Рішення

від 09.06.2023 по справі 361/6284/20

БРОВАРСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 361/6284/20

Провадження № 2/361/227/23

09.06.2023

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 червня 2023 року Броварський міськрайонний суд Київської області вскладі:

судді Сердинського В.С.

за участю секретарів судового засідання Мищенко С.Л., Удовенко Д.С., БасЯ.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Бровари впорядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче об`єднання «Тетерів» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання ліцензійної угоди недійсною,

у с т а н о в и в:

У вересні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробниче об`єднання «Тетерів» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання недійсною з моменту укладання ліцензійної угоди від 18 вересня 2015 року №1-2015 з додатками 1, 2, 3, 4, 5, 6 від 18 вересня 2015 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що зміст укладеної ліцензійної угоди від 18 вересня 2015 року з відповідними додатками, які є невід`ємними її частинами, суперечить приписам цивільного законодавства, іншим нормативно-правовим актам, а саме: ч. 1, 3 ст. 92, ч. 3 ст. 238, ч. 1 ст.240, ч. 1 ст. 422, ч. 1 ст. 424, ч. 1 ст. 462, ч. 1 ст. 465, ч. 5 ст. 1109, ч. 1 ст.1113 Цивільного кодексу України, ч. 1, 3 ст. 65 Сімейного кодексу України, ч. 1, 3 ст. 180 Господарського кодексу України, ст. 1, ст. 16, ч. 1, 7 ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», ч. 3 ст. 5, ч.ч. 2, 8 ст.16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», внаслідок чого є підстави для визнання судом угоди з додатками недійними відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Звертав увагу на те, що на момент укладання ліцензійної угоди з відповідними додатками відповідачі не були власниками об`єктів інтелектуальної власності, що були предметом угоди, і як наслідок, не могли передати позивачу виключні права використання таких об`єктів інтелектуальної власності.

Крім того, оспорювана ліцензійна угода, укладена ОСОБА_2 , який діяв на підставі нотаріально посвідчених довіреностей від інших відповідачів, з перевищенням наданих йому такими довіреностями повноважень.

Водночас під час укладання угоди стосовно цінного майна була відсутня письмова згода подружжя на укладання даного правочину.

Також вказував на те, що оспорювана угода укладена керівником позивача з перевищенням наданих Статутом повноважень.

Разом з цим, наголошував на тому, що як на момент укладання оспорюваної угоди, так і у подальшому, між позивачем та відповідачами не досягнуто згоди щодо істотних умов укладеного правочину, а саме ціну угоди.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд визнати недійсною з моменту укладання ліцензійну угоди від 18 вересня 2015 року №1-2015 з додатками 1, 2, 3, 4, 5, 6 від 18 вересня 2015 року, укладеною між позивачем та відповідачами; стягнути з відповідачів на користь позивача понесені судові витрати.

В судовомузасіданні представникпозивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче об`єднання «Тетерів» адвокат Фоменко М.С. позовні вимоги за позовною заявою підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Кочін Г.І. позов не визнав, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити. У відзиві на позовну заяву представник відповідача вказував на те, що відповідачі є володільцями об`єктів інтелектуальної власності, передача виключних прав на використання, яких є предметом оспорюваної ліцензійної угоди. Ліцензійна угода №1-2015 від 18 серпня 2015 року відповідає вимогам цивільного законодавства в частині її змісту, форми укладання, суб`єктного складу сторін та відповідає внутрішньому волевиявленню сторін та є дійсною; доводи про перевищення ОСОБА_2 та керівником позивача повноважень під час укладання оспорюваної угоди та відсутності згоди подружжя не відповідають дійсності.

В судове засідання відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи позовної заяви, суд дійшов наступних висновків.

Cудом встановлено, що 18 вересня 2015 року між ОСОБА_2 , який діє від свого імені та на підставі нотаріально посвідчених довіреностей від імені ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 («ліцензіар»), та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробниче об`єднання «Тетерів» («ліцензіат») було укладено ліцензійну угоду за номером 1-2015 з відповідними додатками за №1-6 від 18 вересня 2015 року.

Відповідно до п. 1.1 ліцензійної угоди відповідачі на підставі заявки №u201501288 від 16.02.2015 року на видачу деклараційного патенту України на корисну модель «Хімічна гемостатична композиція», за якою одержано рішення від 28.07.2015 року №13108/ЗУ/15 про видачу деклараційного патенту України на корисну модель і очікується видача патенту за зазначеною заявкою (Додаток 1), має майнові права на цю корисну модель і супутні їй ноу-хау (а.с. 47).

Відповідачі на підставі заявки №а201501285 від 16.02.2015 року на видачу патенту України на винахід « ІНФОРМАЦІЯ_1 », за якою очікується видача патенту України на винахід (Додаток 1), має майнові права на цей винахід і супутні йому ноу-хау (пункт 1.2 Угоди).

Відповідачі на підставі заявки від 30.01.2015 року на знак для товарів та послуг « ІНФОРМАЦІЯ_2 », за якою очікується рішення про встановлення дати подання заявки на знак для товарів і послуг, висновку про відповідність позначення умовам надання правового захисту за результатами кваліфікаційної експертизи знаку для товарів і послуг, видача свідоцтва про реєстрацію знака для товарів і послуг (Додаток 1), має майнові права на цей знак для товарів і послуг (п. 1.3 Угоди).

Пунктом 3.1 Угоди інтелектуальна власність об`єкти інтелектуальної власності створені і захищені відповідачами, а також супутні та інші ноухау (Додаток 1).

Згідно із п. 2.1 Додатку 1 від 18 вересня 2015 року до ліцензійної угоди інтелектуальна власність на хімічну гемостатичну композицію (ХГК), хімічний гемостатичний матеріал (ХГМ) і сімейство хімічних гемостатичних засобів (ХГЗ) на основі зазначеної композиції підтверджується:

пп. 2.1.1 п. 2.1 Додатку 1: заявкою на видачу патенту України на корисну модель (заявка u2015 01288 від 16.02.2015), включаючи рішення від 28.07.2015 №13108/ЗУ/15 про видачу деклараційного патенту на корисну модель за вказаною заявкою і патент;

пп. 2.1.2 п. 2.1 Додатку 1: заявкою на видачу патенту України на винахід (заявка а 2015 01285 від 16.02.2015 року), включаючи позитивне рішення про видачу патенту за вказаною заявкою і патент;

пп. 2.1.3 п. 2.1 Додатку 1: заявкою на знак для товарів і послуг « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (заявка від 30.01.2015 року), включаючи рішення про встановлення дати подання заявки на знак для товарів і послуг, висновок про відповідність позначення умов надання правового захисту за результатами кваліфікаційної експертизи знака для товарів і послуг, свідоцтво про реєстрацію знаку для товарів і послуг.

Відповідно до п. 2.1 предметом даної Угоди є передача виключних прав інтелектуальної власності (Додаток 1) корисна модель « ІНФОРМАЦІЯ_3 », винахід « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та знак для товарів і послуг « ІНФОРМАЦІЯ_2 » та науковотехнічної документації (Додаток 2) на ліцензійний території.

Згідно із п. 2.1.1 п. 2.1 Ліцензійної угоди відповідачі передають, а позивач отримує на строк дії цього договору і за винагороду, виключне право користування корисною моделлю, винаходом, й супутніми ноухау, знаком для товарів і послуг « ІНФОРМАЦІЯ_2 », технічною документацією на ліцензійній території. Зокрема, Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробниче об`єднання «Тетерів» набуває право на виготовлення, рекламування, пропозицію до продажу й продаж продукції по ліцензії на основі технічної документації.

Відповідно до пп. 5.1.2 п. 5.1 Угоди позивач зобов`язаний розпочати випуск продукції в обсязі 20000 штук на місяць гемостатичних засобів в основних виконаннях не пізніше 6 календарних місяців з дня підписання Угоди, і досягти обсягу 40000 штук на місяць не пізніше ніж через рік після підписання Угоди, а на наступний рік і подальші роки виробляти в обсязі не менше 80000 штук на місяць та виплачувати Ліцензіару винагороду, порядок і обсяги якої регулюються Додатком 4 до угоди (пп. 5.1.7 п. 5.1 Угоди).

Згідно із п. 3.6 Угоди ставка роялті в розумінні даної угоди: фіксована відсоткова ставка у відпускній вартості продукції (Додаток 4).

Пунктом 6.1 Угоди передбачено, що порядок розрахунків визначається Додатком 4 до ліцензійної угоди.

Пунктом 1 Додатку 4 від 18 вересня 2015 року до ліцензійної угоди встановлено, що вартість ліцензії складається із суми усіх платежів, отриманих відповідачами від позивача, платежі здійснюються позивачем у вигляді «платежу нетто».

Пунктом 3 Додатку 4 встановлений перелік платежів «нетто»:

перший ліцензійний платіж виплачується Ліцензіатом Ліцензіару в гривнях, у два платежі в розмірах, що відповідають 15000 (п`ятнадцять тисяч) доларів США за курсом НБУ на день платежу кожний і здійснюється, перший протягом 10 календарних днів від дати набрання чинності даною угодою, другий протягом 60 календарних днів від дати набрання чинності даною угодою (пп. 3.1 п. 3 Додатку 4);

другий ліцензійний платіж виплачуються Ліцензіатом Ліцензіару в розмірі 70000 (сімдесят тисяч) доларів США за курсом НБУ на день платежу. Виплачується протягом 10 днів від відвантаження 1-ї одиниці продукції, яке встановлюється не пізніше як на «1» березня 2016 року (пп. 3.2 п. 3 Додатку 4).

Погодинна ставка роботи відповідачів по авторському супроводу та консультаціям встановлюється в гривнях еквівалентно 45 (сорока п`яти) доларам США на годину. Витрати відповідачів, пов`язані із цим супроводом покриваються позивачем по факту таких витрат (пп. 3.4 п. 3 угоди). Усі штрафи, пені та санкції на відповідачів накладаються виключно шляхом зменшення не більш ніж на 50% наступного платежу позивачем (п. 4 Додатку 4 угоди).

Відповідно доп.6Додатку 4до ліцензійноїугоди Ліцензійнівиплати виплачуютьсяпозивачем нарахунки співавторів« ІНФОРМАЦІЯ_2 » ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 згідно з вказаним у таблиці розподілом цієї винагороди (Договір між творцями об`єктів права інтелектуальної власності).

Пунктом 9.1 передбачено, що Угода набуває чинності після підписання сторонами Угоди й Додатків 1-6 до неї й діє протягом 5 (п`яти) років. За автоматичною пролонгацією на наступні 3 (три) роки, якщо жодна зі сторін не виразила бажання про припинення дії цієї угоди за 12 місяців до кінця поточного терміну.

Оцінюючи доводи учасників справи за власним переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд виходить з наступного.

За приписами статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але, за аналогією, породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

За загальним правилом, викладеним у частині 1 статті 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із частиною 1 статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. При цьому, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За приписами частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статтею 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 207 ГК України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.

Частиною першою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави й суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі №281/129/17).

Під час розгляду справи суд враховує, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27листопада 2018 у справі №905/1227/17).

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.06.2020 року у справі №177/1942/16-ц, від 10.03.2021 року у справі №201/8412/18, від 11.08.2021 року у справі №523/7609/17).

З врахуванням викладеного, під час вирішення даної справи, суд оцінює відповідність змісту ліцензійної угоди від 18 вересня 2015 року з Додатками №1-6 до неї, актам цивільного законодавства, Законам України та іншим нормативно-правовим актам, що існували в момент її укладення.

Так, згідно із п. 2.1 предметом оспорюваної Ліцензійної угоди від 18вересня 2015 року є передача відповідачами позивачу виключних прав інтелектуальної власності на корисну модель («Хімічна гемостатична композиція»), винахід « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та знак для товарів та послуг « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».

Відповідно до ч. 1 ст. 420 ЦК України корисні моделі, винаходи та торговельні марки (знаки для товарів і послуг) відносяться до об`єктів права інтелектуальної власності.

Згідно із ч. 1 ст.422 ЦК України право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Пунктом 2 частини першої статті 424 ЦК України встановлено, що виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності є майновим правом інтелектуальної власності.

Згідно із ч. 1 ст. 462 ЦК України право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, підлягає державній реєстрації, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Набуття права інтелектуальної власності на винахід і корисну модель засвідчується патентом.

При цьому, згідно з ч. 1 ст. 465 ЦК України майнові права інтелектуальної власності (до яких відноситься виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності, що є предметом оспорюваної ліцензійної угоди) на винахід, корисну модель, є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації, за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.

Згідно з ч. 1 ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його видачу. Володілець патенту має право використовувати винахід (корисну модель) на свій розсуд, якщо таке використання не порушує прав інших володільців патенту (ч. 2 ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»).

В законодавстві України виникнення майнових прав інтелектуальної власності на винахід та корисну модель, до яких відноситься виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності, беззаперечно пов`язується із датою, наступною за датою реєстрації цих прав або датою публікації відомостей про видачу патенту.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» ліцензія дозвіл власника патенту (ліцензіара), що видається іншій особі (ліцензіату), на використання винаходу (корисної моделі) на певних умовах.

Частиною сьомою статті 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» передбачено, що власник патенту має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору.

Таким чином, відповідачі можуть реалізувати свої суб`єктивні права на винахід та корисну модель, у тому числі надавати виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності третім особам, від дати видачі патенту та реєстрації прав за ним (публікації відомостей про видачу патенту).

З наведених приписів законодавства вбачається, що дозвіл (ліцензію) на використання винаходу та корисної моделі на підставі ліцензійного договору може видавати лише особа, яка отримала патент (є власником патенту), оскільки лише з цього моменту вона набуває майнові права інтелектуальної власності на відповідний винахід та/або корисну модель можливість передавати виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності третім особам.

Судом встановлено, що на момент укладення Ліцензійної угоди та Додатків до неї (18 вересня 2015 року) відповідачами не було отримано патенти на корисну модель («Хімічна гемостатична композиція»), винахід « ІНФОРМАЦІЯ_1 (Варіанти)», а відтак останні не мали статусу власників патентів та, відповідно, не могли розпоряджатись виключними правами інтелектуальної власності, що випливають з патентів.

Відповідно до офіційних відомостей Спеціалізованої БД «Винаходи (корисні моделі) в Україні» права на корисну модель « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (патент на корисну модель від 12.10.2015 року № НОМЕР_1 ) є чинними з 12жовтня 2015 року, а права на винахід « ІНФОРМАЦІЯ_1 (Варіанти)» (патент від 11.12.2017 року № НОМЕР_2 ) з 11 грудня 2017 року.

Згідно із частиною 3 статті 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» право власності на знак засвідчується свідоцтвом. Свідоцтво надає його власнику право використовувати знак та інші права, визначені цим Законом (ч. 2 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»).

Згідно із ч. 8 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору. Ліцензійний договір повинен містити умову про те, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови.

У відповідача ОСОБА_2 , як власника свідоцтва на знак для товарів і послуг « ІНФОРМАЦІЯ_2 » за №211347, право дати дозвіл (видати ліцензію) на використання зазначеного знаку шляхом укладання ліцензійного договору виникло лише 25 квітня 2016 року.

У Додатку 1 від 18 вересня 2015 року до ліцензійної угоди зазначається, що наявність у відповідачів прав інтелектуальної власності підтверджується заявкою на видачу патенту на винахід, заявкою на видачу патенту на корисну модель та заявкою на знак для товарів та послуг.

Разом з тим, сам факт подання заявок до уповноваженої установи не підтверджує виникнення у особи виключних прав на використання винаходу, корисної моделі та знаку на товари і послуги, як наслідок, не надає можливості розпоряджатись такими правами шляхом укладання ліцензійного договору.

Відповідно до ч.ч. 3, 16, 18 статті 16 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» за результатами подання, розгляду та експертизи заявки можуть бути прийняті наступні рішення: про визнання заявки такою, що відкликана; про невідповідність заявленого винаходу умовам патентоздатності (попередній висновок); про видачу патенту; про відмову у видачі патенту.

Отже, з наведених положень вищевказаного закону України вбачається, що за результатами подання, розгляду та експертизи заявки можуть бути прийняті наступні рішення: про визнання заявки такою, що відкликана; про невідповідність заявленого винаходу умовам патентоздатності (попередній висновок); про видачу патенту; про відмову у видачі патенту.

Таким чином, подання заявки жодним чином не гарантує, що за наслідками її розгляду заявнику обов`язково буде видано патент. Тому, подавши заявку, заявник до одержання ним патенту, не може здійснювати майнові права інтелектуальної власності на винахід та/або корисну модель.

Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» експертиза заявки має статус науково-технічної експертизи, складається з формальної експертизи та кваліфікаційної експертизи (експертизи по суті) і проводиться закладом експертизи відповідно до цього Закону та правил, встановлених на його основі центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері інтелектуальної власності.

Кінцеві результати експертизи заявки, що не вважається відкликаною або не відкликана, відображаються в обґрунтованому висновку експертизи за заявкою, що набирає чинності після затвердження його Установою. На підставі такого висновку Установа приймає рішення про: реєстрацію знака для всіх зазначених у заявці товарів і послуг або про відмову в реєстрації знака для всіх зазначених у заявці товарів і послуг, або про реєстрацію знака щодо частини зазначених у заявці товарів і послуг та відмову в реєстрації знака для іншої частини зазначених у заявці товарів і послуг (ч. 3 ст. 10 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»).

Подання заявки на реєстрацію знака на товари і послуги не свідчить про безумовність отримання свідоцтва на знак, за наслідками проведення відповідної формальної та кваліфікаційної експертизи. Саме тому, подавши заявку, заявник до одержання ним свідоцтва, не може здійснювати майнові права інтелектуальної власності на знак.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною третьою статті 180 ГК України визначено, що при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об`єкта права інтелектуальної власності визначеним способом (способами) протягом певного строку на певній території, а ліцензіат зобов`язується вносити плату за використання об`єкта, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 1109 ЦК України).

Згідно із ч. 5 ст. 1109 ЦК України предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об`єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що станом на дату укладання ліцензійної угоди відповідачі не були власниками патентів на винахід, корисну модель та свідоцтва на знак для товарів і послуг; не володіли у передбаченому законодавством порядку майновими правами інтелектуальної власності, що, у свою чергу свідчить про відсутність погодженого у Ліцензійній угоді від 18 вересня 2015 року та Додатків №1-6 до неї предмету договору як його істотної умови.

Суд відхиляє заперечення відповідача ОСОБА_2 про те, що у випадку невідповідності предмету ліцензійної угоди приписам ч. 9 ст. 1109 ЦК України, відповідно до якої умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними, з огляду на правову позицію Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладену у постанові від 13 квітня 2022 року у справі №366/599/19, за позовом відповідачів до позивача про стягнення грошових коштів.

У даній постанові КЦС ВС зазначив, що з урахуванням того, що сторонами вчинено непойменований договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, то підстави для висновку щодо його нікчемності у відповідності до ч. 9 ст. 1109 ЦК України відсутні.

Більш того, у зазначеній постанові КЦС ВС зазначено, що під час розгляду справи №366/599/19 ТОВ «ВО «Тетерів» не поставлено під сумнів її дійсність та чинність, про що свідчить відсутність судових спорів щодо визнання ліцензійного договору недійсним або нікчемним. Зазначене, на переконання суду, свідчить про можливість оспорювати дійсність ліцензійної угоди за зверненням сторони договору або заінтересованої особи.

Проаналізувавши наявні у матеріалах справи докази та враховуючи правовий висновок КЦС ВС у постанові від 13 квітня 2022 року №366/599/19, що укладена між позивачем та відповідачами Угода від 18 вересня 2015 року не є ліцензійним договором у розумінні ч. 1 ст. 1109 ЦК України, суд дійшов висновку, що за своє суттю між сторонами укладено договір про передання майнових прав інтелектуальної власності, за яким одна сторона (особа, що є суб`єктом майнових прав на об`єкт права інтелектуальної власності) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах (ч. 1 ст. 1113 ЦК України).

Абзацом 2 ч. 1 ст. 1113 ЦК України передбачено, що предметом договору про передання майнових прав не можуть бути об`єкти і майнові права, яких не існувало на момент укладання договору.

Отже, виходячи з того, що на момент укладання оспорюваної угоди з відповідними додатками у відповідачів не існували майнові права внаслідок не отримання патентів на винахід та корисну модель, свідоцтва на знак на товари і послуги, та, як наслідок, права, що випливають з таких патентів та свідоцтва, не набули чинності, такі майнові права не могли виступати предметом ліцензійного договору та бути переданими позивачу.

Судом встановлено, що відповідно до преамбули ліцензійної угоди від 18вересня 2015 року №1-2015 ОСОБА_2 діяв та укладав угоду з додатками від імені відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на підставі довіреностей, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ФещенкоО.П.: від ОСОБА_1 від 04 вересня 2015 року за реєстраційним номером 4420; від ОСОБА_3 від 04 вересня 2015 року за реєстраційним номером 4423; від ОСОБА_4 від 04 вересня 2015 року за реєстраційним номером 4426; від ОСОБА_5 від 04 вересня 2015 року за реєстраційним номером 4414; від ОСОБА_6 від 04 вересня 2015 року за реєстраційним номером 4411 та від ОСОБА_7 від 04 вересня 2015 року за реєстраційним номером 4417.

Відповідно до тексту виданих довіреностей, відповідачі уповноважили ОСОБА_2 представляти власні інтереси в усіх державних та недержавних підприємствах, установах, організаціях та органах України, незалежно від підпорядкування, форм власності, та галузевої приналежності, у тому числі в органах державної влади та управління, перед фізичними особами, в Україні та за її межами у ведені справ щодо комерціалізації родини гемостатичних засобів « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».

З огляду на це, відповідачу ОСОБА_2 надано право: підписувати та подавати документи, заяви, подавати та отримувати необхідні довідки та документи, розписуватися в документах та в їх отриманні, вести переговори та підписувати відповідні угоди з третіми сторонами про відчуження прав на об`єкти інтелектуальної власності, щодо комерціалізації родини гемостатичних засобів « ІНФОРМАЦІЯ_2 », про організацію виробництва та реалізацію продукції, яка виготовлена з використанням об`єктів інтелектуальної власності, про одержання роялті та інших видів авторської винагороди та виконувати всі інші дії, пов`язані з цими дорученнями.

Відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 239 ЦК України).

При цьому, згідно із ч. 1 ст. 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто.

ОСОБА_2 ,як уповноваженийпредставник відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , має право вчиняти (укладати) правочин виключно в межах наданих йому повноважень, чітко визначених у довіреностях, а саме: вести переговори та підписувати відповідні угоди з третіми сторонами про відчуження прав на об`єкти інтелектуальної власності.

Відповідно до п. 2.1 ліцензійної угоди ОСОБА_2 , як представником відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , вчинено правочин щодо передачі виключних прав інтелектуальної власності на об`єкти інтелектуальної власності на корисну модель «Хімічна гемостатична композиція», винахід « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та знак для товарів і послуг « ІНФОРМАЦІЯ_2 », хоча у довіреностях відсутні повноваження на вчинення такого роду правочину.

У довіреностях,виданих відповідачами ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , на представництво власних інтересів, ОСОБА_2 надано повноваження підписувати відповідні угоди з третіми сторонами виключно про відчуження прав на об`єкти інтелектуальної власності.

Згідно із пп. 14.1.31, п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України відчуження майна будь-які дії платника податків, унаслідок вчинення яких такий платник податків у порядку, передбаченому законом, втрачає право власності на майно, що належить такому платнику податків, або право користування, зокрема, природними ресурсами, що у визначеному законодавством порядку надані йому в користування.

Майнові права (виключне право користування об`єктами інтелектуальної власності) є майном у розумінні ч. 1 ст. 190 ЦК України. Передача виключного права користування об`єктами інтелектуальної власності не передбачає перехід права власності на такі об`єкти, право власності залишається у відповідачів.

Тобто,угода укладена18вересня 2015року ОСОБА_2 в якостіуповноваженого представникавід іменівідповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 без наявних на це повноважень стосовно підписання угод такого роду у зв`язку з відсутністю у довіреностях повноважень на підписання договорів на передачу виключних прав інтелектуальної власності, а не на їх відчуження.

Згідно з ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

При цьому під майном закон розуміє не тільки речі, але й майнові права, в тому числі майнові права інтелектуальної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності

це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом (ч.2 ст.418 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 3 ст. 61 СК України).

Згідно із ч. 1 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Частиною третьої статті 65 СК України встановлено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Створюючи об`єкт інтелектуальної власності, виникає право інтелектуальної власності, де немайнові права будуть належати тільки автору, а майнові подружжю спільно. Це свідчить про те, що якщо автор вирішить передати майнове право (виключне право використання об`єкта інтелектуальної власності) третій особі, то за замовчуванням він попередньо повинен отримати згоду другого з подружжя у відповідності до ч. 3 ст. 65 СК України.

У даній справі відповідачами не доведено та не підтверджено належними та допустимими доказами наявність письмової згоди другого з подружжя під час укладання угоди від 18 вересня 2015 року з Додатками №1-6 до неї.

Судом встановлено, що оспорювана Угода від 18 вересня 2015 року з Додатками 1-6 до неї від імені ТОВ «ВО «Тетерів» підписана директором ГатманА.А.

На підписання оспорюваної Угоди позивач діяв на підставі Статуту, затвердженого протоколом загальних зборів учасників від 19 листопада 2014 року №13, державна реєстрація яких підтверджена відмітками державного реєстратора про проведення державної реєстрації змін до установчих документів на титульному аркуші статуту від 21 листопада 2014 року №13371050029000294.

Підпунктом 15 пункту 9.4 Статуту встановлено, що до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить затвердження договорів (угод, контрактів) на суму, що перевищує 5 000 000 (п`ять мільйонів) гривень 00 копійок.

Сума, укладеної 18 вересня 2015 року директором ТОВ «ВО «Тетерів» Гатман А.А. Ліцензійної угоди з Додатками 1-6 становить сукупно: 30000 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на день укладання угоди 21,598093грн за 1 дол. США еквівалентно 647 942,79 грн (п. 3.1 Додатку 4 від 18 вересня 2015 року); 70000 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на день укладання угоди 21,598093 грн за 1 дол. США еквівалентно 1511866,51грн (п. 3.2 Додатку 4 від 18 вересня 2015 року); 10 000000 євро, що за офіційним курсом НБУ на день укладання угоди 24,431763 грн за 1 євро еквівалентно 244 317 630,00 грн (п. 5.4 ліцензійної угоди від 18 вересня 2015 року);1 000000 євро, що за офіційним курсом НБУ на день укладання угоди 24,431763 грн за 1 євро еквівалентно 24 431 763,00 грн (п. 5.6 ліцензійної угоди від 18 вересня 2015 року).

Сума майнової відповідальності (сума договору), яку покладено на позивача, значно перевищує суму у 5 000000 грн, тому укладання ліцензійної угоди з Додатками 1-6 потребує обов`язкового затвердження загальними зборами учасників позивача.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю.

Разом з цим, ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України визначає, що особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст. 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

З огляду на зазначене вище, суд констатує, що дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу юридичної особи, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками такої юридичної особи корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі юридичної особи, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

З огляду на таке, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, ч. 3 ст. 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

При цьому, ч. 4 ст. 92 ЦК України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Таким чином, закон вимагає, щоб виконавчий орган юридичної особи діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами такої юридичної особи, а не власними. За порушення цієї вимоги на виконавчий орган може бути покладений обов`язок відшкодувати завдані юридичній особі збитки.

Так, якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента (постанови Верховного Суду від 20лютого 2018 року зі справи №906/100/17, від 12 червня 2018 року зі справи №927/976/17, від 2 жовтня 2019 року зі справи №910/22198/17).

З огляду на приписи статей 92, 237-239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені.

Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Зі змісту даних норм вбачається, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи сторони правочину (наприклад, здійснення чи прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі №910/18812/17, від 8 липня 2019 року в справі №910/19776/17.

Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів тощо).

У даному випадку матеріали справи не містять належних та допустимих доказів щодо схвалення позивачем укладеної директором угоди; відсутні докази здійснення активних дій щодо виконання даного правочину: проведення грошових розрахунків (сплата роялті), обмін документами, інформацією стосовно виконання даного правочину тощо.

Касаційний господарський суду у складі Верховного Суду вказав на те, якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента (постанова КГС ВС від 05.05.2020 року у справі № 911/1634/19).

Судом встановлено, що відповідно до п. 6.1 Угоди порядок розрахунків визначається Додатком №4 від 18 вересня 2015 року.

Пунктом 1 Додатку 4 від 18 вересня 2015р. до ліцензійної угоди встановлено, що вартість ліцензії складається із суми усіх платежів, отриманих відповідачами від позивача, платежі здійснюються позивачем у вигляді «платежу нетто».

Відповідно до п. 3.3 Додатку 4 від 18 вересня 2015 року третій і наступні платежі виплачуються позивачем відповідачам за «звітний період» виходячи з фактичних об`ємів випуску продукції. У разі недосягнення Ліцензіатом встановлених рівнів виробництва ліцензійні платежі встановлюються в розмірі відповідному 50 тис. одиниць продукції в місяць. Сума першого ліцензійного платежу вираховується із подальших ліцензійних платежів від реалізованої продукції, ш ляхом вирахування зі щомісячних ліцензійних виплат на 50% до досягнення сумою вирахувань суми Першого ліцензійного платежу.

Водночас, п. 2 Додатку 4 від 18 вересня 2015 року передбачено, що ставка роялті встановлюється Протоколами до цього Додатку про ставку роялті на окремий вид продукції.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів погодження сторонами ставок роялті на окремий вид продукції, шляхом укладання та підписання відповідних протоколів до Додатку №4, як це передбачено п.2Додатку 4 від 18 вересня 2015 року, що свідчить про недосягнення згоди щодо істотних умов договору не погоджено ціну договору.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 180 Господарського кодексу України передбачено, що істотними умовами, є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (абз. 2 ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Зазначене свідчить про не досягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору ціни договору, яка за загальним правилом встановлюється за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 632 ЦК України).

Суд відхиляє твердження відповідача ОСОБА_2 про виготовлення позивачем гемостатичних засобів на виконання оспорюваної угоди від 18вересня 2015 року з посиланням на електронні посилання в мережі Інтернет, з огляду на: відсутність за посиланнями зазначеної у відзиві інформації; відсутності на фото засобів «Кровоспас» ідентифікації їх виробника із зазначенням найменування, ідентифікаційного коду, місцезнаходження тощо.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17липня 1997 року №475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. УЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України позовна давність установлюється тривалістю в 3 роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (ч. 1 ст. 258 ЦК України). Водночас, законодавець не допускає зміни порядку обчислення позовної давності, встановленого імперативними нормами ст.253-255 ЦК України.

Статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи.

За загальним правилом для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладення договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

У даній справі оспорювана ліцензійна угода укладена та підписана директором ТОВ «ВО «Тетерів» Гатман А.А. 18 вересня 2015 року за № 1-2015, яка відповідно до протоколу загальних зборів учасників від 11 серпня 2016 року №15 ОСОБА_8 була звільнена з посади директора за особистою заявою.

Разом із позовом позивачем до суду подано заяву про поновлення пропущеного з поважних причин процесуального строку для звернення до суду за захистом порушених прав та законних інтересів.

Позивач зазначає, що про факт існування підписаної ліцензійної угоди від 18 вересня 2015 року з відповідними додатками №1-6 ТОВ «ВО «Тетерів» фактично дізналося тільки у червні 2019 року після отримання засобами поштового зв`язку з рекомендованим повідомленням про вручення від Іванківського районного суду Київської області копії ухвали від 06 травня 2019 року про відкриття провадження у справі №366/599/19 за позовом відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 до ТОВ «ВО «Тетерів» про стягнення заборгованості за ліцензійною угодою; повістки-повідомлення від 31 травня 2019 року про призначення підготовчого засідання у справі на 16 вересня 2019 року о 13 год. 30 хв. та копії позовної заяви з додатками, до складу яких додано копії Ліцензійної угоди від 18 вересня 2015 року та Додатків №1-6 від 18 вересня 2015 року.

У свою чергу, у відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_2 просить застосувати наслідки пропущеного позивачем строку на звернення з позовом до суду щодо визнання ліцензійної угоди недійсною, перебіг якого розпочинається з моменту укладання угоди та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Згідно із ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанови ВП ВС від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц; №522/2201/15-ц та №522/2110/15-ц; від 7 серпня 2019 року у справі №2004/1979/12; від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 та від 16 червня 2020 року у справі №372/266/15-ц).

Обґрунтовуючи поважність пропуску процесуального строку для звернення з позовом до суду, позивач вказує на те, що під час звільнення колишній директор товариства ОСОБА_8 не повідомила про підписання 18вересня 2015 року вказаної Ліцензійної угоди з Додатками №1-6, зазначена ліцензійна угода взагалі не відображена у бухгалтерському та податковому обліку Товариства; оригінали Угоди з Додатками під час звільнення директора не передавалися; з дати укладення оспорюваної угоди жодних платежів за нею позивачем не здійснювалися; первинні та/або інші документи стосовно виконання оспорюваної ліцензійної угоди між сторонами не складалися та не направлялися; будь-які претензії (вимоги, паперові або електронні листи) в порядку досудового врегулювання спору стосовно оспорюваної угоди до ТОВ«ВО «Тетерів» не надходили.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Беручи до уваги, що відповідачами не спростовано твердження позивача про необізнаність укладання оспорюваної угоди; не доведено належними доказами факт проведених платежів за угодою; не надано доказів виконання (повного або часткового) будьякою стороною оспорюваної угоди тощо, суд вважає, що у даному випадку причини пропущення позовної давності є поважними, а порушене право позивача підлягає захисту відповідно до ч.5ст.267 ЦК України.

Підсумовуючи вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку, що оспорювана Ліцензійна угода від 18 вересня 2015 року з Додатками №1-6 від 18 вересня 2015 року суперечить приписам цивільного законодавства та іншим нормативноправовим актам, з зазначених вище підстав. Виходячи з приписів статей 203, 215 ЦК України, зазначених у цих нормах, встановлені обґрунтовані підстави для визнання Ліцензійної угоди від 18 вересня 2015 року з Додатками №1-6 від 18 вересня 2015 року недійсними.

З огляду на викладене, суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Крім того, керуючись ст. 141 ЦПК України, суд вважає необхідним стягнути солідарно із відповідачів на користь позивача витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 102 (дві тисячі сто дві) гривні 00 копійок.

Керуючись ст.ст. 92, 203, 215, 238, 240, 253-261, 267, 422, 424, 462, 465, 1109, 1113 Цивільного кодексу України, 3, 4, 76, 80, 81, 82, 141, 258-259, 263-265, 350 Цивільного процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в:

Позов задовольнити.

Визнати ліцензійну угоду від 18 вересня 2015 року №1-2015 з додатками 1, 2, 3, 4, 5, 6 від 18 вересня 2015 року, укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробниче об`єднання «Тетерів» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , недійсною.

Стягнути солідарноіз ОСОБА_2 ,реєстраційний номероблікової карткиплатника податків НОМЕР_3 , ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 , ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 , ОСОБА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_6 , ОСОБА_5 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_7 , ОСОБА_6 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_8 , ОСОБА_7 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_9 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче об`єднання «Тетерів» (код ЄДРПОУ 32783473) витрати по сплаті судового збору у розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) гривні 00 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасники справи, які не були присутні у судовому засіданні під час ухвалення судового рішення, мають право подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя В.С. Сердинський