Ухвала

від 25.05.2023 по справі 547/727/20

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

У Х В А Л А

25 травня 2023 року

м. Київ

Справа № 547/727/20-ц

Провадження № 14-3цс23

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Чумаченко Т. А.

перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду

цивільної справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-промислова компанія «Полтавазернопродукт» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Райземінвест-2017», третя особа - державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Бричківської сільської ради Онищенко Руслан Миколайович, про визнання недійсною угоди про розірвання договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію припинення права оренди землі, визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди землі

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-промислова компанія «Полтавазернопродукт» на постанову Полтавського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року у складі колегії суддів Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І., Дорош А. І.,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-промислова компанія «Полтавазернопродукт» (далі - ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Райземінвест-2017» (далі - ТОВ «Райземінвест-2017»), третя особа - державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Бричківської сільської ради Онищенко Р. М. (далі - державний реєстратор Онищенко Р. М.), про визнання недійсною угоди про розірвання договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію припинення права оренди землі, визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди землі.

Вимоги обґрунтовувалися тим, що 02 вересня 2016 року ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» та ОСОБА_1 уклали договір оренди земельної ділянки з кадастровим номер 5324583200:00:003:0174, строком на 10 років, який зареєстрований 19 червня 2017 року. Позивач користувався зазначеною земельною ділянкою, проте до закінчення строку договору товариству стало відомо від ТОВ «Райземінвест-2017» про те, що воно є користувачем спірної земельної ділянки у зв`язку з тим, що 17 листопада 2017 року договір оренди, укладений 02 вересня 2016 року між позивачем та ОСОБА_1 розірвано сторонами з реєстрацією відповідного правочину 09 жовтня 2019 року, після чого того ж дня відповідачі уклали між собою договір оренди спірної земельної ділянки, зареєстрований 15 жовтня 2019 року державним реєстратором Онищенком Р. М.

Зазначає, що уповноважені посадові особи ТОВ «Полтавазернопродукт» не укладали 17 листопада 2017 року угоди про дострокове припинення договору оренди від 02 вересня 2016 року, згадана угода була укладена всупереч інтересам позивача та без виявлення дійсної волі орендаря, підписана неуповноваженою особою, а тому підлягає визнанню недійсною.

Ураховуючи викладене, ТОВ «Полтавазернопродукт» просило визнати недійсною угоду від 17 листопада 2017 року про розірвання договору оренди землі від 02 вересня 2016 року, визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 09 жовтня 2019 року з кадастровим номером 5324583200:00:003:0174, площею 4, 6575 га, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Райземінвест-2017», скасувати рішення державного реєстратора Онищенка Р. М. про припинення права оренди ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» спірної земельної ділянки, а також про державну реєстрацію права оренди ТОВ «Райземінвест-2017».

Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 12 квітня 2022 року позов ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» задоволено. Суд визнав недійсною угоду від 17 листопада 2017 року про розірвання договору оренди землі від 02 вересня 2016 року, укладену між ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» та ОСОБА_1 , на підставі якої припинено речове право (право оренди) ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» на земельну ділянку з кадастровим номером 5324583200:00:003:0174. Скасував рішення державного реєстратора Онищенка Р. М. від 09 жовтня 2019 року, індексний номер 49076946, про державну реєстрацію припинення іншого речового права (права оренди) ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» на земельну ділянку з кадастровим номером 5324583200:00:003:0174, з одночасним визнанням права оренди ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» цієї земельної ділянки з кадастровим номером 5324583200:00:003:0174 на підставі договору оренди землі від 02 вересня 2016 року.

Визнав недійсним договір оренди земельної ділянки від 09 жовтня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Райземінвест-2017», кадастровий номер 5324583200:00:003:0174. Скасував рішення державного реєстратора Онищенка Р. М. від 15 жовтня 2019 року, індексний номер 49159128, про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) ТОВ «Райземінвест-2017» на земельну ділянку з кадастровим номером 5324583200:00:003:0174, з одночасним припиненням права оренди ТОВ «Райземінвест-2017» цієї земельної ділянки, кадастровий номер 5324583200:00:003:0174. Вирішив питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що оспорювана угода про розірвання договору оренди є такою, що укладена ОСОБА_2 як представником юридичної особи з перевищенням повноважень, оскільки довіреністю від 09 вересня 2016 року ОСОБА_2 як представнику ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» надавалися повноваження для представництва інтересів товариства на укладення договорів оренди землі пайовиків, а не їх розірвання, а також на укладення інших господарських договорів. Також на підставі довіреності ОСОБА_2 як представник міг підписувати «інші документи», які стосуються оформлення чи реєстрації договорів оренди землі, а не розірвання таких договорів.

Видана ОСОБА_2 довіреність за своїм змістом відповідає повноваженням представника, визначеним Положенням «Про виробничий підрозділ Агрофірма «Семенівська» ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» (далі - Положення про ВП) та не може їх розширювати. Доказом перевищення ОСОБА_2 своїх повноважень при укладенні оспорюваної угоди про розірвання договору оренди є наказ Міністерства юстиції України від 21 січня 2021 року № 322/5 та висновок колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг від 11 січня 2021 року. ОСОБА_1 , який нібито 17 листопада 2017 року розірвав договір оренди землі, фактично продовжив відносини оренди землі з ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт», отримуючи орендну плату, а товариство проводило обробіток землі протягом двох років після вчинення оспорюваної угоди про розірвання договору оренди землі.

За змістом витягу Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ТОВ «Райземінвест-2017» зареєстроване 19 грудня 2017 року, одним із засновників товариства є ОСОБА_2 . Отже, новий орендар спірної земельної ділянки - ТОВ «Райземінвест-2017» створений ОСОБА_2 наприкінці 2017 року під час його перебування у трудових відносинах із ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт». ОСОБА_2 створив господарське товариство всупереч вимогам пункту 6.1 трудового договору, укладеного з позивачем.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт».

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався тим, що довіреність, на підставі якої ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» уповноважило директора виробничого підрозділу Агрофірма «Семенівська» ОСОБА_2 представляти інтереси товариства, не містить будь-яких обмежень його повноважень. Власник спірної земельної ділянки під час укладення оспорюваного договору діяв добросовісно та відповідно до вимог закону, не знав та не міг знати, що у директора ВП АФ «Семенівська» ОСОБА_2 не було повноважень на розірвання договору.

Дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, та встановивши, що власник спірної земельної ділянки ОСОБА_1 під час укладення спірного договору діяв добросовісно, відповідно до вимог закону і не знав та не міг знати, що у директора ВП АФ «Семенівська» ОСОБА_2 відсутні повноваження на розірвання договору, суд апеляційної інстанції зробив висновок про відсутність правових підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), для визнання оспорюваних правочинів недійсними. Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду в подібних правовідносинах, викладених у постановах від 01 квітня 2020 року справа № 669/794/17, від 11 червня 2020 року справа № 669/763/17, від 24 вересня 2020 року справа № 669/759/17, від 30 червня 2021 року справа № 669/801/17.

У вересні 2022 року ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заявник у касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі № 906/100/17, від 12 червня 2018 року у справі № 927/976/17, від 17 липня 2018 року у справі № 915/1145/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 925/1453/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 904/2178/18, від 05 травня 2020 року у справі № 911/1634/19, від 18 червня 2019 року у справі № 920/330/18, від 26 червня 2019 року у справі № 193/344/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 910/22198/17, від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 220/1588/18, від 01 квітня 2020 року у справі № 522/4840/18, від 09 березня 2021 року у справі № 754/5827/19.

У вересні 2022 року ТОВ «Райземінвест-2017» подало відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що наведені ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» підстави позову про вчинення угоди про розірвання одночасно: внаслідок перевищення повноважень представником (стаття 241 ЦК України), а також внаслідок зловмисної домовленості її представника з другою стороною (стаття 232 ЦК України), є взаємовиключними, оскільки предмет доказування кожної із обставин, на яку посилається на підтвердження своїх вимог позивач, передбачає встановлення відмінних за правовою природою юридичних фактів.

Для визнання недійсною оспорюваної угоди суди повинні встановлювати та оцінювати не лише поведінку третьої сторони до та під час укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема потрібно встановити, чи виконала третя сторона (контрагент за оспорюваним договором) свої обов`язки за договором, у який спосіб надалі ця особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої сторони до участі в укладенні договору формальною дією.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Райземінвест-2017» також зазначило, що визнання недійсним договору оренди, який порушує переважне право, не є ефективним способом захисту, оскільки задоволення такої вимоги не може привести до поновлення майнової сфери позивача. Вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки може бути підставою для звернення з самостійним позовом лише у разі відмови державного реєстратора внести зміни про скасування державної реєстрації прав (правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц, провадження № 14-442цс19).

У справі суди встановили, що довіреністю від 09 вересня 2016 року ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт»уповноважило директора ВП АФ «Семенівська» ОСОБА_2 представляти підрозділ та інтереси товариства в органах нотаріату, інших державних, громадських та комерційних підприємствах, установах і організаціях з питань:

- укладання та підписання договорів оренди земельних часток (паїв), земельних ділянок сільськогосподарського призначення, та з питань реєстрації права користування такими земельними ділянками;

- укладання та підписання договорів оренди майна, яке було розпайоване між бувшими членами колективних сільськогосподарських підприємств та знаходяться на колективній власності осіб, що мають свідоцтва про право на майновий пай, а також з питань укладення та підписання договорів схову та купівлі такого майна;

- укладання та підписання договорів купівлі права власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства та оформлення прав власності Товариства на такий майновий пай;

- укладення та підписання з юридичними та фізичними особами України господарських угод, в тому числі купівлі-продажу, постачання, спільної діяльності, здійснювати інші угоди, передбачені законодавством України, з урахуванням обмежень до 45 000, 00 (сорока п`яти тисяч гривень);

- у відносинах з юридичними та фізичними особами щодо всіх інших дій, пов`язаних з цією довіреністю.

Для цього (за змістом довіреності) ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт»надало ОСОБА_2 право підписувати договори оренди земельних ділянок чи земельних часток (паїв) від імені орендаря та інші будь-які документи, які пов`язані з оформленням та реєстрацією таких договорів. ОСОБА_2 мав право на укладення та підписання з юридичними та фізичними особами України господарських угод, в тому числі, купівлі-продажу, постачання, спільної діяльності, здійснювати інші угоди, передбачені законодавством, з урахуванням обмежень у розмірі 45 000, 00 грн. Також ОСОБА_2 був уповноважений організовувати та контролювати здійснення документообігу в ВП АФ «Семенівська», а також вчиняти інші юридично значимі дії, пов`язані з цією довіреністю та з функціональними обов`язками директора виробничого підрозділу. Довіреність діяла до 09 вересня 2018 року.

За трудовим договором (контрактом) від 12 грудня 2016 року № 2, укладеним між ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» та ОСОБА_2 , останній призначається на посаду директора ВП АФ «Семенівська» ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» та зобов`язується здійснювати управління підрозділом в межах повноважень, наданих Положенням про ВП, забезпечувати ефективне використання та збереження майна товариства. Права та обов`язки сторін регулюються цим контрактом, Положенням про ВП, Статутом ТОВ, а також чинним законодавством України про працю. Директор зобов`язаний безпосередньо організовувати вчасне укладання (переукладання) договорів оренди земельних ділянок з фізичними особами-орендодавцями, а також контролювати реєстрацію укладених договорів оренди землі та оформлення супутніх документів, необхідних для здійснення такої реєстрації щодо земельних ділянок, що знаходяться в користуванні ВП Товариства. Крім наведеного, директор зобов`язаний знаходити земельні ділянки з можливістю оренди товариством та сприяти укладенню договорів оренди відповідних земельних ділянок та їх реєстрації, а також організовувати збереження й ефективне використання майна та земельного банку, що знаходиться в користуванні ВП Товариства. Пунктом 3.1 трудового договору (контракту) передбачено, що для задоволення інтересів ВП та вирішення питань, пов`язаних з діяльністю ВП, директор ВП має право укладати господарські та інші договори згідно з чинним законодавством України та в межах повноважень, визначених статутом Товариства та довіреністю, виданою генеральним директором товариства.

Згідно з Положенням про ВП, затвердженим 26 грудня 2008 року загальними зборами учасників ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт», цей підрозділ не є юридичною особою, діє на підставі затвердженого Положення та здійснює діяльність від імені Товариства. Пунктом 4.4 згаданого Положення передбачено, що підрозділ не має права, зокрема, самостійно розривати (припиняти) будь-які договірні відносини. Підрозділ використовує майно, надане йому Товариством, у тому числі орендовані земельні ділянки. Керівником підрозділу є директор, який призначається генеральним директором Товариства та діє на підставі довіреності. Директор здійснює оперативне керівництво, укладає на підставі довіреності угоди з юридичними та фізичними особами та діє від імені Товариства в межах повноважень, визначених Положенням та виданої йому довіреності. Директор зобов`язаний, зокрема, додержуватися положень Статуту Товариства, цього Положення та повноважень, наданих йому довіреністю, а також своєчасно інформувати керівництво Товариства про зміни у діяльності Підрозділу, які можуть негативно вплинути на інтереси Товариства.

У посадовій інструкції № 3 директора ВП АФ «Семенівська», затвердженій генеральним директором ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» Мацаком Ю. І., зазначено, що директор ВП, зокрема, здійснює господарське управління майном виробничого підрозділу без права його відчуження, представляє підприємство в органах державної влади і у взаємовідносинах з партнерами. При цьому директор має право на підставі довіреності, виданої генеральним директором товариства, діяти від імені товариства, представляти його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, у відносинах з юридичними та фізичними особами, підписувати та візувати документи в межах свої компетенції. В графі «З інструкцією ознайомлений та зобов`язуюсь виконувати» є підпис ОСОБА_2 .

02 вересня 2016 року ОСОБА_1 та ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» уклали договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_1 передав у користування позивачу земельну ділянку, кадастровий номер 5324583200:00:003:0174, площею 4,6575 га, строком на 10 років, а 19 червня 2017 року цей договір зареєстрований державним реєстратором Московкіною С. С.

17 листопада 2017 року ОСОБА_1 та ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт», від імені якого на підставі довіреності від 09 вересня 2016 року діяв ОСОБА_2 , уклали угоду про розірвання договору оренди землі та додаткової угоди до цього договору від 02 вересня 2016 року.

Цього ж дня складений акт приймання-передачі земельної ділянки, за змістом якого земельна ділянка, кадастровий номер 5324583200:00:003:0174, передана (повернута) орендодавцю ОСОБА_1 . Цей акт приймання-передачі земельної ділянки від імені ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» також підписав ОСОБА_2 на підставі довіреності від 09 вересня 2016 року.

Наказом генерального директора від 04 січня 2018 року ОСОБА_2 звільнений з посади директора ВП АФ «Семенівська» ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» за власним бажанням.

12 квітня 2018 року за заявою ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» до ЄРДР внесено відомості про вчинення колишнім директором ВП АФ «Семенівська» ОСОБА_2 кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 358 Кримінального кодексу України.

09 жовтня 2019 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення державного реєстратора Онищенка Р. М. № 49076946 та угоди про розірвання договору оренди землі, укладеної між ОСОБА_1 та ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» 17 листопада 2017 року про розірвання договору оренди землі від 02 вересня 2016 року, внесено відомості про припинення з 04 жовтня 2019 року речового права ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» на земельну ділянку, кадастровий номер 5324583200:00:003:0174.

Цього ж дня на підставі договору оренди землі, укладеного 09 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Рейземінвест-2017», державний реєстратор Онищенко Р. М. прийнято рішення № 49159128 про державну реєстрацію права оренди спірної земельної ділянки, кадастровий номер 5324583200:00:003:0174, за ТОВ «Рейземінвест-2017», про що 15 жовтня 2019 року здійснено державну реєстрацію.

Згідно з довідкою ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» від 23 липня 2020 року № 943 на земельній ділянці, кадастровий номер 5324583200:00:003:0174, у 2017 році вирощувався соняшник, у 2018 році - озима пшениця, у 2019 році - кукурудза.

За період із 2017 - 2019 роки ОСОБА_1 на підставі договору оренди землі від 02 вересня 2016 року, укладеного з ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт», про розірвання якого 17 листопада 2017 року підписано угоду, продовжував отримувати орендну плату з вирахуванням податків, а саме: за 2017 рік - 13 018, 36 грн, за 2018 рік - 13 183,14 грн, за 2019 рік - 10 985,95 грн, що підтверджується довідкою ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» від 23 липня 2020 року № 942.

Наказом Міністерства юстиції України від 27 січня 2021 року № 322/5 на підставі висновку колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг від 11 січня 2021 року частково задоволено скаргу ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» та скасовано рішення, прийняті приватним нотаріусом Доценком А. М. 22 липня 2020 року та 29 липня 2020 року щодо реєстрації речових прав на інші земельні ділянки, які перебували в оренді ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» та договори за якими розірвано ОСОБА_2 в аналогічний спосіб.

За змістом висновку колегії Міністерства юстиції України, складеного за результатами розгляду скарг від 11 січня 2021 року ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт», встановлено, що приватним нотаріусом прийнято рішення на підставі додаткових угод про розірвання договорів оренди землі, укладених між власниками земельних ділянок та ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт». Додаткові угоди від імені товариства підписані ОСОБА_2, який діяв на підставі довіреності від 09 вересня 2016 року.

Водночас при прийнятті рішень приватним нотаріусом не було зупинено розгляд заяв та не витребувано довіреності від 09 вересня 2016 року, відомості щодо якої зазначені в додаткових угодах. Тож приватним нотаріусом не було перевірено повноваження ОСОБА_2 на підписання угод про розірвання договорів оренди землі. Також у пунктах 11, 12 зазначеного висновку встановлено, що за змістом довіреності від 09 вересня 2016 року у ОСОБА_2 не було повноважень на підписання угод про дострокове припинення договорів оренди скаржника на земельні ділянки.

21 липня 2021 року постановою старшого слідчого СВ ВП № 1 Кременчуцького РУП ГУНП в Полтавській області закрито кримінальне провадження та встановлено, що протягом періоду часу з січня 2018 року по серпень 2020 року із користування ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» вибуло 112 земельних ділянок площею приблизно 600 га, що розташовані на території Криворудської сільської ради Полтавської області.

Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, та підтриманого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц й постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц та формування єдиної правозастосовчої практики у питанні застосування положень статті 241 ЦК України при оспоренні правочинів.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів керувалася такими міркуваннями.

Зміст довіреності від 09 вересня 2016 року підтверджує, що товариство надало повноваження ОСОБА_2 як директору відокремленого підрозділу відповідно до функцій керівника цього підрозділу, визначених Положенням «Про виробничий підрозділ Агрофірма «Семенівська» ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» та посадовою інструкцією № 3 директора ВП АФ «Семенівська».

Довіреність визначала повноваження ОСОБА_2 як представника товариства на укладання конкретних договорів, а саме: оренди земельних часток (паїв), земельних ділянок сільськогосподарського призначення; оренди майна, яке було розпайоване між бувшими членами колективних сільськогосподарських підприємств та знаходяться на колективній власності осіб, що мають свідоцтва про право на майновий пай, а також з питань укладення та підписання договорів схову та купівлі такого майна; купівлі права власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства та оформлення прав власності товариства на такий майновий пай, тобто на здійснення певних дій, які забезпечують діяльність товариства як агровиробника.

Поза розумним сумнівом є те, що правомірний інтерес ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» як суб`єкта підприємницької діяльності полягав саме у збільшенні земельного фонду шляхом укладення договорів оренди з землевласниками та здійснення ефективної господарської діяльності шляхом обробітку орендованих земель й організації вирощування сільськогосподарських культур.

Тлумачення змісту довіреності підтверджує, що ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт»не уповноважувало ОСОБА_2 як директора відокремленого підрозділу на реалізацію таких повноважень як розірвання раніше укладених товариством договорів оренди.

Вочевидь, дії представника ОСОБА_2 , спрямовані на розірвання раніше укладених договорів оренди, не були економічно обґрунтованими та безумовно не відповідали інтересам товариства.

Незазначення у згаданій довіреності завдань та відповідних повноважень представника на розірвання укладених раніше договорів оренди землі чи зменшення земельного фонду ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт» підтверджує те, що ОСОБА_2 , укладаючи оспорювану угоду про розірвання договору оренди, укладеного з ОСОБА_1 , діяв з перевищенням наданих йому повноважень та всупереч економічним інтересам товариства.

Суди як першої, так і апеляційної інстанцій дійшли однакових висновків в частині оцінки дії представника товариства ОСОБА_2 як таких, що вчинені з перевищенням наданих йому повноважень.

Проте, встановивши, що представник товариства діяв з перевищенням повноважень, суди першої та апеляційної інстанцій по-різному застосували положення статті 241 ЦК України: суд першої інстанції дійшов переконання, що відсутність наступного схвалення правочину Товариством дає підстави для визнання оспорюваної угоди про розірвання договору недійсною, а суд апеляційної інстанції зробив висновок, що оскільки позивачем не доведено недобросовісність дій контрагента, тобто ОСОБА_1 , під час укладення оспорюваної угоди, тому не існує підстав для визнання цієї угоди недійсною.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що у правовому питанні, яке виникає при застосуванні статті 241 ЦК України у вирішенні спорів щодо визнання недійсним правочину, вчиненого представником з перевищенням повноважень, наявні якісні критерії виключної правової проблеми. Перевищення повноважень має місце тоді, коли представник має певні повноваження на вчинення правочину, проте вчиняє повноваження без врахування їх змісту та з перевищенням їх обсягу. Тож відбувається самовільне та безпідставне збільшення представником обсягу наданого йому права на вчинення юридично значимих дій, визначених (перелічених) у довіреності.

Перевищення повноваження можливе у кількісному і якісному вимірах. Кількісне перевищення повноважень полягає у довільній зміні показників, що характеризують кількісну сторону правочину: число, вага, міра речей; термін договору, який укладається; розмір плати або купівельної ціни. Якісне перевищення повноважень стосується властивостей і специфіки предмета правочину; вибору контрагента, з яким має бути укладений правочин; характеру правочину; вчинення дій, не передбачених довіреністю.

За загальним правилом правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди. Якщо ж схвалення не відбудеться, то такий правочин не викликає настання правових наслідків для того, кого представляють, і має бути визнаним судом недійсним відповідно до частини першої статті 241, статей 203, 215 ЦК України.

Аналіз судової практики свідчить про те, що в дійсності велика кількість спорів виникає у зв`язку з тим, що незважаючи на відсутність наступного схвалення довірителем дій, вчинених представником з перевищенням повноважень, фактичні правові наслідки настають для довірителя, як це відбулося у справі, що переглядається: право оренди позивача протиправно припинилося.

Тобто вчинений представником з перевищенням повноважень правочин, навіть за відсутності наступного схвалення довірителем, призвів до виникнення певних негативних для позивача правових наслідків, що змусило його звертатися до суду за захистом порушених у такий спосіб прав.

Питання про те, чи настають правові наслідки у результаті вчинення представником з перевищенням повноважень правочину, який не дістав свого наступного схвалення довірителем, якщо так, то які - становить виключну правову проблему, оскільки визначає те, яким є правомірний та ефективний спосіб захисту порушених прав особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц викладено правовий висновок про те, що правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК України).

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

З огляду на приписи статей 92, 237-239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов`язки за цією довіреністю.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені.

Аналогічні висновки зробив Верховний Суд України постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17 та Верховний Суд у постановах від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що встановлення ознак недобросовісності поведінки контрагента при укладенні договору з юридичною особою, від імені якої діє представник з перевищенням повноважень, за відсутності дій юридичної особи, які свідчать про прийняття його до виконання, є самодостатньою підставою для визнання такого договору недійсним. Збереження такого підходу, на думку колегії суддів, відповідає засадам справедливості та ефективності такого способу судового захисту як визнання правочинів недійсними, крім того підтримує усталений підхід про те, що для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити наявність обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно.

Водночас, на переконання колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду правозастосовчий підхід про те, що умовою застосування статті 241 ЦК України при визнані угод недійсними є також те, що дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання, не є обґрунтованим.

За загальним правилом, у цивільному законодавстві про відсутність реального наміру укладення і виконання оспорюваного правочину йдеться у статті 234 ЦК України.

Відповідно до частини першої зазначеної статті фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У спірних правовідносинах фактична ситуація є протилежною: дії представника, які суди оцінили як такі, що вчинені з перевищенням наданих повноважень, були саме спрямовані на те, щоб привести до припинення певних прав у позивача, з тією метою, щоб такі права набула інша юридична особа, бенефіціаром якої є згаданий колишній представник позивача.

Уклавши оспорюваний правочин про розірвання договору оренди, укладеного з позивачем, представник прагнув, аби оспорюваний правочин викликав настання певних правових наслідків, бажаних для нього та не бажаних для особи, яку він мав добросовісно і розумно представляти.

Додатково колегія суддів виснувала, що відповідно до змісту статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням своїх повноважень та не схвалений у подальшому довірителем, є таким правочином, зміст якого безпосередньо суперечить імперативному правилу цієї статті, а отже, й не відповідає загальній вимозі чинності правочинів, передбаченій в частині першій статті 203 ЦК України.

Водночас ані зі змісту статті 241 цього Кодексу, ані у системному аналізі зі статтями 203 та 216 ЦК України неможливо зробити висновок, що умовою недійсності зазначеного правочину є відсутність наміру створення певних правових наслідків його вчиненням. Тож умовами застосування статті 241 цього Кодексу є невідповідність укладення такого правочину інтересам позивача як довірителя в результаті неналежного виконання представницьких функцій, а також фактичне та змістовне перевищення представником наданих йому повноважень.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, достатнім є встановлення таких обставин: невідповідність укладеного правочину інтересам позивача як довірителя; фактичне та змістовне перевищення представником наданих йому повноважень; контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. Водночас встановлення того, що дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання - не є необхідним для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень.

Встановлення такої обставини для кваліфікації оспорюваного правочину, як такого, що вчинений представником з перевищенням повноважень, не є необхідним, адже такі обставини встановлюють у разі кваліфікації правочину як фіктивного.

Частиною першою статті 234 ЦК України визначено, що правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином є фіктивним. Отже, для кваліфікації правочину, вчиненого з перевищенням повноважень, необхідним є лише встановлення тих обставин, що визначають положення статті 241 ЦК України.

Зміст статті 241 ЦК України не дає підстав вдаватись до судової правотворчості та розширювати перелік обставин, які підлягають встановленню при вирішенні спорів щодо визнання правочину недійсним, укладеного представником з перевищенням повноважень.

Тож єдиною кваліфікуючою обставиною, що надає можливість судам зробити висновок про недійсність правочину, вчиненого з перевищенням повноважень, є відсутність наступного схвалення правочину довірителем, оскільки необхідно виходити з буквального тлумачення частини першої статті 241 ЦК України, де законодавець чітко визначив «правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

Викладення зазначених міркувань, на думку колегії суддів, переконливо доводить, що правовий висновок в частині аргументів, що дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання, підлягає перегляду Великою Палатою Верховного Суду.

Також колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду посилається на те, що недобросовісність та нерозумність в поведінці контрагента за договором на практиці визначається судами станом на момент укладення оспорюваного правочину. Проте встановлення недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором лише в момент вчинення правочину є звужувальним, що унеможливлює встановлення дійсних обставин та намірів сторін при укладення оспорюваного договору, оскільки, зазвичай, лише наступні дії сторін договору, а саме їх дії щодо його виконання чи невиконання дають можливість оцінити добросовісність дій у тому числі контрагента.

У справі, що переглядається, має місце випадок, коли подальші дії контрагента за оспорюваним договором свідчать про недобросовісність та нерозумність його дій.

На переконання колегії суддів підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи (контрагента) до та під час укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов`язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на протиправне позбавлення юридичної особи прав на майно.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що аналіз практики Верховного Суду України та Верховного Суду свідчить про те, що суди встановлюють факт недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором лише в момент вчинення правочину, що у переважній більшості справ стало підставою для відмови у визнанні оспорюваного правочину недійсним.

Результат вирішення судом апеляційної інстанції цієї справи, а також інших справ, які надійшли до Верховного Суду на розгляд, де позивачем є ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт», з огляду на те, що під час досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_2 , діючи на підставі довіреності від 02 вересня 2016 року як представник ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт», уклав угоди щодо розірвання договорів оренди землі не тільки з ОСОБА_1 , а й щодо 112 земельних ділянок, загальною площею близько 600 га, об`єднаний одним висновком - у спірних правовідносинах позивачем не доведено недобросовісність дій орендодавця при укладенні угоди про розірвання договору оренди.

Після розірвання діючих договорів оренди землі з ТОВ «ІПК «Полтавазернопродукт», щодо цих земельних ділянок укладено нові договори оренди, але з товариством, одним із засновників якого є ОСОБА_2 .

Випадки вчинення представником юридичної особи правочинів із перевищенням повноважень, особливо у ситуаціях, де юридичними особами виступають товариства, компанії, що здійснюють фермерську діяльність з обробітку землі на переданих в оренду фізичними особи земельних ділянках, є непоодиноким. У переважній більшості таких випадків метою недобросовісних дій представників є припинення права оренди одних осіб та набуття права оренди іншими особами, тому конкретизація критеріїв оцінки недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором має на меті забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у відповідь на зміни у суспільних відносинах.

Велика Палата Верховного Суду вважає висновки про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду помилковими.

Справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин третьої-п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду та Великої Палати Верховного Суду, а також така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Щодо відступу від висновків у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц та постанов Верховного Суду України

У статті 8 Конституції України закріплено, що вУкраїні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).

У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

В інших справах ЄСПЛ також неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти Росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02, пункт 38).

У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі - Конвенція); завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).

Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.

При цьому принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це означало б неможливість виправити судом свою позицію або виключало б можливість динамічного розвитку права та суспільних правовідносин.

В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIIIта ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.

Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

Щоб гарантувати юридичну визначеність Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17(пункт 41)).

Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Такі підстави необхідності відступу мають бути належним чином мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

У пунктах 24-32, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) визначено, що для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин слід оцінювати за змістовним, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовний (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовний критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду посилається на те, що правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц у частині аргументів, що дії сторін договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання, підлягає перегляду Великою Палатою Верховного Суду.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову в цій справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що власник спірної земельної ділянки ОСОБА_1 під час укладення спірного договору діяв добросовісно, у відповідності до вимог закону і не знав та не міг знати, що у директора ВП АФ «Семенівська» ОСОБА_2 відсутні повноваження на розірвання договору; тобто відсутність реального наміру укладення і виконання договору не є підставою відмови у задоволенні позову про визнання договору недійсним.

З урахуванням викладеного відсутні підстави для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду для відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц про те, що дії сторін договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання.

Також колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду посилається на те, що оцінці має підлягати не лише поведінка третьої особи (контрагента) до та під час укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов`язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на протиправне позбавлення юридичної особи прав на майно.

У справі № 668/13907/13-ц Велика Палата Верховного Суду залишила в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, яку суд мотивував, зокрема, тим, що мета, з якою позивачем укладено оспорюваний договір, дії позивача з його виконання (у тому числі прийняття оплати, подальше спільне з відповідачем утримання майна) дають підстави вважати правочин схваленим особою, на користь якої його було укладено.

Таким чином, у справі № 668/13907/13-ц оцінено поведінку третьої особи (контрагента) під час укладення оспорюваного договору й після його укладення, тому й у цій частині перегляду висновків Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для прийняття справи до розгляду.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд за частиною четвертою статті 403 ЦПК України.

Висновки Верховного Суду України у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17 аналогічні висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц, тому підстав для прийняття справи до розгляду для відступу від вказаних висновків не вбачається.

Щодо відступу від висновків Верховного Суду

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц.

Відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Постанови Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц ухвалені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, тобто тим же касаційним судом, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд за частиною третьою статті 403 ЦПК України.

Щодо виключної правової проблеми

Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має, як правило, оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з врахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний відбиває той факт, що вона наявна не в одній якійсь конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання щодо якого постає проблема невизначеності.

З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

ЄСПЛ дотримання принципу правової визначеності пов`язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Разом з тим наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції враховується: 1) наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей; 3) чи були такі механізми запроваджений і, якщо так, то чи були вони ефективні.

Разом з тим в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року відсутні посилання на кількісні й якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання з врахуванням кількісного та якісного вимірів, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці.

Висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, підтримані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц та у постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц, що свідчить про узгодженість та єдність правозастосовчої практики.

Оскільки відсутні кількісний та якісний показники щодо вирішення подібних правовідносин, як і відсутні відомості про наявність проблеми невизначеності у вирішенні правового питання, то підстави для прийняття та розгляду Великою Палатою Верховного Суду указаної справи згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України відсутні.

Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.

Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Справу № 547/727/20-ц за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-промислова компанія «Полтавазернопродукт» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Райземінвест-2017», третя особа - державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Бричківської сільської ради Онищенко Руслан Миколайович, про визнання недійсною угоди про розірвання договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію припинення права оренди землі, визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди землі за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-промислова компанія «Полтавазернопродукт» на постанову Полтавського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року повернути на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв

І. А. Воробйова К. М. Пільков

М. І. Гриців О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима І. В. Ткач

Л. Й. Катеринчук О. С. Ткачук

Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич

Г. Р. Крет Т. А. Чумаченко

Л. М. Лобойко