Постанова

від 31.05.2023 по справі 461/7777/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

31 травня 2023 року

м. Київ

справа № 461/7777/18

провадження № 61-12453св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Релігійна організація «Релігійна громада Української Греко-Католицької Церкви парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області»,

відповідач - Львівська обласна державна адміністрація,

третя особа - Релігійна організація «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Релігійної організації «Релігійна громада Української Греко-Католицької Церкви парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області» до Львівської обласної державної адміністрації, третя особа - Релігійна організація «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області», про визнання частково незаконним та скасування розпорядження

за касаційною скаргою Релігійної організації «Релігійна громада Української Греко-Католицької Церкви парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області» на постанову Львівського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року Релігійна організація «Релігійна громада Української Греко-Католицької Церкви парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області» (далі - РГ УГКЦ) звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним та скасувати пункт 4 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5 в частині скасування пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 20 квітня 1993 року № 297 «Про повернення культових споруд релігійним громадам».

Обґрунтовуючи позовні вимоги, РГ УГКЦ посилалася на те, що розпорядженням Представника Президента України у Львівській області від 20 квітня 1993 року № 297 «Про повернення культових споруд релігійним громадам» передбачено повернення у власність безоплатно релігійним громадам Української Греко-Католицької Церкви церков та державного майна, що в них знаходиться. Зокрема, пунктом 1.5.1 цього розпорядження передбачено повернення їй будівлі церкви Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області.

На підставі пункту 1.5.1 зазначеного розпорядження Червоноградське міжміське бюро технічної інвентаризації відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків і домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої наказом Міністра комунального господарства Української РСР від 31 січня 1966 року, зареєструвало право власності на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яка розташована на вул. І. Франка у м. Кам`янка-Бузька, за РГ УГКЦ, що підтверджується реєстраційним посвідченням на домоволодіння, яке належить державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, від 30 квітня 1993 року та копією витягу з реєстрової книги домоволодінь місцевих Рад народних депутатів трудящих, державних кооперативних і громадських установ, підприємств і організацій.

Вважає, що відповідно до чинного на той час законодавства та на підставі пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 20 квітня 1993 року № 297, з подальшим вчиненням у встановленому порядку реєстраційних дій щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно, РГ УГКЦ набула право власності на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Однак 06 січня 1994 року видано розпорядження Представника Президента України у Львівській області, пунктом 4 якого скасовано пункт 1.5.1 розпорядження від 20 квітня 1993 року № 297 «Про повернення культових споруд релігійним громадам».

На думку позивача, оспорюване розпорядження Представника Президента України у Львівській області в цій частині є незаконним і таким, що порушує право власності релігійної громади, оскільки відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про власність», в чинній на той час редакції, право власності охороняється законом, і держава забезпечує стабільність правовідносин власності, а відповідно до частини першої статті 55 цього Закону власник не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами. Однак всупереч наведеним положенням законодавства оскаржуване розпорядження по суті спрямоване на позбавлення РГ УГКЦ права власності на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці, набутого у встановленому законом порядку.

Зазначає, що про існування розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 16 січня 1994 року № 5 позивач довідався тільки 15 березня 2018 року з поданого представником Львівської обласної державної адміністрації відзиву на позовну заяву у справі № 446/509/15-ц за позовом Релігійної організації «Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області» (далі - РГ УПЦ КП), яка змінила назву на - Релігійна організація «Релігійна громада Львівсько-Сокальської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам'янка-Бузька Львівської області» (далі - РГ ПЦУ) до Львівської обласної державної адміністрації, РГ УГКЦ, Кам'янка-Бузького районного управління юстиції у Львівській області про визнання незаконним пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України від 20 квітня 1993 року № 297 та скасування реєстрації права власності РГ УГКЦ на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці. У зв`язку з цим позивач просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Кам`янка-Бузький районний суд Львівської області рішенням від 05 червня 2019 року позов задовольнив. Визнав незаконним та скасував пункт 4 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5 у частині скасування пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України у Львівській області «Про повернення культових споруд релігійним громадам» від 20 квітня 1993 року № 297. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що право позивача порушене саме пунктом 4 розпорядження від 06 січня 1994 року, оскільки законом не передбачено повноважень Представника Президента України в областях скасовувати свої ж розпорядження.

Суд виходив з того, що, звертаючись до суду у листопаді 2018 року з позовом про скасування пункту 4 розпорядження Представника Президента України у Львівській області, прийнятого у січні 1994 року, позивач не пропустив позовної давності, оскільки про існування оспорюваного розпорядження дізнався лише 15 березня 2018 року з поданого представником Львівської обласної державної адміністрації відзиву на позовну заяву у справі № 446/509/15-ц.

Львівський апеляційний суд постановою від 17 листопада 2020 року апеляційні скарги Львівської обласної державної адміністрації та РГ УПЦ КПзалишив без задоволення. Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 05 червня 2019 року залишив без змін.

Верховний Суд постановою від 06 жовтня 2021 року касаційну скаргу РГ УПЦ КПзадовольнив частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Львівський апеляційний суд постановою від 25 жовтня 2022 року апеляційні скарги Львівської обласної державної адміністрації та РГ УПЦ КП задовольнив. Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 05 червня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними. Водночас суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову через пропуск позовної давності, оскільки позивач не навів поважних причин пропуску строку на звернення до суду із цим позовом. Суд виходив з того, що відповідно до статті 75 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР) позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У грудні 2022 року РГ УГКЦ подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження зазначила те, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права, передбаченої частиною п`ятою статті 267 ЦК України, стосовно того, чи є підстави визнати поважною причиною пропуску позовної давності таку обставину, як існування великої кількості актів органів виконавчої влади та судових рішень, прийнятих стосовно спірної будівлі церкви, якими по-різному визначався її правовий режим і які часто скасовували один одного.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд формально підійшов до оцінки поважності причини пропуску позивачем позовної давності, ігноруючи принципи розумності і добросовісності. У цій справі є поважні причини пропуску позовної давності, а саме існування великої кількості актів органів виконавчої влади та судових рішень, якими по-різному визначався правовий режим будівлі церкви і які часто скасовували один одного, що істотно ускладнювало для РГ УГКЦ можливість відслідковувати, який з цих актів залишається чинним, а який скасовано, а отже, усвідомлювати необхідність звернення до суду з відповідним позовом. Апеляційний суд в оскаржуваній постанові, неправильно застосувавши частину п`яту статті 267 ЦК України, помилково відмовив у визнанні зазначеної обставини поважною причиною пропуску позовної давності і, як наслідок, прийняв незаконну постанову про відмову в задоволенні позову.

У січні 2023 року Львівська обласна державна адміністрація та у лютому 2023 року РГ ПЦУ подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, посилаючись на те, що це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

30 січня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що РГ УГКЦ є місцевою релігійною організацією віруючих УГКЦ, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, та є юридичною особою, яка зареєстрована 31 липня 1991 року, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію статуту релігійної громади від 31 липня 1991 року № 383/19, виданим виконавчим комітетом Львівської обласної ради народних депутатів.

Розпорядженням Представника Президента України у Львівській області від 20 квітня 1993 року № 297 «Про повернення культових споруд релігійним громадам» повернуто безоплатно у власність релігійним громадам УГКЦ церкви та державне майно, що в них знаходиться. Зокрема, згідно з пунктом 1.5.1 цього розпорядження повернуто у власність РГ УГКЦ будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області.

На підставі зазначеного розпорядження Червоноградське міжміське бюро технічної інвентаризації зареєструвало право власності на будівлю церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яка розташована на вул. І. Франка у м. Кам`янка-Бузька, за РГ УГКЦ, що підтверджується реєстраційним посвідченням на домоволодіння, яке належить державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, від 30 квітня 1993 року та витягом із реєстрової книги домоволодінь місцевих Рад народних депутатів трудящих, державних кооперативних і громадських установ, підприємств і організацій.

06 січня 1994 року Представник Президента України у Львівській області прийняв розпорядження № 5 «Про повернення релігійним громадам Української Греко-Католицької Церкви і Української Православної Церкви Київського Патріархату у власність безоплатно культових будівель у м. Кам`янка-Бузька», пунктом 4 якого було скасовано розпорядження від 04 січня 1993 року № 1 «Про врегулювання конфлікту на релігійному ґрунті в м. Кам`янка-Бузька» та пункт 1.5.1 розпорядження від 20 квітня 1993 року № 297 «Про повернення культових споруд релігійним громадам», яким РГ УГКЦ повернуто безоплатно у власність церкву Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області.

Рішенням Вищого арбітражного суду України від 15 березня 1994 року у справі № 38/3 за позовом РГ УПЦ КП до Львівської обласної державної адміністрації про визнання недійсним пункту 1.2 розпорядження представника президента № 5 визнано недійсним розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5 в частині передачі у власність церкви Різдва Пресвятої Богородиці громаді УГКЦ та церкви Святого Миколая громаді УПЦ КП.

Рішенням Львівського обласного суду від 28 грудня 1994 року у справі № 3-143 скаргу РГ УПЦ КП задоволено, визнано незаконними пункти 2 і 3 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 28 квітня 1994 року № 412 про почергове користування церквою Різдва Пресвятої Богородиці в м. Кам`янка-Бузька обома релігійними громадами (УГКЦ та УПЦКП) на період завершення ремонтно-реставраційних робіт Церкви Святого Миколая.

РГ УГКЦ як третя особа брала участь у справі № 38/3 за позовом РГ УПЦ КП до Львівської обласної державної адміністрації, предметом оскарження у якій був пункт 1.2 (п. 1.2.1 та 1.2.2) розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5, за результатами розгляду якого Вищий арбітражний суд України ухвалив судове рішення від 15 березня 1994 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Статтями 1, 14 Закону України від 05 березня 1992 року «Про Представника Президента України» в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного розпорядження, передбачено, що Представник Президента України є главою місцевої державної адміністрації, зокрема в області, і в межах своїх повноважень видає розпорядження.

Статтею 10 цього Закону передбачено, що Представник Президента України здійснює свої повноваження в межах законодавства одноособово, несе відповідальність за свої протиправні акти та дії.

Акти Представників Президента України, що суперечать законодавству, скасовуються Президентом України, а акти Представників Президента України в районах, районах міста Києва і Севастополя, що суперечать законодавству, - скасовуються Представниками Президента України в областях, містах Києві і Севастополі.

Отже, зазначеним Законом не передбачено повноважень Представника Президента України в областях скасовувати власні розпорядження.

Статтею 17 Закону України від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні організації» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів, а в Кримській АРСР - Уряду Кримської АРСР.

Статтею 29 Закону України від 07 лютого 1991 року «Про власність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що релігійні організації мають право власності, зокрема, на майно, передане державою.

Відповідно до статті 55 цього Закону власник не може бути позбавлений права на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами.

Закон не визначає як підставу для позбавлення права власності скасування органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування прийнятого раніше цим органом рішення (акта індивідуальної дії), на підставі якого в особи виникло право власності на нерухоме майно.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що Законом не передбачено повноважень Представника Президента України в областях скасовувати власні розпорядження.

Водночас апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду, дійшов висновку, що порушене право позивача не підлягає судовому захисту через пропуск ним позовної давності.

Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про пропуск позивачем позовної давності з огляду на таке.

Відповідно до пункту 6 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом.

Згідно зі статтею 71 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до статті 75 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

Згідно з нормами статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК Української РСР).

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює у неї цю можливість знати про посягання на права.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що РГ УГКЦ (її представник) як третя особа брала участь у справі № 38/3 за позовом РГ УПЦ КП до Львівської обласної державної адміністрації, предметом оскарження у якій був пункт 1.2 (п. 1.2.1 та 1.2.2) розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5, за результатами розгляду якого Вищий арбітражний суд України ухвалив судове рішення від 15 березня 1994 року. У зв`язку з цим суд вважав, що про наявність оскаржуваного розпорядження позивачу стало відомо ще у 1994 році, під час розгляду справи № 38/3, і саме з цього часу почався відлік позовної давності. Докази, які свідчили б про неможливість для позивача з 1994 року дізнатися про порушення свого цивільного права, тобто ознайомитися зі змістом розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5, в тому числі з його пунктом 4, матеріали справи не містять. Водночас суд обґрунтовано вважав безпідставними посилання позивача як на поважні причини пропуску позовної давності на існування великої кількості актів органів виконавчої влади та судових рішень, якими по-різному визначався правовий режим будівлі церкви, а також на те, що до березня 2018 року у РГ УГКЦ не було вагомих підстав ставити під сумнів чинність пункту 1.5.1 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 20 квітня 1993 року № 297, оскільки зазначені обставини не свідчать про неможливість для позивача довідатися, на якій підставі спірною церквою з 1994 року до цього часу користується РГ УПЦ КП, та звернутися до суду за захистом своїх прав у строк, визначений законом.

Таким чином, апеляційний суд, об`єктивно оцінивши доводи позивача та надані докази, правильно визначився із застосуванням статей 71, 75, 80 ЦК Української РСР, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

Також безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно застосував частину п`яту статті 267 ЦК України, оскільки спір у цій справі виник щодо пункту 4 розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 06 січня 1994 року № 5, а тому він має вирішуватися відповідно до норм, які були чинними на момент його прийняття, тобто ЦК Української РСР (пункт 4 Прикінцевих та перехідних Положень ЦК України). Саме ЦК Української РСР як нормою матеріального права, яка регулює спірні правовідносини, зокрема позовну давність, керувався апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову через пропуск позивачем позовної давності.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410,416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Релігійної організації «Релігійна громада Української Греко-Католицької Церкви парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кам`янка-Бузька Львівської області» залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов