Ухвала

від 25.05.2023 по справі 911/3014/16

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

25 травня 2023 року

м. Київ

cправа № 911/3014/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2023 у справі

за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації

до: 1) Бучанської міської ради,

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Споруда»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Кабінет Міністрів України,

про визнання недійсними рішення, договору оренди земельної ділянки та її витребування з чужого незаконного володіння.

У судовому засіданні взяли участь представники: прокурор - Голуб Є. В., Бучанської міської ради - Галдецька Ю. В., Товариства з обмеженою відповідальністю «Споруда» - Українцева К. Л., третьої особи - Фартушна В. Л.

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2016 року перший заступник прокурора Київської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з позовом до Бучанської міської ради (далі - відповідач-1 та/або Міськрада) та до Товариства з обмеженою відповідальністю «Споруда» (далі - відповідач-2 та/або ТОВ «Споруда»), в якому просив суд:

1) визнати недійсними рішення Міськради від 26.04.2007 №192-8-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду приватному підприємству для будівництва готельного комплексу та організації зони відпочинку в м. Буча по вул. Шевченка, 2-д» та від 30.04.2009 № 1336-51-У «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди на земельну ділянку ТОВ «Споруда» для будівництва готельного комплексу та організації зони відпочинку по вул. Шевченка, 2-д в м. Буча»;

2) визнати недійсним договір оренди земельної ділянки загальною площею 0,6 га з кадастровим номером 3210945300:01:091:0030, укладений 15.05.2009 між Міськрадою та ТОВ «Споруда», зареєстрований в державному реєстрі земель за № 040992600030;

3) витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ТОВ «Споруда» земельну ділянку площею 0,6 га з кадастровим номером 3210945300:01:091:0030, вартістю 2 070 900,00 грн, що розташована за адресою: м. Буча, вул. Шевченка, 2-д.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні рішення Міськради прийнято в порушення вимог статей 6, 14, 19 Конституції України, статей 3, 13, 38, 57, 84, 116, 123, 124, 149, 150 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 7, 8, 17, 31, 42 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) із перевищенням повноважень, оскільки спірна земельна ділянка, на думку прокурора, на час виділення належала до земель лісогосподарського призначення і не могла бути передана Міськрадою у користування для будівництва. За твердженням прокурора Міськрада спірними рішеннями змінила цільове призначення земельної ділянки лісового фонду перед тим, як передати її ТОВ «Споруда».

У своєму позові прокурор посилається на обставини, встановлені рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17.10.2014, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Київської області від 06.02.2015 та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.07.2015 у справі № 367/4187/14-ц, як на факти, що не потребують додаткового доведення стосовно незаконності віднесення органом місцевого самоврядування регіону (рішенням Бучанської селищної ради від 25.06.2002 № 71/1-4-XXIV) земель лісогосподарського призначення до земель житлової та громадської забудови. Також прокурор звертав увагу на те, що земельна ділянка, яка є предметом цього спору, повинна була передаватися ТОВ «Споруда» за наслідками проведення аукціону.

29.08.2017 до Господарського суду Київської області від прокуратури Київської області надійшло клопотання від 28.08.2017 № 05/1-2284вих17 (від 29.08.2017 вх. № 18005/17), за змістом якого прокурор просив суд пункт 2 прохальної частини позовної заяви читати в наступній редакції: «… 2. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки загальною площею 0,6 га з кадастровим номером 3210945300:01:091:0030, укладений 15.05.2009 між Міськрадою та ТОВ «Споруда», зареєстрований в державному реєстрі земель за № 040992600030, з урахуванням змін, внесених угодою від 12.05.2017 б/н (індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - 36709313 від 19.08.2017)».

Ухвалою Господарського суду Київської області від 02.12.2021 у даній справі замінено позивача - Кабінет Міністрів України на його правонаступника у спірних правовідносинах - Київську обласну державну адміністрацію (далі - позивач).

Рішенням Господарського суду Київської області від 20.01.2022 (Бабкінаи В. М. - головуючий, судді Конюх О. В., Щоткін О. В.) у справі № 911/3014/16, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2023 (Михальська Ю. Б. - головуючий, судді Скрипка І. М., Тищенко А. І.) у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що до матеріалів справи прокурором не надано достатніх, достовірних та належних доказів невідповідності рішень про передачу в оренду та проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки в користування вимогам законодавства, а також доказів того, що спірна земельна ділянка належала до земель лісогосподарського призначення на час прийняття оскаржуваних рішень та передачі її відповідачем-1 відповідачу-2 в оренду.

Поряд з цим, суд відхилив посилання прокурора на недотримання Міськрадою при прийнятті рішення від 30.04.2009 № 1336-51-У приписів земельного законодавства щодо надання земельної ділянки в користування без аукціону, оскільки фактичне відведення спірної земельної ділянки в оренду відбулося шляхом затвердження відповідного проекту землеустрою рішенням Міськради від 26.04.2007 № 192-8-У, і на той час земельне законодавство передбачало лише продаж земельних ділянок на конкурентних засадах, а не передачу таких ділянок у користування.

При цьому, судом було встановлено, що звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (у подальшому замінено на правонаступника у спірних правовідносинах - Київську обласну державну адміністрацію) відповідає приписам статті 23 Закону України «Про прокуратуру» і статті 53 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Київської області від 20.01.2022 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2023 у справі № 911/3014/16, заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати і ухвали нове рішення, яким позов задовольнити.

За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Так, скаржник зазначив, що у порушення статей 1, 2, 3, 5, 7, 11, 73, 74, 76- 79, 237, 277, 282 ГПК України, суди першої та апеляційної інстанцій необґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог, неправильно застосувавши норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та не застосувавши правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та Верховного Суду України, а саме від 07.10.2020 у справі № 369/16418/18, від 30.09.2020 у справі № 363/669/17, від 30.01.2018 у справі № 707/2192/15-ц, від 21.02.2018 у справі № 488/5476/14-ц, від 30.09.2015 у справі № 6-196цс15, від 24.12.2014 у справі № 6-212цс14, від 21.01.2015 у справі № 6-224цс14, від 13.11.2019 у справі № 361/6826/16, від 01.07.2015 у справі № 6-50цс15, від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 01.03.2018 у справі № 911/2049/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та від 13.06.2018 у справі № 369/1777/13-ц, від 17.12.2014 у справі № 6-99цс14, від 03.02.2016 у справі № 6-1814цс15, від 01.07.2015 у справі № 6-50цс15, від 18.10.2017 у справі № 1328/972/2012, від 30.09.2015 у справі №6-196цс15, від 06.04.2020 у справі № 369/8770/14-ц, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц та від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц.

Київська обласна державна адміністрація у письмових поясненнях просить касаційну скаргу задовольнити, рішення та постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Міськрада у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін.

Верховний Суд заслухав суддю-доповідача, дослідив наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, у цьому випадку не підтвердилися з огляду на таке.

Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, рішенням Міськради від 26.04.2007 № 192-8-У Приватному підприємству інженерно-будівельний центр «Споруда» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 3210945300:01:091:0030, площею 0,6 га в оренду для будівництва готельного комплексу та організації зони відпочинку в м. Буча по вул. Шевченка, 2-д.

26.04.2007 на підставі зазначеного рішення між Міськрадою (орендодавець) та Приватним підприємством інженерно-будівельний центр «Споруда» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,6 га з кадастровим номером 3210945300:01:091:0030 по вул. Шевченка, 2-д у м. Буча строком на 10 років, який 22.05.2007 зареєстровано в Ірпінському міському відділі Київської регіональної філії центру Державного земельного кадастру, про що у державному реєстрі земель вчинено запис за № 040734000009.

У подальшому, рішенням Міськради від 26.02.2009 № 1241-48-У (яке у даній справі не оскаржується) внесено зміни до вищевказаного договору оренди земельної ділянки у виді заміни орендаря - Приватного підприємства інженерно-будівельного центру «Споруда» на ТОВ «Споруда», у зв`язку з реорганізацією підприємства. Також вказаним рішенням було надано ТОВ «Споруда» дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3210945300:01:091:0030, площею 0,6 га, терміном на 8 років для будівництва готельного комплексу та організації зони відпочинку по вул. Шевченка, 2-д в м. Буча.

30.04.2009 рішенням Міськради № 1336-51-У:

1) розірвано договір оренди земельної ділянки, площею 0,6000 га, для будівництва готельного комплексу та організації зони відпочинку в м. Буча по вул. Шевченка, 2-д, зареєстрований в Ірпінському міському відділі Київської регіональної філії центру Державного земельного кадастру, про що у державному реєстрі вчинено запис від 22.05.2007 за № 040734000009, укладеного між Приватним підприємством інженерно-будівельний центр «Споруда» та Міськрадою;

2) затверджено ТОВ «Споруда» технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди на земельну ділянку площею 0,6000 га терміном на 8 років, для будівництва готельного комплексу та організації зони відпочинку по вул. Шевченка, 2-д в м. Буча.

15.05.2009 між Міськрадою та ТОВ «Споруда» укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,6 га з кадастровим номером 3210945300:01:091:0030 по вул. Шевченка, 2-д у м. Буча строком на 8 років, зареєстрований в Ірпінському міському відділі Київської регіональної філії центру Державного земельного кадастру 15.05.2009, про що у державному реєстрі земель вчинено запис за № 040992600030 (далі - Договір).

Відповідно до пункту 1.1 Договору орендодавець передає, а орендар приймає у платне, строкове користування земельну ділянку, що перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Буча для господарського використання.

Згідно з пунктом 1.3 Договору земельна ділянка передається відповідно до рішення 51 сесії Бучанської міської ради V скликання «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди на земельну ділянку ТОВ «Споруда» для будівництва готельного комплексу та організації зони відпочинку по вул. Шевченка, 2-д в м. Буча» від 30.04.2009 № 1336-51-У.

Даний договір укладається на 8 років і діє до 15.05.2017 та набирає чинності з дати його державної реєстрації (пункт 3.1 Договору).

12.05.2017 між Міськрадою та ТОВ «Споруда» укладено угоду про внесення змін до договору оренди від 15.05.2009 в частині строку дії договору, а саме - строк дії договору встановлено до 15.05.2022, яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.08.2017, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - 36709313.

Як слідує з позову, прокурор зазначає, що при прийнятті оспорюваних ним рішень від 26.04.2007 № 192-8-У та від 30.04.2009 № 1336-51-У Міськрадою було перевищено надані законодавством повноваження, внаслідок чого передача земельної ділянки в оренду здійснювалася з порушенням вимог земельного та лісового законодавства.

Так, судами попередніх інстанцій також установлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17.10.2014 у справі № 367/4187/14-ц, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Київської області від 02.06.2015 та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.07.2015, було задоволено позов заступника прокурора Київської області та визнано недійсним рішення Бучанської селищної ради від 25.06.2002 № 71/1-4-XXIV «Про віднесення земель Бучанської селищної ради, які обслуговує Бучанська лісогосподарська установа Київського обласного житлово-комунального управління до земель житлової та громадської забудови».

Судами у справі № 367/4187/14-ц встановлено, що Бучанською селищною радою 25.02.2002 прийнято рішення № 71/1-4-XXIV «Про віднесення земель Бучанської селищної ради, які обслуговує Бучанська лісогосподарська установа Київського обласного житлово-комунального управління, до земель житлової та громадської забудови». На час прийняття такого рішення землі, віднесені до земель житлової та громадської забудови, мали лісогосподарське призначення, тому Бучанська селищна рада перевищила свої повноваження і з порушенням закону, без розпорядження уповноваженого державного органу, за відсутності згоди органу лісового господарства, без відповідного проекту землеустрою прийняла рішення про віднесення земель лісового фонду до земель житлової та громадської забудови.

За твердженням прокурора, судами у справі № 367/4187/14-ц встановлено, що належність спірних земель до лісового фонду, віднесених до категорії лісів першої групи, підтверджується їх розташуванням у відповідному кварталі Бучанської лісової дачі, згідно довідки Українського державного проектно лісовпорядного виробничого об`єднання (далі - ВО «Укрдержліспроект») від 14.07.2014, а також, відповідно до пункту 5 «Прикінцеві положення» ЛК України, планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування: планшетом-картою-схемою лісонасаджень (розташування урочищ) у Плані лісонасаджень Бучанського комунального лісгоспу Київського обласного виробничого тресту зеленого господарства (лісовпорядкування 1988 року). Площа земельної ділянки Бучанської лісогосподарської установи, яку рішенням Бучанської селищної ради від 25.06.2002 віднесено до земель житлової та громадської забудови в межах Бучанської селищної ради, становила 890 га згідно з планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.

Враховуючи викладене, прокурор наголошував, що судами було визнано недійсним вказане рішення Бучанської селищної ради від 25.06.2002 № 71/1-4-XXIV, прийняте з перевищенням повноважень, всупереч вимогам статті 20, частині 4 статті 83, пункту 12 Перехідних положень ЗК України та статей 27, 31, 57 ЛК України (у редакції від 20.12.2001), так як жодних рішень органів державної влади про передачу земель лісового фонду державної власності до комунальної власності не приймалося.

Водночас, на підставі рішення Міськради від 30.04.2009 № 1336-51-У земельну ділянку площею 0,6 га, з кадастровим номером 3210945300:01:091:0030 по вул. Шевченка, 2-д у місті Буча було передано в оренду строком на 8 років ТОВ «Споруда» для будівництва готельного комплексу та організації зони відпочинку за рахунок земель лісогосподарського призначення Бучанської лісової дачі Бучанського лісгоспу Київського обласного управління комунального господарства, що, за твердженням прокурора, підтверджується інформацією ВО «Укрдержліспроект» від 28.07.2016 № 488 та картографічними матеріалами лісовпорядкування, відповідно до яких вказана земельна ділянка розташована у кварталі № 24 Бучанської лісової дачі.

При цьому, як убачається з витягу із Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ТОВ «Споруда», якому надано в оренду спірну лісову ділянку, не є спеціалізованим лісогосподарським підприємством та не має в своїй структурі спеціалізованого лісогосподарського підрозділу. Інших випадків, які б передбачали можливість передачі земель лісогосподарського призначення у користування юридичним особам, законодавство не містить.

Отже, за твердженнями прокурора, згідно даних лісовпорядкування 1988 року спірна земельна ділянка площею 0,6 га відноситься до земель лісогосподарського призначення Бучанської лісової дачі та розташована у кварталі № 24, що підтверджується фрагментом з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами, зокрема, спірної земельної ділянки та 24 кварталу Бучанської лісової дачі, наданого Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об`єднанням (ВО «Укрдержліспроект») до листа від 28.07.2016 № 488.

Окрім того, належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення підтверджується висновками судів у справі № 367/4187/14-ц.

Таким чином, прокурор вважає, що Міськрада при прийнятті рішення щодо відведення в оренду спірної земельної ділянки вийшла за межі визначених законом повноважень, оскільки вирішення питання вилучення земель лісового фонду державної власності та зміна їх цільового призначення не належало до компетенції Міськради.

Оскаржуваним рішенням і діями щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду, як зазначено в позові, порушено право власності держави на землі лісового фонду, у зв`язку з чим прокурор і звернувся з даним позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, до повноважень якого на час звернення з позовом належало розпорядження землями державної власності (на даний час - Київської обласної державної адміністрації). Водночас, оспорюваний договір оренди земельної ділянки укладений з порушенням вимог чинного на той час законодавства, оскільки орендарем набуто право користування земельною ділянкою, яка незаконно вибула із власності держави.

Із урахуванням викладеного, прокурор звернувся до суду з позовом у цій справі.

Відповідачі, у свою чергу, проти позову заперечували, наголошуючи на тому, що Міськрада, передаючи в оренду спірну земельну ділянку діяла в межах своїх повноважень. Факт належності спірної земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови в межах міста Буча підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Підставою для касаційного оскарження є пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України, згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц.

Разом з тим на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

Колегія суддів звертає увагу, що для розгляду касаційної скарги у межах підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, необхідно встановити, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму права всупереч наявним висновкам Верховного Суду щодо застосування такої норми у правовідносинах, які є подібними зі справою, яка розглядається.

Однак Верховний Суд зауважує, що справи, на які посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, стосуються інших обставин, які не можна вважати релевантними щодо відносин у справі № 911/3014/16.

Правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 07.10.2020 у справі № 369/16418/18, від 30.09.2020 у справі № 363/669/17, від 30.01.2018 у справі № 707/2192/15-ц, від 21.02.2018 у справі № 488/5476/14-ц, від 30.09.2015 у справі № 6-196цс15, від 24.12.2014 у справі № 6-212цс14, від 21.01.2015 у справі № 6-224цс14 стосуються того, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України. У той же час у справі № 911/3014/16 суд апеляційної інстанції взяв до уваги факти, встановлені під час перегляду за нововиявленими обставинами судових рішень у справі № 367/4187/14-ц (постанову Верховного Суду від 26.05.201, якою залишено без змін рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23.04.2020 та постанову Київського апеляційного суду від 06.10.2020), на яку посилався і сам прокурор у позовній заяві, стосовно того, що у межах смт Буча і Бучанської селищної ради не існували земельні ділянки державного лісового фонду - Бучанська лісова дача площею 890 га, а також не було будь-якого спеціалізованого лісогосподарського підприємства, яке могло бути землекористувачем вказаної території. У свою чергу у справі № 367/4187/14-ц також зауважено на відсутності доказів щодо належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення. Таким чином, саме відмінність основних фактичних обставин справ не може вказувати на те, що правовідносини є подібними і, відповідно, висновки у наведених справах є застосовними до справи № 911/3014/16.

Доводи заявника стосовно необхідності врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 361/6826/16, колегія суддів відхиляє з огляду на те, що вони не містять обґрунтування, яку саме норму права суд апеляційної інстанції неправильно застосував і яка була б застосована у вказаній справі.

Крім того, висновки, які цитує заявник, стосуються надання оцінки наявним у справі № 361/6826/16 доказам і обсягу матеріалів, які суди попередніх інстанцій не врахували, що і стало підставою для направлення вказаної справи на новий розгляд.

Прокурор у касаційній скарзі також посилається на висновки, які викладені у постановах Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі № 6-224цс14, від 01.07.2015 у справі № 6-50цс15, постановах Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 01.03.2018 у справі № 911/2049/16, Великої Палати Верховного Суду у постановах від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та від 13.06.2018 у справі № 369/1777/13-ц, згідно яких планшет лісовпорядкування є документом, який підтверджує право постійного користування державним лісогосподарським підприємством спірною земельною ділянкою та, що остання належить до земель лісового фонду із цільовим призначенням - землі лісогосподарського призначення.

Водночас колегія суддів наголошує, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Однак Верховний Суд, перевіривши доводи прокурора в наведеній частині зауважує, що останні мають нерелевантний характер, оскільки наведені правові висновки зроблені за інших встановлених обставин справи, а доводи скаржника фактично зводяться до незгоди із встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи та оцінкою доказів і спрямовані на спонукання Верховного Суду щодо встановлення інших, відмінних від встановлених апеляційною інстанцією, обставин справи та переоцінку (додаткову перевірку) зібраних у справі доказів.

Доводи заявника стосовно необхідності врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 17.12.2014 у справі № 6-99цс14, від 03.02.2016 у справі № 6-1814цс15, від 01.07.2015 у справі № 6-50цс15, від 18.10.2017 у справі № 1328/972/2012, від 30.09.2015 у справі №6-196цс15 колегія суддів відхиляє з огляду на те, що вони також не містять обґрунтування, яку саме норму права суд апеляційної інстанції неправильно застосував і яка була б застосована у вказаній справі.

Посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 06.04.2020 у справі № 369/8770/14-ц колегією суддів відхиляються, оскільки такі посилання зводяться до зводяться виключно до намагань здійснити переоцінку наявних у справі доказів, проте згідно імперативних положень частини 2 статті 300 цього Кодексу суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Щодо посилань скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, колегія суддів звертає увагу на те, що така постанова ухвалена за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради Київської області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ОМ-АРТ», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гоменюк Олени Миколаївни, Реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції Київської області, ТОВ «Забудова-Д» про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на нерухоме майно, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалами судів апеляційної і касаційної інстанції у задоволенні позову прокурора було відмовлено з тих підстав, що на момент вчинення перших правочинів, за якими спірні земельні ділянки були відчужені, рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких фізичні особи набули право власності на ці ділянки, не були скасовані, а відповідні договори сторони повністю виконали. Суди не взяли до уваги доводи прокурора про те, що спірні земельні ділянки вибули з володіння власника поза його волею, оскільки саме Ірпінська міська рада прийняла рішення про надання спірних земельних ділянок набувачам, і ці рішення лише у подальшому скасував суд у справі № 1013/4597/2012. У вказаних рішеннях Ірпінської міської ради було її волевиявлення на вибуття земельних ділянок з власності територіальної громади м. Ірпеня та на передання їх у приватну власність. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок відсутні підстави для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України. Суди дійшли висновку про те, що оскільки продаж спірних земельних ділянок на користь ТОВ «Забудова-Д» відбувся у порядку, встановленому для виконання судових рішень, то вказане є додатковою підставою для відмови у задоволенні вимоги про витребування цих ділянок у зазначеного відповідача.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 29.05.2019 скасувала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.11.2016, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16.02.2016 та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25.11.2015 в частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок, у цій частині ухвалила нове рішення про задоволення позову яким витребувала у ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Ірпеня земельні ділянки. Також скасувала вказані судові рішення в частині відмови у задоволенні вимог до ТОВ «Забудова-Д» про витребування на користь територіальної громади м. Ірпеня із незаконного володіння ТОВ «Забудова-Д» земельних ділянок, а справу у цій частині направила на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення залишено в силі.

Велика Палата Верховного Суду ухвалюючи наведену постанову, зокрема виходила з того, що оскільки спірні земельні ділянки вибули з комунальної власності на підставі рішень Ірпінської міської ради, скасованих у судовому порядку у справі № 1013/4597/2012 через їх незаконність, волі територіальної громади м. Ірпеня на таке вибуття не було. Отже, у справі № 367/2022/15-ц суди неправильно застосували пункт 3 частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України та дійшли помилкового висновку про наявність волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття спірних земельних ділянок.

Так, колегія суддів зазначає, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц хоча і ухвалена у спорі з подібним предметом, проте за різних фактичних обставин справи та доказової бази, зокрема у наведеній справі рішеннями суду у іншій справі було скасовано рішення Міськради на підставі яких спірні земельні ділянки вибули з володіння територіальної громади міста, про що і зазначено Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 40-41 зазначеної постанови. Наведене свідчить про неподібність правовідносин у наведеній справі по відношенню до справи, яка переглядається.

Колегія суддів суду касаційної інстанції також зазначає, що посилання скаржника у касаційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, не може бути виключною правовою підставою для касаційного оскарження судових рішень, оскільки постанова у вказаній справі ухвалена за інших обставин справи, ніж у справі, яка розглядається, що свідчить про неподібність правовідносин у них з огляду на таке.

Так, у справі № 487/10128/14-ц прокурор в інтересах держави звернувся з позовом до міської ради, фізичних осіб про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц змінила у мотивувальних частинах судові рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову та зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу щодо зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши факти початку перебігу позовної давності та належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності міста, мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, а не статті 391 цього Кодексу та частини 2 статті 52 ЗК України.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у цій справі помилкова, з огляду на її обставини, юридична кваліфікація позивачем, відповідачем і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387 і 388 Цивільного кодексу України, не призвела, враховуючи висновки судів щодо суті спору, до неправильного його вирішення.

Таким чином, правовідносини у справі № 487/10128/14-ц та у справі № 911/3014/169 не є подібними, позаяк існує ряд істотних відмінностей саме у фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних із правами й обов`язками їх сторін, що в свою чергу зумовлює і різний зміст спірних правовідносин, що унеможливлює застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у наведених скаржником в касаційній скарзі постанові, до спірних правовідносин у цій справі.

Усі інші доводи касаційної скарги (1) не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, передбаченими частиною 2 статті 287 ГПК України; (2) не доводять порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права; (3) спрямовані на переоцінку доказів та обставин справи, що були предметом розгляду та їм була надана належна правова оцінка, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, а тому відхиляються Судом (касаційний розгляд здійснюється в межах, передбачених статтею 300 ГПК України).

З наведеного слідує, що, звертаючись із касаційною скаргою, обґрунтованою підставою оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник хоча і посилався на висновки Верховного Суду, але не врахував, що відповідні постанови повинні бути прийняті у подібних відносинах. Тобто важливим було довести, що суд апеляційної інстанції не зауважив, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше, і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд. Саме виконання зазначених вимог надає Верховному Суду повноваження у межах приписів 300 ГПК України для перегляду судових рішень.

Оскільки зазначених вимог заявником здійснено не було, а висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та Верховного Суду України, на які посилався скаржник, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі № 911/3014/16 колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2023 у справі № 911/3014/16.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення ЄСПЛ у справах: "LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE", № 21920/93, § 45, від 23.10.1996; "BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN", № 26737/95, § 37, 38 від 19.12.1997).

Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною практикою ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2023 у справі № 911/3014/16 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ