Рішення

від 19.05.2023 по справі 240/27024/22

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2023 року м. Житомир

справа № 240/27024/22

категорія 113070200

Житомирський окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Горовенко А.В.,

розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні суду за адресою: 10014, місто Житомир, вул. Мала Бердичівська, 23, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Житомирської міської ради про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,-

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому (з урахуванням заяви за вх.№4056/23 від 17.01.2023) просить:

- визнати протиправнимита нечинними пункти 2 та 3 рішення Виконавчого комітету Житомирської міської ради №229 від 07.04.2022.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, має право на компенсації та пільги для громадян, віднесених до категорії 2, що передбачені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796 від 29.02.1992. Однак, Виконавчий комітет Житомирської міської ради у пункті 2 та 3 рішення №229 від 07.04.2022 обмежеив право окремих категорій громадян на пільговий проїзд у міському громадському транспорті на час воєнного стану, що є абсолютно незаконним, оскільки звужує зміст та обсяг прав осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, зокрема право на безоплатне користування міським громадським транспортом.

Згідно з ухвалою Житомирського окружного адміністративного судувід 21.12.2022 відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження.

04.01.2023 Виконавчий комітет Житомирської міської ради надіслав до суду відзив на позовну заяву (за вх.№1078/23), у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування своєї правової позиції вказує на те, що в умовах воєнного стану необхідно зменшити кількість пасажирів у найбільш піковий період, тому з метою гарантування можливості проїзду всім категоріям осіб, вирішено обмежити перевезення пільгових категорій громадян міським електротранспортом без застосування пільг на проїзд у громадському транспорті в період лише до 10:00 год та після 16:00 год, окрім певних категорій осіб.

Саме тому вважає, що оскаржуване рішення Виконавчого комітету Житомирської міської ради прийнято відповідно до вимог чинного законодавства та з урахуванням необхідності забезпечення функціонування громадського транспорту.

31 січня 2023 року позивач надіслав до суду відповідь на відзив на позовну заяву (за вх.№8288/23), у якій додатково вказує, що Указ Президента України про введення воєнного стану не передбачає обмеження прав громадян на соціальний захист.

Відповідно до протокольної ухвали суду від 07.02.2023 закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду по суті на 07.03.2023.

Позивач у судове засідання 04.04.2023 не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Позивач надіслав до суду заяви, у яких просить суд здійснювати розгляд справи без його участі.

Представник відповідача приймав участь в судовому засіданні та проти заявлених позовних вимог заперечував у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та запереченні (за вх.№10274/23).

Додатково зазначала, що позивачем не вказано яким чином оскаржуване рішення порушує права позивача.

У ході судового розгляду справи судом оголошено зміст позовної заяви та відповіді на відзив, заслухано пояснення представника відповідача, досліджено письмові докази, долучені до матеріалів справи, та відповідно до протокольної ухвали суд на місці ухвалив перейти до подальшого розгляду справи у порядку письмового провадження.

Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складене у повному обсязі відповідно до ч.4ст.243 КАС України, з урахуванням положеньст.193 КАС України.

Згідно з ч.5ст.250 КАС Українидатою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Судом встановлено, ОСОБА_1 відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 25.11.1992 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 р (2 категорії), відтак має право на пільги для громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

На засіданні Виконавчого комітету Житомирської міської ради 07 квітня 2022 року прийнято рішення №229 "Про організацію пасажирських перевезень міським громадським транспортом на час дії воєнного стану" (далі - Рішення №229 від 07.04.2022) (а.с. 3-4).

Відповідно до пункту 2 Рішення №229 від 07.04.2022 вирішено, що на час дії воєнного стану пасажирські перевезення на міських автобусних маршрутах здійснюються без застосування пільг на проїзд у громадському транспорті, окрім учасників бойових дій, територіальної оборони, військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та цивільного захисту при виконанні службових обов"язків, дітей з інвалідністю та осіб, що їх супроводжують.

Згідно з пунктом 3 Рішення №229 від 07.04.2022 передбачено, що на час дії воєнного стану пасажирські перевезення на міському електротранспорті здійснюються без застосування пільг у громадському транспорті, у період до 10:00 год та після 16:00 годин, окрім учасників бойових дій, територіальної оборони, військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та цивільного захисту при виконанні службових обов"язків, дітей з інвалідністю та осіб, що їх супроводжують.

Вважаючи пункти 2 та 3 рішення Виконавчого комітету Житомирської міської ради 07 квітня 2022 року "Про організацію пасажирських перевезень міським громадським транспортом на час дії воєнного стану" протиправними та такими, що порушують його права на пільговий проїзд транспортом, як особи постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи, позивач звернувся з адміністративним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно з пунктом 18 частини 1 статті 4 КАС України, нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень визначені статтею 264 КАС України.

Як передбачено пунктом 2 частини 1 статті 264 КАС України, правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частин 2, 3 статті 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

Позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та належить до учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 р (2 категорії), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 25.11.1992.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначає Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-XII (далі - Закон № 796-ХІІ).

Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 21 Закону № 796-ХІІ особам, віднесеним до категорії 2 (пункт 2 статті 14), надаються такі гарантовані державою компенсації та пільги: безплатне користування всіма видами міського та приміського транспорту (крім таксі) на території України для учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які належать до категорії 2, за наявності посвідчення встановленого зразка, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який видається на безоплатній основі.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що на позивача, який має право на пільги, встановлені законодавством України для осіб які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, користування всіма видами міського та приміського транспорту (крім таксі, в яких число посадочних місць для пасажирів не більше 9) на території України за наявності посвідчення встановленого зразка, поширюється дія пункту 2 та пункту 3 рішення Виконавчого комітету Житомирської міської ради 07 квітня 2022 року №229 "Про організацію пасажирських перевезень міським громадським транспортом на час дії воєнного стану", якими на період дії воєнного стану обмежено пільгове перевезення громадян, що мають на це право, громадським транспортом.

Відтак, в силу приписів частини 2 статті 264 КАС України позивач має право оскаржити вказаний нормативно-правовий акт до суду.

Перевіряючи законність оскаржуваного нормативного-правового акту, суд вказує на наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР (далі Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні») місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи (частина перша статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно з підпунктом 10 пункту «а» частини першої статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад серед визначених власних (самоврядних) повноважень віднесено затвердження маршрутів і графіків руху, правил користування міським пасажирським транспортом незалежно від форм власності, узгодження цих питань стосовно транзитного пасажирського транспорту у випадках, передбачених законодавством.

Відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень регулюють норми Закону України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 №2344-III (далі - Закон №2344-III).

Відповідно до статті 7 Закону №2344-ІІІ забезпечення організації пасажирських перевезень покладається, зокрема, на міських, приміських і міжміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі території однієї територіальної громади, - на виконавчий орган ради, що представляє інтереси відповідної територіальної громади.

Суд звертає увагу, що відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому встановлюються, зокрема: розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати (частина перша статті 31 Закону №2344-ІІІ).

Відповідно до положень статті 35 Закону №2344-ІІІ послуги пасажирського автомобільного транспорту поділяють на послуги з перевезення пасажирів автобусами, на таксі та легковими автомобілями на замовлення.

Послуги з перевезення пасажирів автобусами можуть надаватися за видами режимів організації перевезень: регулярні, регулярні спеціальні, нерегулярні.

Перевезення пасажирів автобусами в режимі регулярних пасажирських перевезень здійснюють автомобільні перевізники на автобусних маршрутах загального користування на договірних умовах із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Автобусні маршрути за видами сполучень поділяються на: міські, приміські, міжміські, міжнародні.

Автобусні маршрути за видами перевезень поділяються на: загального користування, спеціальних перевезень, нерегулярних перевезень.

Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту затверджує Кабінет Міністрів України.

Правила користування міським пасажирським автомобільним транспортом затверджуються відповідним органом місцевого самоврядування. Вони визначають порядок проїзду і його оплати, права та обов`язки пасажирів, а також взаємовідносини перевізників і пасажирів під час надання транспортних послуг, враховуючи особливості транспортної інфраструктури та наявність автоматизованої системи обліку оплати проїзду.

Статтею 37 Закону №2344-ІІІ визначено, що пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування.

Автомобільному перевізнику, який здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом.

Безпідставна відмова від пільгового перевезення тягне за собою відповідальність згідно із законом.

При цьому, суд акцентує увагу, що види та обсяги пільгових перевезень установлюються замовленням, у якому визначається порядок компенсації автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на маршрутах загального користування, збитків від цих перевезень.

Відповідно до положень статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

За змістом пунктів 1, 6 статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина; основи соціального захисту тощо визначаються виключно законами України.

Правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію, закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, визначено Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».

Статтею 19 вказаного Закону передбачено, що виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв`язку та критерії їх надання. Державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Право громадян на пільговий проїзд громадським транспортом передбачено чинними законами та підзаконними актами - Законами України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про охорону дитинства», а також постановами Кабінету Міністрів України «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17.05.1993 №354, «Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» від 05.04.1994 №226.

Аналізуючи вказане, суд дійшов висновку, що норми вказаних Законів та підзаконних актів, зокрема, закріплюють реалізацію державних гарантій певним категоріям громадян щодо пільгового перевезення в міському транспорті загального користування та є нормами прямої дії.

Суд зауважує, що наведені вище правові норми свідчать, що обов`язку перевізника на автобусних маршрутах загального користування надавати пільги визначеним категоріям громадян кореспондує обов`язок держави в особі її державних органів та органів місцевого самоврядування відшкодувати такі пільги. При цьому, в межах відповідної територіальної громади саме на відповідну місцеву раду та її виконавчі органи покладено обов`язок організації гарантування, зокрема, пільгового перевезення громадян, яким таке право визначене законом.

Судом під час розгляду справи встановлено, що позивач належить до категорії громадян, яким законом гарантовано право на пільговий (безкоштовний) проїзд всіма видами міського та приміського транспорту. Разом з тим, починаючи з 09 квітня 2022 року, проїзд на міських автобусних маршрутах м. Житомира здійснюється без пільги та на міському електротранспорті м.Житомира здійснюється без застосування пільг у громадському транспорті, у період до 10:00 год та після 16:00 годин.

В Основному Законі України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття1); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина 2 статті 3).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина 1, 2 статті 8 Конституції України).

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у подальшому військовий стан був продовжений.

Пунктом 2 Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 передбачено, що військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об`єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Згідно з п.3 Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VІІІ (далі - Закон № 389-VІІІ) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

З огляду на системний аналіз вищевказаних правових норм, слідує висновок, що військовому командуванню в умовах воєнного стану надається право разом з органами виконавчої влади, військовими адміністраціями та органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану. Для цього військове командування наділяється правом видавати обов`язкові до виконання накази і директиви з питань забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку, здійснення заходів правового режиму воєнного стану.

Частиною другою статті 20 Закону №389-VІІІ передбачено, що в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.

Статтею 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (стаття 24 громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; стаття 25 громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство; стаття 27 кожна людина має невід`ємне право на життя; стаття 28 кожен має право на повагу до його гідності; стаття 29 кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; стаття 40 усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади; стаття 47 кожен має право на житло; стаття 51 шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка; стаття 52 діти рівні у своїх правах; стаття 55 права і свободи людини і громадянина захищаються судом; стаття 56 кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади; стаття 57 кожному гарантується право знати свої права і обов`язки; стаття 58 закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи; стаття 59 кожен має право на професійну правничу допомогу; стаття 60 ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; стаття 61 ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; стаття 62 особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним транспорту.

Водночас правовідносини щодо права на свободу пересування регулюються статтею 33 Конституції України, яка не передбачена частиною другою статті 64 Конституції України.

Тобто, право на свободу пересування, гарантоване статтею 33 Конституції України, може бути обмежено в умовах воєнного або надзвичайного стану.

З огляду на запровадження в Україні воєнного стану, суд звертає увагу на деякі аспекти міжнародних та національних гарантій захисту прав людини і громадяни.

Так, відповідно до статті 15 Європейської конвенції з прав людини (1951 року, Конвенцію ратифіковано Законом №475/97-ВР від 17 липня 1997 року) «Відступ від зобов`язань під час надзвичайної ситуації» під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом.

Згідно зі статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19 жовтня 1973 року) під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов`язань за цим Пактом тільки в такій мірі, у якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов`язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії соціального походження. Це положення не може бути підставою для якихось відступів від статей 6 (право на життя), 7 (заборона катування), 8 (заборона рабства), 11 (заборона позбавлений волі на тій лише підставі, що особа не в змозі виконати якесь договірне зобов`язання), 15 (заборона зворотної дії в часі закону, який визначає кримінальну відповідальність), 16 (право на невідчужувану правосуб`єктність) і 18 (свобода думки та совісті).

Відповідно до пункту 13 Рекомендацій (2004)20 «Про судовий перегляд адміністративних актів», прийнятих Комітетом Міністрів Ради Європи 15 грудня 2004 року (Recommendation REC(2004)10 of the Committee of Ministers to member States concerning the protection of the human rights and dignity of persons with mental disorder and its Explanatory Memorandum (Adopted by the Committee of Ministers on 22 September 2004 at the 896th meeting of the Ministers' Deputies)) держави можуть встановлювати деякі виключення з поняття адміністративних актів, які повинні бути закріплені законодавчо, зокрема, стосовно актів, пов`язаних зі сферою міжнародних відносин та забезпечення національної безпеки.

Так, у Рішенні від 8 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 (пункт 5) Конституційний Суд України вказав, що види і розміри соціальних послуг встановлюються державою з урахуванням її фінансових можливостей. Конституційний Суд України, вирішуючи це питання, врахував положення актів міжнародного права, зокрема статтю 22 Загальної декларації прав людини про те, що розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави, тобто кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення, здійснення необхідних для підтримання її гідності, вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва, проте відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

У Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011 (пункт 2.1) Конституційний Суд України зазначив, що розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави, проте мають забезпечувати конституційне право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, гарантоване статтею 48 Конституції України.

Конституційний Суд України в рішенні від 25 січня 2012 року №3-рп/2012 визначив, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. В даному рішенні Конституційний Суд спирається на Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, який встановлює загальний обов`язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).

У Рішенні Конституційного Суду від 22 травня 2018 року №5-р/2018 зазначено, що звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права". Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення. Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності.

Таким чином, з аналізу вищезазначених рішень Конституційного Суду України можна дійти висновку, що держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю. Одним з основних принципів, який застосовується державою для реалізації конституційного права на соціальний захист є принцип збалансованості та пропорційності між фінансовими можливостями держави, які визначаються, передусім, внутрішнім законодавством держави, що враховує, зокрема, зовнішньо та внутрішньо економічні і політичні чинники.

Суд зазначає, що в адміністративних справах, спір у яких стосується соціального захисту під час війни вразливих груп населення, необхідно віднайти баланс між конституційною цінністю оборони, яка є суспільним (публічним) інтересом, у якому акумулюються індивідуальні права кожного, з одного боку, та метою законодавчого впорядкування отримання певного виду соціальної допомоги, з іншого боку.

Одним із важливих моментів для здійснення судового контролю правомірності дій і рішень суб`єктів владних повноважень є адекватна оцінка адміністративними судами заходів публічної влади (парламенту, глави держави, уряду, центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спеціальних органів), які вживаються нею у воєнний час і які є необхідними для подолання збройної агресії російської федерації проти України, зокрема, щодо виділення/перерозподілу фінансових ресурсів для забезпечення заходів військового стану та проведення мобілізації. Такі фінансові заходи є необхідними, проте інколи вони можуть здаватися незвичними, неординарними і надмірними для мирного часу.

Доцільність вжиття вищезазначених заходів визначається законодавчою та виконавчою гілками державної влади, а межі судового контролю повинні полягати в тому, наскільки вони є сумісними з Конституцією та законами України.

В умовах воєнного стану держава зобов`язана мобілізувати всі доступні їй ресурси, у тому числі фінансові та матеріальні (як до прикладу транспортні засоби різного типу), для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії російської федерації проти України. Відтак, прийняті органами місцевого самоврядування рішення, направлені для досягнення вказаних цілей, повинні піддаватись судовому контролю з особливою увагою. Водночас, за межами воєнного стану, при досягненні інших суспільних цілей, розсуд держави є істотно вужчим.

Також суд зазначає, що підтримання високого рівня обороноздатності є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України, оскільки відповідно до частини першої статті 17 Конституції України захист суверенітету та територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

При цьому обмеження прав людини і громадянина під час дії воєнного стану може бути цілеспрямованим і масовими, однак очевидним є те, що в умовах воєнного стану підстави для його виправдання є іншими ніж у мирний час. Питання оцінки таких обмежень обумовлюються, серед іншого, тим, що у військовий час органи державної влади та органами місцевого самоврядування з метою здійснення оборони держави можуть надавати перевагу аргументам, які обумовлюють посилення обороноздатності (потреби оборони), а не тим, які націлені на індивідуальні права.

З огляду на викладене, суд враховує, що в даному випадку, прийняття оскаржуваного рішення є наслідком зменшення компенсації органів місцевого самоврядування автоперевізникам, відшкодування витрат за надані послуги по перевезенню пільгових категорій громадян автомобільним транспортом на міських маршрутах загального користування.

При цьому рішення суб`єктів владних повноважень стосовно виділення чи перерозподілу фінансових ресурсів на соціальні програми у зв`язку з потребами першочергового фінансування потреб оборони країни не повинні спричиняти свавілля, а навпаки, заслуговувати на підтримку громадян, а для цього такі зусилля в умовах воєнного стану повинні бути належним чином умотивовані та донесені до відома суспільства.

Отже, підсумовуючи наведене, судом встановлено, що відповідач прийняв оскаржуване рішення про обмеження перевезення пільгових категорій громадян лише у певний час (міським електротранспорт до 10:00 год та після 16:00 год) та щодо певного виду (міських автобусних маршрутах), чим фактично лише частково обмежив (звузив) право позивача у користуванні міськими видами громадського транспорту.

Суд зауважує, що оскаржуваним рішенням фактично встановлено часові рамки, протягом яких відповідні категорії громадян можуть скористатися правом на пільговий (безкоштовний) проїзд у міському електротранспорті загального користування у місті Житомирі.

Тобто, оскаржуване рішення в жодному разі не скасовує наявне, зокрема у позивача право на безоплатне користування міським транспортом, оскільки забезпечено право на безоплатне користування міським електротранспортом в період з 10:00 год до 16:00 год.

Окрім того, вказані обмеження права пільгового проїзду не скасовуються повністю, а лише застосовуються до певної обставини - на час дії воєнного стану.

За приписами статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Згідно з частиною третьою статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

Таким чином, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто, для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв`язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб`єктом владних повноважень порушуються права позивача.

При цьому, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Проте право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем у публічно-правових відносинах.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Враховуючи вищезазначені висновки, суд погоджується з доводами відповідача про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Житомирської міської радипро визнання протиправнимита скасування пунктів 2 та 3 рішення Виконавчого комітету Житомирської міської ради №229 від 07.04.2022, оскільки доводи позивача про відсутність у нього права на безоплатне користування міським громадським транспортом, не знайшли свого підтвердження.

Частиною першою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні возову.

У силу приписів ст.139 КАС України, сплачений позивачем судовий збір не підлягає відшкодуванню.

Керуючись статтями 6-9, 32, 77, 90, 139, 241-246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, Житомирський окружний адміністративний суд,-

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідн. номер НОМЕР_2 ) до Виконавчого комітету Житомирської міської ради (Майдан Корольова, 4/2, Житомир,10014, код ЄДРПОУ 04053625) про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.

Рішення складено в повному обсязі 19 травня 2023 року.

Суддя А.В. Горовенко