2017 роки. Проте, у 2018 році відповідач повністю сплатив борг і станом на час пред`явлення позову (10 січня 2022 року) не мав простроченої заборгованості перед позивачами. На час вчиненні відповідачем у 2014-2017 роках порушень умов договору вони могли оцінюватися як істотні, з огляду на розмір завданих збитків 12 829,76 грн, що становить 60,1 % від тієї суми коштів, на отримання яких вони правомірно розраховували. Однак на час звернення позивачів до суду (10 січня 2022 року) ці порушення прав позивачів відповідачем усунуті.

Допущені відповідачем впродовж 2014 - 2017 років порушення договору були усунуті ним 19 травня 2018 року, а до суду позивачі звернулися 10 січня 2022 току, тобто після спливу трирічної позовної давності, встановленої статтею 257 ЦК України. Обставин, які б вказували на зупинення чи переривання перебігу позовної давності (статті 263, 264 ЦК України), не встановлено. Про поважні причини пропущення позовної давності позивачі не заявляли. Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач заявив про застосування позовної давності, але суд не дав належної оцінки цій заяві. Отже, в позові належить відмовити у зв`язку із пропущенням позивачами позовної давності.

Аргументи учасників справи

У травня 2023 року представник ОСОБА_9 і ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що починаючи з 2014 року відповідач зобов`язаний був кожного року сплачувати позивачам емфітевтичну плату в розмірі 5 332,44 грн (кожному по 2 666,22 грн). Суди також встановили, що спірним договором емфітевзису не передбачено виплату емфітевтичної плати наперед, в рахунок майбутніх платежів, а також не передбачено виплату емфітевтичної плати одним платежем. Несплата відповідачем емфітевтичної плати обом позивачам в 2020-2021 роках свідчить про істотні порушення умов такого договору, оскільки зазначене порушення призвело до того, що позивачі позбавилися того, на що розраховували при укладенні договору емфітевзису. Зазначений період перебуває в межах позовної давності.

Відомість розрахунків за оренду паїв за 2018 рік ФГ Ковалевського В. І. є недопустимим доказом, оскільки спірний договір емфітевзису укладено позивачами не з ФГ Ковалевського В. І. , а з фізичною особою ОСОБА_3 , який і є відповідачем у справі. Між позивачами та ФГ Ковалевського В. І. відсутні договірні відносини. Спірним договором емфітевзису не передбачено можливість породження для ФГ Ковалевського В. І. прав та обов`язків щодо позивачів. Крім того, вказана відомість не відповідає Положенню про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим постановою Правління Національного Банку України № 148 від 29 грудня 2017 року.

Однозначних висновків щодо наявності чи відсутності порушеного права позивачів постанова суду апеляційної інстанції не містить, але суд апеляційної інстанції відмовив у позові саме у зв`язку із пропущенням позивачами позовної давності.

Апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду, помилково дійшов висновку про відсутність такого критерію для розірвання договору, як істотність порушення, у зв`язку з чим безпідставно скасував законне рішення суду першої інстанції.

У червні 2023 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7 подала до суду відзив, у якому просила постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Зазначає, що між сторонами виник спір щодо стверджуваного позивачами невиконання відповідачем (емфітевтом) своїх зобов`язань за договором емфітевзису та застосування наслідку такого порушення - розірвання договору. Інших підстав для припинення договору емфітевзису, передбачених статтею 412 ЦПК України та статтею 102-1 3К України, позивачами не зазначено. Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що норми ЦК України та ЗК України не містять положення за яким систематична невнесення емфітевтом плати за користування чужою земельною ділянкою (не залежно від розміру такої плати) визнавалося спеціальною підставою для припинення емфітевзису, як до прикладу це стосується систематичної несплати земельного податку або орендної плати (п. «д» статті 141 ЗК України).

Стороною договору про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 14 липня 2014 року, є фізична особа - громадянин ОСОБА_3 , а тому вимоги Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління НБУ №148 від 29 грудня 2017 року, не можуть застосовуватись до фізичних осіб. Наявність деяких недоліків в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції. Позивачами неправильно тлумачиться поняття «недопустимості доказів» та безпідставно вказано про недопустимість відомості розрахунків за оренду паїв за 2018 рік, оскільки він отриманий відповідачем у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Судом апеляційної інстанції правильно оцінено надану відповідачем заяву про застосування позовної давності (а. с. 72 73).

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права - пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц, від 18 грудня 2018 року у справі № 522/1029/18, від 07 серпня 2019 року у справі №2004/1979/12, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 128/3569/20).

Фактичні обставини справи

Судивстановили, що з 10 квітня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності (по 1/2 частці кожному) належить земельна ділянка за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510, площею 6,4888, га призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, право на яку вони набули в порядку спадкування після смерті їх батька ОСОБА_12 .

14 липня 2014 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (яка на той час була неповнолітньою і діяла зі згоди своєї матері ОСОБА_6 ) уклали з ОСОБА_3 нотаріально посвідчений договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого ОСОБА_1 і ОСОБА_2 передали ОСОБА_3 право володіння та право цільового користування їх земельною ділянкою за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 строком на 20 років.

Відповідно до п. 2.2. цього договору емфітевзису власникам буде виплачуватися щорічно емфітевтична премія, починаючи з 2014 року, у розмірі 3 % від вартості нормативної грошової оцінки земельної ділянки до 31 грудня кожного року, а відповідно до п. 1.2. договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки складає 177 747,99 грн.

14 липня 2014 року приватний нотаріус Томаз В. І. зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 емфітевтичне право на земельну ділянку за кадастровим номером 3522585000:02:000:0510, яке виникло у правонабувача на підставі договору емфітевзису від 14 липня 2014 року, номер запису про інше речове право у Державному реєстрі 6325126.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) є одним з видів речових прав на чуже майно (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України).

У пункті 3 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що самостійним різновидом виду речового права на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Підстави виникнення, порядок оформлення, припинення та інші питання щодо емфітевзису врегульовано частиною п`ятою статті 102-1 ЗК України та Главою 33 Розділу II «Речові права на чуже майно» Книги третьої «Право власності та інші речові права» ЦК України (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року в справі № 222/1733/17 (провадження № 61-42400св18)).

Згідно зі статтею 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і фізичною особою, юридичною особою (далі - землекористувач). Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною п`ятою статті 102-1 Земельного кодексу України.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2024 року у справі № 518/520/20 (провадження № 61-15357св23) зроблено висновок, що:

«по своїй суті емфітевзис - це речове, довгострокове, відчужуване та успадковуване право володіння та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;

емфітевзис має своїм об`єктом визначену річ - земельну ділянку. Емфітевзис є правом абсолютним і як здійснюється його носієм проти кожної особи, включно з власником відповідної ділянки. Обмеженість емфітевзису полягає лише в тому, що це право на чуже майно;

емфітевзис характеризується спеціальною метою його встановлення - користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Через об`єктивну тривалість реалізації такої мети емфітевзис є правом довгостроковим;

емфітевзис є не просто речовим правом на земельну ділянку, а одним із найбільш міцних прав після права власності. Емфітевзис постає в історії приватного права та цивілістичній доктрині як найбільш повне обмежене речове право на сільськогосподарські землі, поступаючись у цьому аспекті лише праву власності;

емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним і незалежним від договору, яким він встановлений. Підстави припинення речових прав на чуже майно визначаються лише законом. Договором про встановлення емфітевзису не можуть бути встановлені підстави припинення емфітевзису, що не передбачені як такі законом. Тому домовленість сторін договору про встановлення емфітевзису щодо його розірвання не має наслідком припинення емфітевзису як речового права на чуже майно, адже норми ЦК та ЗК України в редакції, чинній станом на 20 березня 2018 року, такої підстави припинення емфітевзису не передбачали».

У статті 412ЦК України передбачено, що право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв`язку із суспільною необхідністю.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

За змістом частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою (приватної власності)для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) припиняється в разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв`язку з суспільною необхідністю в разі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;

6) за згодою сторін договору емфітевзису. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), що перебуває у заставі (іпотеці), може бути припинено з підстави, визначеної пунктом 6 цієї частини, лише за згодою заставодержателя (іпотекодержателя) (доповнено згідно із Законом № 1423-IX від 28 квітня 2021 року).

Тлумачення статті 412 ЦК України та частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений за рішенням суду та лише у випадках і з підстав, встановлених законом. Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними для емфітевзису. Тому загальні умови та підстави розірвання договору, які визначені у главі 53ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651 ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у стаття 141 ЗК України, не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав для припинення емфітевзису, як речового права, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису.

З урахуванням викладеного, належним способом захисту прав особи у зв`язку з несплатою за користування земельною ділянкою по договору про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Разом з тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 153/19/19 (провадження № 61-13259св20) зроблено висновок, що «відповідач не надав суду доказів сплати фіксованої одноразової виплати за користування земельною ділянкою, передбаченої договором, що є істотним порушенням умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 12 червня 2017 року. Встановивши істотність порушень умов договору, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову про його розірвання із скасуванням державної реєстрації. Із зазначених підстав не приймаються доводи касаційної скарги заявника про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у спорах про розірвання договору емфітевзису у зв`язку з його невиконанням, зокрема у випадку, коли строк і порядок оплати спірним договором емфітевзису не визначено. Окрім цього, у спорах про розірвання цивільно-правового договору через невиконання стороною своїх обов`язків існує стала судова практика, сформована Верховним Судом (наприклад, постанови Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 308/3644/17 (провадження № 61-45833св18), від 03 липня 2019 року у справі № 289/2204/17 (провадження № 14-246цс19), від 15 квітня 2020 року у справі № 132/1959/18 (провадження № 61-16997св19), від 06 травня 2020 року у справі № 755/1750/19 (провадження № 61-21536св19), від 05 серпня 2020 року у справі № 468/1680/17-ц (провадження № 61-15469св19))».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 390/351/20 (провадження № 61-12283св21) вказано, що «суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно встановив, що відповідач не надав суду доказів сплати коштів за користування земельною ділянкою за 2017-2019 роки, що є істотним порушенням умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Встановивши істотність порушень умов договору, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо задоволення позову про розірвання вказаного правочину. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 153/19/19 (провадження

№ 61-13259св20)».

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування частини другої статті 651 ЦК Україниу справах про розірвання договору про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзису), викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 153/19/19 (провадження № 61-13259св20) та Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 390/351/20 (провадження № 61-12283св21), та зробити висновок про те, що:

«по своїй суті емфітевзис - це речове, довгострокове, відчужуване та успадковуване право володіння та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис є правом абсолютним, не просто речовим правом на земельну ділянку, а одним із найбільш міцних прав після права власності. Емфітевзис постає в історії приватного права та цивілістичній доктрині як найбільш повне обмежене речове право на сільськогосподарські землі, поступаючись у цьому аспекті лише праву власності. Емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним і незалежним від договору, яким він встановлений.

Тлумачення статті 412 ЦК України та частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений за рішенням суду та лише у випадках і з підстав, встановлених законом.

Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними для емфітевзису.

Загальні умови та підстави розірвання договору, які визначені у главі 53 ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651 ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у стаття 141 ЗК України, не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав для припинення емфітевзису, як права речового, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису.

Належним способом захисту прав особи у зв`язку з несплатою за користування земельною ділянкою по договору про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України)».

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати справу № 390/25/22 на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко