Рішення від 15.05.2023 по справі 574/4/23

Справа № 574/4/23

Провадження №2/574/68/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2023 року м. Буринь

Буринський районний суд Сумської області

в складі: головуючого судді Гука Т.Р.,

з участю секретаря судового засідання Кошелєвої Н.В.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Буринського районного суду Сумської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Буринської міської ради Сумської області про визнання права довічного успадкованого володіння та визнання права постійного користування земельними ділянками,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до Буринської міської ради Сумської області про визнання права довічного успадкованого володіння та визнання права постійного користування земельними ділянками, який мотивує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина, до складу якої входить, в тому числі, право постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, площею 25,7 га, що належало йому на підставі Державного акту на право постійного користування землею №000586 та право довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку для ведення фермерського господарства, площею 24,3 га, що належало померлому на підставі Державного акту на право довічного успадкованого володіння землею №006500.

Він є спадкоємцем першої черги за законом, прийняв спадщину після смерті батька та отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на частину спадкового майна.

Однак, при зверненні до нотаріуса з метою отримання свідоцтва на право довічного успадкованого володіння на земельну ділянку та постійного користування землею вищезазначених земельних ділянок йому було відмовлено через відсутність регламентованої процедури нотаріального оформлення такого права.

На підставі викладеного, він позбавлений можливості у позасудовому порядку вирішити дане питання, а тому просив суд визнати за ним право довічного успадкованого володіння на земельну ділянку для ведення фермерського господарства, площею 24,3 га, кадастровий номер 5920985400:05:001:0065 та постійного користування землею для ведення фермерського господарства, площею 25,7 га, кадастровий номер 5920985400:05:001:0066, які розташовані на території Пісківської сільської ради Буринського району Сумської області (нині Буринської міської ради Конотопського району Сумської області), в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Піски Конотопського району Сумської області.

Ухвалою Буринського районного суду Сумської від 10.01.2023 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.

26.01.2023 року від відповідача Буринської міської ради Сумської області надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача покликається на безпідставність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки рішенням 10 сесії 21 скликання Пісківської сільської Ради народних депутатів Буринського району Сумської області від 28.08.1992 року «Про виділення земельних ділянок», ОСОБА_4 надано 26 га землі на полі №3 в довічне успадкування /частину у вигляді паю/ для організації селянського (фермерського) господарства із земель запасу, що перебували в тимчасовому користуванні колгоспу «Шлях до комунізму». Натомість ОСОБА_3 у позовній заяві зазначає, що «Землю надано у постійне користування для ведення (фермерського) господарства відповідно рішення Пісківської сільської Ради народних депутатів Буринського району Сумської області від 28.08.1992 року. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею». Звідси слідує невідповідність Державного акту на право постійного користування землею №000586, яким ОСОБА_4 надавалось 26 га землі «в довічне успадкування», а не в постійне користування. За змістом статей 6 та 50 Земельного кодексу УРСР та ч.1 ст.92 Земельного кодексу України у редакції чинній на той час, поняття «довічне успадковувань володіння з6емельною ділянкою» та «право постійного користування земельною ділянкою» не є тотожними поняттями.

Крім того, Земельний кодекс України у редакції від 13.03.1992 року вже не передбачав такого виду права, як довічне успадковувань володіння земельною ділянкою. Чинний на той час ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковувань володіння. Таким чином, рішення 10 сесії 21 скликання Буринської районної Ради народних депутатів Сумської області від 07.05.1992 року «Про вилучення і надання земельних ділянок» та рішення 10 сесії 21 скликання Пісківської сільської Ради народних депутатів Буринського району Сумської області від 28.08.1992 року «Про виділення земельних ділянок», приймалися вже після втрати чинності Земельного кодексу УРСР від 18.123.1990 №561-ХІІ, який не передбачав надання земельних ділянок в довічне успадковувань володіння. Звідки слідує, що надані позивачем ОСОБА_3 копії Державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею №006500 та Державаного акту на право постійного користування землею №000586 не відповідають чинному на момент їх видання законодавству України, яке не передбачало надання в довічне успадковувань володіння земельних ділянок, та не можуть бути прийняті судом як належні докази права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку для ведення фермерського господарства площею 24,3 га, кадастровий номер 5920985400:05:001:0065, та земельну ділянку для ведення фермерського господарства площею 5920985400:05:001:0066.

Відповідно до положень ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство», ЗУ «Про фермерське господарство» Земельного кодексу України у редакції 1992 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства, постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство, а не громадянин, якому вона надавалась, а тому зазначене право не може бути об`єктом спадкування.

На підставі викладено просить відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалою Буринського районного суду Сумської від 07.02.2023 року закрито підготовче провадження у даній справі та призначено її до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача адвокат Вернигора В.М. заявлені позовні вимоги ОСОБА_3 підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві.

Представник відповідача ОСОБА_2 позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву.

Заслухавши доводи представників сторін, дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення її по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що рішенням 10 сесії 21 скликання Пісківської сільської Ради народних депутатів Буринського району Сумської області від 28.08.1992 року «Про виділення земельних ділянок», ОСОБА_4 було надано 26 га землі на полі №3 в довічне успадкування /частину у вигляді паю/ для організації селянського (фермерського) господарства із земель запасу, що перебували в тимчасовому користуванні колгоспу «Шлях до комунізму» (а.с. 66).

На підставі вказаного рішення Пісківською сільськоюРадою народнихдепутатів видано ОСОБА_4 .Державний акт на право постійного користування землею №000586, згідно якого останньому надано у постійне користування 25,7 га землі в межах згідно з планом землеволодіння, для ведення селянського (фермерського) господарства, (а.с.14-18).

Як вбачається з Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12.02.2019 року вбачається, що земельна ділянка, площею 25,7000 га, кадастровий номер 5920985400:05:001:0066 була зареєстрована відділом у Буринському районі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області 12.02.2019 року та постійним користувачем вказаної земельної ділянки значиться ОСОБА_4 (а.с.24-28).

Крім того,відповідно Державногоакта на право довічного успадкованого володіння землею №006500, виданого на підставі рішення Буринської районної Ради народних депутатів від 07.05.1992 р. та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право довічного успадкованого володіння землею за №22а, ОСОБА_4 надано у довічне успадковане володіння 24,3 га землі, для ведення селянського (фермерського) господарства, в межах згідно з планом землеволодіння (а.с.9-13).

З Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12.02.2019 року вбачається, що земельна ділянка, площею 24,300 га, кадастровий номер 5920985400:05:001:0065 була зареєстрована відділом у Буринському районі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області 12.02.2019 року та постійним користувачем вказаної земельної ділянки значиться ОСОБА_4 (а.с.19-23).

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , що підтверджується копіями свідоцтва про народження та свідоцтва про смерть (а.с.7, 8).

Згідно зі ст.ст.1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла, до інших осіб. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У відповідності до ч.1 ст.1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ч.ч.1, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до ч.1 ст.1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

Як вбачається з Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі, після смерті ОСОБА_4 приватним нотаріусом Конотопського районного нотаріального округу Сумської області Головенською Л.В., була заведена спадкова справа за №69136791(а.с.29).

З листа приватного нотаріуса Конотопського районного нотаріального округу Сумської області Головенської Л.В., 14.02.2022 року нею заведена Спадкова справа и№24/2022 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .. Згідно матеріалів вищезазначеної спадкової справи єдиним спадкоємцем майна ОСОБА_3 є його син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.107).

Крім того, на частину спадкового майна ОСОБА_4 позивачем отримано свідоцтво про право на спадщину за законом (а.с.106).

Разом з цим, при зверненні ОСОБА_5 , який є довіреною особою ОСОБА_4 , до приватного нотаріуса Конотопського районного нотаріального округу Сумської області Головенської Л.В. щодо оформлення спадщини після смерті ОСОБА_4 який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , нотаріусом було надано письмове роз`яснення, що видача свідоцтв про право на спадщину унеможливлюється у зв`язку з відсутністю регламентованої процедури нотаріального оформлення спадкування права довічного успадковуваного володіння землею та права постійного користування (а.с.30).

За змістом статей 6, 50 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

При цьому відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.

Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини 2 статті 14, частини 2 статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;

- пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.

На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція» та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).

Судом встановлено, що на підставі рішення Буринської районної Ради народних депутатів від 07.05.1992 року ОСОБА_4 отримав у довічне успадковане володіння земельну ділянку, площею 24,3 га землі, для ведення селянського (фермерського) господарства, розташовану на території Пісківської сільської ради, Буринського району, Сумської області, таке його право посвідчувалось Державним актом на право довічного успадкованого володіння землею №006500, а також останній на протязі майже двадцяти років продовжував володіти вказаним майном.

При цьому, право довічного успадкованого володіння ОСОБА_4 ніким, в тому числі і відповідачем Буринською міською радою, яка є правонаступником прав та обов`язків Пісківської сільської ради, не оспорювалось, вищевказані рішення Буринської районної Ради народних депутатів та державний акт не скасовані, не визнавались недійсними та є чинними.

Будь-які дані про те, що відповідач, як за життя ОСОБА_4 , так і після його смерті звертався і з позовом про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння в матеріалах справи також відсутні, а тому право довічного успадковуваного володіння останнього земельною ділянкою не припинялось та було дійсним до його смерті.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.

Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

Враховуючи наведені обставини, очевидну необхідність дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, суд вважає, що право довічного користування земельної ділянки може бути визнано, таким що успадковане позивачем, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 (провадження № 14-487цс19).

Враховуючи викладене, оскільки дослідженими судом доказами беззаперечно встановлено, що спадкодавцю належало право довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку для ведення фермерського господарства, площею 24,3 га, кадастровий номер 5920985400:05:001:0065, однак позивач, який прийняв спадщину, не може реалізувати своє право на спадкове майно шляхом нотаріального оформлення спадщини, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання за ним права довічного успадковуваного володіння на вказану земельну ділянку.

З матеріалів справи також вбачається, що після отримання права довічного успадковуваного володіння та права постійного користування на спірні земельні ділянки ОСОБА_4 було створено та зареєстровано СФГ "Бондаренко".

На час надання ОСОБА_4 права постійного користування земельною ділянкою діяв ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, який у відповідній редакції передбачав регулювання відносин щодо права постійного користування земельною ділянкою.

Так, постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 зазначеного кодексу. Право постійного користування землею посвідчували державні акти. Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина перша статті 50 вказаного кодексу). Землю у постійне користування надавали Ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини п`ятої статті 7 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздив з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подавали до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписував голова створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляли про їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливими були також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки (частини перша та друга статті 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

Право користування земельною ділянкою чи її частиною припинялося, зокрема, у разі припинення діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

На час заснування СФГ "Бондаренко" відносини, пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулював Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" № 2009-XII.

Селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства. На його ім`я видавався Державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею; з головою селянського (фермерського) господарства укладався договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, складалися інші документи відповідно до законодавства України (частини перша, четверта та п`ята статті 2 Закону № 2009-XII).

Право на створення селянського (фермерського) господарства мав кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, мав документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надавалося громадянам, які проживали в сільській місцевості і мали необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (частина перша статті 4 Закону № 2009-XII).

Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність і надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди. У постійне користування земля надавалася громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебували у державній власності. У тимчасове користування земельні ділянки надавалися, зокрема, із земель запасу, а також могли надаватися із земель лісового та водного фондів (частина друга статті 4 Закону № 2009-XII).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подавали до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, документально підтверджували їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки, обґрунтування щодо розмірів земельної ділянки і перспектив діяльності селянського (фермерського) господарства (частина перша статті 5 Закону № 2009-XII).

Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягало у 30-денний строк державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) й одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набувало статусу юридичної особи, одержувало печатку з його найменуванням і адресою, відкривало розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступало у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнавалося державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону (частини перша та друга статті 9 Закону № 2009-XII).

Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України (пункт 2 частини першої статті 29 Закону № 2009-XII).

За змістом наведених приписів на час створення СФГ "Бондаренко" можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином, зокрема, права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства. Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Більше того, право користування земельною ділянкою мало припинятися з припиненням діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а припинення права користування земельною ділянкою мало наслідком припинення діяльності цього господарства (пункт 2 частини першої статті 29 Закону № 2009-XII).

Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки інакше, ніж за її цільовим призначенням (пункт 1 частини першої статті 40 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а також юридичні наслідки її використання не за цільовим призначенням (пункт 7 частини першої статті 27, частина друга статті 29, частина перша статті 88 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), надана громадянину у встановленому порядку для ведення селянського (фермерського) господарства земельна ділянка за її правовим режимом була та є такою, яку слід використовувати виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб цього громадянина.

Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства, тобто для вироблення, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції (частина перша статті 2 Закону № 2009-XII). Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство (цей висновок не стосується права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства; оскільки таке право є успадковуваним, тобто передається у спадщину, то воно залишається у володінні фізичної особи і після створення селянського (фермерського) господарства, про що Велика Палата Верховного Суду вказала у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17).

Ураховуючи наведене, з моменту створення СФГ " ОСОБА_6 " відбулася фактична заміна постійного землекористувача, і обов`язки останнього перейшли до селянського (фермерського) господарства з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства за його засновником не змінює вказаний висновок, оскільки після державної реєстрації такого господарства саме воно як суб`єкт підприємницької діяльності могло використовувати відповідну ділянку за її цільовим призначенням, тобто бути постійним користувачем. Відповідно з часу державної реєстрації цього господарства воно повноважне зареєструвати за собою право постійного користування земельною ділянкою, яку раніше для ведення селянського (фермерського) господарства отримав його засновник. Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 10 квітня 2019 року (пункти 23-29) й ухвалі від 13 листопада 2019 року (пункти 17-18) у справі № 275/82/18, а також у постанові від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (пункти 6.24-6.29) щодо належності права на продовження договірних відносин з користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства саме такому господарству, а не його засновникові.

1 січня 2002 року набрав чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року, згідно з частиною першою статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, був визначений у частині другій статті 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року. Фермерські господарства та фізичні особи до вказаного переліку не належали. Але у пункті 6 розділу Х «Перехідні положення» зазначеного кодексу було передбачено, що громадяни та юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду її строк мав визначатися відповідно до закону.

Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини.

Стосовно права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства, то таке право може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Оскільки після проведення державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновникові для ведення такого господарства, набуває останнє, то смерть засновника селянського (фермерського) господарства не породжує у спадкоємців такого засновника права успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав для ведення зазначеного господарства та створив (зареєстрував) останнє за Законом № 2009-XII.

Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону № 973-IV). Фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (пункт «а» частини першої статті 14 Закону № 973-IV). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 Закону № 973-IV). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 Закону № 973-IV). До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону № 973-IV).

За змістом вказаних приписів саме селянське (фермерське) господарство, зареєстроване як юридична особа, є власником цілісного майнового комплексу, а не засновник або член такого господарства.

З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.

Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20).

Відтак, відсутні підстави для задоволення вимоги позивача про визнання за ним як за спадкоємцем засновника СФГ " ОСОБА_6 " права постійного користування спірною земельною ділянкою, у зв`язку з чим позов підлягає частковому задоволенню.

Питання про розподіл судових витрат, понесених позивачем по сплаті судового збору при подачі позовної заяви, судом не вирішується, оскільки останній просив їх залишити за ним.

Керуючись ст.ст.2, 10, 12, 13, 23, 258, 259, 265, 268, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_3 до Буринської міської ради Сумської області про визнання права довічного успадкованого володіння та визнання права постійного користування земельними ділянками задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_3 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , право довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку для ведення фермерського господарства, площею 24,3 га, кадастровий номер 5920985400:05:001:0065.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сумського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач - ОСОБА_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач - Буринська міська рада, місцезнаходження: 41700, Сумська обл., м. Буринь, вул. Першотравнева, 1; код ЄДРПОУ 04058025.

Суддя Т.Р. Гук