Постанова
від 11.05.2023 по справі 911/3454/21
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" травня 2023 р. Справа№ 911/3454/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Тищенко О.В.

Шаптали Є.Ю.

за участю секретаря судового засідання: Гончаренка О.С.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 11.05.2023 у справі №911/3454/21 (в матеріалах справи)

розглянувши у відкритому судовому засіданні

матеріали апеляційних скарг Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря»

на рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022, повний текст якого складений 14.06.2022

та на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022, повний текст якого складений 14.06.2022

у справі № 911/3454/21 (суддя Колесник Р.М.)

за позовом заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області

до Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Державне підприємство «Дослідне господарство «Саливонківське» Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України

про витребування майна із незаконного володіння

ВСТАНОВИВ:

В листопаді 2021 року заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області до Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря», третя особа Державне підприємство «Дослідне господарство «Саливонківське» Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України, у якому просив витребувати із незаконного володіння відповідача на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області земельні ділянки з кадастровими номерами 3221455500:02:005:0014 площею 5 га, 3221455500:02:005:0015 площею 4,4349 га, 3221455500:02:012:0010 площею 8,7209 га, 3221455500:02:012:0009 площею 10 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Гребінківської селищної територіальної громади Білоцерківського району Київської області.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що право приватної власності на спірні земельні ділянки набуто із порушенням ч. 5 ст. 116 ЗК України без вилучення земель із постійного користування третьої особи якій вони були надані у користування згідно з державним актом на право постійного користування серія КВ № 002731-230.

Відповідач під час розгляду справи в суді першої інстанції участі у розгляді справи не приймав, а вся направлена на його адресу судом першої інстанції кореспонденція поверталась до суду з відміткою пошти «не існує» та «адресат відсутній за вказаною адресою».

Третя особа заявлені позовні вимоги підтримала та, у поданих до суду першої інстанції письмових поясненнях щодо позовних вимог, повідомила про те, що у майбутньому із урахуванням умов та на підставі договору про надання правової допомоги, вона понесе витрати на правничу допомогу, розмір яких на даний час встановити неможливо, так як невідомо коли спір за заявою буде остаточно вирішений та заявила, що докази понесення таких витрат будуть надані суду у відповідності до ч. 8 ст. 129 ГПК України, а також навела вартість однієї години надання правової допомоги.

Рішенням Господарського суду Київської області від 18.05.2022 у справі №911/3454/21 позов задоволений, витребувано із незаконного володіння відповідача на користь держави в особі позивача земельні ділянки з кадастровими номерами 3221455500:02:005:0014 площею 5 га, 3221455500:02:005:0015 площею 4,4349 га, 3221455500:02:012:0010 площею 8,7209 га, 3221455500:02:012:0009 площею 10 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Гребінківської селищної територіальної громади Білоцерківського району Київської області.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що:

- за змістом положень чинного законодавства розпорядження земельною ділянкою, а саме надання її у користування іншій особі за наявності чинного права користування, можливо лише після припинення права такого користування останнім у встановленому порядку, водночас Державний акт серії І-КВ № 002731-230, який зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею 29.03.2000 за № 19, як правовстановлюючий документ підтверджує належність третій особі права постійного користування земельною ділянкою площею 440,9 га до якої фактично входять і спірні земельні ділянки, а остання листом № 360 від 31.12.2020 повідомила, що нею згода на вилучення таких земель не надавалась;

- враховуючи, що у матеріалах справи відсутні докази припинення права третьої особи постійного користування земельною ділянкою загальною площею 440,9 га або докази надання згоди на вилучення спірних земельних ділянок, які входять до складу земель, що перебувають у постійному користуванні третьої особи, право приватної власності відповідача на спірні земельні ділянки набуто всупереч приписам ст. 116 ЗК України;

- витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння здійснюється шляхом подання до суду віндикаційного позову. Позивачем у віндикаційному позові може бути власник майна, відповідачем - особа, яка незаконно володіє майном, тобто заволоділа ним без достатньої правової підстави. Предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння. Предметом доказування у справах за такими позовами є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то обставини, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, у тому числі не з його волі, перебування його в натурі у відповідача тощо. Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Вказаний спосіб захисту орієнтований на захист безпосередньо права власності і не пов`язаний з будь-якими конкретними зобов`язаннями між власником і порушником;

- спірні земельні ділянки відповідачем набуто з порушенням вимог земельного законодавства, оскільки згоди на вилучення спірних земельних ділянок з постійного користування третя особа не надавала, що дає суду підстави дійти висновку, що спірні земельні ділянки вибули з державної власності без достатньої правової підстави, поза волею належного розпорядника землі;

- оскільки набуття відповідачем у власність спірних земельних ділянок відбулось з порушенням вимог ст.ст. 328, 330 ЦК України, ст. 116 ЗК України, то земельні ділянки підлягають витребуванню у відповідача на користь держави в особі позивача, як центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Щодо підстав представництва прокурором держави у суді в інтересах Головного управління Держгеокадастру у Київській області, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідне обґрунтування підставності здійснення представництва інтересів держави прокурором визначено в позові, вказане обґрунтування є обґрунтованим, та цілком узгоджується із вимогами, що ставляться до питань представництва прокурором інтересів держави.

Крім того, додатковим рішенням Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21 заяву представника Державного підприємства «Дослідне господарство «Саливонківське» Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України» про ухвалення додаткового рішення задоволено частково, до стягнення з відповідача на користь третьої особи присуджено 20 000,00 гривень витрат на професійну правничу допомогу.

Частково задовольняючи заяву представника Державного підприємства «Дослідне господарство «Саливонківське» Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України» про ухвалення додаткового рішення суд першої інстанції:

- встановивши, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджено, що загальний розмір фактично понесених третьою особою витрат на професійну правову допомогу пов`язаних із розглядом цієї справи становить 33 300,00 грн.;

- врахувавши, що хоча третя особа і має право на отримання відшкодування своїх витрат на оплату послуг адвоката на рівні зі стороною судового процесу, втім, приймаючи до уваги сутність розглядуваних правовідносин, той факт, що безпосередньо судом здійснювався судовий розгляд позову саме прокурора, заявленого в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, саме прокурором визначалася правова позиція по справі та підтримання позовних вимог та розглядуваний спір стосується інтересів третьої особи лише опосередковано, дійшов висновку про те, що покладення на відповідача по справі усіх витрат понесених третьою особою на оплату послуг адвоката не є розумним та необхідним;

- здійснивши аналіз доказів поданих третьою особою в обґрунтування витрат на правову допомогу, та враховуючи принцип співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та фактично виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, дійшов висновку, що заява про ухвалення додаткового рішення підлягає частковому задоволенню та, відповідно, стягненню з відповідача на користь третьої особи в рахунок відшкодування витрат на правничу допомоги підлягає сума у розмірі 20 000,00 грн.

Не погоджуючись із рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції, Селянське (фермерське) господарство «Ранкова Зоря» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами у яких просить:

- скасувати рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 у справі №911/3454/21 та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

- скасувати додаткове рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви про відшкодування витрат на професійну правову допомогу.

Крім того, скаржником разом із апеляційними скаргами подані заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження вищевказаного рішення.

У апеляційній скарзі на рішення апелянт зазначив про те, що оспорюване рішення є незаконним, прийнятим за неповноти встановлення обставин, які мають значення для справи, при неподанні доказів відповідачем з поважних причин та при неправильно встановленими судом обставин та правовідносин.

У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на те, що:

- прокурор подав позов в інтересах неналежного позивача - Головного управління Держгеокадастру у Київській області, яке не було власником спірних земельних ділянок, а власника - Гребінківську селищну раду не було залучено до участі у справі;

- судом першої інстанції не перевірено жодної обставини, передбаченої ч. 1 ст. 388 ЦК України для витребування майна у добросовісного набувача;

- третя особа не реєструвала свої прав на земельну ділянку площею 440,9 га до якої фактично входять і спірні земельні ділянки в спосіб, передбачений ст. 126 ЗК України, і тому станом на день прийняття судового рішення права на користування не набула взагалі;

- законність реєстрації прав власності на спірні земельні ділянки було перевірено прокурором у кримінальному провадженні № 12018110000000007 від 09.01.2018 і кримінальне провадженні було закрито за відсутністю складу кримінального правопорушення;

- прокурор діє недобросовісно, оскільки, перевіряючи декілька разів законність реєстрації прав на одну і ту саму ділянку протягом чотирьох років відкриваючи та закриваючи різні кримінальні провадження, прокурор усвідомлює, що ділянку міг купити добросовісний набувач права якого можуть бути порушені;

- станом на 09.01.2018 прокурору було відомо про те, що спірні земельні ділянки вибули з власності держави, а відтак саме з цієї дати слід обраховувати трирічний строк позовної давності, який станом на дату звернення до суду з цим позовом сплив.

Крім того до апеляційної скарги апелянтом додані:

- заява про дослідження нового доказу, в якій заявник просить прийняти та дослідити новий доказ - копію постанови Шевченківського районного суду міста Києва від 25.08.2020 у справі № 761/25678/20 (провадження № 1-кс/761/15993/2020);

- копія ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 25.08.2020 у справі № 761/25678/20 (провадження № 1-кс/761/15993/2020);

- заява про застосування позовної давності у справі.

У обґрунтування вимог апеляційної скарги на додаткове рішення апелянт послався на те, що:

- йому не було направлено копію заяви третьої особи про винесення додаткового рішення, а відтак, суд першої інстанції взагалі не мав жодних правових підстав для розгляду вказаної заяви;

- суд першої інстанції не направив апелянту повідомлення про розгляд вказаної заяви через відсутність фінансування, що підтверджується відповідною довідкою, яка наявна у матеріалах справи;

- в укладеному між третьою особою та Адвокатським бюро «Василя Бонтлаба» договорі про надання правової допомоги № 08-12-2020 від 08.12.2020 сторонами не погоджений розмір гонорару адвоката, такий розмір був погоджений в акті № 1 здачі-приймання наданої правової допомоги від 18.05.2022, тобто через 1,5 роки після укладення договору та після виконання робіт, що є неприпустимим.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями та протоколу передачі судової справи (апеляційної скарги, заяви, картки додаткових матеріалів) раніше визначеному головуючому судді (судді-доповідачу) (складу суду) від 14.11.2022, справу №911/3454/21 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Тищенко О.В., Шаптала Є.Ю.

З огляду на те, що апеляційна скарга надійшла до Північного апеляційного господарського суду без матеріалів справи, що у даному випадку унеможливлює розгляд поданої апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність витребування матеріалів даної справи у суду першої інстанції та відкладення вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV ГПК України, до надходження матеріалів справи.

Ухвалами Північного апеляційного господарського суду від 15.11.2022 витребувано у Господарського суду Київської області матеріали справи №911/3454/21, а також відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження матеріалів справи №911/3454/21.

08.12.2022 від Господарського суду Київської області до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали даної справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2022 задоволено заяву Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря» про поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 у справі №911/3454/21, апелянту поновлено пропущений процесуальний строк на подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 у справі №911/3454/21, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря» на рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 у справі №911/3454/21, зупинено дію рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 у справі №911/3454/21, розгляд апеляційної скарги призначено на 24.01.2023 на 11:45 год.

Крім того, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2022 задоволено заяву Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря» про поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження додаткового рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21, апелянту поновлено пропущений процесуальний строк на подання апеляційної скарги на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря» на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21, зупинено дію додаткового рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21, розгляд апеляційної скарги призначено на 24.01.2023 на 11:45 год.

02.02.2023 до суду від третьої особи надійшов відзив на апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 у справі №911/3454/21, в якому третя особа, з посиланням на те, що:

- право приватної власності на спірні земельні ділянки набуто з порушенням ч. 5 ст. 116 ЗК України без вилучення вказаних земель з постійного користування третьої особи;

- у даному випадку вірним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду віндикаційного позову в порядку, визначеному ст.ст. 387, 388 ЦК України;

- посилання апелянта на те, що прокурором пропущений строк позовної давності є безпідставними, так як за змістом положень п. 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, серед іншого, статтями 257, 258 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину, постановою Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із відповідними змінами і доповненнями) № 211 від 11.03.2020 з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин, строк дії якого неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України,

просить апеляційну скаргу на рішення залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Крім того, у відзиві на апеляційну скаргу третя особа повідомила про те, що у майбутньому із урахуванням умов та на підставі договору про надання правової допомоги, вона понесе витрати на правничу допомогу розмір яких на даний час встановити неможливо, так як невідомого коли спір за заявою буде остаточно вирішений та заявила, що докази понесення таких витрат будуть надані суду у відповідності до ч. 8 ст. 129 ГПК України, а також навела вартість однієї години надання правової допомоги.

Також 02.01.2023 до суду від третьої особи надійшов відзив апеляційну скаргу на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21, в якому третя особа, з посиланням на те, що:

- нею було надано належні, допустимі та достатні докази понесення судових витрат на заявлену до стягнення суму, в той час як відповідачем до суду першої інстанції будь-яких заперечень проти стягнення таких витрат подано не було;

- посилання апелянта на необізнаність щодо руху справи є безпідставними, так як направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника;

- заявлений третьою особою розмір витрат на правничу допомогу відповідає середньому розміру вартості таких послуг,

просить апеляційну скаргу на додаткове рішення залишити без задоволення, а додаткове рішення суду першої інстанції - без змін.

До відзиву на апеляційну скаргу третьою особою додане клопотання представника Державного підприємства «Дослідне господарство «Саливонківське» Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України», в якому він просить надати йому можливість приймати участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та програмного забезпечення «EasyCon». Вказане клопотання задоволено ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2023.

13.01.2023 до суду від заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 у справі №911/3454/21, в якому прокурор, з посиланням на те, що:

- з огляду на те, що на час прийняття рішення Гребінківською селищною радою (15.02.2000) про передачу третій особі спірних земельних ділянок у користування діяли положення ЗК України в редакції від 06.04.1999 якими такої форми власності як комунальна земельним законодавством передбачено не було, третій особі було передано у користування земельні ділянки саме державної форми власності;

- за змістом п. 24 Перехідні положення ЗК України з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім, зокрема, земель що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук). Вказане свідчить про те, що спірні земельні ділянки на час подачі позовної заяви відносились саме до земель державної власності, у зв`язку з чим їх розпорядником, в силу положень ч. 4 ст. 122 ЗК України, є саме Головне управління Держгеокадастру у Київській області;

- строк позовної давності прокурором пропущений не був, так як за змістом положень п. 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, серед іншого, статтями 257, 258 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину, постановою Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із відповідними змінами і доповненнями) № 211 від 11.03.2020 з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин, строк дії якого неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України;

- спірні земельні ділянки вибули з державної власності незаконно,

просить відмовити у задоволення апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2023 розгляд апеляційних скарг відкладено на 14.02.2023.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.02.2023, всіх учасників судового процесу зобов`язано надати суду належним чином засвідчені копії державних актів серії ЯЖ №236325 від 05.08.2005 та серії ЯЖ №293685 від 30.03.2007, а також всіх документів на підставі яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 видано вказані акти (заява про видачу, рішення відповідної ради або державної адміністрації тощо) або письмові пояснення в разі неможливості надати вказані документи повністю або в частині, розгляд апеляційних скарг відкладено на 14.03.2023.

Позивач, відповідач та третя особи вимоги ухвали суду від 14.12.2023 не виконали.

14.03.2023 до суду від заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури надійшли письмові пояснення на виконання вимог ухвали суду від 14.12.2023 до яких додані додаткові докази.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.03.2023 розгляд апеляційних скарг відкладено на 04.04.2023.

21.03.2023 до суду від третьої особи, а 29.03.2023 від позивача надійшли письмові пояснення, в яких третя особа та позивач зазначили про неможливість надати витребувані ухвалою від 14.02.2023 документів.

Розпорядженням керівника апарату суду № 09.1-08/1192/22 від 29.03.2023 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/3454/21.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.03.2023, визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя - Яковлєв М.Л.; судді: Тищенко А.І., Шаптала Є.Ю..

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2023 апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря» на рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 та на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі № 911/3454/21 прийнято до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Яковлєв М.Л., судді: Тищенко А.І., Шаптала Є.Ю., розгляд апеляційної скарги призначено на 17.04.2023 о 10:30 год.

13.04.2023 до суду від відповідача надійшли письмові пояснення до яких додані копії листа Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області № 10-10-0.6-1558/2-23 та адвокатського запиту № 1 від 09.04.2023.

Розпорядженням керівника апарату суду № 09.1-08/1382/22 від 17.04.2023 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/3454/21.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.04.2023, визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя - Яковлєв М.Л.; судді: Тищенко О.В., Шаптала Є.Ю..

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.04.2023 апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря» на рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 та на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі № 911/3454/21 прийнято до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Яковлєв М.Л., судді: Тищенко О.В., Шаптала Є.Ю., розгляд апеляційної скарги призначено на 11.05.2023 об 11:00 год.

09.05.2023 до суду від відповідача надійшли додаткові письмові пояснення.

Щодо доказів, які були сторонами додані до матеріалів справи у суді апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає про таке.

До апеляційної скарги на рішення апелянтом додано копію ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 25.08.2020 у справі № 761/25678/20 (провадження № 1-кс/761/15993/2020), яку апелянт просить прийняти та дослідити новий доказ.

Щодо вказаної ухвали колегія суддів зазначає про те, що інформація щодо судових рішень є загальновідомою, їх тексти містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а відтак, такі документи не можна вважати додатковими доказами по справі.

З огляду на вказане заява про дослідження нового доказу колегією суддів не розглядається.

Так як додані заступником керівника Білоцерківської окружної прокуратури до письмових пояснень, які надійшли до суду 14.03.2023, докази надані на виконання вимог апеляційного суду, вказані докази приймаються колегією суддів як додаткові.

Щодо наданих відповідачем копії листа Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області № 10-10-0.6-1558/2-23 та адвокатського запиту № 1 від 09.04.2023, слід зазначити таке.

Згідно з ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3 ст. 269 ГПК України).

У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з`ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об`єктивно оцінити поважність цих причин. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

Враховуючи, що відповідач додав ці документальні докази під час розгляду апеляційної скарги, на дату прийняття оспорюваної ухвали таких доказів суд першої інстанції в своєму розпорядження не мав.

З наданих відповідачем копій листа Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області № 10-10-0.6-1558/2-23 та адвокатського запиту № 1 від 09.04.2023 слідує, що вони не існували на момент розгляду по суті судом першої інстанції цієї справи.

Водночас така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17 від 06.03.2019 у справі №916/4692/15 та від 11.09.2019 у справі № 922/393/18.

За таких обставин, додані відповідачем під час апеляційного перегляду копії листа Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області № 10-10-0.6-1558/2-23 та адвокатського запиту № 1 від 09.04.2023 не приймаються колегією суддів як додаткові докази.

Станом на 11.05.2023 до Північного апеляційного господарського суду інших відзивів на апеляційну скаргу та клопотань від учасників справи не надходило.

Позивач представників в судове засідання не направив, про причини неявки суду не повідомив.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов`язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників відповідача 1 за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи представник відповідача апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, представник прокуратури та третьої особи проти задоволення апеляційної скарги заперечили, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, відзивів, пояснень, заслухавши пояснення представників прокуратури, відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, а оскаржувані рішення та додаткове суду першої інстанції зміні чи скасуванню, з наступних підстав.

На підставі заяви власника про об`єднання земельних ділянок від 13.07.2005 ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЖ №236325 від 05.08.2005 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221455500:02:012:0001 площею 18,7209 га, що розташована на території Гребінківської селищної ради, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів Васильківського району за №0105100101412.

На підставі заяви власника про об`єднання земельних ділянок від 07.02.2007 ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЖ №293685 від 30.03.2007 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221455500:02:005:0012 площею 9,4349 га, що розташована на території Гребінківської селищної ради.

Згідно акту приймання-передачі майна, що вноситься до статутного капіталу ТОВ «Агро Карлос» від 28.12.2017 ОСОБА_1 передав у власність Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро Карлос» майновий вклад для оплати своєї частки в статутному капіталі товариства з подальшою передачею цього майна на баланс ТОВ «Агро Карлос», а саме земельну ділянку із кадастровим номером 3221455500:02:012:0001, загальною площею 18,7209 га, яка розташована на території Гребінківської сільської ради Васильківського району Київської області, вартістю 3 285 518,00 грн..

Також, згідно акту приймання-передачі майна, що вноситься до статутного капіталу ТОВ «Агро Карлос» від 28.12.2017 ОСОБА_2 передав у власність Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро Карлос» майновий вклад для оплати своєї частки в статутному капіталі товариства з подальшою передачею цього майна на баланс ТОВ «Агро Карлос», а саме земельну ділянку із кадастровим номером 3221455500:02:005:0012, загальною площею 9,4349 га, яка розташована на території Гребінківської сільської ради Васильківського району Київської області вартістю 1 655 825,00 грн..

На підставі заяв Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро Карлос», які посвідчені приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Бобковим О.В. № 1826 та № 1827 від 17.08.2020, здійснені:

- поділ земельної ділянки 3221455500:02:005:0012 загальною площею 9,4349 га, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, на земельну ділянку з кадастровим номером 3221455500:02:005:0014 площею 5,00 га та земельну ділянку з кадастровим номером 3221455500:02:005:0015 площею 4,4349 га;

- поділ земельної ділянки 3221455500:02:012:0001 загальною площею 18,7209 га, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, на земельну ділянку з кадастровим номером3221455500:02:012:0009 площею 10,00 га та земельну ділянку 3221455500:02:012:0010 площею 8,7209 га.

В подальшому, на підставі укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агро Карлос» та відповідачем договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 19.11.2020, посвідчених приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Бобковим О.В. та зареєстрованих в реєстрі за №№ 2696, 2706, 2698, 2702, Товариством з обмеженою відповідальністю «Агро Карлос» спірні земельні ділянки продано відповідачу, про що приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Бобковим О.В. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідні відомості.

Так, згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 11.10.2021, відповідач є власником земельних ділянок з кадастровими номерами 3221455500:02:005:0014 площею 5,0 га, 3221455500:02:005:0015 площею 4,4349 га, 3221455500:02:012:0009 площею 10 га, 3221455500:02:012:0010 площею 8,7209 га.

Разом з тим, у відповідності до Державного акту на право постійного користування землею серії І-КВ № 002731-230, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею 29.03.2000 за № 19, Дослідному господарству Інституту цукрових буряків УААН «Саливонківське», яке згодом перейменовано в ДП «ДГ «Саливонківське» (третя особа), було надано у постійне користування 440,9 га землі в межах згідно з планом землекористування.

Листом № 360 від 31.12.2020 ДП «ДГ «Саливонківське» повідомило, що: у відповідності до державних актів від 29.03.2000 І-КВ №№ 002734-233, 002731-230, 002733-232, 002732-231 господарство має в постійному користуванні 2999,9 га землі; відповідно до постанови НААН від 26.04.2012 (протокол № 5) було вилучення земельної ділянки із землекористування ДП «ДГ «Саливонківське» ІБК і ЦБ НААН та передачу її в постійне користування Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків НААН 75,3 га (рілля); зі сторони господарства згода на вилучення земель із кадастровими номерами: 3221455500:02:012:0001, площею 18,72 га та 3221455500:02:005:0012, площею 9,43 га не надавалась.

Позивачем у листі № 10-10-0.410-9154/2-21 від 04.08.2021 Білоцерківську окружну прокуратуру повідомлено, що за результатом перевірки щодо дотримання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування земельних ділянок розташованих на території Гребінківської селищної ради Гребінківської територіальної громади Білоцерківського району Київської області встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3221455500:02:005:0014, 3221455500:02:005:0015, 3221455500:02:012:0009, 3221455500:02:012:0010 розташовані на території Гребінківської селищної ради Гребінківської територіальної громади Білоцерківського району Київської області входять до складу земельних ділянок, які надані та належать на праві постійного користування третій особі.

Отже, земельні ділянки з кадастровими номерами 3221455500:02:005:0014, 3221455500:02:005:0015, 3221455500:02:012:0009, 3221455500:02:012:0010 право власності на які на даний час зареєстровано за відповідачем накладаються на ті земельні ділянки, які у відповідності до Державного акту на право постійного користування землею серії І-КВ № 002731-230, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею 29.03.2000 за № 19 було надано у постійне користування третій особі.

З огляду на вказані обставини заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури у листопаді 2021 року звернувся до Господарського суду Черкаської області з цим позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області до Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря», третя особа Державне підприємство «Дослідне господарство «Саливонківське» Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України та просив витребувати із незаконного володіння відповідача на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області земельні ділянки з кадастровими номерами 3221455500:02:005:0014 площею 5 га, 3221455500:02:005:0015 площею 4,4349 га, 3221455500:02:012:0010 площею 8,7209 га, 3221455500:02:012:0009 площею 10 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Гребінківської селищної територіальної громади Білоцерківського району Київської області.

Заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури зазначив про те, що:

- підставою звернення до суду із розглядуваним позовом стало те, що Білоцерківською окружною прокуратурою за результатами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42021112030000066 від 19.05.2021 встановлено порушення вимог земельного законодавства під час відведення у приватну власність спірних земельних ділянок за рахунок земель, що перебувають у постійному користуванні третьої особи;

- спірні земельні ділянки розташовані на території Гребінківської селищної територіальної громади Білоцерківського району Київської області входять до складу земельних ділянок, які надані та на підставі державного акту на право постійного користування землею серії КВ № 002731-230 належать третій особі, водночас рішення щодо припинення права постійного користування або вилучення вказаних земельних ділянок останнім не приймалось, що свідчить про те, що право приватної власності на спірні земельні ділянки відповідачем набуто з порушенням ч. 5 ст. 116 ЗК України.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив у повному обсязі, що колегія суддів вважає вірним з огляду на таке.

Щодо наявності у заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури законних повноважень звертатися з цим позовом до суду в інтересах держави та визначення позивачем саме Головного управління Держгеокадастру у Київській області, колегія суддів зазначає про таке.

Згідно ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до приписів ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»:

- представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом (ч. 1);

- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (ч. 3).

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

З матеріалів справи слідує, що спірні земельні ділянки віднесені до земель сільськогосподарського призначення.

За змістом п. є-1 ст. 15-1 ЗК України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, серед іншого, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Частиною 4 ст. 122 ЗК України встановлено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до п. 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 14.01.2015, (далі Положення), тут і далі в редакції, яка діяла станом на дату зверненні прокурора до суду з цим позовом, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері національної інфраструктури геопросторових даних, топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль): за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; використанням земельних ділянок відповідно до цільового призначення; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах (пп. 25-1 п. 4 Положення).

Наведене свідчить, що органи Держгеокадастру можуть виконувати: 1) функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності від імені власника, яким є держава Україна, з усіма повноваженнями власника на захист права власності; 2) функції органу державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності.

Згідно зі статтею 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійсненні їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Отже, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороню земель» та п. 5-1 Положення посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

З наведених норм права вбачається, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійсненні їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі (тобто не виключно - примітка суду) з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 925/929/19 предметом розгляду у якій були позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства та передачі земельної ділянки в оренду та визнання недійним договору оренди землі.

Відповідно до Положення про Головне управління Держгеокадастру у Київській області, яке затверджене наказом Держгеокадастру від 21.05.2021 № 248: позивач є територіальним органом Держгеокадастру та підпорядковане йому (ч. 1); завданням позивача є реалізація повноважень Держгеокадастру на території Київської області (ч. 3); позивач, відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Київської області (п. 13 ч. 4).

При зверненні до суду з цим позовом прокурор зазначає, що спірні земельні ділянки є ділянками, які віднесені до державної власності, а відтак їх розпорядником є саме позивач.

Відповідач у апеляційній скарзі зазначив про те, що, з огляду на та те, що відповідно до абзаців 5-1 пп. 58 п. 4 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» яким розділ Х Перехідні положення ЗК України доповнено пунктом 24, згідно з яким з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, спірні земельні ділянки на даний час є земельними ділянками комунальної власності, а відтак прокурор подав позов в інтересах неналежного позивача - Головного управління Держгеокадастру у Київській області, яке не було власником спірних земельних ділянок, а власника - Гребінківську селищну раду не було залучено до участі у справі.

Колегія суддів вважає вказані твердження відповідача помилковими та зауважує йому на тому, що за змістом п. 24 розділу Х Перехідні положення ЗК України з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель:

а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук);

б) оборони;

в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення;

г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності;

д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності;

е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

Враховуючи, що спірні земельні ділянки використовуються з 2000 року третьої особою, яка є державним підприємством, такі земельні ділянки не можуть вважатися земельними ділянками комунальної власності.

Щодо посилань апелянта на те, що, так як третя особа не реєструвала свої прав на земельну ділянку площею 440,9 га до якої фактично входять і спірні земельні ділянки в спосіб, передбачений ст. 126 ЗК України, тому станом на день прийняття судового рішення права на користування не набула взагалі, колегія суддів зазначає про таке.

Як слідує з матеріалів справи право постійного користування 440,9 га землі виникло у третьої особи на підставі до Державного акту на право постійного користування землею серії І-КВ № 002731-230, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею 29.03.2000 за № 19,

Частиною 1 ст. 92 ЗК України встановлено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комунальній власності, без встановлення строку.

За змістом положень ч. 2 ст. 92 ЗК України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності (а); громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації (б); релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності (в); публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» (г); заклади освіти незалежно від форми власності (ґ); співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку (д); оператор газотранспортної системи та оператор системи передачі (е); господарські товариства в оборонно-промисловому комплексі, визначені частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності» (є).

Пунктом 6 розділу Х Перехідні положення ЗК України (у редакції Закону від 25.10.2001, що діяв з 01.01.2002, тобто на момент набрання цим нормативно-правовим актом чинності) встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Водночас Конституційний Суд України рішенням № 5-рп2005 від 22.09.2005 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Вказане свідчить про те, що громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 отримали в постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі та спростовує твердження відповідача про те, що третя особа права на користування спірними земельними ділянками не набула.

При цьому колегія суддів зауважує і на тому, що станом на час прийняття рішення Гребінківською селищною радою (15.02.2000) про передачу третій особі спірних земельних ділянок у користування діяли положення ЗК України в редакції від 06.04.1999 якими такої форми власності як комунальна земельним законодавством передбачено не було, що свідчить про те, що третій особі було передано у користування земельні ділянки саме державної форми власності.

За таких обставин колегія суддів вважає, що прокурор правильно визначив позивача у цій справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює захист неналежно.

«Нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.10.2018 у справі № 910/119/19.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст.129 Конституції України).

За приписами ст. 53 ГПК України:

- у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (ч. 3);

- прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4).

Таким чином, прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що суб`єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прийнятої у зв`язку з необхідністю вирішення виключної правової проблеми, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором:

- прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу;

- бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;

- звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення;

- невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо;

- Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи;

- однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності;

- таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Листом № 10-10-0.6-12636/2-21 від 05.11.2021 у відповідь на лист прокурора щодо звернення до суду з позовом про витребування спірних земельних ділянок, позивач повідомив прокуратуру про те, що відповідно до Положення про Головне управління Держгеокадастру у Київській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 21.05.2021 № 248, посадові особи управління, в межах своїх повноважень, мають право, зокрема, звертатись до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився, а відтак у позивача відсутні правові підстави для звернення до суду з позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння на користь держави.

Також прокуратурою позивачу було направлено лист № 50-5260вих-21 від 18.11.2021 в якому прокурор, у відповідно до вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», повідомив, що прокуратору буде подано позов до Господарського суду Черкаської області з позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області до Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря», третя особа Державне підприємство «Дослідне господарство «Саливонківське» Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України про витребування спірних земельних ділянок.

Враховуючи те, що позивач у категоричній формі повідомляв про відсутність у нього повноважень на звернення до суду із відповідним позовом, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо про можливе порушення інтересів держави, а відтак і про його бездіяльність.

Виходячи з висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прокурору для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі компетентного органу достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності.

Враховуючи вищезазначене та зважаючи на те, що позивач самостійно не звернулись до суду з вказаним позовом, колегія суддів вважає, що у цій справі прокурором належним чином обґрунтовано підстави щодо представництва.

Щодо спору сторін по суті колегія суддів зазначає про таке.

З наявних у матеріалах справи доказів слідує, що:

- спірні земельні ділянки утворились шляхом поділу земельної ділянки з кадастровим номером 3221455500:02:005:0012 загальною площею 9,4349 га, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства на земельну ділянку з кадастровим номером 3221455500:02:005:0014 площею 5,00 га та земельну ділянку з кадастровим номером 3221455500:02:005:0015 площею 4,4349 га, та земельної ділянки з кадастровим номером 3221455500:02:012:0001 загальною площею 18,7209 га, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, на земельну ділянку з кадастровим номером 3221455500:02:012:0009 площею 10,00 га та земельну ділянку 3221455500:02:012:0010 площею 8,7209 га;

- в свою чергу спірні земельні ділянки право власності на які на даний час зареєстровано за відповідачем накладаються на ті земельні ділянки, які у відповідності до Державного акту на право постійного користування землею серії І-КВ № 002731-230, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею 29.03.2000 за № 19 було надано у постійне користування третій особі;

- спірні земельні ділянки були передані відповідачу без вилучення їх із постійного користування третьої особи.

Статтею 14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Положеннями ЗК України, в редакції, яка діяла станом на дату видачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 державних актів серії ЯЖ №236325 від 05.08.2005 та серії ЯЖ №293685 від 30.03.2007, встановлено, що

- громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч.ч. 1, 2 ст. 116 ЦК України);

- продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної, крім земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, та комунальної власності для потреб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень (ч. 1 ст. 128);

- покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути: а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва (ч. 1 ст. 130);

- громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України 1540-06 з урахуванням вимог цього Кодексу (ст. 130);

- право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ч. 1 ст. 92);

- підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати (ст. 141 ЦК України).

За змістом ч.ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. 76 ГПК України).

За змістом положень ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Обов`язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

Законом України №132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (набув чинності 17.10.2019), зокрема, внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Так, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.02.2023 всіх учасників судового процесу зобов`язано надати суду належним чином засвідчені копії державних актів серії ЯЖ №236325 від 05.08.2005 та серії ЯЖ №293685 від 30.03.2007, а також всіх документів на підставі яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 видано вказані акти (заява про видачу, рішення відповідної ради або державної адміністрації тощо) або письмові пояснення в разі неможливості надати вказані документи повністю або в частині, проте, окрім копій державних актів серії ЯЖ №236325 від 05.08.2005 та серії ЯЖ №293685 від 30.03.2007, суду не було надано будь-яких документів на підставі яких право власності на такі земельні ділянки було зареєстровано за вказаними особами.

Матеріали справи не місять доказів, які б підтверджували законність набуття ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у власність земельних ділянок з кадастровим номером 3221455500:02:005:0012 загальною площею 9,4349 га із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства та земельної ділянки з кадастровим номером 3221455500:02:012:0001 загальною площею 18,7209 га із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

Слід зазначити і про те, що за змістом положень ЗК України надання земельної ділянки у користування іншій особі за наявності у іншої особи чинного права користування, можливо лише після припинення права такого користування останньою у встановленому порядку, проте матеріли справи не містіть доказів припинення права користування третьою особою, як користувачем земельних ділянок з кадастровим номером 3221455500:02:005:0012 загальною площею 9,4349 га з кадастровим номером 3221455500:02:012:0001 загальною площею 18,7209 га згідно з Державним актом серії І-КВ № 002731-230, зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею 29.03.2000 за № 19, такими земельними ділянками.

Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

За змістом ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, за змістом наведених норм законодавства передбачено необхідність встановлення обставин вибуття майна із володіння власника, який вважає своє право власності порушеним та вимагає повернення майна, а не в особи, яка в подальшому здійснила продаж цього майна останньому набувачу.

Витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння здійснюється шляхом подання до суду віндикаційного позову. Позивачем у віндикаційному позові може бути власник майна, відповідачем - особа, яка незаконно володіє майном, тобто заволоділа ним без достатньої правової підстави.

Предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння. Предметом доказування у справах за такими позовами є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то обставини, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, у тому числі не з його волі, перебування його в натурі у відповідача тощо. Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні.

Вказаний спосіб захисту орієнтований на захист безпосередньо права власності і не пов`язаний з будь-якими конкретними зобов`язаннями між власником і порушником.

Як встановлено вище, спірні земельні ділянки відповідачем набуто з порушенням вимог земельного законодавства, що свідчить про те такі земельні ділянки вибули з державної власності без достатньої правової підстави, поза волею належного розпорядника землі.

Необхідно також зауважити, що власник майна, з дотриманням вимог ст. 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.

Аналогічної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19.

За таких обставин, враховуючи те, що набуття відповідачем у власність спірних земельних ділянок відбулось з порушенням положень чинного законодавства, колегія суддів вважає вірним висновки суду першої інстанції про законність заявлених позовних вимог про витребування витребуванню спірних земельних ділянок у відповідача на користь держави в особі позивача.

Щодо заяви відповідача про застосування до вимог прокурора наслідків спливу строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом, слід зазначити про таке.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України)

Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила встановленого ст. 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За змістом ст. 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня. коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Отже, при визначенні початку перебігу строку позовної давності, суду необхідно з`ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту коли особа довідалась, так і щодо моменту коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов`язкових складових визначення початку перебігу позовної давності.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18.

Відповідно до ч. 5 ст. 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16).

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17).

Отже, враховуючи подані заяви про застосування до вимог прокурора наслідків спливу строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом про сплив позовної давності, для встановлення наявності відмови у позові з підстав пропущення строків позовної давності слід встановити коли саме позивач довідався чи мав об`єктивну можливість довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З огляду на те, що матеріали справи не містять доказів іншого, колегія суддів виходить з того, що про порушення його прав позивач дізнався зі звернень прокуратури у 2021 році, а відтак позивачем не було пропущено строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду.

При цьому колегія суддів зауважує відповідачу і на тому, що навіть якщо виходити з того, що, так як станом на 09.01.2018 прокурору було відомо про те, що спірні земельні ділянки вибули з власності держави, а відтак саме з цієї дати слід обраховувати трирічний строк позовної давності, станом на дату звернення до суду з цим позовом строк позовної давності не слив, так як:

- за змістом положень п. 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, серед іншого, статтями 257, 258 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину;

- постановою Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із відповідними змінами і доповненнями) № 211 від 11.03.2020 з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин, строк дії якого неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України;

- отже, позивачем не було пропущено строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду, оскільки постановою Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із відповідними змінами і доповненнями) № 211 від 11.03.2020 з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин, строк дії якого неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для визнання витребування із незаконного володіння відповідача на користь держави в особі позивача земельні ділянки з кадастровими номерами 3221455500:02:005:0014 площею 5 га, 3221455500:02:005:0015 площею 4,4349 га, 3221455500:02:012:0010 площею 8,7209 га, 3221455500:02:012:0009 площею 10 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Гребінківської селищної територіальної громади Білоцерківського району Київської області та задовольнив позовні вимоги у повному обсязі. Рішення суду першої інстанції залишається без змін.

Щодо додаткового рішення, колегія суддів зазначає про таке.

Стаття 221 ГПК України встановлює, що:

- якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (ч. 1);

- для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог (ч. 2);

- у випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу (ч. 3).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (ч. 3 ст. 244 ГПК України).

Частина 1 ст. 123 ГПК України встановлює, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу, а також витрати, пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. (п. 1 та п. 4 ч. 3 ст. 123 ГПК України).

Згідно з приписами ч. 2 ст. 16 ГПК України представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Частина 1 ст. 124 ГПК України встановлює, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Водночас за приписами ч. 2 ст. 124 ГПК України, у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

При цьому ч. 8 ст. 129 ГПК України встановлює, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 221 ГПК України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Отже, за приписами ГПК України попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат сторона має подати до суду разом з першою заявою по суті спору, якою відповідно до приписів ч. 2 ст. 161 ГПК України є позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву, а докази понесення таких витрат - до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

З матеріалів справи слідує, що:

- у письмових поясненнях щодо позовних вимог третя особа повідомила про те, що у майбутньому із урахуванням умов та на підставі договору про надання правової допомоги, вона понесе витрати на правничу допомогу розмір яких на даний час встановити неможливо, так як невідомо коли спір за заявою буде остаточно вирішений, заявлено, що докази понесення таких витрат будуть надані суду у відповідності до ч. 8 ст. 129 ГПК України, навела орієнтовний розрахунок суми судових витрат на професійну правничу допомогу, а також вартість однієї години надання правової допомоги;

- з заявою про покладення на відповідача судових витрат на правничу допомогу до якої додані відповідні докази понесення таких витрат, третя особа звернулось 22.05.2022.

Отже, матеріалами справи підтверджується дотримання заявником як строків подання попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, так і строків подання доказів понесення таких витрат.

Отже, матеріалами справи підтверджується дотримання позивачем як строків подання попереднього (орієнтовного) розрахунок суми судових витрат, так і строків подання доказів понесення таких витрат.

Частини 1 та 2 ст. 126 ГПК України встановлює, що:

- витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави;

- за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).

На підтвердження факту понесення заявником витрат на професійну правничу допомогу ним до матеріалів справи долучені належним чином засвідчені копії укладеного з Адвокатським бюро «Василя Бонтлаба» договору про надання правової допомоги № 08-12-2020 від 08.12.2020, акту № 1 здачі-приймання правової допомоги від 18.05.2022, платіжного доручення №650 від 19.05.2022, виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб-підприємців та громадських формувань, рішення засновника Адвокатського бюро «Василя Бонтлаба» №1 від 12.12.2018 та наказ Адвокатського бюро «Василя Бонтлаба» № 1 від 12.12.2018.

У договорі про надання про надання правової допомоги № 08-12-2020 від 08.12.2020 сторони узгодили зокрема, таке:

- Адвокатське бюро «Василя Бонтлаба» зобов`язується здійснювати захист, представництво в суді або надавати інші види правової третій особі (клієнту) на умовах та в порядку, визначених даним договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання Договору (п. 1.1);

- розмір гонорару, який клієнт сплачує бюро за надану, в межах цього договору, правову допомогу, визначається сторонами в акті здачі-приймання виконаної правової допомоги, який є невід`ємною частиною цього договору і враховує обсяг та складність правової допомоги, тривалість часу, необхідного для її виконання, досвід та кваліфікацію адвоката, строки, ступінь терміновості виконання правової допомоги та інші суттєві обставини (п. 5.1).

Зі змісту акту 1 здачі-приймання правової допомоги від 18.05.2022 слідує, що у період з 02.12.2021 по 18.05.2022 адвокатським бюро було надано клієнту наступні види правничої допомоги:

- зустріч з клієнтом у режимі відеоконференції з метою з`ясування обставин справи № 911/3454/21 - 3 години;

- аналіз позовної заяви та доданих до неї документів - 5 годин;

- аналіз документів, наданих третьою особою - 1 година;

- аналіз судової практики Касаційного господарського Суду Верховного Суду щодо вказаної категорії спорів - 3 години;

- підготовка проекту письмових пояснень третьої особи - 5 годин;

- участь адвоката в судових засіданнях, які відбулись 12.01.2022, 02.02.2022, 23.02.2022, 18.05.2022, кожне засідання по 1 500,00 грн.;

- додаткова оплата («гонорар адвоката»), у зв`язку з прийняттям позитивного для клієнта рішення - 12 000,00 грн.

У відповідності до п. 2 акту здачі-приймання правової допомоги сторони погодили, що вартість однієї години правової допомоги бюро складає 900,00 грн., участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції - 1 800,00 грн., а розмір додаткової оплати при позитивному для клієнта рішенні - 12 000 ,00 грн.

Згідно п. 3 акту здачі-приймання правової допомоги загальна вартість наданої правової допомоги складала 33 300,00 грн.

Як вбачається із платіжного доручення № 650 від 19.05.2022, заявник здійснив оплату за надання правової допомоги згідно акту № 1 від 18.05.2022 до договору № 08-12-2020 Адвокатському бюро «Василя Бонтлаба» у розмірі 33 300,00 грн.

Отже, матеріалами справи підтверджується факт надання заявнику Адвокатським бюро «Василя Бонтлаба» послуг на заявлену до стягнення суму.

Щодо обставин, пов`язаних з визначенням розміру витрат на правничу допомогу при розгляді справи судом першої інстанції, слід зазначити таке.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Частина 4 ст. 126 ГПК України встановлює, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).

Відповідно до приписів ч. 6 ст. 126 ГПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК України. Разом із тим, у частині 5 ст. 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Так, за змістом ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 4 ст. 129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 ст. 129 ГПК України.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч.ч. 5-6 ст. 126 ГПК України).

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч.ч. 5-7,9 ст. 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись ч.ч. 5-7,9 ст. 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19.

До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін.

Таким чином, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

У суді першої інстанції відповідачем не було подано заперечень проти розміру витрат на оплату правничої допомоги, проте у апеляційній скарзі на додаткове рішення відповідачем зазначено про те, що:

- зустріч з клієнтом з метою з`ясування обставин справи не є роботою адвоката; час затрачений на аналіз позовної заяви (5 годин) є завищеним; погодинний обсяг роботи не передбачений укладеним між третьою особою та адвокатським бюро договором; погодження твердої суми за участь у одному судовому засіданні не передбачена положеннями Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Щодо обставин, пов`язаних з повідомленням відповідача про розгляд заяви третьої особи про винесення додаткового рішення, колегія суддів зазначає наступне.

Як слідує з матеріалів справи третя особа направила відповідачу копію заяви про винесення додаткового рішення за адресою: 08670, Київська область, Обухівський район, с. Тростянка.

Суд першої інстанції також направляв відповідачу судову кореспонденцію за вказаною адресою допоки була така можливість, тобто було фінансування, проте кореспонденція поверталась з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою».

У заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження відповідач зазначає про те, що адреса: 08670, Київська область, Обухівський район, с. Тростянка є його адресою згідно установчих документів, проте за вказаною адресою відповідач має лише земельні ділянки, а не нерухоме майно.

Згідно з частиною 1 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного держаного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Верховний Суд у постанові від 25.01.2021 у справі № 910/9359/20 зазначив, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

Отже, у разі якщо судове рішення про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернено поштою у зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до приписів ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Колегія суддів вважає, що наявними в матеріалах справи документальними доказами підтверджується, що як судом першої інстанції, так і третьою особою було вчинено всіх необхідних дій для повідомлення відповідача про розгляд заяви відповідача про винесення додаткового рішення, а неотримання відповідачем відповідних документів було наслідком дій самого відповідача, в той час як відповідно до приписів п. 4 ст. 13 ГПК України в редакції на дату винесення цієї ухвали кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання відповідача на те, що в укладеному між третьою особою та Адвокатським бюро «Василя Бонтлаба» договорі про надання правової допомоги № 08-12-2020 від 08.12.2020 сторонами не погоджений розмір гонорару адвоката, такий розмір був погоджений в акті № 1 здачі-приймання наданої правової допомоги від 18.05.2022, тобто через 1,5 роки після укладення договору та після виконання робіт, що є неприпустимим.

Колегія суддів вважає вірними висновки суду першої інстанції про те, що хоча третя особа і має право на отримання відшкодування своїх витрат на оплату послуг адвоката на рівні зі стороною судового процесу, втім, приймаючи до уваги сутність розглядуваних правовідносин, той факт, що безпосередньо судом здійснювався судовий розгляд позову саме прокурора, заявленого в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, саме прокурором визначалася правова позиція по справі та підтримання позовних вимог та розглядуваний спір стосується інтересів третьої особи лише опосередковано, а тому покладення на відповідача по справі усіх витрат понесених третьою особою на оплату послуг адвоката не вбачається судом розумним та необхідним.

За таких обставин суд першої інстанції цілком вірно, здійснивши аналіз доказів поданих третьою особою в обґрунтування витрат на правову допомогу, та врахувавши принцип співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та фактично виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, дійшов висновку, що заява третьої особи про ухвалення додаткового рішення підлягає частковому задоволенню та, відповідно, стягненню з відповідача на користь третьої особи в рахунок відшкодування витрат на правничу допомоги підлягає сума у розмірі 20 000,00 грн., а у відшкодуванні решти витрат на правничу допомогу суд відмовляє. Додаткове рішення суду першої інстанції залишається без змін.

Щодо решти наведених відповідачем за заперечень проти розміру витрати третьої особи, колегія суддів зазначає про те, що як встановлено вище, судом першої інстанції заяву третьої особи було задоволено частково, тобто зменшено розміру витрати третьої особи на правову допомогу.

Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законні обґрунтовані судові рішення, які відповідають чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Доводи апеляційних скарг не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своїх апеляційних скарг, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду Київської області від 18.05.2022 та з додатковим рішенням Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21, отже підстав для їх скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.

Враховуючи вимоги та доводи апеляційних скарг, апеляційні скарги Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря» задоволенню не підлягають.

Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з апеляційною скаргою на рішення покладаються на апелянта.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 267-271, 273, 275, 276, 281-285, 287 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Селянського (фермерського) господарства «Ранкова Зоря» на рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 та на додаткове рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21 залишити без змін.

3. Поновити дію рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 та додаткового рішення Господарського суду Київської області від 01.06.2022 у справі №911/3454/21

4. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 18.05.2022 у справі №911/3454/21 покласти на апелянта.

5. Повернути до Господарського суду Київської області матеріали справи №911/3454/21.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 11.05.2023

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді О.В. Тищенко

Є.Ю. Шаптала


Суд	Північний апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення	11.05.2023
Оприлюднено	16.05.2023
Номер документу	110812502
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин про припинення права користування земельною ділянкою

Яковлєв М.Л.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 11.05.2023 по справі 911/3454/21ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —911/3454/21

Постанова від 11.05.2023

Постанова
від 11.05.2023 по справі 911/3454/21
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД