Постанова

від 31.05.2023 по справі 490/10190/16-ц

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

31.05.23

22-ц/812/476/23

Єдиний унікальний номер судової справи: № 490/10190/16-ц

Номер провадження № 22-ц/812/476/23 Cуддя - доповідач апеляційного суду - Крамаренко Т.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 травня 2023 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційногосуду у складі:

головуючого - Крамаренко Т.В.,

суддів - Темнікової В.І., Тищук Н.О.,

із секретарем судового засідання - Богуславською О.М.,

за участю: відповідача - ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_2

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 березня 2023 року, ухваленого під головуванням судді - Алєйнікова В.О. в приміщенні того ж суду у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в інтересах якого діють законні представники ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , Головного територіального управління юстиції в Миколаївській області, Виконавчого комітету Миколаївської міської ради за участю третіх осіб: Миколаївська міська рада та Служба у справах дітей Центрального району м. Миколаєва про визнання правочину недійсним, визнання недійсними свідоцтв про право власності та витребування майна,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з подальшим уточненим позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якого діють законні представники ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, Головного територіального управління юстиції в Миколаївській області про визнання правочину недійсним, визнання недійсними свідоцтв про право власності та витребування майна,

Позивачка зазначала, що з 1986 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 . У період шлюбу вони придбали майно, в тому числі земельну ділянку, площею 424, 00 кв. м та житловий будинок, розташовані по АДРЕСА_1 . Судовим рішенням за нею визнано право власності на частину земельної ділянки та житлового будинку.

Проте, у жовтні 2016 року їй стало відомо, що 15 листопада 2015 року ОСОБА_1 без її згоди передав спірне майно до статутного фонду Товариства з обмеженою відповідальністю «Анттей» (надалі - ТОВ «Анттей»). 24 листопада 2015 року та 08 грудня 2015 року товариство отримало свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

11 лютого 2016 року ТОВ «Анттей» уклало договір дарування спірного майна на ім`я малолітнього ОСОБА_4 , від імені якого діяли його законні представники - батьки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . У квітні 2016 року ТОВ «Анттей» ліквідовано.

Письмової згоди на відчуження майна ОСОБА_2 не давала, отже правочин щодо передачі спільного сумісного майна до статутного капіталу товариства є недійсним з врахуванням положень статті 65 СК України та статей 203, 215 ЦК України. З огляду на зазначене, недійсними є свідоцтва про право власності на це майно, видані ТОВ «Анттей», а незаконно відчужене майно підлягає витребуванню з чужого володіння ОСОБА_4 , який протиправно зареєстрований його власником на час розгляду справи.

Посилаючись на викладене, позивачка просила суд визнати недійсним правочин - протокол від 05 листопада 2015 року № 1 загальних зборів засновників ТОВ «Анттей» про збільшення статутного капіталу за рахунок внесення майна ОСОБА_1 , яке складається з житлового будинку літ. А-2, загальною площею 151,0 кв. м, житловою площею 37,7 кв. м, господарських будівель та споруд, які розташовані по АДРЕСА_1 та земельної ділянки, площею 424, 00 кв.м, кадастровий номер 4810137200:01:011:0005, яка знаходиться за цією ж адресою; визнати недійсним свідоцтво про право власності від 08 грудня 2015 року, серія і номер НОМЕР_1 , на зазначену земельну ділянку, індексний номер: 49294043, видане Миколаївським міським управлінням юстиції; визнати недійсним свідоцтво про право власності від 24 листопада 2015 року, СТА 122756, на зазначений житловий будинок, індексний номер: 48269738, видане Миколаївським міським управлінням юстиції; витребувати у ОСОБА_4 зазначену земельну ділянку та житловий будинок, передати їх у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

У наданих запереченнях на позов, відповідачі просили відмовити у його задоволенні внаслідок його необґрунтованості.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 02 червня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що спірне майно придбано у період шлюбу, проте за особисті кошти відповідача, тому це майно не може вважатися об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю ОСОБА_1 . Відповідач передав товариству належне йому майно як вклад до статутного капіталу як його засновник. Таким чином, з моменту передання майна до статутного капіталу товариства воно є власністю самого товариства, зазначене майно подружжя втратило ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Крім того, судом зазначено, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2017 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 02 червня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду обґрунтовується тим, що, звертаючись до суду з вимогами про визнання недійсним правочину з відчуження ОСОБА_1 нерухомого майна юридичній особі, ОСОБА_2 посилалась на відсутність її письмової згоди як співвласника всупереч вимогам статті 65 СК України, однак сама по собі відсутність такої згоди не може бути достатньою підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя, недійсним. Крім того, ОСОБА_2 своїми розписками засвідчила відсутність у неї претензій щодо спірного майна. Наявність зазначених розписок стало підставою для державної реєстрації переходу права власності на спірну нерухомість до юридичної особи без додаткового отримання згоди позивача. Крім того, наявність розписок на час передачі нерухомості до статутного фонду ТОВ «Анттей» не може свідчити про те, що юридична особа достеменно знала, що це майно є спільною сумісною власністю подружжя, і сторони діяли недобросовісно. Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 не позбавлена права на отримання грошової компенсації частки вартості земельної ділянки та житлового будинку.

Постановою Верховного Суду від 12 червня 2019 року касаційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 02 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду Верховний Суд зауважив, що відповідно до розписок від 27 березня 2007 року та від 22 липня 2014 року ОСОБА_7 засвідчила відсутність у неї претензій на нерухомість ОСОБА_1 , зокрема, на ту, що виникне у нього в майбутньому та на житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 .

Водночас суд апеляційної інстанціїзгідно зі статтями 5760, 212 ЦПК України 2004 року не надав належної оцінки зазначеним доказам та не встановив, чи підтверджують вони наявність згоди позивача на відчуження спільного майна подружжя, або ж те, що вони підтверджують факт належності ОСОБА_1 спірного майна на праві особистої приватної власності.

Також звернув увагу, що у зазначених розписках згадується лише житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1 , однак предметом позову була також й земельна ділянка за цією адресою.

З урахуванням наведеного, враховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, а також неналежне дослідження судами наявних у матеріалах справи доказів, суди дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для визнання правочину з відчуження спірного майна недійсним з наведених підстав.

Дійшовши наведеного висновку, суди фактично не надали оцінки й не вирішили позов заявниці у частині вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння - від ОСОБА_4

Верховний Суд звертає увагу, що за своєю правовою природою предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка протиправно, але фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Проте, у спірних правовідносинах судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду цієї справи не встановлено, у чиєму фактичному володінні знаходиться спірне нерухоме майно на час вирішення спору.

Суди, не з`ясувавши наведене правове питання, не визначили належний та правомірний спосіб захисту, на застосування якого позивач мала право. В цьому аспекті суди зобов`язані були вирішити питання про обрання ефективного способу захисту серед тих, що відповідають характеру спірних цивільних відносин між сторонами та фактичним обставинами справи.

За положеннями ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 березня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачка не набула жодного права в тому числі - права спільної сумісної власності на спірне майно. За такого внаслідок оскаржуваних дій відповідачів її права не були порушеними, через що поновленню судом не підлягають. Приймаючи рішення по суті справи суд враховував й те, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а у першу чергу відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. Запропонований позивачкою спосіб захисту - витребування майна в будь-якому разі не може бути застосованим у правовідносинах, що виникли між сторонами. Суд також зазначає, що матеріали справи містять певні відомості, які свідчать про можливу наявність у позивачки права вимагати від відповідачів відшкодування витрат на утримання (або - певне покращення якості) спірного майна. Проте, такий спосіб захисту прав позивачки суперечить змісту та спрямованості її позову; до того ж доказів щодо можливості/неможливості застосування такого способу захисту сторони в межах цієї справи не надавали, а відтак суд при ухваленні рішення у цій справі позбавлений можливості застосувати саме цей спосіб.

Не погодившись з зазначеним рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу в якій посилаюсь на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що в порушення положень ч.4 ст. 82 ЦПК України суд першої інстанції переглянув рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 30 січня 2017 року, яке набуло чинності в частині спільного сумісного майна подружжя, але суддя проігнорував рішення вищої судової інстанції. Крім того, суд не звернув на ту обставину, що у судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 визнав, що вона не надавала йому нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна. До того ж суд не виконав вимоги ст. 65 СК України та ч. 1 ст. 417 ЦПК України.

Правом відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористались.

Заслухавши суддю - доповідача, відповідача ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3ст. 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1ст. 4 ЦПК України).

Згідно зіст. 5 ЦПК Українисуд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змістустатті 367 ЦПК Українивбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положеньст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення не в повній мірі відповідає.

З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 21 лютого 1986 року.

У жовтні 2007 року та квітні 2015 року ОСОБА_2 зверталась з позовами про розірвання шлюбу, які залишено без розгляду.

За період шлюбу на ім`я ОСОБА_1 придбано земельну ділянку, площею 424, 00 кв. м, а також побудовано та зареєстровано право власності на житловий будинок поа АДРЕСА_1 .

05 листопада 2015 року рішенням загальних зборів засновників ТОВ «Анттей» (протокол №1) збільшено статутний капітал товариства за рахунок внесення ОСОБА_1 прав власності на нерухоме майно - земельної ділянки та житлового будинку по АДРЕСА_1 .

24 листопада 2015 року здійснена державна реєстрація права власності за ТОВ «Анттей» на житловий будинок по АДРЕСА_1 та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серії НОМЕР_2 .

08 грудня 2015 року здійснена державна реєстрація права власності за ТОВ «Анттей» на земельну ділянку АДРЕСА_1 та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серії НОМЕР_1 .

11 лютого 2016 року ТОВ «Анттей» укладено договір дарування спірних земельної ділянки та житлового будинку на ім`я онука позивача - ОСОБА_4 , 2011 року народження, від імені якого діяли його батьки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

У квітні 2016 року ТОВ «Анттей» ліквідовано.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 березня 2016 року здійснено поділ спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за якою визнано право власності на частину спірної нерухомості.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 30 січня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині здійснення поділу спірного майна скасовано, у задоволенні вимог ОСОБА_2 про поділ майна подружжя відмовлено.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 червня 2021 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

За правилами статей 12,81ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12ЦПК України).

За змістом статті 13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 89ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як на підставу задоволення своїх вимог, позивачка посилається на те, що письмової згоди на відчуження спільного майна ОСОБА_1 вона, як співвласниця не давала, отже правочин щодо передання спільного сумісного майна до статутного капіталу товариства є недійсним з врахуванням положень статті 65 СК України та статей 203, 215 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не набула жодного права в тому числі - права спільної сумісної власності на спірне майно, а відтак дії відповідачів жодним чином не порушують її прав.

Між тим, з таким висновком суду в повній мірі погодитися не можливо з огляду на наступне.

Так, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Зокрема, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).

Заперечуючи проти позову відповідач посилався зокрема на те, що спірний будинок та земельна ділянка хоча й були придбані у період шлюбу однак за його власні кошти, які вони поділили між позивачкою після продажу належного їм житлового будинку по АДРЕСА_2 , що підтверджується розписками від 27 березня 2007 року та від 22 липня 2014 року.

Так, 27 березня 2007 року в розписці зазначено «Я, ОСОБА_8 , проживающая: АДРЕСА_3 , не имею претензий и не буду претендовать на вырученную сумму денег за продажу дома по АДРЕСА_2 , и на приобретенное жилье ОСОБА_1 или вновь построенное».

22липня 2014року ОСОБА_9 видала ОСОБА_1 розписку такогозмісту:«Я, ОСОБА_8 (удужках наведенопаспортні данні)даю своёсогласие нато,что вслучае расторжениябрака с ОСОБА_1 (удужках наведенопаспортні данні)я небуду претендоватьна недвижимоеимущество,принадлежащее направо собственности ОСОБА_1 , а именно - дом по адресу: АДРЕСА_1 . Данная расписка написана собственноручно без физического, психологического принуждения в присутствии свидетелей».

Між тим, як встановлено з позовом про визнання спірного нерухомого майна особистою приватною власністю ОСОБА_1 до суду не звертався.

Крім того, під час розгляду справи про поділ майна подружжя за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , який рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 березня 2016 року було задоволено та залишено без змін ухвалою Апеляційного Миколаївського суду від 03 жовтня 2016 року було зазначено про відсутність достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що земельна ділянка придбана, а будинок збудований за особисті кошти ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційної інстанції Верховний Суд вказав на те, що необхідно перевірити, що конкретно підтверджують вказані вище розписки, чи згоди позивача на відчуження спільного майна подружжя, або ж те, що вони підтверджують факт належності ОСОБА_1 спірного майна на праві особистої приватної власності.

Так, відповідного ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи. у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою. Яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Рішенням Апеляційногосуду Миколаївськоїобласті від30січня 2017року уцивільній справі№ 490/4284/15-цза позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 проподіл майнаподружжя,яке набралозаконної силивстановлено,що дійсно,вищевказане нерухомемайно (земельнаділянка тажитловий будинокпо АДРЕСА_1 )було об`єктомспільної сумісноївласності сторін,оскільки булопридбано вперіод шлюбу(протилежногосуду ненадано).

За такого, обставини належності спірного нерухомого майна ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності встановлені судом у справі № 490/4284/15-ц.

Отже, встановлене свідчить про те, що вказані розписки не підтверджують факт належності вказаного вище майна на праві особистої приватної власності ОСОБА_1 . Також і не підтверджують згоду позивачки на відчуження спільного майна, оскільки остання в травні 2015 року звернулась до суду з позовом про поділ спірного (нерухомого) майна, натомість ОСОБА_1 в листопаді 2015 року без згоди передав вказане майно до статутного капіталу ТОВ «Анттей».

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і частина третя статті 368 ЦК України.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України та статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності, самі такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

05 листопада 2015 року рішенням загальних зборів засновників ТОВ «Анттей» (протокол №1) збільшено статутний капітал товариства за рахунок внесення ОСОБА_1 прав власності на нерухоме майно - земельної ділянки та житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Між тим, як встановлено вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а відтак внесення його у статутний капітал ТОВ «Анттей» без нотаріально посвідченої згоди позивачки є порушенням форми правочину в даному випадку вказаного протоколу загальних зборів, що вказує на його недійсність.

А відтак, протокол загальних зборів товариства про збільшення статутного капіталу за рахунок внесення ОСОБА_1 спільного сумісного майна який за своїм змістом є правочином підлягає визнанню недійсним.

Згідно зі ст.19 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться, в тому числі на підставі свідоцтв про право власності на нерухоме майно.

Враховуючи наведене підлягає задоволенню й вимога про визнання недійсними свідоцтва про право власності житловий будинок та земельну ділянку, виданого ТОВ «Анттей» відповідачки (ст.ст.203,125 ЦК), тому що протокол від 05 листопада 2015 року № 1 загальних зборів засновників ТОВ «Анттей» про збільшення статутного капіталу за рахунок внесення майна ОСОБА_1 , яке складається з житлового будинку літ. А-2, загальною площею 151 кв.м, житловою площею 37,7 кв.м, господарських будівель та споруд та земельної ділянки кадастровий номер 4810137200:01:011:0005, площею 424 кв.м, що розташовані по АДРЕСА_1 та оспорені свідоцтва пов`язані між собою підставами виникнення.

Щодо застосування судом неналежного способу захисту порушеного права.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 4 ЦПК України 2004 року, частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

У справі, яка переглядається, позов пред`явлено у зв`язку з незаконним, на думку позивачки, заволодінням земельною ділянкою та житловим будинком спільної сумісної власності.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово - правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.

Матеріали справисвідчать проте,що укінцевого набувача ОСОБА_4 земельна ділянката житловийбудинок перебуваютьу володінні не на підставі укладеного з належними власниками вказаного нерухомого майна договору, а також про те, що майно вибуло із володіння ОСОБА_2 поза її волею. ОСОБА_1 , який розпорядився спірним нерухомим майном шляхом внесення його у статутний капітал ТОВ «Анттей» діяв без необхідних повноважень (відсутність згоди співвласника) на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Крім того, ОСОБА_4 в інтересах якого діяли його законні представники ОСОБА_5 та ОСОБА_6 одержав спірне майно за безвідплатним договором, а саме договором дарування.

Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Отже, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої.

Згідно статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Частинами першою, другою статті 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором. Водночас з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна зазначені норми не підлягають застосуванню у цій справі.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц.

З урахуванням викладеного спірне нерухоме майно підлягає витребуванню у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

За таких обставин, рішення суду на підставі п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Таким чином, з відповідача ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 4 134 грн. (1653,60 грн. (551,20 грн. х 3) - за позовну заяву + 2480,40 грн. (1653,60 грн. х 150% - за апеляційну скаргу)

Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 березня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Визнати недійсним протокол від 05 листопада 2015 року № 1 загальних зборів засновників Товариства з обмеженою відповідальністю «Анттей» щодо збільшення статутного капіталу за рахунок внесення майна ОСОБА_1 , яке складається з житлового будинку літ. А-2, загальною площею 151 кв.м, житловою площею 37,7 кв.м, господарських будівель та споруд та земельної ділянки кадастровий номер 4810137200:01:011:0005, площею 424 кв.м, що розташовані по АДРЕСА_1 .

Визнати недійсним свідоцтво про право власності від 24 листопада 2015 року, серія та номер НОМЕР_2 , на житловий будинок АДРЕСА_1 індексний номер: 48269738, видане Миколаївським міським управлінням юстиції та свідоцтво про право власності від 08 грудня 2015 року, серія та номер НОМЕР_1 , на земельну ділянку кадастровий номер 4810137200:01:011:0005, площею 424 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована по АДРЕСА_1 , індексний номер: 49294043, видане Миколаївським міським управлінням юстиції.

Витребувати у ОСОБА_4 , ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в інтересах якого діють законні представники ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) житловий будинок 24/1 та земельну ділянку кадастровий номер 4810137200:01:011:0005, площею 424 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташовані по АДРЕСА_1 у спільну сумісну власність ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ).

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 4 134 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: Т.В. Крамаренко

Судді: В.І. Темнікова

Н.О. Тищук

Повний текст складено 05 червня 2023 року.