Постанова

від 11.05.2023 по справі 570/1706/21

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 травня 2023 року

м. Рівне

Справа № 570/1706/21

Провадження № 22-ц/4815/276/23

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Гордійчук С.О.,

суддів: Боймиструка С.В., Хилевича С.В.

секретар судового засідання: Мороз А.В.

учасники справи:

позивач: Приватного підприємства "Фірма Укрекопласт",

відповідач: ОСОБА_1 ,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 02 листопада 2022 року, повний текст якого виготовлено 10 листопада 2022 року, ухвалене в складі судді Красовського О.О., у справі № 570/1706/21,

в с т а н о в и в :

У квітні 2021 року Приватне підприємство "Фірма Укрекопласт" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що приватне підприємство «Фірма Укрекопласт» є власником земельних ділянок з кадастровими номерами: 5624681500:05:025:0037, 5624681500:05:025:0033, 5624681500:05:025:0036, 5624681500:05:025:0035, 5624681500:05:025:0034, які вибули із володіння позивача поза його волею, що встановлено рішенням господарського суду Рівненської області від 03.11.2020 року у справі № 918/36/19, залишеним в силі постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду від 26.03.2021 року.

Рішенням Рівненського районний суду Рівненської області від 02 листопада 2022 року позов Приватного підприємства "Фірма Укрекопласт" до ОСОБА_1 про витребування майна задоволено повністю. Витребувано у ОСОБА_1 на користь приватного підприємства «Фірма Укрекопласт» земельні ділянки з кадастровими номерами: 5624681500:05:025:0037, 5624681500:05:025:0036, 5624681500:05:025:0035, 5624681500:05:025:0034, 5624681500:05:025:0033, розташовані на території Шпанівської об`єднаної територіальної громади Рівненського району Рівненської області.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким в задоволені позовних вимог відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якої відповідачем заявлено в суді першої інстанції, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.

Покликається на те, що законним шляхом набув спірне нерухоме майно, є добросовісним набувачем, тому це майно на підставі ст. 388 ЦК України витребувано бути не може, оскільки в діях позивача була наявна воля на передачу майна іншій особі.

Вказує, що підставою для реєстрації за ТОВ "Мавіотос" права власності на земельні ділянки зазначено протокол загальних зборів та акт приймання-передачі майна. При цьому, позивач не оспорює акт приймання-передачі спірного нерухомого майна від ПП "Фірма Укрекопласт" до ТОВ "Мавіотос", який був підставою для проведення державної реєстрації права власності за ТОВ "Мавіотос", який підписаний сторонами та скріплений печатками сторін.

Відзив до суду не надходив.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам судове рішення відповідає.

Установлено, що приватне підприємство «Фірма Укрекопласт» є власником земельних ділянок з кадастровими номерами: 5624681500:05:025:0037, 5624681500:05:025:0033, 5624681500:05:025:0036, 5624681500:05:025:0035, 5624681500:05:025:0034 (а.с.11-115).

На підставі рішення загальних зборів ТОВ «Мавіотос», оформленого протоколом № 1/6 від 01.07.2016 року ТОВ «Мавіотос» набуло право власності на спірні земельні ділянки.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 03.11.2020 року у справі № 918/36/19, залишеним без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду від 26.03.2021 року визнано недійсним рішення загальних зборів ТОВ «Мавіотос» №1/6 від 01.07.2016 року в повному обсязі. Підставою для визнання недійсним рішення загальних зборів ТОВ «Мавіотос» №1/6 від 01.07.2016 року слугувала відсутність волевиявлення позивача щодо передачі власного майна до статутного капіталу ТОВ «Мавіотос» та подальшого укладення відповідних правочинів.

Відповідно до положень ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому за змістом частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

При розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути лише власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом (див. постанову Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17).

Таким чином, право на витребування майна у добросовісного набувача має саме власник або інший титульний володілець майна і в тому випадку, коли майно перебувало безпосередньо у його володінні або особи, якій він передав майно у володіння, та вибуло з такого їх володіння не з їхньої волі.

Предмет доказування у справах за віндикаційним позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

Отже, на підтвердження наявності у нього суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, позивач за віндикаційним позовом повинен надати суду відповідні докази, що підтверджують його права титульного володільця на зазначене майно, факт вибуття такого майна з його володіння, наявність майна в натурі у володінні відповідача та відсутність у відповідача правових підстав для володіння цим майном.

Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.

Установивши, що рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю «Мавіотос» № 1/6 від 01.07.2016 року, на підставі якого товариство набуло право власності на спірні ділянки визнано недійсним рішенням господарського суду Рівненської області від 03.11.2020 року у справі № 918/36/19, яке набрало законної сили, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки спірні земельні ділянки вибули з власності позивача поза його волею.

Доводи скаржника про набуття ТОВ «Мавіотос» права власності на спірні земельні ділянки на підставі Акту приймання-передачі земельних ділянок від 01.07.2016 року, який є чинним та не скасовано судом є безпідставними, з огляду на таке.

За змістом положень ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11.08.2022 року по справі № 916/546/21 зазначила, що залежно від встановлених судами обставин конкретної справи, документ, який сторони справи іменують як "акт приймання-передачі", може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Встановлення правової природи акта приймання-передачі - це питання дослідження як змісту такого акта приймання-передачі, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Висновок з цього приводу, у разі його необхідності для вирішення справи, повинен робити суд у межах кожної окремої справи.

Виходячи з визначення правової природи рішень загальних зборів товариства, рішення загальних зборів віднесено до правових актів індивідуальної дії (ненормативних актів), а тому сам по собі акт приймання-передачі майна є лише одним із доказів, що підтверджує виконання ППФ «Укрекопласт» зобов`язання з передачі на користь ТОВ «Мавіотос» майна на виконання рішення загальних зборів учасників № 1/6 від 01.07.2016 року і не має ознак правочину у розумінні ст. 202 ЦК України та не може бути оскаржений в судовому порядку.

Визначення правової природи акту приймання-передачі, як доказу в справі відображений у судовій практиці: у постанові Вищого господарського суду України від 26.01.2017 у справі № 911/1601/16, у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 910/12827/17, від 11.06.2018 у справі № 916/613/17, від 22.05.2018 у справі № 910/12258/17, від 27.11.2018 у справі № 910/22274/17, від 20.07.2021 у справі № 911/1707/18, від 26.01.2022 у справі № 911/2525/19, від 23.02.2022 у справі № 922/2182/21.

Посилання скаржника на пропуск позивачем строку позовної давності не заслуговують на увагу суду, оскільки вони ґрунтується на неправильному тлумаченні скаржником норм цивільного права та не узгоджується з правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 369/6601/15-ц, відповідно до якого положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом. Отже, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою уповноваженою особою.

За таких обставин, місцевий суд дійшов вірного висновку, що відновивши титульне право власності за рішенням господарського суду від 26.03.2021 року, позивач звернувся до відповідача з віндикаційним позовом 22.04.2021 року, тобто в межах позовної давності.

Інші доводи апеляційної скарги, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» визначено, що в судових рішеннях мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя. В умовах дії такого принципу, суди не повинні обмежуватися заявленими сторонами доводами та поданими ними доказами, а мають здійснювати активну роль у встановленні об`єктивної істини, вживаючи усіх можливих заходів для перевірки та встановлення усіх фактичних даних зі спору.

Ураховуючи наведені обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Витрати за подання апеляційної скарги слід віднести за рахунок відповідача.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 02 листопада 2022 року залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 11 травня 2023 року.

Головуючий : Гордійчук С.О.

Судді : Боймиструк С.В.

Хилевич С.В.