Постанова

від 31.05.2023 по справі 640/18803/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/18803/21 Суддя (судді) першої інстанції: Чудак О.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2023 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М.,

суддів: Кобаля М.І., Костюк Л.О.,

при секретарі судового засідання Кузьмич М.Б.,

за участі:

представника позивача - адвоката Багно Л.Ф.,

представника ДМС України Писарчука М.Б.,

представника Миколаївської митниці Левченко Я.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Державної митної служби України, Миколаївської митниці про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України (відповідач 1), Державної митної служби України (відповідач 2), Миколаївської митниці (відповідач 3), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 02.06.2021 № 839-о про припинення державної служби та звільнення 02.06.2021 з посади заступника начальника Миколаївської митниці ДФС у зв`язку з реорганізацією, скороченням чисельності та штату державних службовців (пункт 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»);

- поновити з 03.06.2021 на державній службі у Миколаївській митниці як у відокремленому підрозділі Державної митної служби України на рівнозначній посаді заступника начальника Миколаївської митниці ДФС;

- зобов`язати Державну митну службу України нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 03.06.2021 по дату ухвалення судового рішення;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення з 03.06.2021 на державній службі у Миколаївській митниці як у відокремленому підрозділі Державної митної служби України на рівнозначній посаді заступника начальника Миколаївської митниці ДФС;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Державної митної служби України середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що при звільненні відповідачами не виконано обов`язку запропонувати іншу рівнозначну посаду державної служби, або, як виняток нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено, не погодившись з яким позивачем подано до Шостого апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу, апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нову постанову, якою задовольнити його позовні вимоги.

Скаргу апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору.

Ухвалами колегії Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року відкрито провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відповідачами 2 та 3 подано відзиви на апеляційну скаргу, у якому висловлені заперечення проти доводів апеляційної скарги, підтримано позицію, що надавалася суду першої інстанції під час розгляду справи.

Від апелянта надійшли відповіді на відзиви відповідачів на апеляційну скаргу.

В судовому засіданні представники сторін надали свої пояснення по суті справи, відповідали на питання суду.

Відповідно до частин першої, третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши матеріали справи, аргументи та доводи сторін, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з наступних підстав.

Як встановлено колегією суддів апеляційного суду, ОСОБА_1 15.10.2009 прийняв присягу державного службовця. Згідно внесених записів, на підставі наказів ДФС від 17.05.2019 № 894-о та від 23.05.2019 № 198-о переведений на рівнозначну посаду заступника начальника Миколаївської митниці ДФС.

В матеріалах справи наявна копія попередження про наступне вивільнення позивача, з яким він особисто ознайомлений 04.01.2021.

Наказом ДФС від 02.06.2021 № 839-о припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 з посади заступника начальника Миколаївської митниці ДФС у зв`язку з реорганізацією, скороченням чисельності та штату державних службовців за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Також судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу (пункт 1 постанови).

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 установлено, зокрема, що Державна митна служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів.

Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками майна, прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності.

Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби, Державної митної служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 №858 утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної митної служби за переліком згідно з додатком 1, а також реорганізовано деякі територіальні органи Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної митної служби за переліком згідно з додатком 2.

Крім того, установлено, що територіальні органи Державної фіскальної служби, які реорганізуються, продовжують здійснювати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної митної служби.

Своїм розпорядженням від 04.12.2019 №1217-р. Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення з 08.12.2019 Державною митною службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 №227 «Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України» функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної митної політики, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань державної митної справи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №895 «Деякі питання територіальних органів Державної митної служби» реорганізовано територіальні органи Державної митної служби за переліком згідно з додатком шляхом їх приєднання до Державної митної служби (пункт 1 постанови).

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №895 установлено, зокрема, що:

- територіальні органи Державної митної служби, що реорганізуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, продовжують здійснювати свої повноваження та функції до утворення Державною митною службою територіальних органів згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови та прийняття рішення про можливість забезпечення здійснення такими органами повноважень і функцій територіальних органів, що реорганізуються. Таке рішення приймається Державною митною службою після здійснення заходів, пов`язаних із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань даних про територіальні органи Державної митної служби, що будуть утворені згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови як відокремлені підрозділи юридичної особи публічного права, затвердженням положень про них, структури, штатних розписів, кошторисів та заповненням 30 відсотків вакансій;

- майно територіальних органів Державної митної служби, що реорганізуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, залишається у сфері управління Державної митної служби.

Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №895 на Державну митну службу покладено обов`язок забезпечити:

- утворення комісій з реорганізації територіальних органів Державної митної служби відповідно до пункту 1 цієї постанови;

- здійснення заходів щодо реорганізації територіальних органів Державної митної служби відповідно до пункту 1 цієї постанови;

- утворення територіальних органів Державної митної служби відповідно до статті 21-1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади».

Надалі наказом Державної митної служби від 19.10.2020 №460 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби України як відокремлених пiдроздiлiв» утворено територіальні органи як вiдокремленi пiдроздiли Державної митної служби України за переліком згідно з додатком.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з частинами другою, третьою статті 5 Закону України "Про державну службу" (далі - Закон №889-VIII) відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Підстави для припинення державної служби визначенні статтею 83 Закону №889-VIII, серед яких державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

При цьому відповідно до частини другої статтею 83 Закону № 889-VIII зміна керівників або складу державних органів, керівників державної служби в державних органах та безпосередніх керівників не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім випадків, передбачених статтею 87-1 цього Закону.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Станом на час попередження позивача про наступне вивільнення (04.01.2021) стаття 87 Закону України «Про державну службу» (із змінами, внесеними згідно із Законами України від 19.09.2019 №117-IX, від 14.01.2020 № 440-IX) містила частину третю у такій редакції :

«Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Отже, в частині припинення державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» діюче на той час законодавство дійсно не передбачало обов`язку суб`єкта призначення пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби та не пов`язувало можливість припинення державної служби (звільнення державного службовця) із тим, чи було запропоновано такому службовцю іншу посаду. Фактично єдиним обов`язком, яким був обтяжений суб`єкт призначення, було попередження державного службовця про наступне звільнення у письмовій формі та не пізніше ніж за 30 календарних днів.

З 06.03.2021 набрав чинності Закон України від 23.02.2021 № 1285-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби», яким викладено в новій редакції частину третю статті 87 Закону України «Про державну службу».

Відповідно до частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції, чинній з 06.03.2021 та на час звільнення позивача), суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Аналізуючи норму частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» у новій редакції, колегія суддів зазначає, що у суб`єкта призначення виник обов`язок пропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, а його право звільнити державного службовця поставлено в пряму залежність від наявності однієї з двох умов: повинна бути відсутня можливість запропонувати відповідні посади або державний службовець відмовився від переведення на запропоновану посаду.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві (державній установі), незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).

При цьому, Верховний Суд звертав увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення і аж до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.

Така правова позиція сформульована Верховним Судом зокрема, у постанові від 08.05.2019 у справі № 806/1175/17, від 28.02.2020 у справі №807/819/16, від 30.11.2021 у справі №640/4921/20 та інших.

Таким чином, колегія суддів не приймає до уваги посилання відповідачів на вимоги Закону України «Про державну службу», чинні на час попередження позивача про його вивільнення, оскільки на момент звільнення позивача діяла вже відмінна редакція Закону України «Про державну службу», яка передбачала обов`язок суб`єкта призначення запропонувати всі наявні посади, у тому числі на момент звільнення позивача з посади.

Колегія суддів також зазначає, що суб`єктом владних повноважень у даному випадку порушено принцип захисту обґрунтованих сподівань, який тісно пов`язаний із принципом юридичної визначеності і є невід`ємним елементом принципу правової держави та верховенства права. Як зазначено Європейським Судом у справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975), сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть. Сутність принципу правової визначеності Європейський Суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються.

Окрім того, частиною п`ятою статті 22 та частиною першою статті 41 Закону України «Про державну службу» (у чинній з 25.09.2019 редакції згідно із законом від 19.09.2019 №117-IX) визначено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу:

1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення;

2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Отже, за змістом частини п`ятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону України «Про державну службу» працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Водночас застосування законодавцем у наведених положеннях Закону України «Про державну службу» слова «може», підтверджує виключне право адміністративного розсуду суб`єкта призначення на переведення державного службовця без обов`язкового проведення конкурсу та жодним чином не увільняє його від обов`язку дотриматися процедури вивільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби у разі реорганізації державного органу.

Саме такий висновок зроблено Верховним Судом, зокрема у постановах від 13 жовтня 2021 року у справі № 240/10996/20 та від 20 вересня 2021 року у справі №340/221/20.

З матеріалів справи вбачається, що державний орган, у якому позивач обіймав посаду - Миколаївська митниця, припинена у січні 2022 року, поточні рахунки митниці закриті, усі відрахування виконував правонаступник - Чорноморська митниця Держмитслужби.

На даний час Чорноморська митниця Держмитслужби перебуває в стані припинення, правонаступником виступає Державна митна служба України та Миколаївська митниця як відокремлений підрозділ ДМС України.

Також до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено відомості про державну реєстрацію Миколаївської митниці як відокремленого підрозділу Державної митної служби

Таким чином, з урахуванням викладених обставин реорганізації державних органів та норм частини п`ятої статті 22, частини першої статті 41, частини третьої статті 87 «Про державну службу», позивач у разі надання ним згоди на відповідну пропозицію відповідача підлягав переведенню на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі (Державній митній службі України), у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. При цьому ініціатива переведення та відповідного пропонування певних посад повинна виходити саме від відповідача.

Між тим колегією суддів встановлено, що на час прийняття ДФС України наказу від 02.06.2021 №839-о про звільнення ОСОБА_1 , позивачу не запропоновано жодної посади і він, відповідно, не відмовлявся від переведення.

Окрім того, як ДФС України, так і Миколаївська митниця ДФС, а так само і Держмитслужбою не вживалося жодних заходів для вирішення питання про переведення позивача до новоутвореної Держмитслужби чи її структурних підрозділів, тобто не виконали свого прямого обов`язку, установленого частиною п`ятою статті 22 та частиною першою статті 41, частиною третьою статті 87 «Про державну службу» і порушили визначений цими нормами порядок звільнення державних службовців.

У той же час, відповідно до наданих відповідачами списку вакантних посад тільки в Миколаївській митниці на момент звільнення позивача рахувалося 157 вакансій, з них 3 вакансії - заступника начальника Миколаївської митниці.

Також відповідач 1 не був позбавлений права та можливості запропонувати позивачу іншу рівнозначну посаду в інших підпорядкованих митницях. Не пропонувалися також нижчі вакансії.

Відповідачами не надано жодної аргументації, у чому полягала необхідність звільнення позивача у зв`язку з реорганізацією Миколаївської митниці ДФС, якщо скорочення чисельності посад державних службовців не відбулось.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗПП України є підставою для поновлення його на попередній посаді з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Частиною другою статті 235 КЗпП України, передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (Порядок № 100).

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку № 100.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» № 13 від 24.12.1999 зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як встановлено в цій частині судом першої інстанції, позивача звільнено 02 червня 2021 року (останній робочий день), відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за квітень та травень 2021 року.

Так, відповідно до розрахункового листа ОСОБА_1 сума середньоденної заробітної плати позивача на момент звільнення складала 737,96 грн (14 759,17 грн + 14 759,17 грн / 40 робочих днів.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 03 червня 2021 року по 31 травня 2023 року.

Отже, за період з 03.06.2021 по 31.05.2023 сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача розраховується наступним чином: 737,96 * 498 робочих днів = 367 504,08 грн.

Колегія суддів вважає, що зобов`язання з відшкодування позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід покласти на Миколаївську митницю як відокремлений структурний підрозділ Державної митної служби.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідачі у справі, як суб`єкти владних повноважень, не виконали покладеного на них обов`язку щодо доказування правомірності вчинених ним дій та прийняття оскаржуваного рішення.

Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими він обґрунтовує позовні вимоги.

Зі змісту частин першої - четвертої статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Доводи апеляційної скарги, а також матеріали справи спростовують висновки суду першої інстанції та вказують на порушення судом першої інстанції норм матеріального права під час прийняття рішення у справі.

Частиною першою статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України визначені підстави для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.

Підсумовуючи викладене у сукупності, колегія суддів вбачає підстави для скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, судова колегія також вирішує питання щодо відшкодування судових витрат у справі.

Так, упродовж розгляду справи в суді першої інстанції позивачем подано клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (т.2 а.с.91-93). Відповідачами подані заперечення проти поданого клопотання.

За змістом частини третьої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною четвертою наведеної статті передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частини п`ятій статті 134 КАС України, відповідно до якої розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивач надав суду такі документи:

- Договір про надання юридичних послуг від 24.06.2021, укладений між АО «Креденс» та ОСОБА_1 ,

- Платіжне доручення від 30.06.2021 на суму 54800,00 грн.

- Звіт про надані послуги від 20 жовтня 2021 року.

Із змісту Договору від 24.06.2021 вбачається, що Виконавець зобов`язується надати правову допомогу Клієнту, яка полягає у: наданні правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, які стосуються предмету договору, здійснення юридичного аналізу судової практики з питань, що стосуються предмету договору, складання позовної заяви, відповіді на відзив, інших заяв, скарг запитів, процесуальних та інших документів правового характеру, представництва Клієнта в суді.

Відповідно до Звіту про надані послуги від 20.10.2022, зазначені в Договорі послуги надані на загальну суму 54 800,00 грн.

Подані докази судова колегія бере до уваги, аналізуючи обґрунтованість суми, заявленої до відшкодування витрат на правничу допомогу в апеляційній інстанції.

При цьому колегія суддів зауважує, що з огляду на предмет спору, аналізу неминучості понесення певних витрат вказана справа за складом учасників, підставами виникнення спору, позовними вимогами та законодавством, яке регулює спірні правовідносини, не потребує глибокого вивчення правової бази та судової практики.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постановах Верховного Суду від 05.08.2020 у справі №640/15803/19, від 01.09.2020 у справі №640/6209/19, які мають бути враховані судом при вирішенні спірних правовідносин.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, та враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо, а від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною, а не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії", заява № 34884/97, п. 30).

У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції У справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

А у пункті 154 рішення Європейського суду із прав людини від 07.11.2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» ( заява № 58442/00) зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Правова позиція Верховного Суду щодо необхідності доведення та врахуванням того чи були витрати на правничу допомогу фактичними, а їх розмір обґрунтованим та розумним викладена, зокрема у постановах від 05.05.2018 року у справі № 821/1594/17 та від 01.09.2020 року у справі № 620/6209/19.

Виходячи з обставин розгляду справи, її складності та виконаної роботи, критерію необхідності вчинення відповідних дій адвокатським об`єднанням та значимості таких дій у справі, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу, пов`язаних з розглядом даної справи в суді першої інстанції в розмірі 20 000,00 грн.

Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року у справі №640/18803/21 скасувати, ухвалити нове рішення, яким:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Державної митної служби України, Миколаївської митниці про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 02.06.2021 року №839-о про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Миколаївської митниці ДФС у зв`язку з реорганізацією, скороченням чисельності та штату державних службовців (пункт 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»).

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Миколаївської митниці ДФС з 03 червня 2021 року.

4. Стягнути з Миколаївської митниці як відокремленого структурного підрозділу Державної митної служби (54017, Миколаївська обл., м. Миколаїв, вул. Маріупольська, 57-А, код ЄДРПОУ 44017652) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 червня 2021 року по 31 травня 2023 року у розмірі 367 504,08 грн (триста шістдесят сім тисяч п`ятсот чотири грн 08 коп).

5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Миколаївської митниці ДФС з 03 червня 2021 року, а також в частині стягнення з Миколаївської митниці як відокремленого структурного підрозділу Державної митної служби середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.

6. Стягнути з Миколаївської митниці як відокремленого структурного підрозділу Державної митної служби (54017, Миколаївська обл., м. Миколаїв, вул. Маріупольська, 57-А, код ЄДРПОУ 44017652) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) витрати з професійної правової допомоги у розмірі 20 000,00 грн.

В решті позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Суддя - доповідач О.М. Кузьмишина

Судді М.І. Кобаль

Л.О. Костюк