Постанова

від 30.05.2023 по справі 443/1012/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

30 травня 2023 року

м. Київ

справа № 443/1012/18

провадження № 61-6304св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Журавненська селищна рада Стрийського району Львівської області, ОСОБА_2 ,

третя особа - Відділ Держгеокадастру у Жидачівському районі Головного управління держгеокадастру у Львівській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 14 травня 2021 року в складі судді Сливки С. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року в складі колегії суддів Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулася до суду із позовом до Зарічненської сільської ради Жидачівського району Львівської області, ОСОБА_2 , третя особа - відділ Держгеокадастру у Жидачівському районі Головного управління держгеокадастру у Львівській області, в якому просила: скасувати рішення Зарічненської сільської ради Жидачівського району Львівської області № 187 від 22 грудня 2017 року щодо приватизації земельної ділянки площею 0,2419 га із кадастровим номером 4621583600:05:003:0213 ОСОБА_2 ; скасувати державну реєстрацію речових прав ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,2419 га із кадастровим номером 4621583600:05:003:0213, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовна заява мотивована тим, що позивач є суміжним землекористувачем із відповідачем ОСОБА_2 . Позивач дізналася, що ОСОБА_2 приватизовано земельну ділянку під її будинком. Зазначає, що із позивачем не було узгоджено меж земельної ділянки при постановленні рішення Зарічненською сільської ради Жидачівського району Львівської області щодо приватизації ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,2419 га із кадастровим номером 4621583600:05:003:0213. Зазначена земельна ділянка в таких межах порушує права позивача як суміжного землекористувача, оскільки межі даної ділянки суперечать межам наявним в натурі, що проіснували близько 30 років. Тобто відбулось захоплення землі позивача відповідачем.

Ухвалою Жидачівського районного суду Львівської області від 18 березня 2021 року, занесеною до журналу судового засідання, до участі у справі залучено правонаступника відповідача Зарічненської сільської ради Стрийського району Львівської області - Журавненську селищну раду Стрийського району Львівської області.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 14 травня 2021 року, залишеним без змін Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив із доказів, які надані на підтвердження позову та його заперечення, дійшовши висновку, що відсутні підстави для задоволення позову через їх недоведеність.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2022 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жидачівського районного суду м. Львова від 14 травня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року.

У касаційній скарзі позивач просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Жидачівського районного суду м. Львова від 14 травня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 17 жовтня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду м. Львова від 14 травня 2021 року і постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року, та витребував справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішення Жидачівського районного суду м. Львова від 14 травня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року позивач вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17, від 05 жовтня 2021 року у справі № 755/16464/20. Крім того, зазначає, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази.

Підставою касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є суміжними землекористувачами. По межі їхніх земельних ділянок проходить металева огорожа.

ОСОБА_2 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Рішенням Зарічненської сільської ради Жидачівського району № 187 від 22 грудня 2017 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки площею 0,2419 га в натурі (на місцевості) кадастровий номер 4621583600:05:003:0213, розташовану на АДРЕСА_1 , цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка, землі житлової та громадської забудови); передано ОСОБА_2 безоплатно у власність зазначену земельну ділянку.

Підставою для передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_2 , була у тому числі, технічна документація із землеустрою, виготовлена ФОП « ОСОБА_3 ».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розміщені ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За частиною першою статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до частин першої, другої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статті 122 цього кодексу. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

За частиною першою статті 79-1 ЗК формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Згідно з пунктом г) частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

У статті 106 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.

У частині першій статті 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Відповідно до частини п`ятої статті 158 ЗК України у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органу місцевого самоврядування спір вирішується у судовому порядку.

У разі відмови суміжного землекористувача підписати акт прийому-передачі межових знаків на зберігання, згідно з частиною третьою статті 158 ЗК України між суміжними землекористувачами виникає земельний спір. Такий спір у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, вирішують органи місцевого самоврядування.

Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування визначено статтею 159 ЗК України.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18) зроблено висновок, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Підписання акту погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

До подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14 та у справі № 350/67/15, в яких вказувала про те, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж, необхідно вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки, правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 545/1149/17.

Звертаючись до суду із цим позовом позивач вказувала на те, що з нею не узгоджено межі земельної ділянки, земельна ділянка відповідача ОСОБА_2 накладається на земельну ділянку позивача та проходить через її житловий будинок, чим порушено її права як належного землекористувача.

Судами установлено, що ОСОБА_1 не надано на підтвердження її позовних вимог, а саме що: вона є власником житлового будинку на АДРЕСА_2 ; позивач є належним землекористувачем чи власником земельної ділянки, суміжної із земельною ділянкою ОСОБА_2 ; має місце (згідно технічної документації та/або відповідного висновку експертизи та/або інших належних доказів) перетин (накладення), його розмір, земельних ділянок позивача та відповідача ОСОБА_2 .

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Встановивши, що ОСОБА_1 не доведено визначених нею підстав для визнання її позовних вимог обґрунтованими, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

За частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсудта отримуючи професійну правничу допомогу від адвоката з часу подачі даного позову до суду у 2018 році (що підтверджується матеріалами справи), та протягом всього часу розгляду справи у суді першої інстанції (три роки) не скористалася своїм правом на подання належних та достатніх доказів обґрунтованості позовних вимог (у тому числі, витребування доказів, заявлення клопотання про призначення відповідної експертизи для підтвердження порушення права суміжного землекористувача відповідачем ОСОБА_2 при отриманні останньою у власність земельної ділянки).

Процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді справи роз`яснювати необхідність вчинення певних процесуальних дій учасникам (з`явлення певних клопотань), оскільки це може призвести до порушення встановленого у статті 6 ЦПК України принципу рівності перед законом і судом.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції мотивовано відмовив у задоволенні клопотання представника позивача про долучення доказів у справі в апеляційному суді, оскільки останнім в силу статті 367 ЦПК України належним чином не доведено неможливість подання таких до суду першої інстанції з незалежних від нього причин (у тому числі враховуючи представництво ним позивача в суді першої інстанції з часу подачі позову за ордером від 03 квітня 2018 року) або безпідставної відмови прийняття цих доказів судом першої інстанції.

Верховний Суд в силу статті 400 ЦПК України здійснює перегляд судових рішень відповідно до доказів, поданих до судів першої та/або апеляційної інстанцій, та не бере до уваги докази, подані на стадії касаційного перегляду.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17, від 05 жовтня 2021 року у справі № 755/16464/20, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 545/1149/17 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду в частині позову по суті, погодився із ним, що вимоги позивача не узгоджуються зі способами захисту прав на земельну ділянку, визначеними статтею 152 ЗК України. Визнання судом неправомірною відмови відповідача у наданні згоди на приватизацію спірної земельної ділянки не поновить порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Право погодити або відмовитися від підпису є конституційно-гарантованим правом кожної особи на вільне волевиявлення та реалізацію належних їй прав. Зокрема, відповідач відмовився надати згоду на приватизацію земельної ділянки з тих підстав, що, на його думку, у 2003 році вона була незаконно передана до земель запасу Полтавської районної державної адміністрації без погодження з Міністерством оборони України. Разом з тим відмова у приватизації земельної ділянки з мотивів відсутності погодження меж суміжним землекористувачем не позбавляє позивача права звернутися до суду за захистом своїх прав. Прийняття рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність належить до повноважень органу місцевого самоврядування. При цьому непідписання чи відмова у підписанні вказаних документів іншою особою не є підставою для відмови у затвердженні технічної документації уповноваженим органом.

У справі № 755/16464/20 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився із ним, що установивши на підставі письмових доказів, зокрема виписки по кредитному договору № КЗН0G015071688 від 07 квітня 2003 року, обставини сплати ОСОБА_1 у період з 07 квітня 2003 року по 05 червня 2006 року платежів на загальну суму 45 293,74 доларів США, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 21 700,00 доларів США на відшкодування Ѕ частини виконаного зобов`язання за кредитним договором. Вирішуючи питання щодо дослідження виписки по кредитному договору № КЗН0G015071688 від 07 квітня 2003 року як доказу, який не подавався до суду першої інстанції, апеляційний суд врахував виключне значення такого доказу для правильного вирішення справи та те, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у даній справі про відмову в задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог, фактично не сприяв учасникам судового процесу в реалізації ними прав та не роз`яснив їм їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет позову та встановлені фактичні обставини.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішень. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги позивача, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 14 травня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук