Постанова

від 07.06.2023 по справі 499/7/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

07 червня 2023 року

м. Київ

справа № 499/7/20

провадження № 61-12987св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідач за первісним позовом (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, за зустрічним позовом) -товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Владівське подвір`я»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, за первісним позовом: Центр надання адміністративних послуг Іванівської районної державної адміністрації, відділ у Іванівському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, Головне управління Держгеокадастру в Одеській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Іванівського районного суду Одеської області від 01 лютого 2021 року у складі судді Кравчука О. О. та постанову Одеського апеляційного суду

від 17 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У січні 2020 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Владівське подвір`я» (далі - ТОВ Агрофірма «Владівське подвір`я») про визнання недійсним договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Позовна заява мотивована тим, що між ним та ОСОБА_2 був укладений типовий договір оренди земельної ділянки загальною площею 6,626 га, масив № НОМЕР_1 , ділянка № НОМЕР_2 , що розташована на території Баранівської сільської ради Іванівського району Одеської області, який 21 грудня 2010 року зареєстровано в Іванівському відділі Державного земельного кадастру в книзі записів державної реєстрації договорів оренди за №041052000788.

Договір оренди між ним та відповідачкою був укладений на 49 років та в судовому порядку не оспорювався; у вересні 2019 року невстановлені особи самовільно зайняли земельну ділянку та почали її обробляти, повідомивши ОСОБА_1 , що мають право користування земельною ділянкою.

В подальшому, позивачу стало відомо, що 17 жовтня 2019 року Центром надання адміністративних послуг Іванівської районної державної адміністрації Одеської області зареєстровано договір емфітевзису

від 30 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ Агрофірма «Владівське подвір`я» щодо спірної земельної ділянки.

Посилаючись на те, договір емфітевзису від 30 серпня 2019 року позбавляє ОСОБА_1 можливості користуватися спірною земельною ділянкою на підставі договору оренди, позивач просив визнати недійсним договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 30 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ Агрофірма «Владівське подвір`я» щодо земельної ділянки, загальною площею 6,626 га, масив № НОМЕР_1 , ділянка № НОМЕР_2 , кадастровий номер: 5121880400:01:001:0064, яка розташована на території Баранівської сільської ради Іванівського району Одеської області.

У березні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання договору оренди недійсним.

Зустрічна позовна заява вмотивована тим, що договір оренди не містить суттєвих умов (місце розташування земельної ділянки, розмір (кількісний вимір) орендної плати із зазначенням її індексації, строків платежу, порядок її внесення (готівковим чи безготівковим шляхом), умови збереження, строки передачі та повернення земельної ділянки, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини, умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки); договір оренди не укладався в трьох примірниках та до нього не додано його невід`ємні частини, зокрема: план або схему земельної ділянки, кадастровий план, акт приймання-передачі земельної ділянки; реєстрація договору оренди проведена з порушенням діючого на той час законодавства; ОСОБА_1 орендну плату не сплачував, а при підписанні договору оренди її ввели в оману, оскільки перед цим обговорювалися інші умови; підписала договір оренди, так як їй потрібні були кошти для проведення хірургічної операції сину; отримавши від ОСОБА_1 кошти написала письмову розписку.

З огляду на вказане просила визнати недійсним договір оренди землі, без дати і номеру, підписаний між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , щодо земельної ділянки площею 6,626 га, кадастровий номер 5121880400:01:001:0064, зареєстрований Іванівським відділом Одеської регіональної філії «Центр Державного земельного кадастру» 21 грудня

2010 року за № 041052000788.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Іванівського районного суду Одеської області 01 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року, позовну заяву ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 30 серпня

2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «Агрофірма «Владівське подвір`я» щодо земельної ділянки, загальною площею 6,626 га, масив № НОМЕР_1 , ділянка № НОМЕР_2 , кадастровий номер: 5121880400:01:001:0064, що розташована на території Баранівської сільської ради Іванівського району Одеської області.

У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи первісний позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що на час підписання та реєстрації договору емфітевзису був чинним договір оренди, який не був розірваний чи визнаний недійсним у встановленому порядку, тому земельна ділянка на момент укладення оскарженого договору законно перебувала у користуванні ОСОБА_1 . Реєстрація договору емфітевзису унеможливлює внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право оренди тієї ж земельної ділянки, що є перешкодою для реалізації ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_1 визнали обставини, що ними укладений договір оренди на умовах, визначених у його тексті, після чого ОСОБА_2 одноразово отримала від ОСОБА_1 за земельну ділянку 31 000,00 грн, який протягом дев`яти років на законних підставах користувався земельною ділянкою.

Відтак, підписавши договір оренди, сторони підтвердили наміри та волевиявлення й, відповідно, досягли згоди щодо істотних умов договору.Нормативно-правові акти у сфері земельних відносин не містять застережень чи заборон з приводу неможливості здійснення оплати орендної плати одночасно за весь строк дії договору оренди, а ОСОБА_2 не доведено неналежне виконання ОСОБА_1 обов`язків за договором оренди.

Також, суди дійшли висновку, що формальна відсутність у договорі кількох з істотних умов не унеможливила виконання договору в певних частинах, а сторони протягом тривалого часу виконували договір погодженим способом, тому подальша незгода ОСОБА_2 з умовами виконання договору не може слугувати підставою для визнання її прав порушеними в момент укладення договору та визнання договору оренди недійсним з цих підстав.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У грудні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на рішення Іванівського районного суду Одеської області від 01 лютого 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 та задовольнити зустрічний позов.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі

№ 522/14890/16-ц, провадження № 14-498цс18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не надана належна оцінка тому факту, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 кошти в розмірі 31 000,00 грн саме за продаж спірної земельної ділянки, а не у якості орендної плати, що підтверджується відеозаписом передачі грошей та розпискою. Таким чином, між сторонами фактично був вчинений договір купівлі-продажу земельної ділянки, який суперечить нормам цивільного законодавства, оскільки до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянко і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Зазначає, що сторони фактично уклали удаваний правочин - договір оренди земельної ділянки з метою приховування договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 235 ЦК України.

Проте судами попередніх інстанцій не вказано мотиви відхилення доказів щодо укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, не надана мотивована оцінка кожного аргументу сторін, не зазначено норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не поданий.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №9520247, виданого

21 березня 2007 року, є власником земельної ділянки площею 6,626 га, масив № НОМЕР_1 , ділянка № НОМЕР_2 , що розташована на території Баранівської сільської ради Іванівського району Одеської області.

Матеріали справи містять типовий договір оренди землі, підписаний

ОСОБА_2 (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар), відповідно до пунктів 1, 2 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 6,626 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Баранівської сільської ради Іванівського району Одеської області.

Договір укладено на 49 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8 договору оренди).

За умовами пункту 9 договору оренди орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі - 4% від нормативної оцінки в грошовій формі.

Пунктом 39 договору оренди сторони погодили, що умовами розірвання договору в односторонньому порядку є невиконання умов договору.

З листа відділу в Іванівському районі Держгеокадастру в Одеській області від 02 грудня 2019 року №248/107-19 вбачається, що відповідно до наявних книг реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі станом

на 31 грудня 2012 року Іванівським відділом Одеської регіональної філії «Центр Державного земельного кадастру» 21 грудня 2010 року за №041052000788 зареєстровано вказаний вище договір оренди земельної ділянки.

Також в матеріалах справи міститься розписка, відповідно до якої

ОСОБА_2 продала ОСОБА_1 земельний пай (акт № І-ОД 028694) й отримала від нього грошові кошти у розмірі

31 000,00 гривень, претензій до нього не має. Ці обставини зафіксовані й відеозаписом.

Крім того, 30 серпня 2019 року ОСОБА_2 як власник уклала з ТОВ Агрофірма «Владівське подвір`я» як землекористувачем договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), відповідно до пункту 1.1 якого власник земельної ділянки: кадастровий номер 5121880400:01:001:0064 площею 6,26 гектара, цільове призначення: А 01.01 для ведення товарного сільського виробництва надає землекористувачу право користування цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на умовах, передбачених цим договором.

Відповідно до пункту 2.1 договору емфітевзису право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) діє з моменту державної реєстрації права емфітевзису до закінчення строку дії цього договору.

Згідно з пунктом 2.2 цього договору власник підтверджує, що дійсно є власником земельної ділянки, не має обмежень щодо свого права розпорядження земельною ділянкою, ні земельна ділянка, ні будь-яка її частина на момент укладення даного договору нікому іншому не продана, не подарована, не відчужена іншим способом, не надана в іпотеку, не передана в оренду або безоплатне користування, не є предметом обтяження, в податковій заставі і під забороною (арештом) не перебувають, права третіх осіб (права користувачів (у т.ч. на підставі договору емфітевзису), право застави, право довічного утримання тощо) щодо земельної ділянки відсутні, питання права власності на земельну ділянку не є предметом судового розгляду, суперечки за вказаною земельною ділянкою відсутні, земельна ділянка не внесена до статутного капіталу юридичних осіб, земельна ділянка вільна від будь-яких майнових праві претензій третіх осіб, про яких в момент складення договору власник або землекористувач не міг знати, земельні сервітути, як постійні так і термінові, відсутні.

Цей договір діє протягом 10 (десяти) років з дати державної реєстрації права емфітевзису згідно законодавства. Власник передає земельну ділянку землекористувачу за актом приймання-передачі (пункти 3.1, 3.2 договору емфітевзису).

За користування земельною ділянкою землекористувач сплачує власнику плату у розмірі 24 000,00 грн, що сплачується ним у грошовій формі одноразово після підписання цього договору.

17 жовтня 2019 року Центром надання адміністративних послуг Іванівської районної державної адміністрації Одеської області зареєстровано договір емфітевзису від 30 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ Агрофірма «Владівське подвір`я» щодо спірної земельної ділянки.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК).

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності (частина перша статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем (частина четверта статті 124 ЗК України ).

Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

У статті 13 Закону № 161-XIV надано визначення договору оренди землі. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України (стаття 14 цього Закону

№ 161-XIV).

Істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки (частина 1 статті 15 вказаного Закону).

Невід`ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об`єкта оренди; проект відведення (частина 4 статті 15 Закону № 161-XIV).

Відповідно до статті 18 Закону № 161-XIV договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (статті 125 ЗК України).

Вимога про те, що право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону, передбачена у частині другій статті 126 ЗК України.

Суди попередніх інстанцій, проаналізувавши положення Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073, Указу Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру 17 лютого 2003 року № 134/2003», постанови Кабінету Міністрів України № 1008 від 17 липня 2003 року «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру», Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітет України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року № 43, наказу Державного комітет України по земельних ресурсах від 23 травня 2003 року № 135 «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру та удосконалення структури державного підприємства» Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель, затвердженого наказом Державного комітет України по земельних ресурсах від 02 липня 2003 року № 174, дійшли обґрунтованого висновку, що в період реєстрації договору оренди повноваження відносно державної реєстрації таких договорів мали як виконавчі комітети сільської, селищної ради, так і органи Державного комітету по земельних ресурсах.

Укладаючи договір оренди ОСОБА_1 і ОСОБА_2 досягли спільної згоди щодо його державної реєстрації відповідним органом по земельних ресурсах, яким у встановленому порядку внесені відповідні записи до Книги реєстрації, що не заперечується сторонами.

При цьому, пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України, який набрав чинності 16 березня 2010 року, встановлено, що до 01 січня 2013 року державна реєстрація договорів оренди земельних ділянок проводилася територіальними органами земельних ресурсів.

З огляду на вказане, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що реєстрація договору оренди у грудні 2010 року була проведена органом, який мав право здійснювати такі функції.

Таким чином, договір оренди, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , був зареєстрований 21 грудня 2010 року відповідно до законодавства, що діяло на момент його реєстрації.

Також судами попередніх інстанцій враховано, що під час розгляду справи ОСОБА_2 та ОСОБА_1 визнали обставини, що ними укладений договір оренди на умовах, визначених у його тексті, після чого ОСОБА_2 одноразово отримала від ОСОБА_1 орендну плату у розмірі

31 000,00 грн, який протягом дев`яти років на законних підставах користувався цією земельною ділянкою.

Таким чином, підписавши договір оренди, сторони підтвердили наміри та волевиявлення й, відповідно, досягли згоди щодо істотних умов договору.

Доводи ОСОБА_2 щодо недійсності договору оренди у зв`язку із несплатою орендної плати також є необґрунтованими, оскільки несплата орендної плати є підставою для розірвання договору оренди, а не визнання його недійсним.

Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що формальна відсутність у договорі кількохз істотних умов не унеможливило виконання договору в певних частинах, а сторони протягом тривалого часу виконували договір погодженим способом, тому подальша незгода ОСОБА_2 з умовами виконання договору не може слугувати підставою для визнання її прав порушеними в момент укладення договору та визнання договору оренди недійсним з цих підстав.

З огляду на вказане суди попередніх інстанцій вмотивовано відхилили доводи зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 про те, що оспорюваний договір оренди є недійсними, так як відсутні усі істотні умови, оскільки договір зареєстрований у передбаченому порядку, а при його укладенні обґрунтованого підтвердження реального порушення прав та охоронюваних законом інтересів однієї зі сторін договору не доведено.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що судами попередньої інстанції не надано належної оцінки доводам ОСОБА_2 про те, що сторони фактично уклали договір оренди земельної ділянки з метою приховування договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки і він не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що за правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 235 ЦК України, є безпідставними.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову. Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Відповідно до положень частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

ЦПК України не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи, оскільки норми матеріального права не повинні суперечити нормам процесуального права, якими суд керується при вирішенні спору (стаття 3 ЦПК України).

Як вбачається із зустрічної позовної заяви, ОСОБА_2 обґрунтовувала свої позовні вимог тим, що договір оренди не містить суттєвих умов і його реєстрація проведена з порушенням діючого на той час законодавства, відповідачем не сплачується орендна плата і при підписанні договору оренди її ввели в оману, оскільки перед цим обговорювалися інші умови договору. Зазначала, що підписала договір оренди, так як їй потрібні були кошти для проведення хірургічної операції сину.

ОСОБА_2 не обґрунтовувала свої позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди такими підставами, як укладення між сторонами удаваного правочину та не посилалася на вимоги статті 235 ЦК України.

З огляду на вказане вище у сукупності суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та визнання недійсним договору оренди.

Крім того, врахувавши, що на час підписання та реєстрації договору емфітевзису був чинним договір оренди, який не був розірваний чи визнаний недійсними у встановленому порядку, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що укладення договору емфітевзису від 30 серпня 2019 року зумовило існування подвійної реєстрації права користування на земельну ділянку та суттєве порушення прав ОСОБА_1 , який має чинний договір оренди землі, так як одночасне існування державної реєстрації кількох прав на одну і ту саму земельну ділянку суперечить вимогам закону.

При цьому суди попередніх інстанцій вмотивовано зазначили, що реєстрація договору емфітевзису унеможливлює внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право оренди тієї ж земельної ділянки, що є перешкодою для реалізації ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою.

Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що відповідачами ОСОБА_2 та ТОВ Агрофірма «Владівське подвір`я» порушені права ОСОБА_1 , які ґрунтуються на договорі оренди та законі, тому позовні вимоги щодо визнання недійсним договору емфітевзису є обґрунтованими й такими, що підлягають задоволенню.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц, провадження № 14-498цс18, на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, є аналогічні доводам, викладеним у апеляційній скарзі, були мотивовано відхилені судом апеляційної інстанції та не можуть бути підставами для скасування рішень судів попередніх інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої

статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Іванівського районного суду Одеської області від 01 лютого

2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян