Постанова
від 31.05.2023 по справі 488/6718/14-ц
МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

31.05.23

22-ц/812/3/23

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 488/6718/14-ц

Провадження № 22-ц/812/3/23

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2023 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :

головуючого Темнікової В.І.,

суддів Крамаренко Т.В., Тищук Н.О.,

із секретарем судового засідання Богуславською О.М.,

за участю прокурора Волкожи С.В.,

представника відповідачів ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 28 жовтня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Селіщевої Л.І., в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Миколаївське лісове господарство", правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України, до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку, та її витребування із незаконного володіння,-

В С Т А Н О В И В :

В грудні2014року прокурорКорабельного районум.Миколаєва звернувсядо судуіз данимпозовом вінтересах державив особіМиколаївської обласноїдержавної адміністраціїта ДП«Миколаївське лісовегосподарство», правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України, до відповідачів Миколаївської міськради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якому з урахуванням внесених змін, просив:

- визнати причини пропуску строку для звернення до суду із даним позовом поважними та поновити позовну давність;

- визнати незаконними та скасувати п. 83 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 31/39 від 19.12.2008 року, яким ОСОБА_4 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 1000кв.м, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 ; пункти 28 та 28.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 48/40 від 06.09.2010 року, яким ОСОБА_4 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки загальною площею 805кв.м, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд по АДРЕСА_2 , та надано останньому у власність земельну ділянку площею 805кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 ;

-визнати недійснимидоговір купівлі-продажуземельної ділянки-кадастровий номер4810136600:05:001:0079,№ 625від 10.05.2012,укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ;виданий ОСОБА_4 державний актсерії ЯЛ №607617від 15.12.2010, зареєстрований у Поземельній книзі Управління Держкомзему у місті Миколаєві з відмітками про перехід права власності до ОСОБА_5 - 4810136600:05:001:0079:3:02, ОСОБА_2 - 4810136600:05:001:0079:3:03, ОСОБА_3 - 4810136600:05:001:0079:3:04;

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 805кв.м. вартістю 147080 грн. з кадастровим номером 4810136600:05:001:0079, яка розташована по АДРЕСА_1 , у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з передачею її у користування ДП «Миколаївське лісове господарство».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що проведеною прокуратурою Корабельного району міста Миколаєва перевіркою виявлено порушення вимог законодавства при передачі належних державі земельних ділянок у приватну власність.

Так, пунктом 83 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради (далі - міська рада) № 31/39 від 19.12.2008 ОСОБА_4 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 1000кв.м, з метою передачі її у власність, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 .

Пунктами 28, 28.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 48/40 від 06.09.2010 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку, за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 805кв.м, зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель по АДРЕСА_1 .

На підставі вказаних рішень міської ради ОСОБА_4 отримав державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607617 від 15.12.2010 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0079. Зазначений державний акт зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800966.

10.05.2012 року між ОСОБА_4 ОСОБА_5 укладено договір купівлі - продажу №625, на підставі якого ОСОБА_5 отримав право власності на спірну земельну ділянку, про що у державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607617 від 15.12.2010р. внесено відмітку № 4810136600:05:001:0079:3:02 від 22.05.2012р. та зареєстровано у Поземельній книзі Управління Держкомзему у місті Миколаєві.

В подальшому, між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі - продажу № 964 земельної ділянки від 11.07.2012р., на підставі якого остання набула право власності на спірну земельну ділянку, про що у державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607617 від 15.12.2010р. внесено відмітку № 4810136600:05:001:0079:3:03 від 26.07.2012р. та зареєстровано у Поземельній книзі Управління Держкомзему у місті Миколаєві.

Надалі, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі - продажу №3031 від 02.11.2012р. На підставі вказаного договору остання набула право власності на спірну земельну ділянку, про що у державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607617 від 15.12.2010р. внесено відмітку № 4810136600:05:001:0079:3:04 від 05 грудня 2012 року та зареєстровано у Поземельній книзі Управління Держкомзему у місті Миколаєві.

Зазначені вище рішення Миколаївської міської ради прийняті з порушенням вимог чинного законодавства, у зв`язку з чим підлягають визнанню недійсними та скасуванню з наступних підстав.

У відповідності до інформації Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 1176 від 21.11.2014 та ДП «Миколаївське лісове господарство» № 666 від 24.11.2014 (копії довідок додаються) спірна земельна ділянка входить до складу земель державного лісового фонду.

Водночас, рішення про вилучення земельної ділянки у ДП «Миколаївське лісове господарство», як у постійного землекористувача не приймалось, остання із земель державної власності не вилучалась, що підтверджується листами Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 03.10.2013 року № 1736 та Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 23.10.2013 № 715.

Таким чином, Миколаївською міською радою в односторонньому та позасудовому порядку незаконно вилучено у землекористувача (ДП «Миколаївське лісове господарство») спірну земельну ділянку.

Враховуючи, що вищевказані рішення Миколаївської міської ради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_4 та рішення щодо затвердження проекту землеустрою та відведення у власність останньому спірної земельної ділянки прийняті із суттєвим порушенням вимог законодавства, укладені на їх підставі договори купівлі - продажу земельної ділянки також підлягають визнанню недійсними.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 28 жовтня 2019 року позов задоволено частково.

Визнано незаконними та скасовано пункт п. 83 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 31/39 від 19.12.2008 року, пункти 28 та 28.1 розділу четвертого рішення Миколаївської міськради № 48/40 від 06.09.2010р. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, з передачею у користування ДП «Миколаївське лісове господарство» земельну ділянку площею 805кв.м., яка розташована по АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810136600:05:001:0079.

У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку - відмовлено.

Стягнуто на користь Держави з Миколаївської міськради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 судовий збір у розмірі по 601,36 грн. із кожного.

Приймаючи рішення у справі, суд виходив з того, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_4 за рахунок земель, що віднесені до земель держлісфонду урочища "Жовтневе", квартал 43, та перебувають у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", що підтверджується витягом з планшету № 1 лісовпорядкування 2003 року; відомостями Проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства "Миколаївліс"; листом ВО "Укрдержліспроект" № 299 від 04.09.2014 р.; абрисом кварталу 43 Миколаївського лісництва, та іншими зібраними по справі доказами.

Тому суд дійшов висновку, що на час надання її у власність відповідачу ОСОБА_4 вона мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення, і перебувала у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство".

Посилаючись на положення ч. 5 ст. 116, ч. 4 ст. 122, ст. 123, 6 ст. 149 ЗК України, п. 6 ч. 1 ст. 31 ЛК України суд дійшов висновку, що вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", і передання у приватну власність такої ділянки належало виключно до повноважень Миколаївської ОДА.

Проте, питання про вилучення з постійного користування ДП "Миколаївське лісове господарство" спірної земельної ділянки зі складу урочища "Жовтневе" Миколаївською обласною державною адміністрацією не розглядалось та відповідне розпорядження з цього приводу не приймалось.

Крім цього, зі змісту листа ДП «Миколаївське лісове господарство» № 666 від 24.11.2014 р. вбачається, що це підприємство як належний користувач спірної земельної ділянки, не надавало свій висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, і ця земельна ділянка в установленому порядку не вилучались у належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство».

За такого суд дійшов висновку, що Миколаївською міськрадою було передано у власність ОСОБА_4 спірну земельну ділянку без її вилучення у ДП "Миколаївське лісове господарство" у встановленому законом порядку та фактично зі зміною її цільового призначення.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської ОДА, означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Таким чином, оскільки держава в особі Миколаївська ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Миколаївська міська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

Оскільки спірна земельна ділянка державного лісового фонду надавалась ОСОБА_4 для цілей, не пов`язаних із веденням лісового господарства і використання лісових ресурсів, що фактично свідчить про зміну її цільового призначення, то проект відведення мав би бути погоджений органом виконавчої влади з питань лісового господарства. Однак, проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 спірної земельної ділянки в установленому законом порядку не погоджувався.

Матеріали справи свідчать також про те, що обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_4 не проводилась.

Враховуючи вищенаведене, а також те, що Миколаївською міськрадою в односторонньому порядку, всупереч діючому законодавству, з порушенням своїх повноважень, та за відсутності висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства, висновку державної експертизи землевпорядної документації, було вилучено у законного землекористувача - ДП Миколаївське лісове господарство спірну земельну ділянку поза волею останнього, та прийнято рішення про розпорядження цією земельною ділянкою, суд дійшов висновку, що оспорювані прокурором пункти рішення Миколаївської міськради підлягають визнанню незаконними та скасуванню.

Посилаючись на те, що підставою набуття права приватної власності на земельну ділянку із земель державної чи комунальної власності, є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку, суд вважав необхідним відмовити у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними державного акту про право власності на спірну земельну ділянку, виданого ОСОБА_4 , та про визнання недійсним договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки, укладеного між ним та ОСОБА_5 , оскільки такі вимоги не є належним способом захисту прав власника спірної земельної ділянки.

Також суд виходив з того, що загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача по даній справі ОСОБА_3 у збереженні земельної ділянки у її власності, що в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, фізичні особи-відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. Таким чином, витребування земельної ділянки у ОСОБА_3 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Не погодившисьз рішеннямсуду,відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись досуду запеляційною скаргою,в якійзазначають пронедоведеність обставин,що маютьзначення длясправи,які судпершої інстанціївизнав встановленими,а такожпосилаючись напорушення нормматеріального тапроцесуального права,просять рішеннясуду вчастині задоволенняпозовних вимогскасувати таухвалити нове,яким узадоволені позовнихвимог прокуроравідмовити уповному обсязі.При цьомупосилаються нате,що під часпроголошення рішенняв судовомузасіданні присутнімине були,рішення судуне отримували. Про рішеннясуду дізнались26.12.2019року зЄдиного державногореєстру судовихрішень.Відповідно довитягу зЄДРСР текстрішення булооприлюднено лише26.12.2019року. Під час розгляду справи відповідачі або їх представник брали участь у судових засіданнях, по справі було призначено ухвалою суду від 25.04.2018 року судову земельно-технічну експертизу. В подальшому ухвалою суду від 01.04.2019 року провадження по справі було відновлено у зв`язку з неможливістю проведення експертизи, вказану ухвалу відповідачі не отримували, про наступні дати судових засідань повідомлені не були, а відтак, в судовому засіданні 28.10.2019 року присутні не були.

Також вважають, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель лісового господарства та посилаються нате,що судомне надананалежна правоваоцінка: висновку №15-784/2від 30.10.2009року запідписом начальникауправління містобудуваннята архітектуриБондар О.В.;повідомленню начальникаУправління земельнихресурсів умісті МиколаєвіДробот В.В.листом №631/0512/581від 21.03.2008; листу №01-909 від 30.11.2009 року за підписом начальника управління земельних ресурсів Мороза О.І., а також листу №02-02/3660 від 02.12.2009 р.; зверненню начальника Державного управління охорони навколишнього середовища Богдан В.І. вих№01-04/7886-05 від 02.12.2009 року та відповіді на нього №3348/209/14/43 від 14.12.2009 року за підписом міського голови Чайки В.Д., а також висновку № 342 від 28.03.2008 року, відповідно до змісту якого ДП «Миколаївський лісгосп» не заперечує проти можливого відводу земельної ділянки, що підтверджується про обізнаність позивача ДП «Миколаївське лісове господарство» про факт відведення спірної земельної ділянки у 2008 році.

Не надана на думку апелянтів також правова оцінка постанові Миколаївського окружного адміністративного суду у справі № 2838/09/1470 від 06.08.2009 року, постанові Корабельного районного суду м. Миколаєва 2-а-596/2010 від 15.04.20110 року, якою зобов`язано Управління держкомзему у м. Миколаєві видати висновок по технічній документації землеустрою та видати ОСОБА_4 державний акт на земельну ділянку, розміром 805 кв.м., розташованої за адресою АДРЕСА_1 , що також підтверджує факт обізнаності.

Посилаються на те, що зазначеними судовими рішеннями встановлено, що виділ здійснювався за згодою ДП «Миколаївське лісове господарство», крім того, вищевикладене свідчить, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель лісового господарства. Не врахував суд, що начальник управління Держкомзему у м. Миколаєві Дробот В.В. 21.07.2010 року №1136 надав висновок про можливість відведення ОСОБА_4 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Поза увагою суду залишилося те, що в матеріалах справи міститься також Акт огляду спірної земельної ділянки, відповідно до змісту якого визначити, що земельна ділянка відноситься до земель ДП «Миколаївське лісове господарство» неможливо та лист Державного агентства лісових ресурсів України №299 від 04.09.2014 року, згідно якого спірна земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 тільки частково входить в межі лісового фонду, до якого фонду відноситься інша частка спірної земельної ділянки та яка його частка, матеріали справи доказів не містять. Однак згідно позовних вимог прокурор просить повернути державі з передачею ДП «Миколаївське лісове господарство» всю площу спірної земельної ділянки. Вищевикладене також свідчить про недоведеність віднесення спірної земельної ділянки до земель лісового фонду. Крім того, апелянти вважають, що суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку, що про порушення прав позивачі дізнались під час проведення перевірки у 2013 році, оскільки спірні правовідносини виникли у 2009 році, коли видавалися рішення ради про затвердження проекту землеустрою і передання у власність спірної земельної ділянки та державний акт на право власності на спірну земельну ділянку. Наголошують на пропуску строку позовної давності. Посилаючись на положення ст. 36-1, ч.2 та 3 ст.25 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ «Про прокуратуру», абзац 2ч.2 ст. 45,121 ЦПК України (у редакціях, чинних на час подання позову), зазначають, що прокурор не є особою, через яку держава або її органи реалізує свої повноваження, визначені законом. Інтерес прокурора має виключно процесуальний характер. Тобто прокурор не є особою, права якої порушено. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Законом № 1789-ХІІ не передбачено жодних виключень щодо застосування правила, передбаченого частиною першою статті 261 ЦК України. Не наведено й інших законів щодо можливості відліку позовної давності з моменту коли прокурор дізнався про порушення прав держави. Тому надання прокурору більш широких прав щодо відліку початку строку давності, що не надається іншим представникам як позивача, так і інших учасників справи, порушує принцип рівності прав та обов`язків сторін. Спірні правовідносини виникли у 2009 році, коли видавались рішення ради про затвердження проекту землеустрою і передання у власність спірної земельної ділянки та державний акт на право власності на спірну земельну ділянку. Із позовом до суду прокурор звернувся у грудні 2014р., тобто через 5 років після виникнення спірних правовідносин. Згідно зі змістом позовної заяви прокурор зазначив, що порушення норм чинного законодавства при відведенні у власність спірної земельної ділянки виявлені органами прокуратури у березні 2013 року під час здійснення прокурорської перевірки. Однак,на часвиникнення спірнихправовідносин у2009р.і до2011року центральниморганом виконавчоївлади усфері земельнихвідносин бувДержавний комітетУкраїни поземельних ресурсах(далі-Держкомзем України),Положення проякий затвердженоУказом ПрезидентаУкраїни від14серпня 2000року №970/2000. Основні завдання Держкомзему України викладені в п.3, пп.7 п.4 Положення, а у п. 14 Положення зазначено, що Держкомзем України є юридичною особою. Управління (відділ) Держкомзему в районі (далі - управління (відділ)) є територіальним органом Держкомзему, підзвітним та підконтрольним Держкомзему та відповідно Республіканському комітету із земельних ресурсів Автономної Республіки Крим, головному управлінню Держкомзему в області, як передбачено у пункті 1 Положення про управління (відділ) Держкомзему в районі, затвердженого Наказом Держкомзему від 17 червня 2008 року № 123, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 липня 2008 року за № 625/15316. Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду №2а-2838/09/1470 від 06.08.2009 року було зобов`язано управління Державного комітету України із земельних ресурсів у м. Миколаєві надати висновок по проектам відводу у власність земельної ділянки. З тексту постанови вбачається, що ОСОБА_4 отримав від ДП «Миколаївське лісове господарство» висновки про погодження на відведення земельної ділянки. Викладене свідчить про те, що й Держкомзем, й ДП «Миколаївське лісове господарство» знали про виділ спірної земельної ділянки у 2009 р.

За приписами діючого законодавства початок перебігу строку давності обчислюється з моменту коли саме особа, право якої порушене, а не прокурор, який звертається до суду в інтересах цієї особи, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Обставини щодо дати проведення прокурорської перевірки свідчать про штучне збільшення позовної давності і не можуть враховуватися при визначенні такого строку. Отже, для ДП «Миколаївське лісове господарство» строк починається з 2008 року, що вбачається зі змісту постанов суду, висновку про погодження на відведення земельної ділянки 0,08 га ОСОБА_4 №342 від 28.03.2008 року. ДП «Миколаївське лісове господарство» є структурним підрозділом Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, що свідчить про те, що користувачу спірної земельної ділянки було відомо про її відчуження та порушення його права ще більше ніж за 5 років до проведення перевірки. Отже, про виділ спірної земельної ділянки, державним органам, які надавали погодження на виділ земельної ділянки було відомо ще у 2008, 2009 роках.

Від Миколаївської місцевоїпрокуратури №2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому прокурор зазначає, що доводи апелянта щодо недоведеності належності спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду та перебування її у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» є безпідставними, оскільки віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення та перебування їх на момент відчуження у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» підтверджується в тому числі планшетами лісовпорядкування, листом ВО «Укрдержліспроект» № 1176 від 21.11.2014 року.

Відповідно до п. 1 Порядку ведення державного лісового кадастру та обліку лісів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2007 № 848, Державний лісовий кадастр та облік лісів ведеться Державним агентством лісових ресурсів за єдиною для усіх лісів системою за рахунок коштів державного бюджету з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, їх раціонального використання та відтворення, здійснення постійного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді України.

ВО «Укрдержліспроект» засноване на державній власності, створене на підставі наказу Міністерства лісового господарства України від 30.09.1991 за №119, належить до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України. Відповідно до п. 3.2.8 статуту ВО «Укрдержліспроект», окрім інших його функцій, забезпечує при лісовпорядкуванні лісового фонду формування повидільних і інтегрованих банків даних, які містять лісотаксаційну, топографо-геодезичну і картографічну інформацію, з наступним формуванням і веденням державного лісового кадастру.

Такимчином,надана ВО«Укрдержліспроект» інформація щодо цільового призначення спірної земельної ділянки та факту накладення її на землі ДП «Миколаївське лісове господарство» з доданим викопіюванням з публічної кадастрової карти є належним, допустимим, достовірним та достатнім доказом в розумінні ст. ст. 77-80 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки стосується предмета доказування та надана уповноваженим суб`єктом, який безпосередньо володіє необхідними знаннями та технічними можливостями для обробки інформації з державних лісового та земельного кадастрів. Перебування земельних ділянок саме 43 кварталу (спірна земельна ділянка знаходиться також у 43 кварталі) у постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство» встановлено судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду справи за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївське обласної державної адміністрації, ДП «Миколаївське лісове господарство - до Миколаївської міської ради, ОСОБА_6 (справа №488/2917/14). до Миколаївської ради, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (справа №488/5412/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_9 , ОСОБА_8 (справа №488/5413/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_10 , ОСОБА_11 (справа №488/6213/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_12 , ОСОБА_13 (справа №488/5030/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_14 , ОСОБА_5 , ОСОБА_15 (справа №488/5028/14); до Миколаївської міської ради, ОСОБА_16 (справа № 488/6210/14-ц), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 (справа № 488/260/14-ц) про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та повернення землі. Враховуючи, що Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» були сторонами у вказаних справах та є сторонами у даній справі, відповідно до ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини щодо перебування спірної земельної ділянки у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» повторно не підлягають доказуванню.

Крім того, перебування земельних ділянок 43 кварталу у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» підтверджено також постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21.02.2018 у справі № 488/5476/14 за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_29 , ОСОБА_8 , ОСОБА_30 .

Щодо заяви відповідача про пропущення прокурором та позивачами строків позовної давності зазначає, що за змістом ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. При цьому відповідачі, відповідно до вимог ст. 27 ЦПК України повинні надати докази на підтвердження своїх доводів, які б свідчили про об`єктивну можливість позивачів дізнатись про порушення раніше, ніж була проведена перевірка.

Посилання відповідача на ст. ст. 16, 28, 35 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» жодним чином не доводить об`єктивну можливість Миколаївської обласної державної адміністрації дізнатись про порушення інтересів держави. Зокрема, ст. 25 зазначеного закону передбачено лише право, а не обов`язок проводити перевірки стану додержання органами місцевого самоврядування вимог Конституції України та законів України на напрямах, визначених ст. 16 цього Закону. Проте, з оскаржуваних рішень не вбачається, що міська рада вирішувала питання, які входять в межі державного контролю державних, місцевих адміністрацій. При цьому ч.1 ст. 35 вказаного Закону визначено, що місцеві державні адміністрації на відповідній території взаємодіють з сільськими, селищними і міськими радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними і міськими головами, сприяють у здійсненні ними власних повноважень місцевого самоврядування, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування, контролюють виконання наданих їм законом повноважень органів виконавчої влади, розглядають та враховують у своїй діяльності пропозиції депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Водночас ч. 4 цієї статті заборонено адміністраціям втручатися у здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень.

Враховуючи викладене, з огляду на зміст оскаржуваних рішень, у Миколаївської обласної державної адміністрації була відсутня об`єктивна можливість дізнатись про порушення інтересів держави раніше, ніж про вказані факти її повідомила прокуратура.

Щодо моменту обізнаності ДП «МЛГ» зазначає, що відповідно до ст. 19 ЛК України постійні лісокористувачі зобов`язані вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування. При цьому базове лісовпорядкування здійснюється кожні 10 років. Враховуючи, що останнє лісовпорядкування проводилось протягом 2013 року та було сформовано лише станом на 01.01.2014, ДП могло дізнатись про порушення своїх прав не раніше, ніж отримало матеріали лісовпорядкування.

Враховуючи викладене, вважає, що під час судового розгляду справи докази щодо обізнаності позивачів про незаконне вилучення земельної ділянки із користування ДП «Миколаївське лісове господарство» до виявлення цього факту органами прокуратури відповідачами не надано.

Щодо моменту обізнаності прокурора про порушення інтересів держави у спірних правовідносинах, проаналізувавши правовий висновок, викладений в п. 66 постанови Великої палати Верховного Суду від 17.10.2018 №362/44/17, положення ст. ст. 5, 19 Закону України «Про прокуратуру» (чинного на час виникнення спірних відносин), посилається, на те, що на органи прокуратури не покладався тотальний нагляд за законністю всіх правових актів, прийнятих Кабінетом Міністрів України, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Підстави для проведення перевірки чітко визначено Законом та галузевими наказами Генерального прокурора України.

Між тим, повідомлень чи заяв про порушення законодавства чи інших приводів до перевірки на той час у прокурора не було. Порушення законодавства при передачі у власність земельної ділянки лісового фонду було встановлено лише під час ретельної перевірки додержання вимог земельного законодавства в діяльності Миколаївської міської ради, проведеної прокуратурою Корабельного району міста Миколаєва у серпні 2014 року, за результатами якої за фактом незаконної передачі у приватну власність громадянам 61 земельної ділянки державного лісового фонду загальною площею 6,1 га, розташованих в урочищі «Жовтневе» прокуратурою району 05.08.2014 розпочато кримінальне провадження № 42014150020000074, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України.

Таким чином, прокурор дізнався про порушення інтересів держави у зв`язку із прийняттям міською радою спірних рішень лише у серпні 2014 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності, що відповідає висновкам Верховного Суду у справі № 362/44/17 від 17.10.2018.

Враховуючи викладене, з огляду на зміст оскаржуваних рішень, у Миколаївської обласної державної адміністрації та у ДП «Миколаївське лісове господарство» була відсутня об`єктивна можливість дізнатись про порушення інтересів держави, раніше ніж про вказані факти її повідомила прокуратура.

Також посилається на те, що відповідно до позиції ВП ВС, викладеної у справі № 183/1617/16 від 14.11.2017 у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку, один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Отже, суд не мав підстав взагалі вирішувати питання стосовно застосування приписів про позовну давністю до вимог про визнання незаконним та скасування оспорюваного рішення, оскільки остання заявлена до Миколаївської міської ради, а не до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Миколаївська обласна державна адміністрація також надала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що апеляційна скарга не містить жодних правових підстав для скасування рішення суду від 28 жовтня 2019 року.

Не погоджується з твердженням відповідачів про недоведеність факту приналежності земельної ділянки до земель державного лісового фонду. При цьому посилається на те, що відповідно до Прикінцевих положень Лісового кодексу України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, які складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЗК України.

Згідно Порядку ведення державного лісового кадастру та обліку лісів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2007 № 848, Державний лісовий кадастр та облік лісів ведеться Державним агентством лісових ресурсів за єдиною для усіх лісів системою за рахунок коштів державного бюджету з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, їх раціонального використання відтворення, здійснення постійного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді України.

ВО «Укрдержліспроект» засноване на державній власності, створене на підставі наказу Міністерства лісового господарства України від 30.09.1991 належить до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України. Відповідно до статуту ВО «Укрдержліспроект» у відповідності з основними напрямками діяльності, Об`єднання забезпечує при лісовпорядкуванні лісового фонду виконання виробничими підрозділами таких лісовпорядних та інших робіт, зокрема, формування повидільних і інтегрованих банків даних, які містять лісотаксаційну, топографо-геодезичну, картографічну і аерофотозйомну інформацію, з наступним формуванням і веденням державного лісового кадастру.

Виходячи з вищевикладеного, віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення та перебування їх на момент відчуження у постійному користування державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» підтверджується планшетами лісовпорядкування, інформацією ДП «Миколаївське лісове господарство» від 21.11.2014 № 1176.

Також не погоджується із ствердженням відповідачів про те, що облдержадміністрацією та ДП «Миколаївське лісове господарство» пропущено строк звернення до суду з позовом.

Відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» у місцевих державних адміністрацій відсутні контролюючі та наглядові функції щодо органів місцевого самоврядування, зокрема у сфері розпорядження землями. Стаття 21 зазначеного Закону містить вичерпний перелік повноважень адміністрації в галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і схорони довкілля, серед яких відсутні будь-які посилання на можливість контролю з боку адміністрації за рішеннями органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями.

В матеріалах справи відсутні докази того, що облдержадміністрація чи ДП «Миколаївське лісове господарство» довідалися або могли довідатися про оскаржуване рішення Миколаївської міської ради раніше, ніж про це дізнались органи прокуратури.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 10 травня 2023р. до участі у справі залучено правонаступника Державного підприємства "Миколаївське лісове господарство" - Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України.

В судовому засіданні представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ОСОБА_1 підтримала доводи апеляційної скарги просила її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги.

Представник прокуратури не визнала доводи апеляційної скарги, просила її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Інші учасники процесу до судового засідання не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст.263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).

Рішення суду зазначеним вимогам закону в повній мірі не відповідає. Так, приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд виходив з того, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_4 за рахунок земель, що віднесені до земель держлісфонду урочища "Жовтневе", квартал 43, та перебувають у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", тому на час надання її у власність відповідачу ОСОБА_4 мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення, і перебувала у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство". Відповідно до положень ч. 5 ст. 116, ч. 4 ст. 122, ст. 123, 6 ст. 149 ЗК України, п. 6 ч. 1 ст. 31 ЛК України передання у приватну власність такої ділянки належало виключно до повноважень Миколаївської ОДА. Проте, питання про вилучення з постійного користування ДП "Миколаївське лісове господарство" спірної земельної ділянки зі складу урочища "Жовтневе" Миколаївською обласною державною адміністрацією не розглядалось та відповідне розпорядження з цього приводу не приймалось.

ДП «Миколаївське лісове господарство» як належний користувач спірної земельної ділянки, не надавало свій висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, і ця земельна ділянка в установленому порядку не вилучались у належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство». За такого суд дійшов висновку, що Миколаївською міськрадою було передано у власність ОСОБА_4 спірну земельну ділянку без її вилучення у ДП "Миколаївське лісове господарство" у встановленому законом порядку та фактично зі зміною її цільового призначення.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської ОДА, означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Таким чином, оскільки держава в особі Миколаївської ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Миколаївська міська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

Такожсуд виходивз того,що Миколаївськаміська радаповноважень нарозпорядження земельноюділянкою немала,і останнявибула зволодіння їївласника позаволею останнього.В силуоб`єктивних,видимих природнихвластивостей земельноїділянки,фізичні особи-відповідачі,проявивши розумнуобачність,могли таповинні булизнати проте,що цяділянка належитьдо земельлісогосподарського призначення.Посилався судтакож нате,що загальнийінтерес уконтролі завикористанням земельноїділянки зацільовим призначеннямдля гарантуваннябезпечності довкіллята непогіршенняекологічної ситуаціїу ційсправі переважаєприватний інтерес відповідачапо данійсправі ОСОБА_3 у збереженніземельної ділянкиу їївласності. Такимчином,витребування земельноїділянки у ОСОБА_3 не порушуватимепринцип пропорційностівтручання уїї правовласності. Проте до такого висновку суд дійшов з порушенням норм процесуального закону, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідност.233ЦПК Українинеявка усудове засіданнябудь-якогоучасника справиза умови,що йогоналежним чиномповідомлено продату,час імісце цьогозасідання,не перешкоджаєрозгляду справипо суті,крім випадків,визначених цієюстаттею. У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Відповідно доч.1ст.8ЦПК Україниніхто неможе бутипозбавлений правана інформаціюпро часі місцерозгляду своєїсправи.Судові викликиздійснюються судовимиповістками провиклик.Судові повідомленняздійснюються судовимиповістками-повідомленнями(частини3та 4 ст.128ЦПК України.Відповідно доч.6ст.128ЦПК Українисудова повістка,а увипадках,встановлених цимКодексом,разом зкопіями відповіднихдокументів надсилаєтьсяна офіційнуелектронну адресувідповідного учасникасправи,у випадкунаявності унього офіційноїелектронної адресиабо разоміз розпискоюрекомендованим листомз повідомленнямпро врученняу випадку,якщо такаадреса відсутня,або черезкур`єрів заадресою,зазначеною стороноючи іншимучасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

Відтак, належним доказом вручення судової повістки, відправленої поштою, є, зокрема, повідомлення про вручення рекомендованого листа.

Відповідно до аб. 2 ч. 1 ст.131 ЦПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права, апеляційний суд звертає увагу на те, що у матеріалах справи є поштовий конверт, адресований судом відповідачці ОСОБА_3 , який разом із повідомленням про вручення поштового відправлення, повернутий відділенням поштового зв`язку за закінченням строку зберігання, а не через відсутність відповідачки за місцем проживання ( а. с. 133 т.2), а також поштовий конверт, адресований судом відповідачці ОСОБА_2 , який разом із повідомленням про вручення поштового відправлення, повернутий відділенням поштового зв`язку через відсутність відповідачки за місцем проживання ( а. с. 135 т.2). Згідно ч.11ст.128 ЦПК України відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

Із матеріалів справи вбачається, що на 28 жовтня 2019 року виклик до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України було здійснено тільки відповідача ОСОБА_5 ( а. с. 131 т.2) Інші відповідачі, і зокрема, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України до суду не викликалися. Отже, судом першої інстанції було порушено право відповідачки ОСОБА_3 , знати про час і місце судових засідань (ч.1 ст. 8 ЦПК України), що є порушенням права на доступ до правосуддя та порушенням ст.6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Віктор Назаренко проти України» від 03 жовтня 2017 року та у справі «Лазаренко та інші проти України» від 27 червня 2017 року).

Відповідно доп.3ч.3ст.376ЦПК Українирозгляд судомсправи завідсутності будь-якогоучасника справи,не повідомленогоналежним чиномпро дату,час імісце засіданнясуду (уразі якщотаке повідомленняє обов`язковим),якщо такийучасник справиобґрунтовує своюапеляційну скаргутакою підставою,є обов`язковоюпідставою дляскасування судовогорішення судупершої інстанціїта ухваленнянового судовогорішення.

В апеляційній скарзі відповідачки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 посилаються на те, що не були належним чином повідомлені про час і місце судового розгляду справи, що суд не повідомляв їх про відновлення провадження у справі, а тому вони не змогли реалізувати своє право на захист своїх інтересів в суді. В Українівизнається ідіє принципверховенства права(ч.1ст.8Конституції України).Суддя,здійснюючи правосуддя,керується верховенством права(ч.1ст.129Конституції України). Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права, а судді - керуючись відповідним принципом (ч.1 ст.6, ч. 1 та 2 ст.48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016р.). Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року). Згідно зп.1ст.6Конвенції прозахист праві основоположнихсвобод коженмає правона справедливийрозгляд йогосправи судом,який вирішитьспір щодойого правта обов`язківцивільного характеру. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін. Відповідно до ч.1 ст. 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно зі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Рішеннямсуду уцій справіпорушені принципирівності учасниківцивільного процесута змагальностісторін,які єскладовими правана справедливийсуд якчастини верховенстваправа. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо БегеерБ.В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33). Суд першої інстанції, не повідомивши відповідачку ОСОБА_3 належним чином про час і місце розгляду справи, фактично позбавив її права на захист своїх інтересів в суді. Внаслідок цього суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. Згідно ч.3 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, зокрема, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Разом з тим, рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:001:0079, № 625 від 10.05.2012, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та виданого ОСОБА_4 державного акту серії ЯЛ № 607617 від 15.12.2010, зареєстрованого у Поземельній книзі Управління Держкомзему у місті Миколаєві з відмітками про перехід права власності до ОСОБА_5 - 4810136600:05:001:0079:3:02, ОСОБА_2 - 4810136600:05:001:0079:3:03, ОСОБА_3 - 4810136600:05:001:0079:3:04, апелянтами не оскаржується. Не оскаржене воно в цій частині в установленому законом порядку також іншими учасниками справи. Згідно п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. Даний правовий висновок неодноразово повторювався в і постановах Верховного Суду. Тому рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу та державного акту, апеляційним судом не переглядається взагалі. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає обов`язковому скасуванню в оскаржуваній частині з ухваленням нового судового рішення. Ухвалюючи рішення у справі, колегія суддів виходить з наступного. Згідно з частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною першою статті 19 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 19 грудня 2008 року № 31/39 та від 06 вересня 2010 року № 48/40, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Частинами першою, другою статті 84 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради, передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону. Згідно з абзацом першим пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного Кодексу України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 19 грудня 2008 року № 31/39 та від 06 вересня 2010 року № 48/40, визначено, що виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. Пунктами 1, 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що місцева державна адміністрація розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості ґрунтів, що перебувають у державній власності; розпоряджається землями державної власності відповідно до закону. Згідно з п. 5 ст. 31 ЛК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними. Відповідно до частин першої, другої, п`ятої, шостої статті 149 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 19 грудня 2008 року № 31/39 та від 06 вересня 2010 року № 48/40, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті. До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (п. "ґ" частини 4 статті 84 ЗК України). Отже,за змістомнаведених положеньзакону,вилучення спірноїземельної ділянкидержавної власності,що віднесенадо земельлісогосподарського призначеннята перебуваєу постійномукористуванні ДП"Миколаївськелісове господарство", правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України, і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської ОДА. Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України, відповідно до частин шостої, дев`ятої якої, в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення Миколаївської міської ради від 06 вересня 2010 року № 48/40, громадяни зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Згідно з абзацом сьомим статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» обов`язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Статтею 50 Закону України «Про землеустрій» в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради, передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України. Згідно з частинами першою, третьою статті 57 ЛК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради, зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища. Частинами першою, другою та четвертою статті 20 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради, передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (ст. 21 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради).

Водночас, щодо позову прокурора Корабельного району міста Миколаєва, поданого в інтересах ДП "Миколаївське лісове господарство", правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України, слід зазначити наступне. Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України в редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом до суду, на прокуратуру покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Частиною другою статті 45 ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом до суду, передбачено, що з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. При цьому прокурор повинен надати суду документи, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Згідно з частинами першою-третьою статті 36-1 Закону України від 05 листопада 1991 року «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом до суду, представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Наявність таких підстав має бути підтверджена прокурором шляхом надання суду відповідних доказів. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Представництво інтересів громадянина або держави прокурором у суді врегульовано також у статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно з абзацом першим частини другої, абзацом першим частини 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. З наведених норм випливає, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права. За висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18, пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18, пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 26), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункт 8.5) та інші). Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19, пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс 19, пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність в органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункти 8.10, 8.12). При цьому міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21)). Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор. На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19, пункт 62)). Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)). Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства. Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), в якій Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства (пункт 8.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21)). Враховуючи викладене, позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ у частині таких вимог. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Згідно з частиною першою статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Отже, оскаржуване судове рішення в частині розгляду по суті позову прокурора Корабельного району міста Миколаєва, поданого в інтересах ДП "Миколаївське лісове господарство", правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України, підлягає скасуванню із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині. Розглядаючи позовні вимоги прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, колегія суддів виходить з наступного. Згідно матеріалів справи пунктом 83 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 31/39 від 19.12.2008 року ОСОБА_4 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000кв.м. за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 , з присвоєнням окремої адреси. Пунктами 28 та 28.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 48/40 від 06.09.2010 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 805кв.м., за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 . На підставі вищевказаних рішень 15.12.2010 року ОСОБА_4 отримав Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607617, з кадастровим номером 4810136600:05:001:0079, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800966. 10.05.2012 р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки за реєстр. № 625, який був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р.В., згідно якого власником спірної земельної ділянки став ОСОБА_5 , і у зв`язку із чим у Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607617 від 15.12.2010 року було зроблено відмітку № 4810136600:05:001:0079:3:02 від 22.05.2012 р. та зареєстровано у Поземельній книзі Управління Держкомзему у м. Миколаєві. 11.07.2012 р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки за реєстр. № 964, який був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р.В., згідно якого власницею спірної земельної ділянки стала ОСОБА_2 , у зв`язку із чим у Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607617 від 15.12.2010 року було внесено відмітку № 4810136600:05:001:0079:3:03 від 26.07.2012 р. та зареєстровано у Поземельній книзі Управління Держкомзему у м. Миколаєві. 02.11.2012 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування земельної ділянки за реєстр. № 3031, який був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурією С.А., згідно якого власницею спірної земельної ділянки стала ОСОБА_3 , і у зв`язку із чим у Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607617 від 15.12.2010 року було внесено відмітку № 4810136600:05:001:0079:3:04 від 05.12.2012 р. та зареєстровано у Поземельній книзі Управління Держкомзему у м. Миколаєві. Слід зазначити, що планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. За змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово - картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 21 січня 2015 року у справі N 6-224цс14), згідно якого до здійснення державної реєстрації, але не пізніше 1 січня 2027 року, державними та комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами та установами права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення, які надані їм у постійне користування до набрання чинності Земельним кодексом України, таке право підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування. Порядком ведення державного лісового кадастру та обліку лісів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2007 № 84, визначено, що Державний лісовий кадастр та облік лісів ведеться Державним агентством лісових ресурсів за єдиною для усіх лісів системою за рахунок коштів державного бюджету з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, їх раціонального використання відтворення, здійснення постійного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді України. На підставінаказу Міністерствалісового господарстваУкраїни від30.09.1991р.було створенеВО «Укрдержліспроект»,яке засноване на державній власності та належить до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України. Відповідно до статуту ВО «Укрдержліспроект» у відповідності з основними напрямками діяльності, Об`єднання забезпечує при лісовпорядкуванні лісового фонду виконання виробничими підрозділами таких лісовпорядних та інших робіт, зокрема, як формування повидільних і інтегрованих банків даних, які містять лісотаксаційну, топографо-геодезичну, картографічну і аерофотозйомну інформацію, з наступним формуванням і веденням державного лісового кадастру. Таким чином, надана ВО «Укрдержліспроект» інформація щодо цільового призначення спірної земельної ділянки та факту накладення її на землі ДП «Миколаївське лісове господарство», правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України, з доданим викопіюванням з публічної кадастрової карти є належним, допустимим, достовірним та достатнім доказом в розумінні ст. ст. 77-80 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки стосується предмета доказування та надана уповноваженим суб`єктом, який безпосередньо володіє необхідними знаннями та технічними можливостями для обробки інформації з державних лісового та земельного кадастрів. Виходячи з вищевикладеного, віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення та перебування її на момент відчуження у постійному користування ДП «Миколаївське лісове господарство» підтверджується, зокрема, витягами з планшету № 1 лісовпорядкування за 2003 рік (а.с.203 т.1), та з планшету № 4 лісовпорядкування 1973 року Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання (а.с.202т.1), викопіровкою (абрисом) кварталу 43 Миколаївського лісництва ДП «Миколаївський лісгосп» станом на 01.01.2004р. (а.с.228 т.1), листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО "Укрдержліспроект" N 299 від 4 вересня 2014 року (а. с. 220 т.1), які відповідно до статей 77-80 ЦПК України є належними, допустимими та достовірними доказами, а також постановою Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів у Миколаївській області» з додатками.

Так, згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів у Миколаївській області» державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства було передано 17789,8 гектарів земельних угідь у Миколаївській області за рахунок земель, вилучених у колгоспів та радгоспів. Лісовий масив, до складу якого входить спірна ділянка, був переданий до лісового фонду з земель радгоспу ім. Карла Маркса. Спірна земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» на території земель лісового фонду. Перебування земельних ділянок кварталу 43 у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» встановлено також судами всіх інстанцій під час розгляду справ за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, ДП «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_6 (справа № 488/2917/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (справа № 488/5412/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_9 , ОСОБА_8 (справа № 488/5413/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_29 , ОСОБА_8 , ОСОБА_31 (справа № 488/5476/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_10 , ОСОБА_11 (справа № 488/6213/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_12 , ОСОБА_13 (справа № 488/5030/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_14 , ОСОБА_5 , ОСОБА_15 (справа № 488/5028/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_16 (справа № 488/6210/14), до Миколаївської міської ради, ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_32 , ОСОБА_28 (справа № 488/260/14) про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та повернення землі. Згідно ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Враховуючи, що Миколаївська обласна державна адміністрація та Миколаївська міська рада були сторонами у вказаних справах та є сторонами у даній справі, обставини щодо перебування спірної земельної ділянки, яка розташована у кварталі 43, у користуванні ДП Миколаївське лісове господарство», правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України, не підлягає повторному доказуванню у даній справі. Відповідно до ч.5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Але відповідачами у справі не надано достатньої кількості безспірних доказів на спростування зазначених обставин.

При цьомуколегія суддіввважає,що докази,на якіпосилається апелянтв апеляційнійскарзі,а самевисновок №15-784/2від 30.10.2009року запідписом начальникауправління таархітектури БондарО.В.:повідомлення начальникаУправління земельнихресурсів умісті МиколаєвіДробот В.В.листом №631/0512/581від 21.03.2008;лист №01-909від 30.11.2009року запідписом начальникауправління земельних ресурсівМороза О.І., лист№02-02/3660від 02.12.2009р.;звернення начальникаДержавного управлінняохорони навколишньогосередовища БогданВ.І.вих№01-04/7886-05від 02.12.2009року тавідповідь нанього №3348/209/14/43від 14.12.2009року запідписом міськогоголови ЧайкиВ.Д.та інші приймалися органами, які не мають відношення до Миколаївської ОДА, якій було надано право за законом приймати рішення щодо вилучення спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство" та передання її у приватну власність, та поза межами їх повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою. Безпідставним дляпідтвердження фактутого,що спірназемельна ділянкане належитьдо лісогосподарського призначення, є посилання апелянта також на постанови Миколаївського окружного адміністративного суду у справі № 2838/09/1470 від 06.08.2009 року та Корабельного районного суду м. Миколаєва у справі №2-а-596/2010 від 15.04.20110 року, оскільки згідно ч.4 ст. 82 ЦПК України не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи, саме обставини, встановлені в рішенні суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, а не висновки суду. При цьомуяк ужезазначалось раніше,судом уданій справіне розглядаєтьсяпо сутіпозов прокурора,поданий вінтересах ДП"Миколаївськелісове господарство", правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України.

Зі змісту акту огляду спірної земельної ділянки від 16.08.2016р., на який посилається апелянт, вбачається, що візуально частина спірної земельної ділянки належить до земель ДП «Миколаївський лісгосп», що підтверджується і листом Державного агентства лісових ресурсів України №299 від 04.09.2014 року, на який також посилається апелянт в апеляційній скарзі. Отже, дані докази не спростовують віднесення спірної земельної ділянки хоча і частково до земель лісового фонду.

Часткове входження меж спірної земельної ділянки до лісового фонду все рівно свідчить про порушення приписів ЗК України, про що йдеться у п. 34 висновку постанови Великої Палати ВС від 12.12.2018 року у справі № 761/31121/14-ц/14-218цс18.

Що стосується вимог про застосування строків позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 39, 60), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 103) і № 372/1036/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 65)). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 95)). У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункт 48): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування цих приписів поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі його учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України), тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 27; номер постанови у реєстрі - 91460925), від 9 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (пункт 33.2)). З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один із них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66)). Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою саме до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого зробити висновок про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73)). Прокурору данійсправі заявивдекілька позовнихвимог:про визнаннянезаконними таскасування пункту83розділу 1рішення Миколаївськоїміської ради№31/39від 19.12.2008р.,пунктів 28.28.1розділу 4 рішення Миколаївськоїміської ради№ 48/40від 06.09.2010р.;про визнання недійсним договору купівлі - продажу між первинним набувачем та ОСОБА_5 ; про визнання недійсним державного акта, виданого первинному набувачу з відмітками про перехід власності та про витребування земельної ділянки з незаконного володіння кінцевої набувачки у власність держави в особі Миколаївської ОДА з передачею у користування ДП «Миколаївське лісове господарство». Отже,перші 2вимоги звернутідо Миколаївськоїміської ради,яка прийнялаоскаржувані рішення,та допервинного набувача,якого цірішення стосувалися,третя вимога-до первинногонабувача та ОСОБА_5 ;четверта до первинного набувачата опосередкованодо іншихнабувачів,а остання-до кінцевоїнабувачки ОСОБА_3 . Миколаївська міськарада,первинний набувачта ОСОБА_5 про сплив позовної давності щодо звернутих до них вимог не заявили. Натомість кінцева набувачка ОСОБА_3 та ОСОБА_33 заявили у суді першої інстанції про сплив позовної давності за всіма вимогами. Матеріали справисвідчать проте,що завимогами провизнання незаконнимита скасуванняпункту 83розділу 1рішення Миколаївськоїміської ради№31/39від 19.12.2008р.,пунктів 28.28.1розділу 4рішення Миколаївськоїміської ради№ 48/40від 06.09.2010р. ОСОБА_33 та ОСОБА_3 не єстороною споруз державою,а томуу суду не має підстав за заявою цих набувачок вирішувати питання про сплив позовної давності щодо зазначених двох вимог. Третя тачетверта вимогине єпредметом переглядуу данійсправі.Що стосуєтьсявимог провитребування земельноїділянки у кінцевої набувачки ОСОБА_3 , слід зазначити, що позивачем не пропущено строк позовної давності, виходячи з того, що договір дарування, за яким ОСОБА_3 набула право власності на спірну земельну ділянку був укладений 02.11.2012 р., а до суду з позовом прокурор звернувся 19.12.2014 року, тобто в межах 3-річного строку позовної давності. Щодо застосування судом неналежного способу захисту порушеного права. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 4 ЦПК України 2004 року, частина перша статті 5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98). У справі, яка переглядається, позов пред`явлено прокурором Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельною ділянкою державної власності фізичними особами - відповідачами. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76). З урахуванням викладеного визнання незаконними та скасування п.83 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 31/39 від 19 грудня 2008 року та пунктів 28 і 28.1 розділу четвертого рішення Миколаївської міської ради № 48/40 від 06 вересня 2010 року не є ефективним способом захисту права власника, так як згідно з вищенаведеними правовими висновками Верховного Суду за наявності передбачених статтею 388 ЦК України підстав для витребування власником належного йому майна від особи, яка є останнім його набувачем, оспорювання вказаних рішень органів місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника, у зв`язку з чим зазначені позовні вимоги не підлягають задоволенню. Щодо позовних вимог про витребування на користь держави в особі Миколаївської ОДА спірної земельної ділянки. Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння. Матеріалисправи свідчатьпро те,що укінцевої набувачки ОСОБА_3 земельна ділянкаперебуває уволодінні не на підставі укладеного з належним власником земельної ділянки договору, а також про те, що земельна ділянка вибула із володіння Миколаївської ОДА поза її волею. Органи, які приймали рішення про передачу землі у власність первинному набувачу не були підпорядковані Миколаївській ОДА, в тому числі і Миколаївське обласне управління лісового та мисливського господарства, засновником якого було Державне агентство лісових ресурсів України, а також Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області, засновником якого було Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Крім того, відповідач ОСОБА_3 одержала спірне майно за безвідплатним договором, а саме договором дарування. Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Отже, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Частинами першою, другою статті 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором. Водночас з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна зазначені норми не підлягають застосуванню у цій справі.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц.

Вирішуючи питання чи переслідує втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою легітимну мету, що випливає зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції, слід зазначити наступне. Матеріалами справи встановлено, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, знаходиться на території зони зелених насаджень та належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення. Закон обмежив передання земельних ділянок лісогосподарського призначення у приватну власність. Громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів (частина друга статті 56 ЗК України; частина перша статті 12 ЛК України); громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі (частина друга статті 12 ЛК України); ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб (частина третя статті 12 ЛК України). Згідно з частиною другою статті 14 ЛК України громадяни та юридичні особи, які мають у приватній власності ліси, зобов`язані: 1) вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування відповідно до цього кодексу; 2) забезпечувати охорону, захист, відтворення і підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей та покращання родючості ґрунтів, виконувати інші заходи відповідно до вимог лісового законодавства; 3) дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; 4) вести лісове господарство та використовувати лісові ресурси способами, які не завдають шкоди навколишньому природному середовищу, забезпечують збереження корисних властивостей лісів і створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення; 5) вести первинний облік лісів, надавати в установленому законодавством порядку статистичну звітність та інформацію про стан лісів і використання лісових ресурсів; 6) забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об`єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угруповань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до природоохоронного законодавства. Виконання землевласниками зазначених обов`язків є необхідною умовою використання земельної ділянки лісогосподарського призначення, зокрема, з тією метою, щоби не зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному об`єкту лісового фонду зокрема. Крім того, особливий правовий режим спірної земельної ділянки зумовлений її приналежністю до земель зелених насаджень загального користування та належністю до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, що встановили суди попередніх інстанцій. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України). Колегія суддів звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 107), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 190)). Контроль за використанням земельних ділянок лісогосподарського призначення згідно з їх цільовим призначенням є важливим, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель цієї категорії, їхнє значення для держави, а також суспільну зацікавленість у попередженні незаконних рубок, пошкоджень, ослаблення, іншого шкідливого впливу на лісовий фонд, у попередженні вичерпання, виснаження лісових ресурсів, у захисті від знищення їх тваринного і рослинного світу. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів відповідної територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації. Отже, витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, протиправно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідної земельної ділянки. Чи буде витребування спірної земельної ділянки від кінцевої набувачки пропорційним легітимній меті втручання у її право мирного володіння цим майном? Як уже зазначалося, приписи законодавства дозволяли та дозволяють громадянам отримати у приватну власність замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів, але тільки у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств (частина перша статті 12 ЛК України; частина друга статті 56 ЗК України). Заволодіння приватними особами земельними ділянками лісогосподарського призначення всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. У справі, рішення в якій переглядається, суспільний інтерес спрямований на витребування спірної земельної ділянки з володіння кінцевої набувачки на користь держави для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності держави на цю ділянку, а саме: у збереженні лісового фонду; у недопущенні передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність усупереч чинному законодавству; у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням таких земель шляхом їхнього виділення для будівництва й обслуговування житлового будинку та господарських споруд. Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, не погіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Враховуючи, що спірна земельна ділянка перейшла у володіння кінцевого набувача безоплатно, порушення справедливого балансу в разі витребування її у неї не вбачається. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. При прийнятті рішення колегія суддів, керуючись ч.4 ст. 367 ЦПК України, вважає за можливе також вийти за межі вимог апеляційної скарги, оскільки під час розгляду справи колегією суду було встановлено неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.

Приймаючи остаточне рішення у справі, суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, N 303-A, § § 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland, N 49684/99, § 2)).

З урахуванням викладеного, враховуючи, що інші доводи апеляційної скарги, крім тих, з якими погодилася колегія суддів, не дають підстав для задоволення апеляційної скарги та відмови у задоволенні позову в повному обсязі, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про необхідність зміни рішення суду шляхом скасування рішення суду в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва, заявлених в інтересах ДП "Миколаївське лісове господарство", правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України, з залишенням позову в цій частині без розгляду;

скасування рішення суду в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування пункту 83 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 19 грудня 2008 року № 31/39, пунктів 28, 28.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 06 вересня 2010 року № 48/40 та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог;

скасування рішення суду в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки площею 805 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:001:0079, розташованої по АДРЕСА_1 , та ухвалення в цій частині позовних вимог нового судового рішення про витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки площею 805 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:001:0079, розташованої по АДРЕСА_1 .

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, судова колегія,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 28 жовтня 2019 року в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва, заявлених в інтересах Державного підприємства "Миколаївське лісове господарство", правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України, скасувати. Позов у цій частині залишити без розгляду.

Рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 28 жовтня 2019 року в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування пункту 83 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 19 грудня 2008 року № 31/39, пунктів 28, 28.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 06 вересня 2010 року № 48/40 скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні вказаних позовних вимог.

Рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 28 жовтня 2019 року в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки площею 805 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:001:0079, розташованої по АДРЕСА_1 , скасувати, та ухвалити в цій частині позовних вимог нове судове рішення.

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку площею 805 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:001:0079, розташовану по АДРЕСА_1 .

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді:

Повний текст постанови складено 01 червня 2023 року


Суд	Миколаївський апеляційний суд
Дата ухвалення рішення	31.05.2023
Оприлюднено	02.06.2023
Номер документу	111250068
Судочинство	Цивільне

Темнікова В. І.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 31.05.2023 по справі 488/6718/14-цМИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —488/6718/14-ц

Постанова від 31.05.2023

Постанова
від 31.05.2023 по справі 488/6718/14-ц
МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД