Постанова

від 24.05.2023 по справі 408/8199/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 травня 2023 року

м. Київ

справа № 408/8199/16-ц

провадження № 61-738св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне науково-виробниче сільськогосподарське підприємство «Агро-Восток»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на постанову Житомирського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»), яке змінило назву на Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Приватне науково-виробниче сільськогосподарське підприємство «Агро-Восток» (далі - ПНВСП «Агро-Восток»), про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 11 березня 2011 року між ним та ПНВСП «Агро-Восток» було укладено договір кредитної лінії № 17 (далі - Кредитний договір), за яким позичальник отримав кредит у розмірі 3 510 000 грн з кінцевим терміном повернення до10 вересня 2014 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 18 лютого 2014 року між ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки № 17/32, за яким поручитель зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів, винагороди і неустойки. Рішенням Господарського суду Київської області від 23 червня 2016 року у справі № 913/407/16, яке набрало законної сили, з ПНВСП «Агро-Восток» на користь ПАТ «Ощадбанк» було стягнуто: основну заборгованість за Кредитним договором в розмірі 2 459 900 грн; проценти за користування кредитом - 934 005,96 грн; три проценти річних на прострочену суму основної заборгованості - 128 710,50 грн; три проценти річних на прострочену суму процентів - 26 419,40 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту - 1 522 864,82 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати процентів - 206 888,39 грн. Разом з тим вказане судове рішення залишається не виконаним. Враховуючи викладене, ПАТ «Ощадбанк» просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за Кредитним договором станом на 31 жовтня 2016 року в розмірі 5 758 751,09 грн, з яких: 2 459 900 грн - тіло кредиту; 1 149 818,50 грн - проценти за користування кредитом; 163 028,89 грн - три проценти річних на прострочену суму основної заборгованості; 40 492,43 грн - три проценти річних на прострочену суму процентів; 1 687 292,15 грн - інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту; 258 219,12 грн - інфляційні втрати за прострочення сплати процентів.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Ощадбанк», в якому просив визнати недійним договір поруки від 18 лютого 2014 року № 17/32, укладений між ним і банком, посилаючись на те, що він не підписував оспорюваний правочин, а тому не може виступати поручителем ПНВСП «Агро-Восток» та не зобов`язаний виплачувати борги названого позичальника за Кредитним договором.

Рішенням Народицького районного суду Житомирської області від 24 квітня 2018 року у складі судді Піщуліної І. С. в задоволенні первісного позову ПАТ «Ощадбанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір поруки від 18 лютого 2014 року № 17/32, укладений між ПАТ «Ощадбанк», ПНВСП «Агро-Восток» та ОСОБА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не підписував оспорюваний договір поруки, а тому цей договір не може створювати для нього обов`язку зі сплати кредитної заборгованості замість позичальника ПНВСП «Агро-Восток».

Постановою Житомирського апеляційного суду від 20 травня 2021 року апеляційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» задоволено частково. Рішення Народицького районного суду Житомирської області від 24 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 4 310 221,04 грн, з яких: 2 459 900 грн - прострочена заборгованість за кредитом з 01 серпня 2014 року по 23 листопада 2016 року; 163 028,89 грн - три проценти річних за простроченим основним боргом з 01 серпня 2014 року по 23 листопада 2016 року; 1 687 292,15 грн - інфляційні втрати за простроченим основним боргом з 01 вересня 2014 року по 31 жовтня 2016 року. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що підписи в договорі поруки виконані ОСОБА_1 , тому відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного правочину. Задовольняючи частково первісний позов, суд апеляційної інстанції виходив з доведеності вимог банку щодо стягнення з відповідача кредитної заборгованості та сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року касаційну скаргу АТ «Ощадбанк» задоволено частково. Постанову Житомирського апеляційного суду від 20 травня 2021 року в частині вирішення позову АТ «Ощадбанк» про стягнення з ОСОБА_1 процентів за кредитом в розмірі 1 149 818,50 грн, трьох процентів річних на прострочену суму основної заборгованості в розмірі 163 028,89 грн, трьох процентів річних на прострочені проценти в сумі 40 492,43 грн, інфляційних втрат за прострочення сплати кредиту в розмірі 1 687 292,15 грн, інфляційних втрат за прострочення сплати відсотків у сумі 258 219,12 грн скасовано. Справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що у межах строку кредитування до 10 вересня 2014 року боржник за Кредитним договором та його поручитель (відповідач у справі) мали, зокрема повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами. Починаючи з 10 вересня 2014 року, відповідач мав обов`язок повернути всю заборгованість за Кредитним договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Після спливу строку кредитного договору права та інтереси позивача, якому кредитні кошти не були повернуті, забезпечуються положеннями статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Крім того, стягуючи з відповідача суми, передбачені статтею 625 ЦК України, за період після 01 серпня 2014 року, апеляційний суд не звернув уваги на те, що строк дії Кредитного договору закінчився 10 вересня 2014 року, відтак в період з 01 серпня 2014 року по 10 вересня 2014 року до спірних правовідносин не могли бути застосовані положення статті 625 ЦК України. Також в порушення норм процесуального закону апеляційний суд взагалі не розглянув вимоги позивача про стягнення процентів річних за Кредитним договором, нарахованих в період його дії, вказавши лише, що відповідач не надав контррозрахунку, а період невідповідності нарахування є дуже незначним. Однак, маючи передбачений законом обов`язок на перевірку доказів, з`ясування фактичних обставин справи та встановлення правовідносин, що виникли між сторонами, апеляційний суд ухилився від перевірки розрахунку, поданого позивачем, його дослідження і оцінки в сукупності з іншими доказами у справі та дійшов передчасного висновку про стягнення з відповідача сум, передбачених статтею 625 ЦК України, в період дії Кредитного договору та про відмову у стягненні відсотків річних за цим договором у вищезгаданий період. При новому розгляді справи апеляційному суду належало перевірити та надати оцінку поданим сторонами доказам в їх сукупності, перевірити правильність наданого позивачем розрахунку, визначити, за які періоди виникла та нарахована заборгованість за відсотками та за який період і в якому розмірі відповідач повинен сплатити суми, визначені статтею 625 ЦК України. За викладених обставин доводи, наведені в касаційній скарзі ПАТ «Ощадбанк», колегія суддів визнала частково обґрунтованими, тому частково скасувала постанову апеляційного суду з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова апеляційного суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 та в частині задоволення позову ПАТ «Ощадбанк» щодо стягнення суми основної заборгованості за кредитом не оскаржувалася, тому в касаційному порядку не переглядалася.

Останньою постановою Житомирського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року апеляційну скаргу АТ «Ощадбанк» задоволено частково. Рішення Народицького районного суду Житомирської області від 24 квітня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Ощадбанк» про стягнення з ОСОБА_1 процентів за користування кредитом, трьох процентів річних на прострочену суму заборгованості за кредитом, трьох процентів річних на прострочені проценти, інфляційних втрат за прострочення сплати кредиту, а також інфляційних втрат за прострочення сплати процентів скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ощадбанк» проценти за користування кредитом згідно з Кредитним договором в розмірі 145 776,78 грн, три процентів річних на прострочену суму основної заборгованості в розмірі 162 778,20 грн, три процентів річних на прострочені проценти в розмірі 39 984,03 грн, інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту в розмірі 1 650 602 грн та інфляційні втрати за прострочення сплати процентів у розмірі 201 903,29 грн. В задоволенні решти позовних вимог ПАТ «Ощадбанк» про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за процентами, трьома процентами річних та інфляційних втрат відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що у справі, яка переглядається, боржник та поручитель зобов`язувалися погашати тіло кредиту та сплачувати проценти за користування кредитом шляхом внесення періодичних (щомісячних) платежів. Строк повернення всієї суми позики настав 10 вересня 2014 року й саме в межах цього строку банк вправі був нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом. Після закінчення строку кредитування право кредитодавця нараховувати проценти за договором припиняється та саме з цього часу ПАТ «Ощадбанк» вправі ставити питання про стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Як свідчить наданий банком розрахунок, з 01 травня 2014 року позичальник припинив вносити кошти в рахунок сплати процентів за користування кредитом. Отже, розмір заборгованості зі сплати процентів за Кредитним договором за період з 01 травня 2014 року по 10 вересня 2014 року становить 145 776,78 грн, а розмір трьох процентів річних за порушення строку повернення кредиту, нарахованих з 11 вересня 2014 року по 24 листопада 2016 року, - 162 778,20 грн. Крім того, на користь банку підлягають стягненню три проценти річних за несвоєчасну сплату відсотків за період з 11 вересня 2014 року по 24 листопада 2016 року в розмірі 39 984,03 грн, а також - інфляційній втрати за цей же період за несвоєчасне повернення кредиту в розмірі 1 650 602 грн та за порушення строків сплати процентів у сумі 201 903,29 грн.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У січні 2023 року АТ «Ощадбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року в частині відмови в задоволенні його позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити такі вимоги.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17. Кредитним договором встановлено розмір процентів за весь час фактичного користування коштами, в тому числі й за період після закінчення строку кредитування/дії кредитної лінії. Отже, в даному випадку АТ «Ощадбанк» має право нараховувати проценти за статтею 625 ЦК України відповідно до розміру, встановленого Кредитним договором, а позичальник зобов`язаний сплачувати їх в такому розмірі за весь час прострочення виконання договірного зобов`язання (неправомірного користування коштами) аж до моменту фактичного повернення кредиту в повному обсязі.

У лютому 2023 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Народицького районного суду Житомирської області.

02 лютого 2023 року справа № 408/8199/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 та в частині задоволення позову АТ «Ощадбанк» щодо стягнення суми основної заборгованості за кредитом не оскаржується, а тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 11 березня 2011 року між ПАТ «Ощадбанк» та ПНВСП «Агро-Восток» було укладено Кредитний договір, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 3 510 000 грн з кінцевим терміном повернення до 10 березня 2014 року.

Додатковою угодою про реструктуризацію боргу від 18 лютого 2014 року № 4 до Кредитного договору, укладеною між ПАТ «Ощадбанк» та ПНВСП «Агро-Восток», сторони погодили, що кредит надається у вигляді невідновлюваної кредитної лінії окремими частинами (траншами) з остаточним терміном повернення не пізніше 10 вересня 2014 року. Сума максимального ліміту кредитування становить 2 459 900 грн.

Згідно з пунктом 2.7 Кредитного договору за користування кредитом позичальник зобов`язаний сплачувати банку відповідну плату (проценти) в порядку та розмірах, визначених цим договором. Проценти нараховуються банком фіксованою процентною ставкою. При нарахуванні та сплаті процентів за користування кредитом сторони повинні керуватись наступним: проценти за користування кредитом розраховуються банком на основі процентної ставки у розмірі 19 % річних, яка може бути встановлена в іншому розмірі в порядку, визначеному цим договором (підпункт 2.7.1 пункту 2.7 Кредитного договору); проценти нараховуються методом факт/факт на фактичну суму заборгованості позичальника за кредитом та за термін фактичного користування ним, починаючи з першого дня видачі кредиту включно, та до повного погашення заборгованості за цим договором. При нарахуванні процентів день видачі кредиту приймається до розрахунку як 1 повний день користування кредитом, а день повернення кредиту (його) до розрахунку процентів не включається (підпункт 2.7.2 пункту 2.7 Кредитного договору); нараховані за період з першого дня видачі кредиту або з першого числа звітного місяця по останнє число звітного місяця або по останній день повернення позичальником кредиту (або його частини) проценти (з урахуванням положень пункту 2.7.4 цього договору) повинні бути сплачені позичальником не пізніше п`ятого числа місяця наступного за звітним, а в разі дострокового погашення кредиту - одночасно з погашенням кредиту. Перший раз позичальник сплачує проценти не пізніше 05 червня 2014 року (підпункт 2.7.3 пункту 2.7 Кредитного договору).

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 18 лютого 2014 року між ПАТ «Ощадбанк», ПНВСП «Агро-Восток» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки № 17/32, за яким поручитель ОСОБА_1 зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за Кредитним договором та додатковими договорами до нього.

Згідно з пунктом 2.2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов`язання у тому ж обсязі, що і боржник, в порядку та строки, визначені Кредитним договором, у тому числі, але не виключно у разі: часткового невиконання боржником зобов`язання, зокрема, щодо сплати процентів та/або погашення частини кредиту та/або щодо сплати комісійних винагород в строки, визначені Кредитним договором, в тому числі графіком погашення кредиту (за наявності); невиконання боржником зобов`язання щодо погашення кредиту при закінченні строку користування ним; виникнення підстав для дострокового повного/часткового погашення зобов`язання за вимогою кредитора.

ПНВСП «Агро-Восток» порушувало умови Кредитного договору в частині своєчасної сплати основної суми кредиту та процентів за користування кредитом, у зв`язку з чим 14 грудня 2015 року банк направив позичальнику та поручителю ОСОБА_1 відповідні вимоги.

Рішенням Господарського суду Київської області від 23 червня 2016 року у справі № 913/407/16, яке набрало законної сили, з ПНВСП «Агро-Восток» на користь ПАТ «Ощадбанк» було стягнуто: основну заборгованість за Кредитним договором в розмірі 2 459 900 грн; проценти за користування кредитом - 934 005,96 грн; три проценти річних на прострочену суму основної заборгованості - 128 710,50 грн; три проценти річних на прострочену суму процентів - 26 419,40 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту - 1 522 864,82 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати процентів - 206 888,39 грн.

Разом з тим вказане судове рішення залишається не виконаним.

Задоданим банком до позовної заяви розрахунком станом на 31 жовтня 2016 року наявна заборгованість за Кредитним договором у розмірі 5 758 751,09 грн, з яких: 2 459 900 грн - тіло кредиту; 1 149 818,50 грн - проценти за користування кредитом; 163 028,89 грн - три проценти річних на прострочену суму основної заборгованості; 40 492,43 грн - три проценти річних на прострочену суму процентів; 1 687 292,15 грн - інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту; 258 219,12 грн - інфляційні втрати за прострочення сплати процентів.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

Враховуючи наведене, три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання, складовою якого є, зокрема нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.

В постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 352/1950/15-ц (провадження № 61-2973св22) зазначено, що договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, має на меті забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами, зокрема при невизначеності і незрозумілості буквального значення слів, понять і термінів. Згідно з частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2022 року у справі № 944/3046/20 (провадження № 61-19719св21) зроблено висновок, що «у разі, якщо з`ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, слід застосовувати тлумачення «contra proferentem». «Contra proferentem» (лат. «verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem») - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав. Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» («no individually negotiated»), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін». Тобто contra proferentem має застосовуватися у разі, якщо є два різні тлумачення умови (чи умов) договору, а не дві відмінні редакції певної умови (умов) договору, з врахуванням того, що: contra proferentem має на меті поставити сторону, яка припустила двозначність, в невигідне становище. Оскільки саме вона допустила таку двозначність; contra proferentem спрямований на охорону обґрунтованих очікувань сторони, яка не мала вибору при укладенні договору (у тому числі при виборі мови і формулювань); contra proferentem застосовується у тому випадку, коли очевидно, що лише одна сторона брала участь в процесі вибору відповідних формулювань чи формулюванні тих або інших умов в договорі чи навіть складала проект усього договору або навіть тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою; у разі неясності умов договору тлумачення умов договору повинно здійснюватися на користь контрагента сторони, яка підготувала проект договору або запропонувала формулювання відповідної умови. Поки не доведене інше, презюмується, що такою стороною була особа, яка є професіоналом у відповідній сфері, що вимагає спеціальних знань.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) виклала такі правові висновки.

Щодо змісту поняття «користування кредитом».

Скаржники посилаються на те, що у кредитних договорах, укладених між ними та ПрАТ «Азовелектросталь», було встановлено, що позичальник зобов`язується сплатити проценти за користування кредитом до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Тобто позичальник (1) отримує від банку грошові кошти, власником яких він не був, та (2) отримує можливість певний час правомірно не повертати надані грошові кошти. Натомість у позичальника виникає зобов`язання (1) повернути грошові кошти у встановлений строк та (2) сплатити визначені договором проценти за користування кредитом.

Отже, позичальник отримує «чужі» грошові кошти в борг, який зобов`язується повернути в майбутньому.

Поняття «користування кредитом», яким послуговуються скаржники, є окремим випадком «користування чужими коштами». Термін «користування чужими коштами» Велика Палата Верховного Суду розтлумачила в постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 37 відповідно).

Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Підстав відступити від указаних вище правових висновків немає.

Отже, «користування кредитом» - це можливість позичальника за плату правомірно не повертати кредитору борг (кредит) протягом певного періоду часу, погодженого сторонами кредитного договору.

Щодо нарахування процентів на підставі статті 1048 ЦК України

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).

Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.

Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.

Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.

Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов`язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов`язання зі сплати процентів відповідно до статті 1048 ЦК України.

За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов`язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на аналогічне правове регулювання можливості стягнення процентів поза межами встановленого договором строку повернення вкладу в спорах, в яких банки, на порушення умов договору банківського вкладу, не повертають вкладникам банківські вклади та нараховані за ними проценти. Проценти за банківським вкладом нараховуються лише в межах строку, визначеного у договорі банківського вкладу, тобто за правомірне користування цими коштами. Інакше кажучи, так само як банк не може нараховувати проценти за користування позичальником кредитом після спливу визначеного у договорі строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України (пункт 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 444/9519/12), так само і вкладник за договором банківського вкладу після закінчення строку, на який зроблений вклад, позбавлений права вимагати стягнення процентів за правомірне користування банком цими коштами.

Зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц сформульовано такі висновки.

Строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом установленого договором строку.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові.

Сторони за домовленістю можуть визначити порядок здійснення повернення коштів за строковим вкладом - шляхом перерахування на поточний рахунок вкладника, шляхом видачі готівкою через касу банку або іншим шляхом. Зазначені вище норми не містять обмежень при виборі сторонами такого договору способу виконання зобов`язання з повернення коштів банку перед вкладником.

У разі якщо договором банківського вкладу передбачено повернення вкладу коштів шляхом їх перерахування на поточний рахунок вкладника, із чим погодились обидві сторони, укладаючи такий договір, то після здійснення зазначеної операції правовідносини сторін трансформуються у правовідносини банківського рахунку відповідно до положень частини третьої статті 1058 ЦК України.

Така трансформація означає, що вкладник має право отримати готівкою повернуті банком на поточний рахунок кошти за вкладом, але до правовідносин між ними вже не можуть застосовуватись положення договору строкового банківського вкладу у зв`язку з тим, що строк його дії закінчився.

Близькі за змістом висновки також сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.

Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.

Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19). Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від таких висновків немає.

Велика Палата Верховного Суду підкреслює, що зазначене в цьому розділі постанови не означає, що боржник не повинен у повному обсязі виконувати свій обов`язок за кредитним договором. Боржник не звільняється від зобов`язань зі сплати нарахованих у межах строку кредитування, зокрема до пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, процентів за «користування кредитом». Установлений кредитним договором строк кредитування лише визначає часові межі, в яких проценти за «користування кредитом» можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов`язок боржника щодо їх сплати.

Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов`язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов`язання.

Щодо нарахування процентів на підставі статті 625 ЦК України

Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов`язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.

Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28)).

На період після прострочення виконання зобов`язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Велика Палата Верховного Суду нагадує, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання (пункт 17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц). Тому наслідки порушення грошового зобов`язання не можуть залежати від того, з яких підстав виникло грошове зобов`язання: з позадоговірних чи договірних відносин, або з якого саме договору.

Якщо грошове зобов`язання виникло з договірних відносин, то прострочення його виконання призводить до відповідальності боржника перед кредитором, зокрема - настання обов`язку зі сплати процентів річних у розмірі, встановленому законом або договором, але саме грошове зобов`язання залишається при цьому незмінним. Наприклад, якщо боржник не сплатив гроші за куплене майно, надані послуги в певній сумі, то прострочення грошового зобов`язання не змінює його розміру, яке залишається без змін незалежно від часу прострочення, але в боржника виникає додатковий обов`язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.

Так само якщо боржник не сплатив суму боргу, яка складається з тіла кредиту та процентів, нарахованих в певній сумі на час закінчення строку кредитування чи на час пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, то прострочення такого грошового зобов`язання не призводить до подальшої зміни його розміру, але в боржника виникає додатковий обов`язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що підхід, за якого проценти за «користування кредитом» могли нараховуватися та стягуватися за період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, не тільки не відповідає правовій природі таких процентів, а й призводить до вочевидь несправедливих результатів. Так, неможливо розумно пояснити, чому, наприклад, замовник робіт або послуг, який прострочив їх оплату, має сплачувати проценти річних за статтею 625 ЦК України, розмір яких може бути зменшений судом, якщо він надмірно великий порівняно зі збитками кредитора, а за прострочення повернення кредиту в такій самій сумі позичальник має додатково сплачувати ще й проценти як плату за «користування кредитом», розмір якої не може бути зменшений судом.

Викладене вище свідчить, що наслідки порушення грошового зобов`язання є однаковими незалежно від того, з якого договору таке зобов`язання виникло: з договору купівлі-продажу, договору про виконання робіт, кредитного договору тощо.

Отже, у разі порушення позичальником зобов`язання з повернення кредиту настає відповідальність - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (пункт 8.35).

Також Велика Палата Верховного Суду нагадує, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (пункт 8.22)).

При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Також слід мати на увазі, що, на відміну від розміру процентів за «користування кредитом», розмір процентів як відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання може бути зменшений судом (пункт 8.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18).

Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Вказаний висновок сформульований в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункт 54) та від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19). Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від цього висновку немає.

Щодо можливості нарахування процентів поза межами стоку кредитування

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.

Указані висновки викладені в пунктах 22, 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17.

У частині третій статті 6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто частина третя статті 6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.

У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх.

Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі статті 625 ЦК України, і цей розмір може зменшити суд (пункт 107 цієї постанови).

Тобто твердження скаржників про те, що проценти за «користування кредитом» нараховуються не лише в межах строку кредитування, а й після спливу такого строку, тобто до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів, свідчать про помилкове розуміння скаржниками правової природи процентів, які сплачуються позичальником у випадку прострочення грошового зобов`язання. Проценти, які можуть бути нараховані поза межами строку кредитування (чи після вимоги про дострокове погашення кредиту), є мірою цивільно-правової відповідальності та сплачуються відповідно до положень статті 625 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що надання кредитору можливості одночасного стягнення як процентів за «користування кредитом», так і процентів як міри відповідальності, може призводити до незацікавленості кредитора як у вчиненні активних дій щодо повернення боргу, так і у якнайшвидшому виконанні боржником зобов`язань за кредитним договором, оскільки після спливу строку кредитування грошове зобов`язання боржника перед кредитором зростає навіть швидше, ніж зростало протягом строку кредитування. Тобто фактично кредитор продовжує строк кредитування на власний розсуд на ще вигідніших для себе умовах, маючи при цьому можливість в будь-який момент вчинити дії, спрямовані на стягнення боргу з боржника (наприклад, звернути стягнення на заставне майно боржника або стягнути борг з поручителя).

Несправедливість цього підходу стає особливо очевидною у випадках, коли ринковий розмір процентів за «користування кредитом» за час після укладення кредитного договору істотно знизився. У таких випадках кредитор стає навіть більше зацікавлений у невиконанні договору, ніж у задоволенні своїх вимог. За такого підходу кредитор може продовжувати нарахування процентів за «користування кредитом» (який при цьому навіть не надавався на новий строк) у розмірі, якого вже не існує на ринку. Цим самим створюються штучні передумови для банкрутства підприємств та збільшення кількості фізичних осіб, які не мають надії повернутися до нормального життя інакше, як через банкрутство, що негативно відбивається на економіці та підвищує соціальну напруженість.

Такий підхід вочевидь не відповідає балансу інтересів сторін кредитного договору та призводить до того, що кредитор не використовує ефективні способи захисту своїх прав (звернення стягнення на заставне майно боржника, стягнення боргу з поручителя тощо) одразу після порушення боржником умов договору.

Натомість Велика Палата Верховного Суду вважає, що у цивільних та господарських відносинах, які регулює глава 71 ЦК України, важливо дотримати баланс інтересів позичальника та позикодавця в межах кредитних відносин, так само як і банку та вкладника у межах відносин за договором банківського вкладу.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності передбачають, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість і добросовісно вести переговори (див. пункт 6.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19).

Отже, сторони повинні сумлінно та добросовісно співпрацювати з метою належного виконання укладеного договору. Кредитор у зобов`язанні має створити умови для виконання боржником свого обов`язку, для чого вчиняє не тільки дії, визначені договором, актами цивільного законодавства, але й ті, які випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту (див. частину першу статті 613 ЦК України). Вказаного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 57).

Для вирішення подібних спорів важливим є тлумачення умов договорів, на яких ґрунтуються вимоги кредиторів, для з`ясування того, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування. Для цього можуть братися до уваги формулювання умов про сплату процентів, їх розміщення в структурі договору (в розділах, які регулюють правомірну чи неправомірну поведінку сторін), співвідношення з іншими положеннями про відповідальність позичальника тощо. У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).

Установивши, що умова договору передбачає нарахування процентів як міри відповідальності після закінчення строку кредитування, тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання, слід застосовувати як статтю 625 ЦК України, так і інше законодавство, яке регулює наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 березня 2019 року у справі № 5017/1987/2012 (на неврахування якої судом апеляційної інстанції посилається АТ «МР Банк») суд здійснив відповідне тлумачення умов кредитного договору.

Зокрема, суд установив, що кредитним договором були передбачені проценти за неправомірне користування кредитом - це плата, яка встановлюється банком за користування кредитом після настання строку його погашення та сплачується позичальником у розмірі та у строки, передбачені договором. При сплаті процентів за неправомірне користування кредитом проценти за користування кредитом не сплачуються. У випадку порушення позичальником установленого пунктом 2.2 договору строку погашення отриманого кредиту позичальник надалі сплачує проценти за неправомірне користування кредитом виходячи із процентної ставки у розмірі 36 % річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється згідно з пунктами 3.3, 3.4 цього договору (пункти 42, 43 вказаної вище постанови).

Здійснивши тлумачення умов кредитного договору, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України (пункт 50 вказаної вище постанови).

Тобто у справі № 5017/1987/2012 сторони чітко та недвозначно визначили, що поза межами строку кредитування позичальником сплачуються проценти, які при цьому не є процентами за «користування кредитом», а є відповідальністю за порушення зобов`язання, та погодили їх розмір. Установивши зазначене, суд дійшов висновку про задоволення вимог щодо стягнення таких процентів.

Отже, можливість нарахування процентів поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту та розмір таких процентів залежать від підстави їх нарахування згідно з частиною другою статті 625 ЦК України. У подібних спорах судам необхідно здійснити тлумачення умов відповідних договорів та дійти висновку, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, чи у відповідному розділі договору передбачили тільки проценти за правомірну поведінку позичальника (за «користування кредитом»). У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).

Щодо суті спору

У цій справі суд першої інстанції послався на можливість нарахування процентів поза межами строку кредитування на підставі частини другої статті 625 ЦК України, однак при цьому кваліфікував такі проценти як проценти за «користування кредитом».

Натомість суд апеляційної інстанції дослідив умови договорів (на яких ґрунтуються вимоги АТ «МР Банк» та АТ «Укрексімбанк») на предмет визначення цими договорами строку кредитування.

Установивши, що проценти за «користування кредитом» нараховані, зокрема, поза межами строку кредитування, суд апеляційної інстанції врахував правові позиції, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 і від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, та відмовив скаржникам у визнанні кредиторами боржника на суми таких процентів.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що умови договорів, на яких АТ «МР Банк» та АТ «Укрексімбанк» ґрунтують свої вимоги зі сплати процентів, розташовані в розділах договорів, які регулюють правомірну поведінку сторін («Проценти за користування кредитом» та «Кредит та проценти» відповідно).

При цьому вказані договори також містять окремі розділи, що регулюють відповідальність позичальника («Відповідальність сторін договору» та «Відповідальність позичальника» відповідно).

Окрім цього, як слідує з наданих АТ «МР Банк» розрахунків, проценти за період поза межами строку кредитування скаржник нараховує саме як проценти за «користування кредитом», а не як міру відповідальності на підставі статті 625 ЦК України.

З наданих АТ «Укрексімбанк» розрахунків слідує, що за період поза межами строку кредитування скаржник одночасно нараховує як проценти за «користування кредитом», так і три проценти річних на підставі статті 625 ЦК України.

Вказане вище унеможливлює тлумачення нарахованих АТ «МР Банк» та АТ «Укрексімбанк» процентів за «користування кредитом» поза межами строку кредитування як міри відповідальності на підставі статті 625 ЦК України та, як наслідок - унеможливлює визнання АТ «МР Банк» та АТ «Укрексімбанк» кредиторами боржника в частині заявлених процентів, нарахованих поза межами строку кредитування.

З огляду на неподібність справ та різні фактичні обставини Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги посилання АТ «МР Банк» на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 березня 2019 року у справі № 5017/1987/2012.

Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у визнанні кредиторами боржника АТ «МР Банк» на суму 292 396 735,53 грн та АТ «Укрексімбанк» на суму 524 694 350,87 грн.

Щодо виключної правової проблеми

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми щодо визначення періоду нарахування кредиторських вимог, що виникли у зв`язку з невиконанням договору банківського кредиту, які за своєю сутністю є процентами за користування кредитом. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, зокрема, навів висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в пункті 123 постанови від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, про те, що з огляду на умови кредитного договору нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів.

З огляду на мотивувальну частину цієї постанови Велика Палата Верховного Суду уточнює вказаний вище висновок таким. У разі порушення виконання зобов`язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання нараховуються не проценти за «користування кредитом» (стаття 1048 ЦК України), а проценти за порушення грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду на обґрунтування ухвали від 29 червня 2022 року також послався на Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року у справі № 3-188/2020(455/20), у якому останній вказав, що приписи частини другої статті 625 ЦК України, першого речення частини першої статті 1050 ЦК України та частини першої статті 1048 ЦК України регулюють різні за змістом правовідносини, які не є взаємовиключними, адже за загальним правилом (частина перша статті 622 цього Кодексу), якщо інше не встановлено в договорі або законі, застосування заходів цивільної відповідальності не звільняє боржника від виконання зобов`язань за договором у натурі.

Таке обґрунтування Рішення Конституційного Суду України збігається з висновками Великої Палати Верховного Суду. Саме тому, що приписи частини другої статті 625 та частини першої статті 1048 ЦК України регулюють різні за змістом відносини, які не є взаємовиключними, кредитор після прострочення повернення кредиту може вимагати як сплати процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання (які нараховуються за статтею 625 ЦК України як наслідок неправомірної поведінки боржника), так і сплати кредиту та процентів за наданий кредит, нарахованих до настання строку повернення кредиту (які нараховуються за статтею 1048 ЦК України як наслідок правомірної поведінки сторін).

Крім того, Конституційний Суд України у вказаному рішенні наголосив, що забезпечення сталості та єдності судової практики є основоположною функцією Верховного Суду (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), яку не може здійснювати інший орган державної влади, зокрема Конституційний Суд України (останній абзац пункту 8 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року у справі № 3-188/2020(455/20)). Виконуючи це завдання, саме Верховний Суд здійснює тлумачення та застосування норм ЦК України й інших Законів України, а Конституційний Суд України вирішує питання про конституційність цих норм, зокрема за конституційними скаргами, та здійснює офіційне тлумачення Конституції України (пункти 1, 2 частини першої статті 150, стаття 151-1 Конституції України, пункти 1, 2, 9 частини першої статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Насамкінець Велика Палата Верховного Суду зазначає, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення або підходи, застосовані в цих рішеннях, мають бути очевидно застарілими внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці Європейського суду з прав людини; вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, зокрема внаслідок існування невідповідності критерію «якість закону» законодавчих норм, що призвело до різного тлумачення судами (колегіями, палатами) норм права.

Однак у процесі розгляду цієї справи вказаних вище підстав виявлено не було. Натомість Велика Палата Верховного Суду акцентує увагу на сталості підходу до вирішення питання щодо нарахування процентів за «користування кредитом», сформульованого у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та підтвердженого у постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи частково первісний позов, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що за умовами Кредитного договору строк повернення всієї суми позики настав 10 вересня 2014 року й саме в межах цього строку ПАТ «Ощадбанк» мало право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а після закінчення строку кредитування - вимагати сплати сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Верховний Суд погоджується з наведеним висновком апеляційного суду з огляду на те, що в пункті 2.7 розділу 2 Кредитного договору сторони передбачили тільки проценти за «користування кредитом», тоді як поза межами строку кредитування банк, окрім передбачених статтею 625 ЦК України трьох процентів річних, також просив стягнути з відповідача проценти, розмір яких встановлено в договорі за правомірне користування позичальником кредитом.

Окрім цього, як випливає з наданого ПАТ «Ощадбанк» розрахунку, проценти в період поза межами строку кредитування в розмірі 19 % річних банк нарахував саме як проценти за «користування кредитом», а не як міру відповідальності на підставі статті 625 ЦК України.

Вказане вище унеможливлює тлумачення нарахованих ПАТ «Ощадбанк» процентів за «користування кредитом» поза межами строку кредитування як міри відповідальності на підставі статті 625 ЦК України та, як наслідок, - унеможливлює їх стягнення з відповідача за весь заявлений банком у позовній заяві період, про що правильно зазначив апеляційний суд.

Отже, твердження АТ «Ощадбанк» про те, що проценти за «користування кредитом» нараховуються не лише в межах строку кредитування, а й після спливу такого строку, тобто до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів, свідчить про помилкове розуміння заявником правової природи процентів, які сплачуються позичальником у випадку прострочення грошового зобов`язання. Проценти, які можуть бути нараховані поза межами строку кредитування (чи після вимоги про дострокове погашення кредиту), є мірою цивільно-правової відповідальності та сплачуються відповідно до положень статті 625 ЦК України.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц та від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) вказано, що положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Висновки суду апеляційної інстанції в цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Апеляційний суд правильно застосував приписи частини другої статті 625 та частини першої статті 1048 ЦК України в контексті спірних правовідносин та встановлених обставин справи.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20) зазначено, що з огляду на умови кредитного договору нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів.

Однак колегія суддів зауважує, що в постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) Велика Палата Верховного Суду відступила (шляхом конкретизації) від її висновку, викладеного у вищевказаній постанові від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20), вказавши, що у разі порушення виконання зобов`язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання нараховуються не проценти за «користування кредитом» (стаття 1048 ЦК України), а проценти за порушення грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором.

З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто апеляційний суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позову ПАТ «Ощадбанк» до ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування кредитом та сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року в частині вирішення позову Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування кредитом та сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук