Рішення

від 24.04.2023 по справі 462/3814/22

ЗАЛІЗНИЧНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 462/3814/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2023 року Залізничний районний суд м.Львова в складі:

головуючого судді - Палюх Н.М.,

при секретарі - Демидюк О.В.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача - ОСОБА_3 ,

представника третьої особи - ОСОБА_8,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, третя особа - ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування п.19 ухвали Львівської міської ради №2131 від 17.02.2022 ,

в с т а н о в и в :

позивачка звернулася до суду з позовом, уточнившив подальшому позовні вимоги, в якому просить визнати незаконним та скасувати п.19 ухвали Львівської міської ради №2131 від 17.02.2022 «Про передачу ОСОБА_4 у власність земельної ділянки площею 0,0247 га по АДРЕСА_1 ». В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що розпорядженням №526 від 09.05.1955 виконкомом Львівської міської ради за будинком АДРЕСА_2 була закріплена земельна ділянка площею 450 м?. Ухвалою судового засідання Залізничного районного суду м. Львова від 17.07.1997 була затверджена мирова угода між батьками позивача з приводу права власності на будинок та встановлення порядку користування земельною ділянкою, при цьому на цей час позивачка вже була співвласником 4/10 частини цього будинку. Згідно вказаної мирової угоди її батьки стали співвласниками по 6/25 частин будинку кожен. Крім того, її батькові ОСОБА_5 перейшла в користування земельна ділянка площею 125,6 м?, матері 102,2 м? та їй 152 м?. На відведеній земельній ділянці батько побудував ще один житловий будинок, якому присвоєно №3 . Отже, на одній земельній ділянці без встановлення меж земельної ділянки розташувались два житлові будинки. В 2000 році ОСОБА_4 на підставі договору дарування стала власником житлового будинку АДРЕСА_1 та 6/25 частин будинку №5 по цій ж вулиці . 17.02.2022 ухвалою Львівської міської ради №2131 ОСОБА_4 для обслуговування будинку №3 передано на праві власності земельну ділянку площею 0,0247 га. Підставою для такої ухвали було рішення узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів від 29.06.2021, яка встановила межу між двома будинками, позначену на плані земельної ділянки по лінії «Г-А», яка розділила земельні ділянки по половині. Однак відповідачем не враховано, що узгоджувальна комісія, встановивши межу земельної ділянки по лінії «Г-А», вийшла за межі своїх повноважень. Вона, як співвласник 19/25 будинку АДРЕСА_2 має право користуватися земельною ділянкою відповідно до її частки, а такою ухвалою вона такої можливості позбавлена і без рішення суду у неї вилучена частина земельної ділянки. Враховуючи наведене, просила позов задовольнити.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львовавід 04 серпня 2022 року відкрито провадження по справі та призначено її розгляд за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львовавід 17 січня 2023 року підготовче судове засідання закрито та справу призначено до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні позивачка та її представник позов підтримали з підстав наведених у позовній заяві, просили таку задовольнити. Додатково пояснили, що Львівська міська рада, погоджуючись із рішенням узгоджувальної земельної комісії, яка встановила межу на земельній ділянці по лінії «Г-А», закріпленій за будинком АДРЕСА_2 , розділивши земельну ділянку навпіл, перевищила свої повноваження та фактично частково без рішення суду, з пропуском строку давності частково скасувала розпорядження виконкому Львівської міської ради №526 від 09.05.1955 «Про закріплення за будинком АДРЕСА_2 земельної ділянки площею 450 м?», фактично всупереч вимозі п.10 ст. 149 Земельного кодексу України вилучила з користування частину земельної ділянки, чим позбавила позивачку, як співвласника 19/25 частин у будинковолодінні права користування вилученою часткою.

Представник відповідача у судовому засіданні щодо задоволення позову заперечив, покликаючись на те, що порядок користування земельною ділянкою, визначений в ухвалі судового засідання Залізничного районного суду м. Львова від 17.06.1997, суд не може брати до уваги, оскільки після укладення мирової угоди, жодна із сторін не вчинювала дій для її реалізації. ОСОБА_6 та ОСОБА_5 за час свого життя, як і ОСОБА_1 не звертались до уповноважених органів для встановлення меж земельної ділянки та отримання державного акта, що встановлено судовими рішеннями. Зазначив, що сам по собі факт неузгодження позивачем меж земельної ділянки ОСОБА_4 , під час оформлення технічної документації із землеустрою, за відсутності належних доказів порушення межі та площі земельної ділянки не є належною та достатньою підставою для визнання п.19 ухвали Львівської міської ради №2131 від 17.02.2022 незаконним. Просив відмовити у задоволенні позову.

Представник третьої особи у судовому засіданні зазначив, що ОСОБА_4 є власницею житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 128,7 кв.м, та власницею 6/25 частин житлового будинку АДРЕСА_3 . Відповідач ОСОБА_1 є власницею 19/25 житлового будинку АДРЕСА_2 . Житлові будинки знаходяться на земельній ділянці площею 514,6 кв.м. В 2000-х роках ОСОБА_1 було самовільно збудовано на спільній земельній ділянці літню кухню, позначеною літерою «Б» та переобладнано приміщення 1-12/7,4 кв.м. та 1-13/7,1 кв.м. у житлові. Позивачем не надано жодних доказів, що відповідачем при прийнятті оспорюваної ухвали чи третьою особою при подачі документів було порушено чинне законодавство України, як і не надано правовстановлюючих документів, що дозволяли б говорити, що вона є землевласником чи землекористувачем земельної ділянки, в тих межах в яких вона була надана ОСОБА_4 . Окрім цього, ОСОБА_4 з метою отримання земельної ділянки для обслуговування власного житлового будинку, у відповідності до чинного законодавства України та згідно до усієї необхідної процедури, звернулась до органу місцевого самоврядування, який вправі розпоряджатись землями, що є власністю громади міста Львова, після чого Львівською міською радою було прийнято законне рішення про затвердження технічної документації та передачу у власність третій особі земельної ділянки. Отже, спірні землі були власністю громади міста Львова в особі Львівської міської ради, яка мала безумовне право розпоряджатись нею, визначити та розподіляти право користування нею. Беручи до уваги, що позивач не має правовстановлюючих документів на дані земельні ділянки, та враховуючи, що ухвала суду від 17.06.1997 не може братись судом до уваги в частині користування земельною ділянкою, а усі обставини, на які покликається позивач уже досліджувались судом в інших цивільних спорах та були спростовані, усе зазначене у позовній заяві не вказує на незаконність Ухвали Львівської міської ради №2131 від 17.02.2022. Відтак, у зв`язку з вищенаведеним просив відмовити у задоволенні позову.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали цивільної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких грунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення її по суті, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ухвалою Залізничного районного суду м.Львова від 17.06.1997 року затверджено мирову угоду між колишніми співвласниками будинковолодіння №5 , щодо порядку користування земельною ділянкою площею 514,6 кв.м.. Згідно мирової угоди порядок користування земельною ділянкою було встановлено між ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 /а.с.17-19/.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №100086438 будинок АДРЕСА_2 належить на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_4 - 6/25 частини, ОСОБА_1 - 19/25 частин /а.с.85/.

Згідно із договором дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Окіс І.С. та зареєстрованого в реєстрі за №1918, ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_4 прийняла у дар житловий будинок по АДРЕСА_1 /а.с. 76 зворотня сторона, 77/.

Відповідно до Витягу з протоколу №5 засідання узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів від 29.06.2021 узгоджувальна комісія для вирішення земельних спорів Львівської міської ради, керуючись Положенням про узгоджувальну комісію для вирішення земельних спорів затвердженим ухвалою міської ради від 22.04.2021 №592 «Про узгоджувальну комісію для вирішення земельних спорів», беручи до уваги ухвалу міської ради від 25.03.2021 №517 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення документацій із землеустрою» (п. 111 у додатку до ухвали) ОСОБА_4 погоджено межу між земельними ділянками на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 по лінії Г-А відповідно до акту обстеження та показу меж земельної ділянки на АДРЕСА_1 (розробник ТзОВ «Гід-проектбуд») /а.с.11/.

Відповідно до акту встановлення і узгодження меж земельної ділянки від 06.09.2004 року, проведено встановлення і узгодження меж ділянки ОСОБА_4 /а.с.28/.

Ухвалою Львівської міської ради від 17 лютого 2022 року №2131 «Про затвердження громадянам технічних документацій із землеустрою та передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові» ОСОБА_4 затверджено технічну документацію та передано у власність земельну ділянку по АДРЕСА_1 кадастровий номер 4610136300:04:005:0060 /а.с. 7-10/.

ОСОБА_1 вважає п.19 ухвали Львівської міської ради №2131 від 17.02.2022 «Про передачу ОСОБА_4 у власність земельної ділянки площею 0,0247 га по АДРЕСА_1 » протиправним, оскільки таким порушено її право на вільне право користування цією земельною ділянкою.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 142-145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об`єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи місцевого самоврядування в межах наданих їм повноважень шляхом прийняття рішень.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами, що передбачено ст.10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Згідно з статтею 40 Земельного кодексу України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Статтею 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до статті 118 Земельного кодексу України громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та третьої статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

У Постанові від 12.02.2019 у справі №Б29/334-09 КГС ВС вказує на те, що, аналізуючи положення ст. 120 ЗК, ст. 378 ЦК, можна зробити висновок, що законодавець передбачив за певних обставин можливість припинення права власності на землю у випадку набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи. За таких обставин законодавець допускає припинення права власності, права користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти, за попереднім власником.

У правовому висновку щодо виключної правової проблеми у постанові від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20), дійшла висновку про те, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статі 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Із аналогічних підстав щодо автоматичного переходу права власності на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди виходить Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 року у справі №200/606/18, звертаючи увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів ОСОБА_7 (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13.04.2016 року у справі №6-253цс16 викладено наступну правову позицію. За змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Правова позиція щодо принципу єдності/цілісності земельної ділянки та розташованих на ній об`єктів нерухомості зазначена також у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12.10.2016 року у справі №6-2225цс16, у постанові Судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11.02.2015 р. у справі №6-2цс15 та постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 04.02.2019 р. у справі №463/1696/15-ц (провадження №61-29220св18).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Maharramovv. Azerbaijan» (заява №5046/07) від 30.03.2017 р. зазначено, що заявник був «законним користувачем» відповідної землі, зважаючи на належне йому право власності на нерухоме майно, розташоване на цій земельній ділянці, із можливістю передачі землі у власність цій особі у майбутньому. Відповідно, заявник мав достатній майновий інтерес щодо земельної ділянки для того, щоб отримати право володіння.

Відповідно до норм ст. 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України. Істотною умовою договору, який передбачає перехід права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці і перебуває у власності відчужувача, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об`єкта до набувача такого об`єкта.

Нерухомістю згідно зі ст. 181 ЦК є земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Відтак, основоположним для поняття нерухомості є зв`язок із земельною ділянкою, адже лише земельна ділянка є нерухомістю у класичному розумінні цього поняття. Тому має бути забезпечено відповідний правовий зв`язок між земельною ділянкою та розташованою на ній нерухомістю (будинком, будівлею, спорудою).

Традиційною концепцією співвідношення прав на земельну ділянку і штучну нерухомість, яка на ній розміщена, є базовий принцип класичного римського приватного права superficies solo cedit («розміщене на землі слідує за землею»), за яким уся штучна нерухомість вважалася частиною земельної ділянки й апріорі належала її власнику.

В Україні спробу запровадити таке правило здійснено шляхом позначення як окремого об`єкта права садиби - земельної ділянки разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Тоді в разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 381 ЦК).

За ЦК та ЗК саме земельна ділянка слідує за будинком.

Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна виходить з існування двох об`єктів права - земельної ділянки та побудованої на ній штучної нерухомості - та вказує на їх нерозривний фактичний (фізичний) зв`язок між собою, який має бути врахований шляхом встановлення такого самого нерозривного юридичного зв`язку цих об`єктів.

У Постанові від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 ВП ВС сформулювала правову позицію, за якою чинне земельне та цивільне законодавство України імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загаль ному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах ст. 120 ЗК, ст. 377 ЦК, інших положеннях законодавства.

У Постанові від 16.10.2019 у справі №164/409/17 ВП ВС, підтвердивши вказану правову позицію, додатково зазначила, що ЦК у ст. 381 передбачає принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

У Постанові від 16.06.2020 у справі №689/26/17 ВП ВС зазначила в одній із постанов, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, як і в справі, яка переглядається, слід враховувати те, що зазначена норма [в конкретному випадку йшлося про ст. 120 ЗК] закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало в прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

У п.п.38-40 Постанови від 22.06.2021 у справі №200/606/18 ВП ВС звертає увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів ОСОБА_7 (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-

яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності. Штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від земельних ділянок, на яких вони розміщені, відбувся за радянських часів з ідеологічних мотивів. Під впливом тодішньої ідеології панувало уявлення, що особи можуть мати право власності на об`єкти нерухомості, але не на земельні ділянки, на яких вони розташовані. Так, Конституцією УРСР 1978 р. (ч. 2 ст. 11) було передбачено, що земля є у виключній власності держави. Внаслідок такого підходу існує значна кількість об`єктів нерухомості, які знаходяться у власності приватних осіб, розташованих на землях державної та комунальної власності, причому земельні ділянки під цими об`єктами можуть бути несформованими. Водночас намір законодавця подолати такий штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від землі не викликає сумніву. Тому в разі, якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, подальше відчуження об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості не допускається.

Згідно норм ч.ч. 1,2 ст. 381 ЦК України, садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

За буквальним змістом ч. 1 цієї статті основу садиби як об`єкта цивільних прав складає земельна ділянка разом із розташованими на ній: - житловим будинком; - господарсько-побутовими будівлями; - наземними і підземними комунікаціями; - багаторічними насадженнями. Зазначений перелік не є вичерпним

Земельна ділянка поряд із житловим будинком є одним із двох конститутивних елементів у складі садиби, через що без поєднання земельної ділянки та розташованого на ній житлового будинку у власності однієї особи садиба як об`єкт права власності існувати не може.

Слід також зауважити, що садиба як об`єкт права власності передбачає легітимність (легальність) усіх її конститутивних складових. Стосовно земельної ділянки це, зокрема, означає, що така ділянка має передбачати можливість будівництва на ній житлового будинку відповідно до вимог земельного законодавства. В іншому разі про садибу також йтися не може.

У ч. 1 даної статті буквально йдеться про один житловий будинок як елемент садиби. Однак у цілому не може бути перешкод для будівництва власником на одній земельній ділянці декількох окремих житлових будинків. У такому разі один із цих будинків має бути визначений як основний, а всі інші будуть елементами садиби як додаткові житлові будинки.

Садиба є майновим комплексом, який складається з двох нерухомих речей - житлового будинку та земельної ділянки. Жодна з цих речей не є частиною чи приналежністю іншої й разом вони не утворюють складної речі. Характер правового зв`язку вказаних конститутивних елементів садиби як майнового комплексу визначається принципом слідування права на земельну ділянку праву на будівлю (ст. 377 ЦК, ст. 120 ЗК).

У Постанові від 03.04.2023 року у справі №643/18679/18 КЦС ВС зазначає, що визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що для безперешкодного та повноцінного використання об`єкту нерухомого майна позивач має право отримати від власника земельної ділянки відповідне речове право на земельну ділянку у розмірі, необхідному для експлуатації та обслуговування належному йому об`єкту нерухомого майна.

У п. 18-1 Постанови Пленуму Верховного Суду від 16.04.2004 №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (Із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду №2 від 19.03.2010) роз`яснено, що при вирішенні вимог про визначення розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, право власності на які при їх відчуженні перейшло до набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, суд має з`ясовувати, зокрема, чому це питання не було визначено в договорі, можливість укладення між відчужувачем і набувачем додатку до цього договору щодо права набувача на земельну ділянку та чи не свідчить реальна можливість використання всієї земельної ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, який існував до їх відчуження. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо.

Із наведеного слідує, що після будівництва ОСОБА_4 із дозволу позивача житлового будинку АДРЕСА_1 та правомірного набуття права власності на такий на земельній ділянці площею 514,6 кв.м. визначається існування двох садиб, себто двох окремих житлових будинків із земельними ділянками, необхідними для обслуговування таких.

Відтак, правомірним вбачається отримання третьою особою ОСОБА_4 для безперешкодного та повноцінного використання об`єкта нерухомого майна (належного їй на праві власності будинку АДРЕСА_1 )від власника земельної ділянки (територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради) шляхом прийняття оскаржуваної ухвали відповідного речового права на земельну ділянку у розмірі, необхідному для експлуатації та обслуговування належного їй об`єкту нерухомого майна.

При цьому, суд звертає увагу, що позивачем жодних клопотань про призначення та проведення експертиз для спростування зазначеного не заявлялося та жодних експертних висновків до матеріалів позову чи справи не долучалося.

ОСОБА_4 скористалася своїм правом, звернулася до Львівської міської ради спершу із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації, а в подальшому із заявою про затвердження виготовленої технічної документації.

На підставі звернення ОСОБА_4 , у відповідності до статті 144 Конституції України, п.34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Земельного кодексу України Львівською міською радою 17.02.2022 прийнято ухвалу №2131 «Про затвердження громадянам технічних документацій із землеустрою та передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові».

Відповідно до частини 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно з частиною 1 статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Дослідивши матеріали справи, суд не вбачає підстав для визнання ухвали Львівської міської ради №2131 від 17.02.2022 такою, що суперечить Конституції України та законам України.

Разом з тим, ухвалюючи рішення по справі суд також виходить з поняття нормативно правових актів, зокрема індивідуального акту. Так, поняття індивідуального акту зазначено у п.19 ч.1 ст.4 КАС України, де вказано, що це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Акт застосування норм права (індивідуальний акт) містить індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес".

Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: виходить за межі змісту суб`єктивного права; є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

У постанові від 18 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у рішенні у справі №9901/284/19 зазначила, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

Беручи до уваги те, що ОСОБА_1 не доведено, що ухвалою Львівської міської ради 2131 від 17.02.2022 порушено її особисті права та інтереси, її покликання про те, що їй обмежено доступ до її прибудинкової території, жодним чином не стосуються законності прийнятої Львівською міською радою ухвали.

Судом досліджено рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23.10.2020 року, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном - відмовлено.

Відтак, приймаючи до уваги вказане вище рішення, керуючись положеннями статті 82 ЦПК України, суд враховує мотиви, з яких виходив суд при ухваленні останнього, зокрема: як вказується в рішенні, порядок користування земельною ділянкою, визначений в Ухвалі судового засідання Залізничного районного суду м. Львова від 17.06.1997 року, суд не може брати до уваги, оскільки після укладення мирової угоди жодна з сторін не вчиняла дій для її реалізації. ОСОБА_6 та ОСОБА_5 за час свого життя, як і ОСОБА_1 не звертались до уповноважених органів для встановлення меж земельної ділянки та отримання державного акта. Ухвала суду про затвердження мирової угоди не може бути документом, що посвідчує право користування чи право власності особи на земельну ділянку, оскільки це є виключним повноваженням органу місцевого самоврядування, у власності якого знаходиться спірна земельна ділянка. Позовні вимоги позивачки про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном не підлягають до задоволення, оскільки такі вимоги є передчасними, ОСОБА_4 не були використані усі передбачені законодавством заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

ОСОБА_1 покликається на вказане рішення, як на доказ в обґрунтування її вимог про визнання ухвали Львівської міської ради від 17.02.2022 недійсною.

Проте, суд не вбачає підстав для скасування ухвали Львівської міської ради №2131 від 17.02.2022 з тих підстав, що позивачка позбавлена права користуватися земельною ділянкою та позбавлена доступу до підсобних приміщень, оскільки оскаржуваною ухвалою Львівської міської ради ОСОБА_4 лише передано земельну ділянку у власність для обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що є її правом. Саме по собі отримання ОСОБА_4 прав власності на земельну ділянку жодним чином не порушує права позивача, як співвласника.

Одночасно суд зазначає, що будь-яких перешкод чи заборон на час прийняття Львівською міською радою оскаржуваної ухвали не було та така діяла виключно в межах своїх повноважень.

Суд також звертає увагу на ту обставину, шо позивачкою залучено ОСОБА_4 до участі у справі в якості третьої особи, а не співвідповідача, хоча саме перебуванням у її (третьої особи) власності спірної земельної ділянки позивачка обґрунтовує порушення своїх прав.

Без залучення осіб, для яких таке рішення створює відповідні права та обов`язки, змінює правовідносини та призводить до нових наслідків, суд не може вирішувати питання про задоволення позовних вимог, а тим більше задовольнити позовні вимоги, тобто давати оцінку підставам та предмету позову та виносити рішення по суті такого спору, оскільки без залучення належного (належних) відповідача (відповідачів, співвідповідачів), на права та обов`язки якого (яких) впливатиме таке судове рішення, що може бути залучений (залучені) виключно за заявою позивача, суд вирішувати питання про задоволення позову не взмозі.

Вказане відповідає, також і правовій позиції викладеній у Постанові Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі №183/2587/16 (провадження 61-21489св18).

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі №278/1191/18.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування законних прав та інтересів позивача.

На переконання суду, не вбачається порушення інтересів позивача щодо реалізації певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів із приводу земельної ділянки оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування та наявність підстав для задоволення позову про його скасування у відповідній частині.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись ст. 5, 12, 13, 81, 247, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради, третя особа

- ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування п.19 ухвали Львівської міської ради №2131 від 17.02.2022 про передачу ОСОБА_4 в приватну власність земельної ділянки площею 0,0247га по АДРЕСА_1 - відмовити.

Судові витрати понесені позивачем віднести на його рахунок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 /зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_1 /

Відповідач: Львівська міська рада /місцезнаходження: м.Львів, пл.Ринок, 1/

Третя особа: ОСОБА_4 /зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 /.

Суддя: