Постанова

від 12.06.2023 по справі 263/3470/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

12 червня 2023 року

м. Київ

справа № 263/3470/20

провадження № 61-7018св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дінеро»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Пономарьової О. М., Зайцевої С. А., Попової С. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дінеро» (далі - ТОВ «ФК «Дінеро») про визнання недійсним кредитного договору.

Позов обґрунтований тим, що у січні 2019 року йому почали надходити дзвінки від працівників відповідача, з яких він дізнався про те, що він уклав договір кредитної лінії з ТОВ «ФК «Дінеро».

Згідно із примірником договору про споживчий кредит, який розміщений на сайті за посиланням https://www.dinero.ua/stranica/primeri-dogovorov, договір складається зі спеціальних умов договору кредитної лінії та загальних умов договору кредитної лінії, додаткової угоди, а також будь-яких змін або доповнень до них.

Відповідно до цього договору кредитодавець зобов`язується надати кредит (кредити) позичальнику в межах ліміту кредитної лінії на основі заяви (заяв) позичальника та за умови їх схвалення і позичальник зобов`язується повернути кредитодавцю суму наданого кредиту та сплатити всі відповідні договірні компенсації до останнього дня терміну оплати.

Спеціальними умовами для короткострокового кредиту договору кредитної лінії № L2334300 передбачені такі умови договору кредитної лінії: ліміт кредитної лінії: 5 000,00 грн; сума кредиту: 5 000,00 грн. Строк дії договору сторонами не визначено.

Кредитний договір він не підписував, сторони не домовились про всі істотні умови визначені законодавством, а сам договір містить умови, які є несправедливими, суперечать принципу сумлінності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

Відсутні відомості про отримання ним коштів у розмірі 5 000,00 грн, відповідач не виконав встановлені імперативні вимоги закону щодо надання інформації про споживчий кредит.

Такі дії розцінюються як нечесна підприємницька практика відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Таким чином, спірний правочин є недійсним.

Просив суд визнати недійсним договір кредитної лінії у вигляді загальних умов договору кредитної лінії, спеціальних умов для короткострокового кредиту договору кредитної лінії № L2334300 між ТОВ «ФК «Дінеро» та ним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 листопада 2020 року позов задоволено.

Визнано договір кредитної лінії від 22 жовтня 2018 року № AG2069856 (номер у системі L2334300), укладений між ТОВ «ФК «Дінеро» та ОСОБА_1 , недійсним. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами немає домовленості про всі істотні умови договору визначені законодавством, та волевиявлення позивача, виявленого у передбаченій законом формі (письмовій або електронній), спрямованого на укладення між позивачем та кредитором ТОВ «ФК «Дінеро» договору кредитної лінії від 22 жовтня 2018 року № AG2069856, що не відповідає вимогам статті 203 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 23 березня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Дінеро» задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 листопада 2020 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Відмовивши у позові, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оспорюваний договір про надання фінансового кредиту підписаний позивачем за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, тобто належними та допустимими доказами підтверджено укладання між сторонами спірного правочину. Без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не міг бути укладений. Сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов правочину. Позивач доказів протилежного не надав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Донецького апеляційного суду від 23 березня 2021 року, просив її скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суд першої інстанції, дослідивши оспорюваний договір, дійшов правильного висновку про його неукладеність, оскільки він не відповідає статті 11 Закону Україи «Про електронну комерцію», оскільки при прийнятті пропозиції про укладення договору не був заповнений формуляр заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, підписаний в порядку, передбаченому статтею 12 Закону Україи «Про електронну комерцію» (далі - Закон).

Відповідач не довів, що сторони погодили всі істотні умови кредитного договору, а текст договору кредитної лінії підписаний позивачем відповідно до статті 11 Закону, тому не може бути письмовим доказом погодження ним істотних умов кредитного договору.

Також відповідач не довів факт підтвердження позивачем вчинення дії з виконання кредитного договору, оскільки сам факт безготівкового переказу позивачем грошових коштів на рахунок не є доказом того, що позивач погодив такий переказ та прийняв його, а відповідач взагалі не надав належних доказів перерахування коштів.

У матеріалах справи немає даних про те, що позивача було належним чином ідентифіковано при реєстрації в ІТС відповідним електронним підписом, електронним цифровим підписом чи іншим аналогом власноручного підпису, відсутні докази підписання ним кредитного договору за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором, бухгалтерських документів про видачу кредиту.

Відповідач не виконав вимоги ухвали від 11 вересня 2020 року, не надав належні та допустимі докази вчинення позивачем дій з укладення договору, первинні бухгалтерські документи на підтвердження видачі кредиту та оригінал оспорюваного кредитного договору.

Суд апеляційної інстанції на вказане не звернув уваги та помилково скасував рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції не застосував правовий висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15, провадження № 61-517св18.

Відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо необхідності дотримання порядку укладення електронного правочину передбаченого Законом, особливо в частині підписання електронного правочину (саме кредитного договору, договору позики) виключно за допомогою електронного цифрового підпису (частина друга статті 2 Закону); необхідності дотримання вимог спеціальних Законів щодо відображення в договорі споживчого кредиту всіх передбачених Законом істотних умов договору (частини перша, п`ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» та частина перша статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»); необхідності дотримання вимог спеціальних Законів щодо порядку та обсягу надання необхідної інформації перед укладенням договору споживчого кредитування, наслідки недотримання таких вимог (частина друга статті 9 Закону України «Про споживче кредитування»); можливості застосування для укладення кредитного договору в формі електронного правочину Закону України «Про електронну комерцію» та межі такого застосування (частина друга статті 2 Закону); необхідності доведення факту виконання кредитного договору кредитодавцем в частині надання коштів виключно доказами, що відповідають вимогам до первинних бухгалтерських документів (частина друга статті 9 Закону України «Про споживче кредитування»); необхідності дослідження судом оригіналів електронних доказів та наслідки неподання стороною витребуваних судом оригіналів електронних доказів (стаття 100 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції встановив факт укладення кредитного договору, зокрема його підписання позивачем, на підставі недопустимих доказів, а саме копії електронного доказу.

Аргументи інших учасників справи

Відзив ТОВ «ФК «Дінеро» на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржуване судове рішення є законним, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

ТОВ «ФК «Дінеро» надало суду опис дій клієнта ОСОБА_2 в інформаційно-телекомунікаційній системі, які підтверджують укладення договору кредитної лінії, спеціальних умов № АG2069856, номер у системі L2334300, та додаткової угоди № АМ5917691, де детально розписано коли і як позивач отримав ідентифікатор, а також розписані всі дії сторін при укладенні договору. Весь процес з посиланням на нормативно-правові акти описано у додаткових поясненнях, які відповідач надав до суду.

Договір та угоду позивач уклав шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором, який було йому надіслано на його фінансовий номер 22 жовтня 2018 року із наступним його введенням. Після введення коду, на вказану позивачем електронну адресу відправлено спеціальні умови до договору та угода.

Отже, відповідач провів ідентифікацію та верифікацію позивача до підписання договору, шляхом перевірки відповідності наданих позивачем особистих даних, номеру карткового рахунку, фінансового номеру телефону даним в Українському бюро кредитних історій.

Після того як інформаційно-телекомунікаційна система відповідача показала повний збіг даних, наданих позивачем (відсутність перевипуску сім-картки, дійсність ознайомлення позивача з умовами договору та правилами надання фінансових послуг), відповідач направив на зазначений позивачем номер телефону одноразовий ідентифікатор.

З огляду на викладене, позивач уклав договір в порядку, передбаченому законодавством, а саме відповідно до Закону.

Суд апеляційної інстанції правильно встановив, що договір кредитної лінії та спеціальні умови договору кредитної лінії від 22 жовтня 2018 року укладено в Інформаційно-телекомунікаційній системі відповідача в електронній формі.

Доводи касаційної скарги, що оспорюваний договір не відповідає вимогам статті 11 Закону є необґрунтованими, оскільки позивач перед взяттям кредиту був повністю ознайомлений з умовами кредитного договору, саме до його підписання, адже Інформаційно-телекомунікаційна система відповідача побудована на тому, що без попереднього ознайомлення з умовами кредитного договору, клієнт не може перейти до наступного етапу - безпосереднього підписання договору.

Твердження позивача про те, що у матеріалах справи немає інформації щодо разового ідентифікатора не відповідає дійсності, оскільки у матеріалах справи є документ, що додавався разом з додатковими поясненнями, а саме опис дій клієнта ОСОБА_2 в інформаційно-телекомунікаційній системі, які підтверджують укладення договору кредитної лінії.

Посилання в касаційній скарзі на статтю 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є помилковим, оскільки положення цього закону не застосовуються до оспорюваного договору.

Усі необхідні докази відповідач надав під час розгляду справи, позивач цього не спростував, не довів відсутність зарахування грошових коштів на його картковий рахунок, оскільки відсутня виписка з карткового рахунку та інші докази, які позивач міг надати на підтвердження своєї позиції.

Помилковим є посилання позивача на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15, провадження № 61-517св18,є безпідставним, оскільки предметом позову є правовідносини фізичної особи з банком, а не фінансовою компанією, що провадить свою діяльність відповідно до інших нормативно-правових актів.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до примірника договору про споживчий кредит, що розміщений на сайті за посиланням https://www.dinero.ua/stranica/primeri-dogovorov, договір складається зі спеціальних умов договору кредитної лінії та загальних умов договору кредитної лінії, додаткової угоди, а також будь-яких змін або доповнень до них.

Згідно з цим договором кредитодавець зобов`язується надати кредит (кредити) позичальнику в межах ліміту кредитної лінії, на основі заяви (заяв) позичальника та за умови їх схвалення, і позичальник зобов`язується повернути кредитодавцю суму наданого кредиту та сплатити всі відповідні договірні компенсації до останнього дня терміну оплати.

Спеціальними умовами для короткострокового кредиту договору кредитної лінії № L2334300 передбачені такі умови договору кредитної лінії: ліміт кредитної лінії 5 000,00 грн; сума кредиту 5 000,00 грн.

Договір кредитної лінії та спеціальні умови договору кредитної лінії № AG2069856 від 22 жовтня 2018 року укладено в Інформаційно-телекомунікаційній системі відповідача в електронній формі.

У матеріалах справи є роздруківки загальних умов договору кредитної ліній, спеціальних умов договору позики № AG2069856, додаткової угоди № АМ5917691 до спеціальних умов для короткострокового кредиту договору кредитної лінії № AG2069856, паспорта споживчого кредиту, інформації, яка надається споживачу до укладання договору про споживчий кредит.

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 11 вересня 2020 року витребувано з ТОВ «ФК «Дінеро» докази на підтвердження того, що саме позивач ОСОБА_1 заповнив відповідну заяву на електронному порталі, шляхом введення необхідної суми кредиту та строку сплати, докази, що саме позивач 22 жовтня 2018 року створив особистий кабінет на порталі, шляхом виконання вказівок, викладених на порталі, доказ того, що саме позивач 22 жовтня 2018 року натиснув кнопку «прийняти» чим підтвердив надання згоди на використання персональних даних, доказ того, що саме позивач 22 жовтня 2018 року отримав у відповідача та потім ввів код підтвердження для того, щоб саме позивач 22 жовтня 2018 року пройшов «Автофотоверифікацію», а також оригінали документів: загальних умов договору кредитної лінії, спеціальні умови для короткострокового кредиту договору кредитної лінії від 22 жовтня 2018 року № AG2069856, додаткову угоду № AG2069856 до договору кредитної лінії від 22 жовтня 2018 року № AG2069856.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Згідно зі статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 639 ЦК України договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним в письмовій формі.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, провадження № 61-7203 св 20, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, провадження № 61-8449св19, від 07 жовтня 2020 року у справі № 127/33824/19, провадження № 61-9071св20, будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України).

Суди встановили, що оспорюваний договір укладений сторонами в електронній формі.

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших; електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.

При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (пункт 12 частини першої статті 3 Закону).

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону).

Згідно з частиною шостою статті 11 Закону відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Згідно з частиною восьмою статті 11 Закону у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Стаття 12 Закону визначає, яким чином підписуються угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Отже, укладення договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину.

В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

У справі, що переглядається, суд встановив, що договір між сторонами укладено в електронному вигляді, із застосуванням електронного підпису. Електронний кредитний договір ОСОБА_1 підписав шляхом використання електронного підпису одноразовим ідетифікатором, який надіслано позивачу на його фінансовий номер о 08 год 31 хв 22 жовтня 2018 року та введено ним о 08 год 32 хв 22 жовтня 2018 року.

Позивач на веб-сайті відповідача подав заявку на отримання кредиту за умовами, які вважав зручними для себе, та підтвердив умови отримання кредиту, після чого відповідач надіслав позивачу за допомогою засобів зв`язку на вказаний ним номер телефону одноразовий ідентифікатор у вигляді СМС-повідомлення, який заявник використав для підтвердження підписання кредитного договору.

Позивач був повністю ознайомлений з умовами кредитного договору до його підписання, інформаційно-телекомунікаційна система побудована таким чином, що без попереднього ознайомлення з умовами кредитного договору клієнт не може перейти до наступного етапу.

З урахуванням вказаного, встановивши, що без здійснення вказаних дій позивачем, кредитний договір не міг бути укладений сторонами, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що цей правочин відповідно до Закону за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, та укладення цього договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі позивача.

Суд апеляційної інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Вказаний висновок суду апеляційної інстанції відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 07 жовтня 2020 року у справі № 127/33824/19, провадження № 61-9071св20, від 16 грудня 2020 року у справі № 561/77/19, провадження № 61-20799св19, від 28 квітня 2021 року у справі № 234/7160/20, провадження № 61-2903св21, від 10 червня 2021 року у справі № 234/7159/20, провадження № 61-18967св20, від 18 червня 2021 року у справі № 234/8079/20, провадження № 61-2904св21.

Доводи касаційної скарги, що у матеріалах справи немає бухгалтерських документів про видачу кредиту не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 статті 13 Закону розрахунки у сфері електронної комерції здійснюються відповідно до законів України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», інших законів та нормативно-правових актів Національного банку України.

Розрахунки у сфері електронної комерції можуть здійснюватися з використанням платіжних інструментів, електронних грошей, шляхом переказу коштів або оплати готівкою з дотриманням вимог законодавства щодо оформлення готівкових та безготівкових розрахунків, а також в інший спосіб, передбачений законодавством України.

Згідно з пунктом 3 статті 13 Закону продавець (виконавець, постачальник) оператор платіжної системи або інша особа, яка отримала оплату за товар, роботу, послугу відповідно до умов електронного договору, повинні надати покупцеві (замовнику, споживачу) електронний документ, квитанцію, товарний чи касовий чек, квиток, талон або інший документ, що підтверджує факт отримання коштів із зазначенням дати здійснення розрахунку.

Закон є спеціальним нормативно-правовим актом щодо регулювання спірних правовідносин, тому посилання заявника на статтю 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» є безпідставним.

Також безпідставним є твердження заявника про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки подані сторонами електронні докази не досліджувалися в оригіналі, з огляду на таке.

Відповідно до частин другої, третьої, п`ятої статті 100 ЦПК України електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.

Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.

Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.

Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

У матеріалах справи є роздруківки загальних умов договору кредитної ліній, спеціальних умов договору позики № AG2069856, додаткової угоди № АМ5917691 до спеціальних умов для короткострокового кредиту договору кредитної лінії № AG2069856, паспорта споживчого кредиту, інформації, яка надається споживачу до укладання договору про споживчий кредит.

Порушень порядку надання і отримання доказів у суді не встановлено, у суду не було сумніву щодо відповідності паперової копії електронного доказу оригіналу.

Вказане свідчить про відсутність підстав для дослідження оригіналу електронного доказу за наявності в матеріалах справи паперових копій цих доказів та за відсутності обґрунтованих сумнівів у їх відповідності оригіналу.

З огляду на це також безпідставними є доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції встановив факт укладення кредитного договору, зокрема його підписання позивачем, на підставі недопустимих доказів, а саме копії електронного доказу.

Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що у матеріалах справи немає даних про те, що позивача було належним чином ідентифіковано при реєстрації в ІТС відповідним електронним підписом, електронним цифровим підписом чи іншим аналогом власноручного підпису, отже, відсутні докази підписання ним кредитного договору за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором є необґрунтованими, оскільки суд апеляційної інстанції встановив, що оспорюваний договір про надання кредиту підписаний позивачем за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, тобто належними та допустимими доказами підтверджено укладання між сторонами спірного правочину, без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не міг бути укладений.

Сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов правочину, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. Доказів протилежного матеріали справи не містять, позивач також їх не надав, що відповідно до статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що відповідач не виконав вимоги ухвали від 11 вересня 2020 року, не надав належні та допустимі докази вчинення позивачем дій з укладення договору, первинні бухгалтерські документи на підтвердження видачі кредиту та оригінал оспорюваного кредитного договору, оскільки 16 жовтня 2020 року на адресу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області надійшла заява ТОВ «ФК «Дінеро» з долученими документами відповідно до вимог ухвали суду від 11 вересня 2020 року (а. с. 109-117).

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо необхідності дотримання порядку укладення електронного правочину передбаченого Законом, особливо в частині підписання електронного правочину (саме кредитного договору, договору позики) виключно за допомогою електронного цифрового підпису (частина друга статті 2 Закону); необхідності дотримання вимог спеціальних Законів щодо відображення в договорі споживчого кредиту всіх передбачених Законом істотних умов договору (частини перша, п`ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» та частина перша статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»); необхідності дотримання вимог спеціальних Законів щодо порядку та обсягу надання необхідної інформації перед укладенням договору споживчого кредитування, наслідки недотримання таких вимог (частина друга статті 9 Закону України «Про споживче кредитування»); можливості застосування для укладення кредитного договору в формі електронного правочину Закону України «Про електронну комерцію» та межі такого застосування (частина друга статті 2 Закону); необхідності доведення факту виконання кредитного договору кредитодавцем в частині надання коштів виключно доказами, що відповідають вимогам до первинних бухгалтерських документів (частина друга статті 9 Закону України «Про споживче кредитування»); необхідності дослідження судом оригіналів електронних доказів та наслідки неподання стороною витребуваних судом оригіналів електронних доказів (стаття 100 ЦПК України), з огляду на сталу практику Верховного Суду, зокрема вказану у цій постанові.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції не застосував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15, провадження № 61-517св18.

Визначаючи подібність правовідносин, Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15, провадження № 61-517св18, Верховний Суд дійшов висновку, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з цією нормою підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Посилання в касаційній скарзі на цю постанову є безпідставним, оскільки у вказаній справі встановлені відмінні від справи, яка переглядається, фактичні обставини, зокрема, у справі № 161/16891/15 кредитний договір укладався не в порядку Закону.

Доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого рішення суду апеляційної інстанції, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх обґрунтовано спростував.

Верховний Суд зауважує, що як суд касаційної інстанції, він не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 23 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

О. В. Ступак

В. В. Яремко