Рішення

від 06.06.2023 по справі 572/153/22

ДУБРОВИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №572/153/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 червня 2023 року Дубровицький районний суд Рівненської області у складі:

головуючого - судді Оборонової І.В.,

за участю секретаря: Волкодав А.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дубровиця у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - директора філії Висоцьке лісове господарство Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України Торчила Віталія Федоровича про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення працівника у виконання трудових обов`язків та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідачів Рівненського обласногоуправління лісовогота мисливськогогосподарства Державногоагентства лісовихресурсів України,Державного підприємстваВисоцьке лісовегосподарство Рівненськогообласного управліннялісового тамисливського господарстваДержавного агентствалісових ресурсівУкраїни,третьої особи,яка незаявляє самостійнихвимог щодопредмета споруна сторонівідповідача Державногопідприємства Висоцькелісове господарствоРівненського обласногоуправління лісовогота мисливськогогосподарства Державногоагентства лісовихресурсів України-директора підприємстваТорчила ВіталіяФедоровича та просить:

- визнати незаконним і скасувати наказ №57-к про відсторонення від роботи від 07.12.2021, який виданий Державним підприємством Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України та відновити становище, яке існувало до порушення його прав і допустити його до виконання трудових обов`язків на посаді стропальника Державного підприємства Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України;

- стягнути з Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України на його користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 09.12.2021 по дату ухвалення рішення суду включно;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення його у виконанні трудових обов`язків за посадою стропальника Державного підприємства Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України та у частині стягнення середнього заробітку з Державного підприємства Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України в межах стягнення за місяць;

- стягнути з Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України на його користь судові витрати, які сплачені та/або підлягають сплаті ним у зв`язку із розглядом справи.

Ухвалою Сарненського районного суду Рівненської області від 21 лютого 2022 року дану цивільну справу, на підставі ст. 31 ЦПК України, передано Дубровицькому районному суду Рівненської області за підсудністю.

Ухвалою Дубровицького районного суду Рівненської області від 25 травня 2022 року, після виконання позивачем ухвали суду від 09 травня 2022 року про залишення позовної заяви без руху, позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі.

В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що з 01 квітня 2013 року він працює на посаді стропальника. 12 листопада 2021 року представник відповідача 2 вручив йому наказ №188 від 12 листопада 2021 року про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19. З зазначеним наказом він не погодився і надав свої усні заперечення з цього приводу. 07 грудня 2021 року йому було вручено наказ №57-к від 07 грудня 2021 року про відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати. Він не погоджується з даним наказом, вважає його незаконним та таким, який підлягає негайному скасуванню, оскільки він грубо й відверто порушує основоположне конституційне право на працю, що включає у себе можливість заробляти собі на життя працею.

Позивач зауважує, що на сьогодні в Україні відсутні жодні установлені Конституцією України випадки, які б могли обмежити гарантоване право громадян на працю. Тому оскаржуваний наказ про відсторонення його від роботи та припинення виплати заробітної плати є таким, що прямо обмежує його право на працю, позбавляє його заробітної плати і в цей спосіб порушує право на достатній життєвий рівень для нього і його сім`ї та ставить під загрозу життя і здоров`я, а тому є абсолютно незаконним.

Разом з тим зазначає, що оскаржуваний наказ суперечить також нормам Закону України Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні та Кодексу законів про працю України щодо рівності прав та заборони встановлення обмежень чи привілеїв людини в сфері охорони здоров`я, трудових відносин за будь-якими іншими ознаками. Тому оскаржуваний наказ, який встановлює обмеження його трудових прав порівняно з іншими працівниками, залежно від наявності документів щодо вакцинування проти COVID-19, є дискримінаційним та грубо порушує норми законодавства України і міжнародного законодавства.

Крім того, позивач у позові звертає увагу на той факт, що всі вакцини проти COVID-19, які дозволені для застосування в Україні є експериментальними, так як жодна з них не пройшла усіх фаз клінічних випробувань, зокрема, належним чином не вивчені побічні ефекти і протипоказання, про що неодноразово зазначалося МОЗ України. Вказана інформація є відкритою та підтверджується самими виробниками. Тому він вважає неприпустимим введення цих речовин у кров людини без його поінформованої згоди та за умови відсутності об`єктивної інформації про ефективність профілактичних щеплень та про можливі поствакцинальні ускладнення.

Оскільки вакцинація проти COVID-19 є тестовою, що здійснюється як клінічні випробування, медичний експеримент, тому, відповідно, не може бути обов`язковою та не повинна чинитися під тиском чи примусом. Тобто вакцини проти COVID-19 не можуть бути допущені до обов`язкових профілактичних щеплень в силу свого експериментального характеру. Однак примушування працівників до участі в медичному експерименті, під загрозою відсторонення від роботи та позбавлення заробітної плати, тобто залишення людини без основних засобів до існування, є антиконституційним діянням, забороненим Нюрнберзським кодексом. Отже, вакцинація від гострої респіраторної хвороби COVID-19 є правом, а не обов`язком людини.

Заразом, позивач посилається на ст. 46 КЗпП України, у якій законодавець передбачив деякі випадки, за наявності яких працівник може бути відсторонений від роботи. Утім дані випадки не є вичерпними, оскільки вказаною нормою зроблено відсилання до іншого законодавства.

Тому позивач посилається на ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб, де значиться, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та/або поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення.

Однак, під час видання оскаржуваного наказу, відповідачем 2 не було дотримано вимог зазначених положень чинного законодавства України.

Крім того, позивач стверджує, що у Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, такої професії, до якої він належить, не зазначено. У даному Переліку містяться лише загальний термін працівники певної сфери діяльності, а не окремі працівники із зазначенням чітко визначених професій, виробництв і організацій.

Вказує, що щеплення проти COVID-19 не внесені до Календаря профілактичних щеплень в Україні, а відтак такі щеплення не можуть відноситися до обов`язкових профілактичних щеплень.

Водночас позивач звертає особливу увагу на те, що повідомлення про відсторонення його від роботи - це повідомлення про зміну істотних умов праці, про що, згідно норм КЗпП України, працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Проте відповідач 2 передбаченого порядку і строків його повідомлення про зміну умов праці не дотримався.

Таким чином, оскільки в Україні вакцинація проти COVID-19 є добровільною, а нормами ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб не передбачено обов`язкового щеплення від даної хвороби, такої підстави відсторонення, як відмова від проходження профілактичного щеплення проти COVID-19, нормами ст. 46 КЗпП України не передбачено.

Тому позивач вважає, що з огляду на численні порушення норм законів, оскаржуваний наказ підлягає визнанню незаконним та скасуванню.

Разом з тим, оскільки положення КЗпП України не регламентують способу захисту порушених прав працівника у разі його відсторонення від роботи на відміну від звільнення, то застосовуючи до спірних відносин аналогію права (ч. 9 ст. 10 ЦПК України) вважає, що ефективним способом захисту є поновлення його на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, так як його було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати.

Відповідачем, у свою чергу, подано заперечення (відзив) на позов, в якому просить відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі спростовуючи при цьому доводи позивача нормами законодавства, які чітко визначають обов`язковість наявності щеплення для окремих категорій працівників та підтверджують законність та підставність винесеного наказу про відсторонення позивача від роботи.

У підсумку, відповідач вказує, що незважаючи на те, що кожна людина має право самостійно розпоряджатися власним життям і здоров`ям, існує перелік обов`язкових щеплень, які мають бути проведені окремою категорією працівників у зв`язку з особливостями виконуваної ними роботи. Зауважує, що відмова від вакцинації є цілком правомірною, але в цьому випадку працівник свідомо допускає настання наслідків у вигляді відсторонення від роботи. Відмова працівника від вакцинації не повинна ставити під загрозу здоров`я колег, які працюють з позивачем. Враховуючи, що позивачем, в порушення вимог діючого законодавства, не були надані ні сертифікат про проходження профілактичних щеплень проти COVID-19, ні медичний висновок про наявність протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19, з урахуванням позиції ЄСПЛ, згідно якої обмеження прав осіб, які відмовилися від вакцинації за власним бажанням, а також накладення санкцій за таку відмову, не є проявом дискримінації та порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також те, що інтереси суспільства превалюють над інтересом однієї особи, тому впровадження обов`язкової вакцинації задля боротьби за громадське здоров`я не є порушенням прав окремих осіб, встановлюється, що роботодавець, відповідно до вимог ст. 46 КЗпП України на підставі діючого законодавства, правомірно відсторонив позивача від роботи, а отже наслідки у вигляді відсторонення були спричинені свідомим порушенням позивачем діючого законодавства, у зв`язку з чим позов є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Позивач у відповіді на відзив ще раз наголосив на обставинах, при яких оскаржуваний ним наказ, який встановлює обмеження його трудових прав порівняно з іншими працівниками, залежно від наявності документів щодо вакцинування проти COVID-19, є дискримінаційним, незаконним та таким, що підлягає скасуванню. Тому, з огляду на зазначене ним, як позовній заяві, так і у відповіді на відзив, обґрунтовано, з посиланням на норми законодавства, вважає доведеним факт незаконності оскаржуваного наказу, що вказує на безпідставність аргументів відповідача.

У ході розгляду справи, ухвалою Дубровицького районного суду Рівненської області від 06 вересня 2022 року задоволено клопотання представника відповідача Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України Дзюбука Д.В. та Рівненське обласне управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України виключено з числа відповідачів.

У той же час, ухвалою Дубровицького районного суду Рівненської області від 09 травня 2023 року задоволено клопотання представника відповідача про заміну сторони правонаступником, з урахуванням заяв про внесення змін до даного клопотання, та залучено до участі у справі правонаступника відповідача Державного підприємства Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України.

Вказаною ухвалою суду також здійснено заміну третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державного підприємства Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України - директора підприємства Торчила Віталія Федоровича на директора філії Висоцьке лісове господарство Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України Торчила Віталія Федоровича.

Від позивача ОСОБА_1 до початку розгляду справи надійшла заява про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить задоволити.

Від представника відповідача Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України Петрулі О.В. надійшла заява, у якій просить розглянути справу без її участі, позовні вимоги не визнає у повному обсязі.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача директор філії Висоцьке лісове господарство Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України Торчило В.Ф. в судове засідання не з`явився.

Відповідно до ч. 2 ст.247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу, розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши подані документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив наступне.

Відповідно до копії трудової книжки НОМЕР_1 , заповненої 10.06.2005 на ім`я ОСОБА_1 (а.с.13) останній на підставі наказу №99-к від 31.05.1993 ДП Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України (а.с.14) прийнятий лісорубом ІІІ розряду Жаденського лісництва з 01.06.1993.

В період своєї трудової діяльності, як вбачається з вказаної вище трудової книжки, ОСОБА_1 на підставі наказів №229-к від 28.11.1995 та №215-к від 13.12.2011 був переведений звалювальником лісу VІ розряду та навальником - звальником лісоматеріалів Удрицького нижнього складу відповідно.

Разом з тим, наказом №18-к від 01.04.2013, ОСОБА_1 переведений стропальником Удрицького нижнього складу та якому на підставі наказу №155 від 02.09.2015 присвоєно кваліфікацію стропальника ІV розряду.

Як вбачається з листа Державного агентства лісових ресурсів України №10-29/9377-21 від 10.11.2021 Про обов`язкову вакцинацію працівників підприємств, установ та організацій Держлісагентства (а.с.67) керівникам територіальних органів, підприємств, установ та організацій безпосереднього підпорядкування для керівництва в роботі та неухильного виконання надіслано наказ міністерства охорони здоров`я України від 01.11.2021 №2393 Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, зареєстрований в Міністерстві юстиції 08.11.2021 за №1452/37074.

У даному листі Державне агентство лісових ресурсів України просить звернути увагу на обов`язкове виконання пункту 4 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням та забезпечити його виконання на підприємствах, в установах та організаціях галузі.

У свою чергу, Рівненським обласним управлінням лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України вищевказаний лист №10-29/9377-21 від 10.11.2021 Про обов`язкову вакцинацію працівників підприємств, установ та організацій Держлісагентства направлено до виконання керівникам лісогосподарських підприємств області, що стверджується доданим листом 10-1502 від 11.11.2021 (а.с.66).

Так, 12 листопада 2021 року ДП Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України на виконання листа Державного агентства лісових ресурсів України від 10.11.2021 №10-29/9377-21 Про обов`язкову вакцинацію працівників підприємств, установ та організацій Держлісагентства, наказу Міністерства охорони здоров`я України від 01.11.2021 Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням видано наказ №188 Про обов`язкову вакцинацію працівників ДП Висоцький лісгосп (а.с.11-12).

Відповідно до вказаного наказу №188 від 12.11.2021 всім працівникам ДП Висоцький лісгосп провести обов`язкові профілактичні щеплення проти COVID-19 у термін до 08.12.2021. Працівникам, які мають протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19, слід було надати медичну довідку за формою №028-1/о Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARC-CoV-2.

Заразом попереджено працівників, які відмовляються чи ухиляються від обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, про відсторонення з 09.12.2021 р. від роботи без збереження заробітної плати на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Позивач ОСОБА_1 з наказом №188 від 12.11.2021 ознайомлений, що стверджується його особистим підписом на звороті даного наказу.

Наказом ДП Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України №57 від 07.12.2021 Про відсторонення від роботи працівників ДП Висоцький лісгосп (а.с.10) на виконання вимог ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб, ст. 46 КЗпП України, на підставі вимог постанови КМ України від 09.12.2020 №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARC-CoV-2 (зі змінами) та з урахуванням норм наказу МОЗ України від 01.11.2021 №2393 Про затвердження Змін до переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням відсторонено від роботи з 09.12.2021 без збереження заробітної плати на період відсутності щеплення проти COVID-19, в тому числі і ОСОБА_1 - стропальника ІV розряду Удрицького нижнього складу.

З даним наказом №57 від 07.12.2021 ОСОБА_1 ознайомлений, що стверджується проставленням ним особистого підпису на звороті даного наказу.

При цьому суд не бере до уваги напис ОСОБА_1 , здійснений ним кульковою ручкою на звороті копії вищевказаного наказу, а саме З наказом категорично не згідний, оскільки такий напис здійснений на вже виготовленій ним ксерокопії наказу і не може свідчити про його незгоду з наказом під час ознайомлення з наказом. Крім того, відсутність даного напису на оригіналі наказу підтверджується наданою відповідачем копією вказаного наказу (а.с.69).

Втім, як встановлено судом, ОСОБА_1 лише 08.12.2021 приблизно о 16:40 год., після ознайомлення з наказом №57 від 07.12.2021 Про відсторонення від роботи працівників ДП Висоцький лісгосп, заявив категоричну усну відмову від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, про що того ж дня комісією в складі головного інженера ОСОБА_2 , начальника Удрицького н/с Шанько О.М. та старшого інспектора з кадрів Самко О.І. складено Акт про факт усної відмови від щеплення проти COVID-19 (а.с.70).

У подальшому, 14.12.2021 ОСОБА_1 звернувся до директора ДП Висоцьке лісове господарство Торчила В.Ф. з письмовою заявою (а.с.16), де зазначає, що він незаконно відсторонений від роботи у зв`язку з ненадання ним доказів щеплення від COVID-19, оскільки у законодавстві України не міститься жодної вимоги вакцинуватися або запроваджувати санкції через відмову від вакцинації. Крім того, щеплення від COVID-19 є добровільним. Тому, зважаючи на порушення його конституційних прав, в тому числі його право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя, вимагає допустити його до роботи.

15 грудня 2021 року листом №421 директором ДП Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України Торчило В.Ф. (а.с.17-19) надано роз`яснення ОСОБА_1 про неможливість допущення його до роботи у зв`язку з правомірністю такого відсторонення та відповідністю його встановленим вимогам законодавства.

Зокрема наголошено, що відповідно до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень) обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARC-CoV-2, на період дії карантину, встановленого КМ України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARC-CoV-2, підлягають працівники, в тому числі і підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади, до яких і належить ДП Висоцьке лісове господарство.

Окрім того, з посиланням на п. 41-6 Постанови КМ України №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 вказано на обов`язок керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій забезпечити контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням; а також на обов`язок відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та ч. 3 ст. 5 Закону України Про державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Стаття 3 Конституції України визначає, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Стаття 49 Конституції України встановлює, що держава, зокрема, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Як вказав Верховний Суд у постанові від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21(провадження №14-82цс22) критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 мети. Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.

Разом з тим, у рішенні X і Y проти Нідерландів (X and Y v. the Netherlands), п. 22, Series A № 91, ЄСПЛ нагадав, що фізична недоторканність особи охоплюється поняттям приватного життя, яке захищається статтею 8 Конвенції.

У рішенні Y.F. проти Туреччини (Y.F. v. Turkey), заява № 24209/94, п. 33, ЄСПЛ вказав, що тіло особи стосується найбільш особистісного аспекту приватного життя і обов`язкове медичне втручання, навіть якщо воно є мінімальним, становить втручання у це право. Таке втручання призводить до порушення статті 8 Конвенції, якщо не доведено, що воно здійснювалось згідно із законом, переслідувало одну або більше законних цілей, визначених пунктом 2, та їхнє досягнення було необхідним у демократичному суспільстві.

У рішенні Oleksandr Volkov v. Ukraine, № 21722/11, § 165, ЄСПЛ вказав, що приватне життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Стаття 8 Конвенції захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом. Поняття приватне життя в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом. Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на приватне життя.

Згідно з практикою ЄСПЛ вислів згідно із законом у пункті 2 статті 8 Конвенції вимагає серед інших речей, що захід, про який йдеться, повинен мати підґрунтя в національному законодавстві (рішення у справі Олександра Дмітрієва проти росії (Aleksandra Dmitriyeva v. russia), заява № 9390/05, п. 104).

Слід зауважити, що застосування приписів законодавства України не має призводити до незаконного та непропорційного втручання у права учасників цивільних, зокрема трудових, правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване ст.43Конституції України, належить до основних прав і свобод людини та громадянина. За змістом частини другої цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ч. 4 ст. 43 Конституції України).

Конституційний Суд України у Рішеннях від 07.07.2004 № 14-рп/2004, від 16.10.2007 № 8-рп/2007 та від 29.01.2008 № 2-рп/2008 зазначав, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Згідно ст. 46 КЗпП відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін законодавство досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (ст.ст. 9, 19, 118, п. 12 розділу XV Перехідні положення). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття законодавство включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у рішенні від 09 липня 1998 року № 12-рп/98 офіційно розтлумачив термін законодавство. Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін законодавство, який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Пунктом 1 ст.92Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Отже, можна констатувати, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень п. 1 ст. 92 Конституції, таке втручання дозволено виключно законами України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (ст.76Конституції України).

Відповідно до п. 2 ст.116Конституції України, Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Частинами 2. 3, 6 ст.10ЦПК України встановлено, що суд має розглядати справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно ст. 10 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров`я, громадяни України зобов`язані: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; в) вживати передбачених Законом України Про екстрену медичну допомогу, заходів для забезпечення надання екстреної медичної допомоги іншим особам, які знаходяться у невідкладному стані; г) виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Частинами 2, 3 ст. 30 вищевказаного Закону визначено, що щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

До того ж, правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб визначає Закон України Про захист населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб протиепідемічні заходи це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частинами 1, 2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 №595 (із змінами та доповненнями) затверджено Календар профілактичних щеплень в Україні, Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, Перелік медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень.

Пунктами 1, 2, 3 Календаря профілактичних щеплень в Україні визначено, що цей календар є нормативно-правовим актом центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення.

Цей Календар включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз.

Інші обов`язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров`я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби.

Вказане застереження також продубльовано в ч. 3 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб.

Розділ IV вищевказаного Календаря визначає конкретний перелік захворювань та відповідних категорій осіб за віком чи видом роботи, які підлягають щепленням на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями. При цьому, цим розділом визначено, що ендемічна територія - територія, у межах якої протягом тривалого часу реєструються непоодинокі випадки захворювання населення певною інфекційною хворобою, а епідемічні показання - показання до проведення активної імунопрофілактики, що не передбачена вакцинацією за віком, у разі виникнення неблагополучної епідемічної ситуації або загрози її виникнення, а також при можливому ризику інфікування у випадку контакту особи з джерелом інфекції.

Крім того, у пункті 4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень вказано, що щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні.

Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» для профілактичних щеплень застосовуються медичні імунобіологічні препарати вітчизняного та зарубіжного виробництва, зареєстровані в Україні в установленому законодавством порядку.

Стаття 29 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб визначає, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації.

У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

Карантин, у відповідності до ст. 1 Про захистнаселення відінфекційних хвороб, адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Згідно ч. 1 ст. 30 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення Кабінет Міністрів України відповідно до закону встановлює карантинно-обмежувальні заходи на території виникнення і поширення інфекційних хвороб та уражень людей.

Оскільки 11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19, постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», Кабінет Міністрів України в межах усієї території України встановив карантин на період з 12 березня до 03 квітня 2020 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104,від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року №383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Вказані постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ видало наказ №3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

Варто вказати, що з початку реєстрації випадків коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні станом лише на грудень 2020 року було зареєстровано 821947 підтверджених випадків коронавірусної хвороби COVID-19 (показник захворюваності склав 2158,2 на 100 тис. населення). На той час одужали від коронавірусної хвороби COVID-19 423704 людини. За час спостереження зареєстровано 13733 летальних випадків серед людей з підтвердженим діагнозом коронавірусної хвороби COVID-19 (летальність склала 1,7 %).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Тому загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Виконання заходів Дорожньої карти мало на меті досягнення таких цілей: скоротити тягар смертей, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19; скоротити тягар ускладнень для здоров`я, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19. Основним завданням Дорожньої карти протягом 2021-2022 років стало охоплення вакцинацією проти коронавірусної хвороби COVID-19 не менше 50 % населення України. Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп.

Так, згідно ч. 1 ст. 9 Закону України Про лікарські засоби, лікарські засоби допускаються до застосування в Україні після їх державної реєстрації, крім випадків, передбачених цим Законом.

Частинами 1, 6 ст. 9-2 вищевказаного Закону визначено, що у зв`язку із поширенням пандемії коронавірусної хвороби (COVID-19) для забезпечення можливості екстреного медичного застосування окремих лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів на час дії надзвичайної ситуації та/або карантину у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, такий лікарський засіб, вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) може підлягати прискореній державній реєстрації у разі прийняття центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, рішення про державну реєстрацію лікарського засобу, вакцини або іншого медичного імунобіологічного препарату для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) з метою екстреного медичного застосування з урахуванням певних зобов`язань у разі, якщо заявник може довести, що у нього відсутні можливості для надання повних даних про ефективність та безпеку лікарського засобу, вакцини або іншого медичного імунобіологічного препарату для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) за нормальних умов застосування з об`єктивних причин та якщо:

1) наявні дані про успішне проведення доклінічних випробувань/досліджень, окремих фаз клінічних випробувань/досліджень та отримані результати містять в сукупності науково обґрунтовані докази, у тому числі дані адекватних та добре контрольованих досліджень, які дають змогу вважати, що лікарські засоби, вакцини або інші медичні імунобіологічні препарати можуть бути ефективними для екстреного медичного застосування на час дії надзвичайної ситуації та/або карантину;

2) вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат для специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) має дозвіл на екстрене застосування, наданий компетентним органом Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Швейцарської Конфедерації, Японії, Австралії, Канади, Ізраїлю, Китайської Народної Республіки або за централізованою процедурою компетентним органом Європейського Союзу відповідно до національного законодавства країни надання дозволу чи Європейського Союзу, або вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат прекваліфікований Всесвітньою організацією охорони здоров`я; або лікарський засіб для лікування коронавірусної хвороби (COVID-19) має дозвіл на екстрене застосування, наданий компетентним органом Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Швейцарської Конфедерації, Японії, Австралії, Канади, Ізраїлю або за централізованою процедурою компетентним органом Європейського Союзу відповідно до національного законодавства країни надання дозволу чи Європейського Союзу, або лікарський засіб прекваліфікований Всесвітньою організацією охорони здоров`я; або вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат для специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) виробляється в Україні за повним циклом чи із продукції «in bulk»;

3) такий лікарський засіб, вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат для специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) не був розроблений у державі, визнаній в установленому порядку державою-агресором;

4) відома та потенційна користь лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів у разі їх використання для лікування та профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) переважає відомі та потенційні ризики використання таких лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів.

У разі настання будь-яких наслідків, спричинених застосуванням таких лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19), державою забезпечується здійснення відповідних компенсаційних виплат у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 2021 року № 95 затверджено Порядок державної реєстрації вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для специфічної профілактики гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, під зобов`язання для екстреного медичного застосування.

Наказом МОЗ України від 22 лютого 2021 року №308 відповідно до пункту 2 вищевказаного Порядку зареєстровано та внесено до Державного реєстру лікарських засобів України лікарські засоби (медичні імунобіологічні препарати): вакцину КОВІШЕЛД (COVISHIELD), виробництва Серум Інстітьют оф Індіа Лтд, (реєстраційне посвідчення №UA/18593/01/01) та вакцину КОМІРНАТІ/COMIRNATY™, виробництва Пфайзер Менюфекчуринг Бельгія НВ, Бельгія, БайоНТек Менюфекчуринг ГмбХ, Німеччина, (реєстраційне посвідчення №UA/18592/01/01).

Відповідно до наказу МОЗ України від 09 березня 2021 року №419 відповідно до пункту 2 вищевказаного Порядку зареєстровано та внесено до Державного реєстру лікарських засобів України лікарські засоби (медичні імунобіологічні препарати): вакцину CoronaVac виробництва Синовак Лайф Саєнсіз Ко., Лтд., Китай, (реєстраційне посвідчення №UA/18630/01/01).

Згідно наказу МОЗ України від 02.07.2021 № 1325 відповідно до пункту 2 вищевказаного Порядку зареєстровано та внесено до Державного реєстру лікарських засобів України лікарські засоби (медичні імунобіологічні препарати): КОВІД-19 ВАКЦИНА ЯНССЕН (COVID-19 VACCINE JANSSEN), виробництва Янссен Фармацевтика НВ, Бельгія (реєстраційне посвідчення № UA/18853/01/01).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року №2153 Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (в редакції, яка набула чинності з 08 листопада 2021 року) визначено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1. Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2. Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3. Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070).

Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року №2393 Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 було доповнено пунктами 4-6, відповідно до яких у Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83.

Як вбачається з матеріалів справи та зазначалося відповідачем, згідно структури власності ДП Висоцьке лісове господарство, яким було видано оскаржуваний наказ, належить до сфери управління центральних органів виконавчої влади.

Відповідно до п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій мають забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу";

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Вищевказаний пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України набрав чинності 08 листопада 2021 року, про що вказано у постанові від 20 жовтня 2021 року № 1096.

Суд зазначає, що відсторонення особи від роботи у зв`язку із відсутністю вакцинації проти певної хвороби за своєю суттю є терміновим запобіжним заходом у сфері трудових правовідносин, спрямованим на усунення від роботи тієї особи, перебування якої на роботі може становити небезпеку для її життя та здоров`я або для життя та здоров`я інших осіб. Тривале відсторонення від роботи у зв`язку із відсутністю вакцинації проти певної хвороби є суттєвим обмеженням права на працю, гарантованого статтею 43 Конституції України.

Крім того, тривале відсторонення від роботи у зв`язку із відсутністю вакцинації проти певної хвороби є обмеженням на доступ до професії, яке впливає на приватне життя особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд зазначає, що в даному випадку відсторонення позивача від роботи напряму пов`язане із введенням в Україні карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 шляхом проведення обов`язкового профілактичного щеплення.

Разом з тим, слід відмітити, що питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядоквнесення поданняпро відстороненняосіб відроботи абоіншої діяльності,затвердженої наказомМОЗ Українивід 14квітня 1995року № 66.

Підприємства,установи іорганізації зобов`язаніусувати заподанням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоровя (абз. 6 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Відповідно доп.2.3Інструкції №66 про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з п.п. 1.2.5 п. 1.2 вказаної Інструкції, особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні.

Відповідно до п. 2.2 Інструкції №66, право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 цієї ж Інструкції визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з п. 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 (провадження №14-82цс22) зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та Інструкції про порядоквнесення поданняпро відстороненняосіб відроботи абоіншої діяльності,затвердженої наказомМОЗ Українивід 14квітня 1995року № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки вказаним Законом. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу.

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Отже, вказане однозначно спростовує доводи позивача з приводу того, що проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 не передбачено законом.

Крім того, що стосується наведеного позивачем твердження щодо того, що вакцинація від гострої респіраторної хвороби COVID-19 є правом, а не обов`язком, то варто зазначити наступне.

Так, дійсно, у пункті 7.3 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 2361 (2021) від 27 січня 2021 року Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування Асамблея закликала держави-члени Ради Європи і Європейський Союз інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою, і ніхто не здійснює політичного, соціального чи іншого тиску для того, щоб провести щеплення тим, хто сам цього не бажає; переконатись, що ніхто не зазнає дискримінації за те, що він не був вакцинований через можливі ризики для здоров`я або не бажає вакцинуватися.

Однак, незважаючи на попередньо задекларовану добровільність вакцинації для всіх професійних груп, відповідно до ст. 10 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров`я, ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб,п.8Положення проМОЗ таз метоюзабезпечення епідемічногоблагополуччя населенняУкраїни,попередження інфекцій,керованих засобамиспецифічної профілактики,04жовтня 2021року МОЗзатвердило Перелікпрофесій,виробництв таорганізацій,працівники якихпідлягають обов`язковимпрофілактичним щепленням№ 2153,який передбачавобов`язкове профілактичнещеплення дляокремих категорійпрацівників протиCOVID-19,спричиненої коронавірусомSARS-CoV-2,на періоддії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цього захворювання (вказаний Перелік доповнений наказами МОЗ від 01 та 30 листопада 2021 року № 2393 і № 2664 відповідно).

Втім, 27 жовтня 2021 року МОЗ видало наказ № 2362, згідно з яким із Дорожньої карти виключено абзац про добровільність щеплення від COVID-19.

У постанові від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 (провадження №14-82цс22) Велика Палата Верховного Суду висловила свою позицію з приводу даного питання та вказала, що не вбачає підстав для сумнівів у тому, що у відповідний період Україна, поряд з іншими державами, зазнала значних труднощів у сфері охорони здоров`я. Згідно зі статистичними даними в середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7168 осіб на місяць. Коронавірусна інфекція COVID-19 у тому році стала другою за частотою причиною смертей українців (12%) після серцево-судинних захворювань (60,2%) (https://opendatabot.ua/open/death-statistics).

Тому вказане зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета, відповідно до п. 2 ст. 8 Конвенції, є легітимною.

Таким чином, встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників, як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети.

Отож, беззаперечним є той факт, що профілактичне щеплення проти COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 для позивача є обов`язкове.

Втім, згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, втручання у правона повагудо приватногожиття вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

На переконання суду, нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте, у даному випадку, слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Як вже було зазначено, за змістом Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595.

Отже, Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду під час ухвалення постанови від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 прийшла до висновку, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

Як встановлено, позивач є працівником ДП Висоцьке лісове господарство з 1993 року та на даний час обіймає посаду стропальника ІV розряду. Формально він належав до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

У ході розгляду справи підтверджено, що позивач був ознайомлений з необхідністю обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. Також позивач був повідомлений про необхідність надання не пізніше 08 грудня 2021 року документа, який підтверджує проведену вакцинацію проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань для проведення такого щеплення за формою № 028-1/о.

Відповідно з наказом ДП Висоцьке лісове господарство від 07 грудня 2021 року Про відсторонення від роботи працівників ДП Висоцький лісгосп відсторонено позивача від роботи на період відсутності щеплення проти COVID-19.

На час відсторонення нарахування заробітної плати не здійснювалося.

Застосування до позивача передбачених Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням № 2153 та Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми.

Судом, в ході розгляду справи, не встановлено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи.

При цьому, відповідач не стверджував, та й не надав доказів протилежного, що, обіймаючи посаду стропальника ІV розряду, позивач міг спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників ДП Висоцький лісгосп, тощо.

Отже, позивача відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що він працював на підприємстві, всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19, тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей таке щеплення було добровільним.

Тому, на думку суду, таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

Верховний Суд зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; - контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням (постанова у справі №130/3548/21 від 14 грудня 2022 року).

Таким чином, визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

Відповідач, у свою чергу, не обґрунтовував необхідність відсторонення позивача тим, що він створював загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивача заробітку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20).

З огляду на викладене можна зробити висновок, що при розгляді даної справи слід враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак таке означення має силу лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави, а саме: передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті.

Заразом буде доречним погодитися із запереченнями позивача щодо застосування у даній справі висновків ЄСПЛ, що сформульовані в його рішеннях від 08 квітня 2021 року у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13) та від 15 березня 2012 року у справі Соломахін проти України (заява № 24429/03), на які посилався відповідач у своїх запереченнях, оскільки обставини даної справи суттєво відрізняються від тих, що були предметом оцінки ЄСПЛ.

У справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки ЄСПЛ проаналізував ситуації шістьох заявників, що стосувалися їхньої відмови від обов`язкового та регулярного щеплення дітей проти добре відомих для науки захворювань (дифтерії, правця, коклюшу, інфекцій гемофільного типу B (Haemophilus influenzae type B infections), поліомієліту, гепатиту В, кору, паротиту, краснухи і для дітей з конкретними показаннями - пневмококових інфекцій), а не від COVID-19. Унаслідок означеної відмови батьків, дітей не прийняли до дошкільного навчального закладу, а батька одного з них оштрафували. ЄСПЛ урахував, що обов`язок вакцинації стосувався дев`яти хвороб, у боротьбі з якими наукова спільнота визнала щеплення ефективним і безпечним, а також десятого щеплення, яке робили дітям з конкретними медичними показаннями. Тому встановив, що оскаржувані заходи можна вважати такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому порушення статті 8 Конвенції не було.

Натомість ситуація позивача принципово відрізняється тим, що він повинен сам заробляти собі на життя, на відміну від дитини, за якою батьки можуть доглядати, не звертаючись до послуг дошкільного навчального закладу; безстрокове відсторонення від роботи з позбавленням заробітку тягне для працівника серйозніші наслідки, ніж неможливість батьків влаштувати дитину на обмежений період до дошкільного навчального закладу та таке відсторонення не є притягненням працівника до відповідальності за відмову чи ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, хоча створює наслідки, суворіші, ніж разовий помірний штраф за відмову вакцинувати дітей від добре відомих для науки захворювань.

Рішення ЄСПЛ у справі Соломахін проти України стосувалося скарг заявника на негативні наслідки, які для нього зумовило щеплення від дифтерії. І єдиною причиною, чому ЄСПЛ не визнав порушення статті 8 Конвенції, стало те, що заявник не довів, що саме внаслідок щеплення була завдана шкода його здоров`ю (не встановив, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було непропорційним меті охорони здоров`я населення).

Тому висновки в тій справі незастосовні до ситуації позивача, якого відсторонили від роботи через те, що до певної дати він не отримав щеплення від COVID-19, а не через те, що погіршення здоров`я після вакцинації унеможливлювало виконання трудових обов`язків.

У підсумку, суд вважає за необхідне визнати незаконним та скасувати наказ ДП Висоцькелісове господарствоРівненського обласногоуправління лісовогота мисливськогогосподарства Державногоагентства лісовихресурсів України №57 від 07 грудня 2021 року Про відсторонення від роботи працівників ДП Висоцький лісгосп в частині відсторонення від роботи з 09.12.2021 без збереження заробітної плати на період відсутності щеплення проти COVID-19 ОСОБА_1 - стропальника ІV розряду Удрицького нижнього складу, як такий що не був необхідним та є непропорційним легітимній меті втручання в його право на повагу до приватного життя.

При цьому суд вважає за необхідне окремо відзначити, що в умовах пандемії, викликаної в Україні захворюванням COVID-19, щеплення проти цієї хвороби є раціональним заходом стримування розповсюдження хвороби і зменшення смертності від неї. Однак, запровадження вказаного щеплення в якості обов`язкового та наступне запровадження широкого обмеження прав осіб у зв`язку із відсутністю такого щеплення має відбуватися у порядку, встановленому Конституцією та законами України.

Щодо вимог позивача про відновлення становища, яке існувало до порушення його прав і допущення його до виконання трудових обов`язків, під якими він розуміє поновлення на роботі, суд вважає необхідним зазначити таке.

За змістом ст.5ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності, тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.

Статтею 13Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, п. 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, п. 122, від 30 жовтня 1991 року).

Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, п. 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, п. 106).

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення.

Кодексом законівпро працюУкраїни не врегульоване питання про відновлення становища яке існувало до порушення права особи у зв`язку з його незаконним відстороненням від роботи. Іншого способу захисту цивільних прав, як поновлення на роботі Кодекс законівпро працю не містить.

Втім, наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ від 04жовтня 2021року №2153«Про затвердженняПереліку професій,виробництв таорганізацій,працівники якихпідлягають обов`язковимпрофілактичним щепленням» дозавершення воєнногостану вУкраїні,який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, зокрема на період воєнного стану:

-фізичним особамі суб`єктамгосподарювання рекомендованодотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19;

- фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;

- закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану;

- пункт 41-6 постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану.

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку професій,виробництв таорганізацій,працівники якихпідлягають обов`язковимпрофілактичним щепленням № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19.

Як встановлено судом, станом на день ухвалення рішення в даній справі, відповідачем відновлено становище позивача, яке існувало до порушення його права у зв`язку з відстороненням від роботи, а саме шляхом винесення наказу 15 березня 2022 року Про допуск до роботи ОСОБА_1 №23-к.

Зі змісту вказаного наказу вбачається, що на виконання норм наказу МОЗ України від 25.02.2022 №380 Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 до завершення воєнного стану в Україні допущено до роботи ОСОБА_1 - стропальника ІV розряду Удрицького нижнього складу з 16.03.2022.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України передбачено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття рішення у зв`язку з виявленням після відкриття провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

При цьому, поняття юридичний спір має тлумачитися широко, з урахуванням підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття спір про право (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що відповідно до духу Конвенції поняття спір про право має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Предмет спору - це об`єкт спірних правовідносин, те благо (річ, право, інше майно), з приводу якого виник спір між позивачем і відповідачем.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстави. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.

Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування та є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

З огляду на викладене, відсутність предмету спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а, відповідно, і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або спірні питання врегульовано самими сторонами.

Суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і після відкриття провадження у справі, коли на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

До такого висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 20 вересня 2021 року у справі №638/3792/20 (провадження №61-3438сво21).

Отже, з урахуванням вищевикладеного, суд зазначає, що закриття провадження у справі можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи.

Тому, провадження у справі в частині позовних вимог щодо відновлення становища позивача, яке існувало до порушення його права у зв`язку з відстороненням від роботи підлягає закриттю у зв`язку з відсутністю предмета спору на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Відносно позовної вимоги про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в результаті відсторонення від роботи, суд звертає увагу на таке.

Трудовим законодавством України не передбачено можливість відновлення права працівника, незаконно відстороненого від роботи, на компенсацію втраченої частини заробітної плати, проте суд вважає за необхідне застосувати в даному випадку аналогію права та вирішити питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним відстороненням без збереження заробітної плати, застосовуючи порядок, передбачений в ст.. 235 КЗпП України.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше як за один рік.

У пункті 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 Про практику розгляду судами трудових спорів роз`яснено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.

Аналогічне положення міститься в абзаці 3 пункту 2 розділу 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995.

Пунктом 8 Розділу 4 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період .

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 3 п. 8 розділу 4 Порядку).

З довідки №87 від 20 грудня 2021 року, виданої ДП Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України (а.с.15), встановлено, що розмір заробітної плати ОСОБА_1 у жовтні 2021 року становив 29386,66 грн. та у листопаді 2021 року 29637,06 грн.

Розмір середньоденної заробітної плати позивача за останні два місяці роботи становить 1405,33 грн (( 29386,66 грн + 29637,06 грн) / 42 робочі дні у жовтні та листопаді 2021 року).

Кількість робочих днів відсторонення від роботи позивача за період з дати відсторонення 09 грудня 2021 року і по дату допущення до роботи 16 березня 2022 року становить 66 робочих днів (грудень 2021 року 16, січень 2022 року 19, лютий 2022 року 20, березень 2022 року 11).

Таким чином, середній заробіток за час відсторонення від роботи складає 92751,78 грн. ( 1405,33 грн (середньоденна заробітна плата за два місяці перед відстороненням) х 66 днів (робочі дні за період з 09 грудня 2021 року до 16 березня 2022 року).

Разом з тим, суд зауважує, що стягнення вказаної суми має відбуватися саме з правонаступника Державного підприємства Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України, з якимпозивач перебуваєу трудовихвідносинах -Державного спеціалізованогогосподарського підприємстваЛіси України, а саме з його відокремленого підрозділу- філії Висоцьке лісове господарство Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України, якій підприємством делеговані права вирішувати кадрові питання, в тому числі приймати рішення з питань оплати праці та робочого часу працівників філії.

Зазначене чітко визначено Положенням про філію Висоцьке лісове господарство Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України, копія якого наявна у матеріалах справи (а.с.205-224).

Отже, з філії Висоцькелісове господарствоДержавного спеціалізованогогосподарського підприємстваЛіси України на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути 92751,78 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з відстороненням від роботи.

Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає суму, що підлягає стягненню, без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Статтею 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

В силу ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 4 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частинами 1, 2 ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Підсумовуючи викладені вище фактичні обставини, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з підстав наведених вище.

Щодо допущення до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивача у виконанні трудових обов`язків та у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд окремо відзначає, що такі вимоги не можуть підлягати негайному виконанню, оскільки не належить до вичерпного переліку відповідних рішень, передбачених ст. 430 ЦПК України.

Слід зауважити, що поновлення на роботі застосовується судом тоді, коли особу було незаконно звільнено з роботи. В даному випадку, позивач був відсторонений від роботи, проте не був звільнений. За таких обставин достатнім та належним способом захисту прав позивача є визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи.

Зокрема, варто зауважити, що позивач на момент розгляду справи, вже допущений до виконання трудових обов`язків.

Як визначеноп.2ч.1ст.430ЦПК України,суд допускаєнегайне виконаннярішень усправах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

Відповідно до змісту позовної заяви позивач звернувся до суду із позовними вимогами, якими просить в тому числі стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 грудня 2021 року по дату ухвалення рішення суду включно, який, обраховується відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Кабінетом Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття заробітна плата і оплата праці, які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Отже, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України Про оплату праці.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

За наведених обставин, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні ст. 2 Закону України Про оплату праці, тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а тому не може бути рішенням, яке підлягає негайному виконанню в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України.

Розподіл судових витрат здійснити у відповідності до ст. 141 ЦПК України.

Так, суд враховує, що позивачем, відповідно до квитанції №3 від 24.05.2022, сплачено судовий збір у розмірі 992,40 грн.

Тому, приймаючи до уваги вимоги ст. 141 ЦПК України, а також зважаючи на задоволення всіх основних позовних вимог, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача сплачений ним судовий збір у сумі 992,40 грн. саме з особи, яка є роботодавцем позивача, а саме філії Висоцьке лісове господарство Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 23, 76-78, 81, 89, 141, 265, 352, 354, 355 ЦПК України суд -,

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - директора філії Висоцьке лісове господарство Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України Торчила Віталія Федоровича про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення працівника у виконання трудових обов`язків та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу задоволити частково.

Визнати незаконним і скасувати наказ ДП Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України №57 від 07 грудня 2021 року Про відсторонення від роботи працівників ДП Висоцький лісгосп в частині відсторонення від роботи з 09.12.2021 без збереження заробітної плати на період відсутності щеплення проти COVID-19 ОСОБА_1 - стропальника ІV розряду Удрицького нижнього складу.

Стягнути з філії Висоцьке лісове господарство Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України (код ЄДРПОУ 44935945, місцезнаходження: с. Висоцьк вул. Містечкова, 31 Сарненський район Рівненська область, 34111) середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 09.12.2021 по 15.03.2022 включно в розмірі 92751,78 грн. (дев`яносто дві тисячі сімсот п`ятдесят одна гривня сімдесят вісім копійок) з послідуючим утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків і обов`язкових платежів.

Провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 щодо відновлення становища, яке існувало до порушення його права у зв`язку з відстороненням від роботи і допущення його до виконання трудових обов`язків на посаді стропальника Державного підприємства Висоцьке лісове господарство Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України, правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство Ліси України - закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України у зв`язку з відсутністю предмета спору.

У решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з філії Висоцьке лісове господарство Державного спеціалізованого господарського підприємства Ліси України (код ЄДРПОУ 44935945, місцезнаходження: с. Висоцьк вул. Містечкова, 31 Сарненський район Рівненська область, 34111) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) сплачений судовий збір у розмірі 992,40 грн. (дев`ятсот дев`яносто дві гривні сорок копійок).

Апеляційна скарга на рішення може бути подана через Дубровицький районний суд Рівненської області в Рівненський апеляційний суд протягом 30 днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст.265 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає по АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , паспорт серії НОМЕР_3 , виданий 08 липня 1998 року Дубровицьким РВ УДМС України в Рівненській області.

Відповідач: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», код ЄДРПОУ 44768034, юридична адреса: вул.Шота Руставелі, 9а, м.Київ.

Третя особа: директор філії «Висоцьке лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» ОСОБА_3 , вул.Містечкова, 31, с.Висоцьк Сарненський район Рівненська область.

Суддя:підпис

Виготовлено з автоматизованої системи документообігу суду

Суддя Дубровицького

районного суду

Рівненської області Оборонова І.В.