Вирок

від 09.05.2023 по справі 229/2702/23

ДРУЖКІВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 229/2702/23

Провадження № 1-кп/229/1269/2023

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 травня 2023 р. м. Дружківка, Донецької області

Дружківський міський суд Донецької області у складі головуючого судді ОСОБА_1 , за участю секретаря судового засідання ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , , обвинуваченого ОСОБА_4 ,захисника ОСОБА_5 , перекладача ОСОБА_6 , розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в м. Дружківка Донецької області в режимі відео конференції з Державною установою "Дніпровська виправна колонія №89" матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22023050000000171 від 13 січня 2023 року за обвинуваченням:

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. АК-Кудук (Алабата) Таєншинського району Петропавлівської області Республіки Казахстан, громадянина Республіки Казахстан, раніше на території України не судимого, зареєстрованого за адресою АДРЕСА_1 , мешкає за адресою АДРЕСА_2 ,-

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 447 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до обвинувального акту, 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об`єднаних Націй (далі - ООН). До складу ООН входять Україна, російська федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.

Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН, усі Члени вказаної організації утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об`єднаних Націй.

Декларацією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями - № 2131 (XX) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; № 2734 (XXV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та № 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року, що містить визначення агресії, - установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов`язок держав утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовку найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.

Крім того, у статтях 1 - 5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX) серед іншого визначено, що ознаками агресії є:

- застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави;

-застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН.

Будь-яке з наступних діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:

-вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;

-бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

- блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

-напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави;

-застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;

-дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;

-засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них.

Жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії.

Крім того, принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який підписаний СРСР, правонаступником якого є російська федерація.

Статтями 1 та 2 ПІ Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, яка вступила в дію 26 січня 1910 року та 7 березня 1955 року визнана СРСР, правонаступником якого є російська федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього та недвозначного попередження у формі або мотивованого оголошення війни, або ультиматуму з умовним оголошенням війни. Про існування стану війни має бути без зволікання оповіщено нейтральним державам, і він матиме для них дійсну силу лише після отримання оповіщення.

У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі - Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

Верховною Радоїо Української Радянської Соціалістичної Республіки 24 серпня 1991 року схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом територія України є неподільною та недоторканною.

Незалежність України визнали держави світу, серед яких і російська федерація.

Згідно з пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні своє зобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язалися утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.

Відповідно до пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, що укладений між державами СНД, серед яких є Україна та російська федерація, держави підтвердили непорушність існуючих кордонів один одного та зобов`язалися виступати проти будь-яких дій, що підривають їхню непорушність, а також вирішувати усі суперечки, що виникають з питань кордонів і територій, тільки мирними засобами. Держави також зобов`язалися не підтримувати на території інших держав-учасниць сепаратистські рухи, а також сепаратистські режими, якщо такі виникнуть; не встановлювати з ними політичних, економічних та інших зв`язків; не допускати використання ними територій і комунікацій держав-учасниць Співдружності; не надавати їм економічної, фінансової, військової та іншої допомоги.

Статтями 1-2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Згідно зі статтею 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано- Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

З метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання агресії перед громадянами російської федерації та світовою спільнотою, 21 лютого 2022 року російською федерацією визнано т.зв.«Донецьку народну республіку» та т.зв.«Луганську народну республіку» незалежними державами.

22 лютого 2022 року президент російської федерації, реалізуючи злочинний план, спрямований на розв`язання повномасштабної агресивної війни та збройного конфлікту проти України, направив до ради федерації звернення про використання збройних сил російської федерації за її межами, яке було задоволено.

24 лютого 2022 року о 05 годині президент російської федерації оголосив про рішення розпочати військову операцію в Україні. Того ж дня, близько 05 год. 10 хв. збройними силами російської федерації, що діяли за наказом керівництва російської федерації, здійснено запуск крилатих та балістичних ракет по аеродромах, військових штабах, складах, підрозділах Збройних Сил України та інших військових формувань. Після чого, тоді ж війська російської федерації вдерлися сухопутним шляхом на територію суверенної держави України.

У зв`язку з викладеним, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.22 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан з 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року, який в подальшому неодноразово продовжено та дія якого триває до теперішнього часу.

Починаючи з 24.02.2022, російська федерація щодня порушує правила ведення війни та масово чинить воєнні злочини. збройні сили російської федерації та інші її військові формування неодноразово завдають ударів із використанням авіації, артилерійських та ракетних установок, інших засобів по цивільних аеродромах, важливих критичних об`єктах інфраструктури, житлових будинках, закладах охорони здоров`я, школах та інших цивільних об`єктах.

Також у збройному конфлікті на стороні російської федерації беруть участь найманці приватних воєнних компаній (далі - ПВК), зокрема ПВК «Вагнер».

Відповідно до статті 47 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій про захист жертв війни, а також статті І Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1989 року (ратифікована Постановою ВРУ від 14 липня 1993 року №3381-ХІІ), найманцем є особа, яка:

-спеціально завербована на місці або за кордоном, щоб битися у збройному конфлікті або у спільних насильницьких діях, спрямованих на повалення уряду чи інший підрив конституційного порядку держави або підрив її територіальної цілісності;

-беручи участь у таких діях, керується головним чином бажанням одержати значну особисту вигоду і яка спонукається до цього обіцянкою виплати або виплатою матеріальної винагороди;

-не є громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, або держави, проти якої спрямовані спільні насильницькі дії;

-не є постійним жителем на території, яка контролюється стороною, що перебуває в конфлікті, або держави, проти якої спрямовані спільні насильницькі дії;

-не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті, або держави, на території якої здійснюються спільні насильницькі дії;

-не надіслана державою для виконання офіційних обов`язків.

Матеріальна винагорода найманцю, який бере участь у збройному конфлікті, характеризується тим, що вона дійсно була обіцяна стороною або за дорученням сторони, що перебуває в конфлікті, і за розміром істотно перевищує винагороду, що обіцяна чи сплачується комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил даної сторони.

Так, керівництвом ПВК «Вагнер» з метою залучення осіб для участі у збройному конфлікті на стороні російської федерації проти України здійснюється вербування серед громадян інших держав, зокрема Республіки Казахстан, в тому числі із застосуванням засобів масової інформації.

Громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_4 , не маючи іншого громадянства, не будучи жителем російської федерації та України, зокрема її тимчасово окупованої території, та не входячи до особового складу збройних сил російської федерації та Збройних Сил України, діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його наслідки та бажаючи їх настання, вчинив дії, спрямовані на участь як найманця у збройному конфлікті, воєнних діях на території України.

В кінці жовтня 2022 року ОСОБА_4 , перебуваючи на території російської федерації, був завербований ПВК «Вагнер» з метою участі на стороні російської федерації у збройному конфлікті та воєнних діях на території України.

У подальшому, з метою реалізації злочинного умислу, спрямованого на участь як найманця на стороні російської федерації, достеменно знаючи, що Україна є незалежною, самостійною, суверенною державою, а її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною, діючи умисно, на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості України, керуючись головним чином бажанням одержати значну особисту вигоду, не будучи надісланим російською федерацією та Республікою Казахстан на територію України для виконання офіційних обов`язків, 18.11.2022 громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_4 літаком з м. Тюмені російськоїфедерації прибув до одного з міст Ростовської області російської федерації (більш точне місце не встановлено), у якому розташований тренувальний табір та місце прийому новоприбулих у ПВК «Вагнер».

Цього ж дня та у вищезазначеному місці ОСОБА_4 , реалізуючи свій злочинний умисел на участь як найманця у збройному конфлікті та воєнних діях на території України, з метою спричинення шкоди її суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, а також одержати значну особисту вигоду, не входячи до особового складу збройних сил російської федерації, добровільно підписав контракт на проходження військової служби із ПВК «Вагнер», тобто був спеціально завербований, щоб битися у збройному конфлікті.

Відповідно до умов контракту ПВК «Вагнер» зобов`язалось виплачувати ОСОБА_4 грошове забезпечення у розмірі не менше 200 000 (двісті тисяч) російських рублів на місяць, що за розміром істотно перевищує винагороду, що обіцяна та сплачується особам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил російської федерації. Вищезазначені грошові кошти повинні були видатись ОСОБА_4 готівкою після закінчення строку контракту.

У свою чергу останній зобов`язався брати участь як найманець в складі ПВК «Вагнер» на стороні російської федерації в збройному конфлікті та воєнних діях на території України.

У період з 18.11.2022 до початку грудня (більш точний час не встановлено) ОСОБА_4 брав участь у проведенні військових навчань і тренувань. В подальшому з початку до кінця грудня 2022 року (більш точний час не встановлено) підрозділ ПВК «Вагнер», до складу якого зараховано ОСОБА_4 , доставлено до м. Кремінної Луганської області для участі у бойових діях проти Збройних Сил України.

24.12.2022 ОСОБА_4 , перебуваючи у складі підрозділу ПВК «Вагнер» був направлений до с. Яковлівки Бахмутського району Донецької області для участі у бойових діях проти Збройних Сил України.

Реалізовуючи свій злочинний умисел, спрямований на участь як найманця у збройному конфлікті та воєнних діях на території України, ОСОБА_4 у складі цього підрозділу ПВК «Вагнер» в період з 18.11.2022 до 30.12.2022 брав участь у бойових діях проти Збройних Сил України в районі населених пунктів Кремінної Луганської області та с. Яковлівки Бахмутського району Донецької області.

30.12.2022 протиправну діяльність ОСОБА_4 припинено військовослужбовцями Збройних Сил України неподалік населеного пункту Яковлівки Бахмутського району Донецької області.

Таким чином, ОСОБА_4 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 447 КК України, тобто участь найманця у збройному конфлікті, воєнних діях.

Між прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованих територіях у Донецькій області та в умовах збройного конфлікту Донецької обласної прокуратури ОСОБА_3 та обвинуваченим ОСОБА_4 , за участю захисника ОСОБА_5 26 квітня 2023 року була укладена угода про визнання винуватості, на підставі ст.ст. 468 , 469, 472 КПК України , в якій викладено формулювання обвинувачення та його правову кваліфікацію за ч.4 ст. 447 КК України, яка ніким не оспорюється.

В укладеній угоді сторони зазначили істотні обставини для даного кримінального провадження, зокрема те, що ОСОБА_4 під час досудового розслідування беззаперечно визнав свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 447 КК України, щиро покаявся у скоєному та сприяв у викритті кримінальних правопорушень у кримінальних провадженнях.

Сторонами угоди підтверджено, що укладення угоди про винуватість є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

Сторонами узгоджено, що при затвердженні угоди про визнання винуватості обвинуваченому ОСОБА_4 буде призначено покарання за ч. 4 ст 447 КК України у виді 09 (дев`яти) років позбавлення волі.

Крім цього, у даній угоді роз`яснені обвинуваченому наслідки укладення та затвердження угоди, а також наслідки її невиконання, про те, що в разі невиконання угоди прокурор має право упродовж строків давності притягнення до кримінальної відповідальності звернутися до суду з клопотанням про скасування вироку, а умисне невиконання ОСОБА_4 умов угоди буде підставою для притягнення його до кримінальної відповідальності за ст.389-1 КК України.

У судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 вину у вчиненні інкримінованого йому злочину визнав повністю. Зазначив, що він цілком розуміє характер обвинувачення, яке йому пред`явлено. Визнав себе винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 447 КК України в повному обсязі, визнав фактичні обставини справи, встановлені під час досудового розслідування.

Крім того зазначив, що він розуміє надані йому законом права, визначені ч. 4 ст. 474 КПК України, розуміє наслідки укладення та затвердження угоди про визнання винуватості, визначені ст. 473 КПК України, наслідки її не виконання, передбачені ст. 476 КПК України. Пояснив, що здатний реально виконати взяті на себе відповідно до угоди зобов`язання. Просив затвердити угоду про визнання винуватості, яку уклав добровільно в присутності захисника та призначити узгоджене покарання.

Захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_5 у судовому засіданні просив угоду про визнання винуватості затвердити і призначити ОСОБА_4 узгоджене сторонами покарання. Додав що угода укладена добровільно, дотримані всі вимоги, передбачені КПК України.

Прокурор в судовому засіданні вважав, що при укладенні угоди про визнання винуватості дотримані вимоги КПК України таКК України, просив угоду про визнання винуватості затвердити і призначити обвинуваченому узгоджене в угоді покарання.

Заслухавши доводи сторін кримінального провадження, після роз`яснення сторонам наслідків укладення угоди, які передбачені ч. 4 ст. 474 КПК України та виконання вимоги п. п. 6, 7 вказаної статті, перевіривши умови укладання угоди про визнання винуватості, відповідність угоди за змістом вимогам процесуального законодавства, роз`яснивши та з`ясувавши у обвинувачуваного про повне розуміння ним його процесуальних прав, добровільності та відсутності будь-яких обставин, які примусили його погодитися на підписання угоди про визнання винуватості, характеру висунутого ОСОБА_4 обвинувачення, виду і розміру покарання та наслідки постановлення вироку на підставі угоди про визнання винуватості, суд дійшов висновку про те, що у даному провадженні можливо затвердити надану угоду про визнання винуватості з огляду на таке.

Відповідно до статті 468 КПК України у кримінальному провадженні між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена угода про визнання винуватості.

Згідно з ч. 4 ст 469 КПК України угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо: 1) кримінальних проступків, нетяжких злочинів, тяжких злочинів; 2) особливо тяжких злочинів, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України за умови викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочину, віднесеного до підслідності Національного антикорупційного бюро України, якщо інформація щодо вчинення такою особою злочину буде підтверджена доказами; 3) особливо тяжких злочинів, вчинених за попередньою змовою групою осіб, організованою групою чи злочинною організацією або терористичною групою за умови викриття підозрюваним, який не є організатором такої групи або організації, злочинних дій інших учасників групи чи інших, вчинених групою або організацією злочинів, якщо повідомлена інформація буде підтверджена доказами. Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена щодо кримінальних проступків, злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам.

Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 447 КК України, відноситься до категорії тяжких злочинів, внаслідок якого шкода завдана державним інтересам.

Судом встановлено, що обвинувачений ОСОБА_4 цілком розуміє положення ч. 4 ст. 474 КПК України, а також наслідки невиконання угоди про визнання винуватості, передбачені ст 476 КПК Украни.

Судом встановлено, що укладення угоди між сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

Судом встановлено, що умови угоди не суперечать вимогам Кримінального процесуального кодексу України та Кримінального кодексу України.

Обвинувачений ОСОБА_4 погоджується на призначення узгодженого покарання у за ч. 4 ст 447 КК України у виді позбавлення волі на строк 09 ( дев`ять) років.

При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості скоєного кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії тяжких злочинів, обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання, відомості про особу обвинуваченого.

Обставиною, яка пом`якшує покарання обвинуваченого ОСОБА_4 суд визнає щире каяття.

Обставин, які обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , судом не встановлено.

При дослідженні особи обвинуваченого встановлено, що він раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває.

Перевіряючи, чи відповідає узгоджене сторонами угоди покарання на відповідність загальним засадам призначення покарання, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару.

Узгоджена міра покарання для обвинуваченого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст.447 КК України, у виді позбавлення волі на строк 9 (дев`ять) років, є достатньою для його виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, відповідає загальним засадам призначення покарання.

На підставі наведеного, суд вважає, що укладена угода між прокурором та обвинуваченим за участю захисника відповідає вимогам закону і не порушує законних прав та інтересів сторін та інших осіб.

Ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2023 року щодо ОСОБА_4 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Разом з цим, за приписами ч. 5 ст. 72 КК України, суд вважає за необхідне зарахувати в строк відбування покарання ОСОБА_4 строк його попереднього ув`язнення з 20 квітня 2023 року по 08 травня 2023 року включно, а початок строку відбування покарання визначити з 09 травня 2023 року.

Процесуальні витрати та речові докази у кримінальному провадженні відсутні.

На підставі викладе6ного, керуючись ст. ст. 373,374,394,424,468,469, 472-476 КПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Затвердити угоду про визнання винуватості, укладену 26 квітня 2023 року між прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених на тимчасово окупованих територіях у Донецькій області та в умовах збройного конфлікту Донецької обласної прокуратури ОСОБА_3 та обвинуваченим ОСОБА_4 , за участю захисника

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 4 ст. 447 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 09 ( дев`ять) років.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зарахувати ОСОБА_4 попереднє ув`язнення, починаючи з 20 квітня 2023 року по 08 травня 2023 року включно, у строк відбутого покарання із розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Строк відбування покарання рахувати з 09 травня 2023 року.

До набрання вироком законної сили застосований до ОСОБА_4 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни.

Вирок може бути оскаржений до Дніпровського апеляційного суду, з урахуванням ч.4 ст.394 КПК України, шляхом подачі апеляційної скарги через Дружківський міський суд Донецької області протягом 30 днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, а у разі її подання, якщо його не скасовано, після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Суддя ОСОБА_1