Постанова

від 03.05.2023 по справі 320/11622/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/11622/22 Суддя першої інстанції: Перепелиця А.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 травня 2023 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача - Степанюка А.Г.,

суддів - Бєлової Л.В., Кобаля М.І.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на прийняте у порядку письмового провадження рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу Державної виконавчої служби у місті Біла Церква Білоцерківського району Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови, -

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2022 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Відділу Державної виконавчої служби у місті Біла Церква Білоцерківського району Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Відповідач, ВДВС у м. Біла Церква) про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору ВП НОМЕР_1, винесену 02.02.2016 головним державним виконавцем Прохацьким Р.О., про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 126 275,60 грн.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07.02.2023 у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що постанова про стягнення виконавчого збору приймається одночасно із постановою про відкриття виконавчого провадження, яка у свою чергу вказує на момент початку примусового виконання рішення, що свідчить про правомірність оскаржуваного індивідуального акту. Крім того, суд підкреслив, що ненаправлення Позивачу спірної постанови є підставою для поновлення строку на її оскарження, однак не може мати безумовним наслідком визнання такої протиправною.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його повністю та ухвалити нове про задоволення позовної заяви. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що, по-перше, судом безпідставно застосовано до спірних правовідносин норми Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII, у той час як останні були врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 №606-XIV, по-друге, судом не враховано, що неналежне повідомлення ОСОБА_1 про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 позбавило її можливості добровільно виконати рішення суду, по-третє, суд залишив поза увагою, що спірна постанова прийнята поза межами встановленого для її винесення строку, а також не відповідає приписам Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 №606-XIV та ряду підзаконних актів.

Після усунення визначених в ухвалі від 21.02.2023 про залишення апеляційної скарги без руху недоліків ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.03.2023 відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, які надійшли 28.04.2023.

Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.05.2023 справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - змінити, виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, на виконанні Білоцерківського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області перебував виконавчий лист №2-186/11, виданий Білоцерківським міськрайонним судом Київської області 05.12.2012, за яким стягувачем є ПАТ «УкрСиббанк», а боржником - ОСОБА_1 , предмет стягнення - заборгованість в сумі 1 262 756,00 грн. Виконавче провадження з примусового виконання указаного виконавчого листа було відкрито 22.04.2013 (а.с. 11).

На підставі заяви ПАТ «УкрСиббанк» про повернення виконавчого документа стягувачу 31.05.2016 було прийнято постанову ВП НОМЕР_1 про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с. 11).

При цьому 02.02.2016 головним державним виконавцем міського відділу Державної виконавчої служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Прохацьким Р.О. прийнято постанову про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 126 275,60 грн (а.с. 12).

На підставі встановлених вище обставин, виходячи з системного аналізу приписів ст. ст. 1, 3, 5, 18, 26, 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII (далі - Закон №1404), Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5 (далі - Інструкція №512/5), суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору, оскільки остання прийнята у відповідності до положень Закону №1404, а ненаправлення її Позивачу не може мати наслідком висновок про протиправність останньої.

З такими висновками суду першої інстанції не можна повністю погодитися з огляду на таке.

Як і на момент відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 у квітні 2013 року і на час його завершення у травні 2016 року, а також на день прийняття оскаржуваної постанови від 02.02.2016 про стягнення виконавчого збору умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначалися Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 №606-XIV (далі - Закон №606). Відтак, саме приписи цього нормативно-правового акту, а не положення Закону №1404, підлягали застосуванню при вирішенні цього спору, на чому правильно акцентував увагу Апелянт, однак що не було враховано судом першої інстанції.

Так, частиною 1 статті 28 Закону №606 було визначено, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.

Згідно абз. 2 ч. 2 ст. 25 Закону № 606 у постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Отже, добровільне виконання боржником судового рішення у строк, встановлений статтею 25 Закону №606, є підставою для звільнення його від сплати виконавчого збору та інших витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. Ця норма спрямована на стимулювання добровільного виконання рішень суду та підвищення ефективності виконавчого провадження.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що невиконання боржником у встановлений строк рішення суду в добровільному порядку є підставою для примусового виконання такого рішення, що, в свою чергу, тягне за собою застосування специфічних санкцій майнового характеру, а саме - стягнення виконавчого збору та інших витрат виконавчого провадження.

При цьому Закон №606 не ставить можливість застосування таких санкцій у залежність від фактичного вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду.

Така позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04.10.2018 у справі № 819/2389/15.

Судовою колегією звертається увага, що у справі відсутні докази, що ОСОБА_1 скористалася своїм правом на добровільне виконання рішення, а тому здійснені державним виконавцем заходи та вчинені ним в межах виконавчого провадження дії у період з 22.04.2023 (відкриття виконавчого провадження) до 31.05.2016 (повернення виконавчого документу стягувачу), в межах якого було накладено арешт на кошти боржника, фактично є діями з примусового виконання рішення суду у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_1.

Наведений висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 23.12.2020 у справі №160/520/19.

Відтак, матеріали справи свідчать, що на момент подання стягувачем (ПАТ «УкрСиббанк») заяви про повернення виконавчого документу боржником ( ОСОБА_1 ) рішення суду у справі №2-186/11 виконано не було, що, з урахуванням наведених вище приписів ч. 1 ст. 28 Закону №606 свідчить, що оскаржувана постанова прийнята у відповідності до вимог чинного на той час Закону.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що у позовній заяві ОСОБА_1 не вказувала на те, що копію постанови від 22.04.2013 про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 остання не отримувала. Указані обставини заперечуються Позивачем лише в апеляційній скарзі. Разом з тим, з урахуванням ч. 5 ст. 308 КАС України такі підстави позову не підлягають розгляду судом апеляційної інстанції, позаяк не були заявлені до суду першої інстанції.

Твердження Апелянта про те, що оскаржувана постанова прийнята поза межами встановленого ч. 1 ст. 28 Закону №606 строку, колегія суддів вважає помилковим, оскільки вона прийнята після закінчення строку для самостійного виконання рішення суду і законодавцем не було покладено на державного виконавця обов`язку ухвалювати таку постанову невідкладно після завершення відповідного строку. Крім того, спірна постанова винесена у межах виконавчого провадження НОМЕР_1, а не після його закінчення, на чому наполягала ОСОБА_1 у позовній заяві.

Доводи апеляційної скарги про те, що постанова від 02.02.2016 про стягнення виконавчого збору не відповідає вимогам Інструкції №512/5 та Інструкції №74/5, що було залишено поза увагою суду першої інстанції, колегія суддів оцінює критично з огляду на таке.

Інструкція про проведення виконавчих дій, що затверджена наказом Міністерства юстиції України № 74/5 від 15.12.1999, втратила чинність 18.01.2016, а відтак не підлягала застосуванню до спірних правовідносин, які, як було встановлено раніше, виникли 02.02.2016.

Норми ж пп. «ґ» п. 1.5.1 Інструкції №512/5 визначають обов`язковим затвердження начальником відповідного органу державної виконавчої служби постанов державного виконавця виключно у випадку, передбаченому Законом №606 та цією Інструкцією. Водночас, системний аналіз приписів указаних нормативних актів свідчить, що такі вимоги висуваються, зокрема, щодо постанов про стягнення з боржника витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), однак не про стягнення виконавчого збору.

Відсутність спірної у цій справі постанови в Автоматизованій системі виконавчих проваджень, на переконання судової колегії, може свідчити виключно про неналежне наповнення відомостей Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень, ведення якого передбачене п. 1.12 Інструкції №512/5, однак з урахуванням встановлених вище обставин жодним чином не вказує на протиправність оскаржуваного індивідуального акту як такого.

Посилання ОСОБА_1 на норми Закону №1404 в якості однієї з підстав для задоволення позовних вимог є помилковим, оскільки, як вже було наголошено вище, на час виникнення спірних правовідносин останні були врегульовані виключно Законом №606.

З приводу аргументів Позивача про те, що оскаржувана постанова не була направлена на його адресу, судова колегія зауважує, що відповідна бездіяльність Відповідача породжує виникнення у боржника права на поновлення строку на оскарження такої постанови, однак з урахуванням чинного на той час правового регулювання та обставин цієї справи жодним чином не свідчить про протиправність спірного рішення.

Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, однак обґрунтував його з неправильним застосуванням норм матеріального права, адже застосував до спірних правовідносин норми Закону №1404, у той час як вони регламентувалися чинними на той час приписами Закону №606. Наведене вище обставини є підставою для зміни судового рішення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Приписи п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу - задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - змінити у мотивувальній частині.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 271, 272, 287, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2023 року - змінити, зазначивши, що підстави для відмови у задоволенні позовних вимог викладені у мотивувальній частині цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття.

Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Суддя-доповідач А.Г. Степанюк

Судді Л.В. Бєлова

М.І. Кобаль

Повний текст постанови складено та підписано 03 травня 2023 року.