Постанова від 02.05.2023 по справі 910/6029/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" травня 2023 р. Справа№ 910/6029/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Пономаренка Є.Ю.

Барсук М.А.

при секретарі: Реуцькій Т.О.

за участю представників сторін:

від позивача: Михайлов В.В. (виписка від 29.12.2022)

від відповідача: Ломовцев В.О. (ордер серія АН №1108307 від 17.01.2023)

від третьої особи: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон"

на рішення господарського суду міста Києва від 08.12.2022

у справі №910/6029/22 (суддя Павленко Є.В.)

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

до товариства з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Національний інститут раку

про виселення,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2022 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву (далі Фонд) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон" про виселення відповідача з нерухомого майна, а саме нежиле приміщення на першому поверсі, загальною площею 22,5 кв.м, що розташоване за адресою: місто Київ, вулиця Ломоносова, будинок 33/43 (перший поверх).

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 27 березня 2009 року між ним, Відкритим акціонерним товариством "Аптечне об`єднання "Біокон" та Державною установою "Національний інститут раку" було укладено договір № 4249/01 про внесення змін та доповнень до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 30 жовтня 2006 року № 47, за умовами якого відповідачу, з урахуванням укладених додаткових договорів, у строкове платне користування було передано нерухоме майно - нежиле приміщення на першому поверсі, загальною площею 22,5 кв. м, що розташоване за адресою: місто Київ, вулиця Ломоносова, будинок 33/43, та перебуває на балансі Державної установи "Національний інститут раку". Враховуючи закінчення строку дії цього договору 27 вересня 2020 року, положення пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна України" (далі Закон) у редакції від 3 жовтня 2019 року, відсутність своєчасного звернення відповідача про продовження дії цієї угоди, а також враховуючи намір балансоутримувача використовувати вказане приміщення для власних цілей, спірний правочин вважається припиненим у зв`язку із закінченням строку його дії. Оскільки орендар після закінчення строку дії договору в добровільному порядку не звільнив орендоване приміщення, позивач, посилаючись на статті 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), статтю 20 Господарського кодексу України (далі ГК України) та статтю 25 Закону, просив суд виселити відповідача з вищезазначеного нерухомого майна.

Рішенням господарського суду міста Києва від 08.12.2022 позов задоволено.

Виселено товариство з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон" у примусовому порядку з державного нерухомого майна нежитлового приміщення на першому поверсі, загальною площею 22,5 м2, що розташоване за адресою: місто Київ, вулиця Юлії Здановської (Ломоносова), будинок 33/43, та перебуває на балансі Національного інституту раку.

Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву 2 481 (дві тисячі чотириста вісімдесят одну) грн.. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції вказав, що відповідач пропустив строк для звернення із заявами про продовження дії договору, у зв`язку з чим останній приписів свою дію з 28 серпня 2020 року.

Не погоджуючись з судовим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 08.12.2022 у справі №910/6029/22 в повному обсязі та прийняти нове рішення, яким відмовити Регіональному відділенню Фонду державного майна України по місту Києву в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування поданої апеляційної скарги, апелянт зазначив, що відбиток штампу позивача на поданих відповідачем листах № 02/1 від 25.05.2020 та № 02 від 22.07.2020 для реєстрації вхідної кореспонденції не є належним доказом отримання кореспонденції та не може прийматись до уваги як підтвердження дати її отримання. Суд першої інстанції не врахував умови п. 10.4. договору, відповідно до яких договір був пролонгованим на два роки одинадцять місяців, тобто до 27.07.2023. За твердженням апелянта, ані норми ЦК України, ані норми ГК України не містять положень, які окремо регулюють відносини щодо оренди державного та комунального майна, або б мали посилання на те, що норми інших законодавчих актів щодо оренди державного та комунального майна мають пріоритетність за норми відповідних кодексів. Апелянт зазначає, що не може вважатися добросовісною поведінка позивача, яка проявляється у тому, що він спочатку прийняв рішення про оголошення аукціону на право продовження договору оренди, а потім прийняв рішення про відмову у продовженні дії договору оренди та скасував своє ж рішення про оголошення аукціону на право продовження договору оренди.

Також, в апеляційній скарзі апелянт просить поновити пропущений строк, прийняти та приєднати до матеріалів справи заяву свідка.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.01.2023 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Руденко М.А., судді Пономаренко Є.Ю., Барсук М.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2023 відкрито апеляційне провадження у справі №910/6029/22 та призначено до розгляду на 21.03.2023.

27.02.2023 через відділ документального забезпечення суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній заперечив проти доводів та вимог апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Стосовно заявленого в апеляційній скарзі клопотання про долучення нових доказів колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3 ст. 269 ГПК України).

У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з`ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об`єктивно оцінити поважність цих причин. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

В обґрунтування клопотання про долучення нових доказів відповідач посилається на те, що особа, яка відповідала за листи (заяви) з державними органами, була звільнена у лютому 2022 та знайти контакти і додзвонитись цій особі відповідач зміг лише наприкінці грудня 2022, тобто вже після винесення рішення у суді першої інстанції.

Системний аналіз статей 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом та винесення оскаржуваного рішення. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у т.ч. апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи.

Отже, така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання сторонами таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17 та від 06.03.2019 у справі №916/4692/15, від 11.09.2019 у справі № 922/393/18, від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19.

Інших доводів неможливості подачі відповідних доказів до суду першої інстанції відповідач 1 не навів.

Колегія суддів зауважує, що підставою для прийняття апеляційною інстанцією додаткових доказів є докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від заявника.

Таких обставин відповідачем 1 у поданому відзиві не наведено.

Основними засадами судочинства, закріпленими у ст. 129 Конституції України, є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен додержуватись норм процесуального права.

Відповідно до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Прийняття судом апеляційної інстанції додаткових документів на стадії апеляційного провадження за відсутності визначених ст. 269 ГПК України підстав для їх прийняття, тобто без наявності належних доказів неможливості їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від заявника, фактично порушує принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, адже у такому випадку суд створює відповідачу більш сприятливі, аніж позивачу умови в розгляді конкретної справи.

За таких обставин, додані відповідачем до апеляційної скарги нові докази (заява свідка, датована 10.01.2023) колегією суддів не приймаються та не досліджуються.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.03.2023 розгляд справи було відкладено на 02.05.2023.

Представник третьої особи у судове засідання 02.05.2023 не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча про дату, час і місце розгляду справи представники сторін були повідомлені належним чином. (а.с.148-150 т.2)

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Оскільки сторони були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, явка сторін не визнавалася обов`язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Північний апеляційний господарський суд дійшов до висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті в судовому засіданні 16.11.2021 за відсутності представника третьої особи.

Представник відповідача у судовому засіданні 02.05.2023 апеляційну скаргу підтримав, просив задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні 02.05.2023 проти апеляційної скарги заперечував, рішення суду першої інстанції просив залишити без змін.

Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 30 жовтня 2006 року між Інститутом онкології Академії медичних наук України, яке в подальшому змінило своє найменування на Державну установу "Національний інститут раку" (далі Установа), а потім на Національний інститут раку (далі Інститут) та Відкритим акціонерним товариством "Аптечне об`єднання "Біокон" (далі ВАТ "Аптечне об`єднання "Біокон"), яке змінило свою організаційно-правову форму на Публічне акціонерне товариство "Аптечне об`єднання "Біокон" (далі ПуАТ "Аптечне об`єднання "Біокон"), а в подальшому на Товариство з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон" (далі Товариство) укладено договір оренди № 47 (том 1, а.с.64), за умовами якого Інститут АМН України передав, а ВАТ "Аптечне об`єднання "Біокон" прийняло в строкове платне користування приміщення, площею 50,6 кв.м, що знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Ломоносова, будинок 33/43.

За умовами пункту 10.1. вказаного правочину він діяв з 1 листопада 2006 року по 25 жовтня 2007 року. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця він вважається продовженим на той самий термін і на тих саме умовах, які були ним передбачені з письмового дозволу орендодавця.

Враховуючи приписи розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2007 року №1186-р, з метою приведення вказаного договору оренди у відповідність до статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Національний інститут раку передав, а Фонд державного майна України по місту Києву прийняв на себе права і обов`язки орендаря та став стороною за договором оренди від 30 жовтня 2006 року № 47, укладеним між Державною установою та ВАТ "Аптечне об`єднання "Біокон". Цей договір було викладено в новій редакції. (том 1, а.с. 9)

За умовами пунктів 1.1., 1.2. договору (у новій редакції) орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування державне нерухоме майно-нежиле приміщення, площею 22,5 кв.м, розташоване за адресою: місто Київ, вулиця Ломоносова, будинок 33/43 (перший поверх), що перебуває на балансі Державної установи (балансоутримувача), вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 30 вересня 2006 року та становить 66 340,32 грн. Майно передано в оренду з метою розміщення аптечного пункту.

Даний правочин підписаний уповноваженими представниками його сторін та скріплений печатками цих осіб.

За умовами пункту 5.9. договору в разі припинення або розірвання договору орендар зобов`язався повернути Фонду або балансоутримувачу орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу та відшкодувати позивачу збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини відповідача.

За пунктом 6.1. вказаного правочину орендар зобов`язався використовувати майно відповідно до його призначення та умов вказаної угоди.

Пунктом 8.3. договору передбачено право Фонду здійснювати контроль за станом приміщення шляхом візуального обстеження зі складанням відповідного акта.

За умовами пунктів 10.1., 10.2. цієї угоди вона укладена строком на 361 день, з 1 листопада 2006 року по 25 жовтня 2007 року, та пролонгована до 16 жовтня 2009 року включно. Умови цього договору зберігають силу протягом усього строку його дії, у тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством установлено правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов`язань щодо сплати орендної плати до виконання зобов`язань.

Відповідно до пункту 10.3. даного правочину зміни його умов або його розірвання допускаються за взаємною згодою сторін. Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною.

За приписами пункту 10.4. спірного договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були ним передбачені, з урахуванням змін у законодавстві, лише за наявності письмової згоди органу, уповноваженого управляти об`єктом оренди, у строк за місяць до закінчення його дії та укладення додаткового договору на продовження строку дії договору оренди, який є невід`ємною частиною цієї угоди. Обов`язок надання відповідачу дозволу від органу, уповноваженого управляти об`єктом оренди, та проекту договору на продовження строку його дії покладено на орендаря.

Згідно з пунктом 10.5. зазначеної угоди реорганізація позивача або перехід права власності на орендоване майно третім особам не є підставою для зміни або припинення дії цього договору і він зберігає свою чинність для нового власника орендованого майна (його правонаступників).

Сторони дійшли згоди про те, що цей договір буде достроково розірваний на вимогу орендодавця, якщо орендар не виконав зобов`язання п.5.7., п. 5.8. договору (підпункт 10.7.8. пункту 10.7. договору).

Пунктами п. п.5.7., 5.8. договору на відповідача покладено обов`язки щодо страхування об`єкта оренди та надання щомісяця інформації про перерахування орендної плати за попередній місяць.

За умовами пункту 10.10. договору приміщення вважається повернутим Фонду або балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання про повернення майна, обов`язок по складанню якого покладено на відповідача.

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами у справі було підписано та скріплено їх печатками відповідний акт приймання-передачі, за яким вищенаведене нерухоме майно передано в оренду відповідачу (том 1, а.с. 69).

В період із 2006 по 2017 роки до договору оренди було внесено зміни, шляхом укладення відповідних угод, зокрема, 6 жовтня 2009 року укладено договір № 4249/01, яким продовжено строк дії договору оренди спірного майна на 2 роки, до 16 жовтня 2011 року. (том 1, а.с. 16)

2 квітня 2010 року укладено договір № 4249/02, за яким змінено преамбулу спірної угоди, шляхом зміни найменування відповідача на ПуАТ "Аптечне об`єднання "Біокон". (том 1, а.с. 19)

Договором від 15 листопада 2011 року № 4249/03 продовжено строк дії договору оренди на 361 день, з 16 жовтня 2011 року до 11 жовтня 2012 року. (том 1, а.с. 21)

Договором від 15 лютого 2012 року № 4249/04 продовжено строк дії договору оренди на 2 роки 11 місяців, з 16 жовтня 2011 року до 16 вересня 2014 року. (том 1, а.с. 22)

Договором від 28 листопада 2013 року № 4249/05 змінено найменування орендаря на Товариство з обмеженою відповідальністю «Аптечне об`єднання «Біокон» та змінено його реквізити. (том 1, а.с. 23)

Договором від 18 листопада 2014 року № 42149/07 продовжено строк дії договору оренди на 2 роки 11 місяців та зазначено, що він діє з 27 жовтня 2014 року по 27 вересня 2017 року включно. Указаною угодою пункт 10.4. договору викладено в такій редакції: "у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору". (том 1, а.с. 28)

11 грудня 2017 року між сторонами укладено черговий договір № 4949/08, за приписами якого договір оренди продовжено на 2 роки 11 місяців, до 27 серпня 2020 року включно. (том 1, а.с. 30)

Листами відповідача від 25 травня 2020 року № 02/1 та від 22 липня 2020 року № 2 Товариство просило позивача продовжити дію договору оренди. (том 1, а.с. 33-34)

Листом від 2 вересня 2020 року № 30-06/7361 (відповідь на лист відповідача 25 травня 2020 року № 02/1), копія якого міститься у матеріалах цієї справи, Фонд повідомив Товариство, що згідно з частиною 9 статті 18 Закону було прийнято рішення щодо продовження договору оренди шляхом проведення аукціону, за результатами якого він може бути продовжений з відповідачем або укладений з новим орендарем. (том 1, а.с. 35)

Також у цьому листі зазначено, що до моменту укладення з переможцем електронного аукціону на продовження договору оренди або до підписання додаткової угоди про продовження спірного договору (якщо за результатами електронного аукціону Товариство буде визнано переможцем), договір оренди від 27 березня 2009 року № 4249 вважається чинним. У цьому ж листі вказано, що в разі непогодження з вищезазначеними умовами, або у разі настання випадку, передбаченого пунктом 152 Порядку, даний лист вважається заявою про припинення дії договору.

В той же час, 12.02.2021 Національний інститут раку звернувся до позивача з листом, у якому зазначив, що у зв`язку із нагальною потребою використання орендованого приміщення у повсякденній діяльності інституту, Національний інститут раку не планує вносити його до списку майна, що передається в оренду приміщення, які зазначені у договорах оренди. (том 1, а.с. 36)

У зв`язку із закінченням строку дії укладеного між сторонами договору оренди, беручи до уваги лист балансоутримувача від 12 лютого 2021 року про намір використовувати орендоване майно для власних потреб, керуючись статтею 764 ЦК України, статтями 18, 19, 24 Закону, позивач листом від 30 березня 2021 року № 30-06/2527 повідомив Товариство про ненадання згоди на продовження строку дії договору. (том 1, а.с. 37)

Зважаючи на те, що після припинення дії цього правочину відповідачем не було повернуто орендоване майно і Товариство продовжує користуватись ним за відсутності будь-яких правових підстав, Фонд пред`явив вказаний позов з вимогою про виселення орендаря із займаного ним приміщення у примусовому порядку.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку, що відповідач пропустив строк для звернення із заявами про продовження дії договору, у зв`язку з чим останній приписів свою дію з 28 серпня 2020 року.

Однак, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Колегія суддів відзначає, що спірні правовідносини щодо оренди нерухомого майна регулюються зокрема положеннями Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон), нормами Цивільного та Господарського кодексів.

Статтею 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до статей 283, 285 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Орендар має переважне право перед іншими суб`єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди.

У відповідності до ст. 760 Цивільного кодексу України, предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

На момент укладення між сторонами договору оренди комунального майна діяв Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 № 2269-XII (надалі - Закон № 2269-XII).

03.10.2019 Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-ІХ. В розділі "Прикінцеві та перехідні положення" зазначеного Закону передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.01.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).

При цьому пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону було визнано таким, що втратив чинність Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 30, ст. 416 із наступними змінами) з дня введення в дію цього Закону.

Враховуючи опублікування тексту Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ в офіційному виданні "Голос України" 26.12.2019, цей Закон набрав чинності 27.12.2019 і, відповідно до наведених приписів, введений в дію з 01.02.2020, а отже з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за виключенням норм, зазначених в розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

При цьому за загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина 1 статті 5 ЦК України).

В пункті 2 розділу Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Прикінцеві та перехідні положення" передбачено, що договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини 2 статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Колегія суддів зазначає, що порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом № 2269-XII (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) у силу вимог абзацу 3 пункту 2 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 157-IX має застосовуватися порядок продовження, визначений Законом № 157-ІХ.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 09.11.2021 у справі № 908/2637/20, від 19.07.2022 у справі № 924/852/21.

Таким чином, законодавець передбачив умови та порядок продовження дії договорів, які були укладені відповідно до положень Закону України від 10.04.1992 № 2269-XII.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, оскільки додатковим договором від 11.12.2017 № 4249/08 чітко визначено, що останнім днем дії договору оренди є 27.08.2020, а тому в цьому випадку до спірних правовідносин слід застосувати положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ. Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 06.10.2021 у справі № 907/720/20, від 09.11.2021 у справі № 908/2637/20.

Статтею 18 Закону № 157-ІХ визначено порядок продовження договору оренди.

Відповідно до частин 1-5 статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною 2 цієї статті.

Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п`ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною 1 статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством.

Враховуючи, що дія Договору неодноразово продовжувалась, а відповідач не відноситься як до установ, організацій, передбачених ч.ч. 1, 2 ст. 15 Закону, так і до підприємств, установ, організацій, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, Договір може бути продовжений виключно з проведенням аукціону.

Згідно з приписами частини 3 статті 18 Закону № 157-ІХ договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

Рішення про продовження договору оренди державного майна, передбаченого частиною 2 цієї статті, і рішення про відмову у продовженні договору оренди державного майна приймаються орендодавцем. Рішення про продовження договору оренди комунального майна, передбаченого частиною 2 цієї статті, та рішення про відмову у продовженні договору оренди комунального майна приймаються орендодавцем або представницьким органом місцевого самоврядування чи визначеними ним органами у випадках, встановлених рішенням представницького органу місцевого самоврядування.

Граничний строк прийняття рішень, передбачених частиною 4 цієї статті, за умови їх прийняття орендодавцем, становить 30 календарних днів з дати отримання заяви і документів від орендаря. Граничний строк прийняття рішень, передбачених частиною четвертою цієї статті, за умови їх прийняття або погодження представницьким органом самоврядування чи визначеними ним органами, становить 60 календарних днів з дати отримання заяви і документів від орендаря. (ч.ч. 4, 5 ст. 18 Закону № 157-ІХ)

Крім того, пунктом 134 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою КМУ від 03.06.2020 № 483 (далі Порядок № 483) передбачено, що продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону або без проведення аукціону в передбачених Законом випадках.

Відповідно до пункту 143 Порядку № 483 орендар, що має намір продовжити договір оренди, що підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, звертається до орендодавця із заявою про продовження договору оренди не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди. Якщо орендар не подав заяву про продовження договору оренди у зазначений строк, то орендодавець не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії договору оренди повідомляє орендаря про те, що договір оренди підлягає припиненню на підставі закінчення строку, на який його було укладено, у зв`язку з тим, що орендар не подав відповідну заяву у визначений Законом строк, та повідомляє про необхідність звільнення орендованого приміщення і підписання акта приймання-передачі (повернення з оренди) орендованого майна.

Згідно з п. 144 Порядку № 483 після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець протягом десяти робочих днів з дати отримання такої заяви, приймає одне з рішень, передбачених ч. 9 ст. 18 Закону. Рішення про відмову в продовженні договору оренди може бути прийнято у випадках, передбачених статтею 19 Закону, а також у разі невідповідності орендаря вимогам, установленим статтею 4 Закону. Таке рішення оприлюднюється орендодавцем в електронній торговій системі протягом трьох робочих днів з дати прийняття такого рішення.

Частиною 9 ст. 18 Закону № 157-ІХ встановлено, що після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець згідно з Порядком приймає одне з таких рішень: про оголошення аукціону, за результатами якого чинний договір оренди може бути продовжений з існуючим орендарем або укладений з новим орендарем; про відмову в продовженні договору з підстав, передбачених статтею 19 цього Закону.

В той же час, як було зазначено вище, 02.09.2020 позивачем було прийнято рішення про оголошення аукціону на право продовження Договору, за результатами якого такий договір може бути продовженим, в тому числі з існуючим орендарем, та визначено, що відповідний договір оренди є чинним до моменту кладення договору із переможцем електронного аукціону на продовження договору оренди або до підписання додаткової угоди про продовження договору оренди майна (за умови якщо відповідача буде визнано переможцем електронного аукціону), а через шість місяців (30.03.2021), прийнято рішення про відмову у продовженні Договору.

Отже, спершу позивачем, до повноважень якого належить здійснення повноважень орендодавця державного майна за Договором, прийнято рішення про продовження вказаного Договору шляхом оголошення аукціону, однак, в подальшому прийнято рішення, яким відмовлено відповідачу в продовженні терміну дії Договору з огляду на відмову Національного інституту раку у наданні згоди на продовження Договору, що висвітлено у листі від 12.02.2021.

Такі дії позивача (подальше скасування свого ж рішення про оголошення аукціону) та його доводи, що ним помилково було повідомлено відповідача про прийняття рішення щодо оголошення аукціону, є суперечливими та такими, що порушують права відповідача як орендаря за спірним Договором оренди, виходячи з такого.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини. Згідно ч. 1 ст. 46 Конвенції та ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання державою.

Пунктами 32-35 рішення ЄСПЛ від 24.06.2003 «Стретч проти Сполученого Королівства» визначено, що майном у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. Також, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що законними очікуваннями - є очікування на законних підставах продовження терміну дії договору оренди, і це очікування є складовою частиною права власності заявника, наданого йому за договором оренди в розумінні зазначеної статті. ЄСПЛ дійшов висновку про те, що заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд та інші проти Ірландії» від 23.10.1991 ЄСПЛ зазначив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Водночас необхідно зазначити, що Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу добросовісності (п. 6 ст. 3 ЦК України) - стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17, від 28.09.2021 у справі №918/1045/20, від 11.08.2021 у справі №909/436/20, від 06.10.2021 у справі №925/1546/20).

Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), в основі якої лежить принцип добросовісності, базується ще на римській максимі - «non concedit contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них (постанови Верховного Суду від 28.04.2021 у справі №910/9351/20, від 09.06.2021 у справі №911/3039/19, від 08.09.2021 у справі №910/10444/20).

Отже, не може вважатися добросовісною поведінка орендодавця, яка проявляється у тому, що він спочатку приймає рішення про оголошення аукціону на право продовження Договору, а потім приймає рішення про відмову орендарю у продовженні терміну дії Договору та скасовує своє ж рішення про оголошення аукціону на право продовження цього договору оренди.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що оскільки позивачем було прийнято рішення про оголошення аукціону на право продовження договору оренди, за результатами якого договір може бути продовжений з існуючим орендарем, та повідомивши про це відповідача, у останнього фактично виникли права та «правомірні очікування» на продовження строку дії договору, а тому подальші дії з прийняття рішення, яким скасовано рішення про оголошення аукціону на право продовження договору оренди, були непослідовними, суперечливими та такими, що зумовили порушення прав товариства з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон", як орендаря спірного приміщення на продовження договору оренди.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27.07.2022 у справі № 907/584/21, від 21.12.2022 у справі № 910/16513/21.

Слід зазначити про те, що п. 10.4 Договору (з урахуванням договору № 4249/07 від 18.11.2014) передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.

В той же час, протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди, тобто після 27.08.2020, Регіональне відділення ФДМ України не ініціювало припинення договору оренди, а навпаки, 02.09.2020 прийняло рішення про оголошення аукціону на право продовження договору, в тому числі з існуючим орендарем.

При цьому, як було зазначено вище, рішення про відмову в продовженні терміну дії договору прийнято Регіональним відділенням ФДМ України лише 30.03.2021, тобто з порушенням вимог ч. 4 ст. 18 Закону № 157-ІХ.

Крім того, таке рішення про відмову в продовженні дії договору оренди прийнято Регіональним відділенням ФДМ України також і після закінчення строку дії договору та поза межами строків, визначених частиною четвертою статті 284 Господарського процесуального кодексу України та положеннями 764 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до частини четвертої статті 284 Господарського процесуального кодексу України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

При цьому колегія суддів зазначає, що правовідносини щодо продовження строку дії договорів оренди державного та комунального майна регулюються також положеннями статті 764 Цивільного кодексу України, згідно з якою якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

У своєму Рішенні від 13.03.2012 № 5-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Цивільного кодексу України не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу.

Конституційний суд України у своєму Рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 наголосив на тому, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

У рішенні ЄСПЛ від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» («Shchokin v. Ukraine») зазначено, що відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону». У разі коли законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C. G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»); пункт 170 рішення «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine»).

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Реальне існування правової визначеності зумовлює довіру суспільства до діяльності держави, до судової системи, належне ставлення до права та закону. Відсутність правової визначеності, навпаки, спричиняє порушення прав, свобод та законних інтересів осіб, руйнує основи правової системи.

Колегія суддів зазначає, що коли законодавство припустило множинне тлумачення прав та обов`язків особи і така особа обрала спосіб поведінки, який не суперечить одному із них, поведінку особи не можна вважати протиправною.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08.12.2021 у справі № 911/139/21.

Як вже було зазначено вище, правовідносини, які виникли в даній справі, врегульовані як Законом про оренду майна, так і положеннями Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

При цьому Цивільний кодекс України, будучи основним актом цивільного законодавства, встановлює більш сприятливий підхід для орендаря - відповідача, а отже саме норми Цивільного кодексу України повинні бути застосовані при продовженні договору оренди, укладеного між сторонами.

Разом з тим відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 Цивільного кодексу України.

За частиною третьою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Приписами частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.

Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 Цивільного кодексу України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити. Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами. Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення (вказаний правовий висновок в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 (провадження № 12-94гс20).

Так, як вже зазначалося раніше, в пункті 10.4 договору оренди сторони погодили, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.

Таким чином, зважаючи на врегулювання сторонами договору оренди питання його продовження та враховуючи принципи свободи та обов`язковості договору, колегія суддів дійшла до висновку, що договір оренди слід вважати продовженим на той самий строк і на тих самих умовах у зв`язку з відсутністю заяви однієї з сторін договору про його припинення протягом місяця після закінчення строку дії договору.

Вказане вище узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 21.12.2022 у справі № 910/16513/21.

Посилання позивача на те, що за результатами проведеної перевірки, посадовими особами регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києві складено звіт про періодичний комплексний огляд об`єкта оренди від 16.02.2022, яким встановлено порушення п.п. 5.7., 5.9 договору оренди, що є підставою для дострокового розірвання договору оренди в силу п. 10.7.8 договору, колегія суддів відхиляє, оскільки в матеріалах справи відсутнє належним чином оформлене звернення позивача до відповідача з вимогою про одностороннє розірвання договору відповідно до п. 10.7.8 договору, як того вимагає укладений між сторонами правочин.

Відповідної позовної вимоги про розірвання договору оренди відповідно до п. 10.7.8. договору у зв`язку із порушенням істотних умов позивачем заявлено не було.

Більше того, відповідачем до відзиву на позовну заяву були долучені договори страхування орендованого нерухомого майна, зокрема, за період 2019-2022 роки. Крім того, позивачем не доведено обставин прострочення відповідачем орендних платежів відповідно до умов договору.

А тому, враховуючи викладене вище, правові підстави для задоволення позовних про виселення Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон" з державного нерухомого майна - нежитлового приміщення на першому поверсі, загальною площею 22,5 м2, що розташоване за адресою: місто Київ, вулиця Юлії Здановської (Ломоносова), будинок 33/43 у даному випадку відсутні.

Статтею 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Відповідно до п. 3 ч. 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування рішення суду першої інстанції є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.

За таких обставин справи, враховуючи вимоги та доводи сторін, апеляційна скарга товариства з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон" підлягає задоволенню, а оскаржене апелянтом рішення господарського суду у даній справі підлягає скасуванню з прийняттям нового про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання позову та апеляційної скарги покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України суд,-

П О С Т А Н О В И В :

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон" на рішення господарського суду міста Києва від 08.12.2022 у справі № 910/6029/22 задовольнити.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 08.12.2022 у справі № 910/6029/22 скасувати, ухваливши нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

3. Стягнути з Фонду державного майна України по місту Києву (01032, місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, будинок 50-Г; ідентифікаційний номер 19030825) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптечне об`єднання "Біокон" (04208, місто Київ, проспект Правди, будинок 80-В; ідентифікаційний код 34539443) 3 721,50 грн. судового збору за подачу апеляційної скарги.

4. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва.

5. Матеріали справи №910/6029/22 повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 08.05.2023.

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді Є.Ю. Пономаренко

М.А. Барсук