Рішення

від 05.06.2023 по справі 504/43/19

КОМІНТЕРНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №504/43/19

Провадження №2/504/203/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.06.2023смт.Доброслав

Комінтернівський районний суд Одеської області у складі:

Головуючого судді - Барвенко В.К.,

секретаря- Завади Ю.А., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду № 5, справу за позовом Одеської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону (правонаступник Військового прокурора Одеського гарнізону Південного регіону України) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, код ЄДРПОУ 00034022, Квартирно- експлуатаційного відділу м. Одеси, код ЄДРПОУ 08038284, до ОСОБА_1 , ІПН НОМЕР_1 , ОСОБА_2 , ІПН НОМЕР_2 , Одеської районної державної адміністрації (правонаступник -Лиманської районної державної адміністрації Одеської області), про визнання недійсним державного акту серії ЯА № 163001 від 16.11.2004 року на право власності на земельну ділянку, скасування розпорядження, визнання недійсним договору купівлі- продажу земельної ділянки, скасування рішення державного реєстратора, усунення перешкод у користуванні власністю шляхом повернення земельної ділянки, вирішення питання судових витрат, -

ВСТАНОВИВ:

У січні 2019 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом до відповідачів.

Ухвалою судді Комінтернівського районного суду Одеської області від 06.02.2019 року ( ОСОБА_3 ) відкрито провадження у даній справі.

У лютому 2020 року справа повторно розподілена судді Барвенку В.К., через задоволення самовідводу судді Жовтан П.В.

Ухвалою судді Комінтернівського районного суду Одеської області від 24.02.2020 року матеріали прийняті до провадження судді Барвенка В.К.

У підготовчому засіданні прокурор подав клопотання, яким просив замінити вибулого відповідача Лиманську районну державну адміністрацію Одеської області на Одеській районну державну адміністрацію код ЄДРПОУ 43995888.

Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 03.10.2022 року замінено вибулого відповідача- Лиманську районну державну адміністрацію Одеської області на правонаступника- Одеську районну державну адміністрацію.

У жовтні 2022 року прокурор подав заяву про зміну предмету спору, а саме, просив визнати незаконним та скасувати розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області від 11.03.2014 року № 201 «Про видачу державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та іншим, згідно додатку, цільове призначення «для ведення особистого селянського господарства» на території Красносільської сільської ради; визнати недійсним державний акт серії ЯА № 163001 від 16.11.2004 року на право власності на земельну ділянку площею 1,0 га, кадастровий номер 5122782600:01:001:0091, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі- продажу земельної ділянки площею 1,0 га, кадастровий номер 5122782600:01:001:0091, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Доброславської селищної ради Лиманського району Одеської області Главацької Наталії Олександрівни № 54879844 від 30.10.2020 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , на земельну ділянку площею 1,0 га, кадастровий номер 5122782600:01:001:0091, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 27.03.2023 року закрито підготовче засідання, справу призначено до судового розгляду.

ОСОБА_2 повідомлений про дату, час та місце проведення судового засідання, шляхом оголошення на сайті суду, оскільки за місцем своєї реєстрації відсутній (т.1 а.с.250).

ОСОБА_2 обізнаний про існування справи в суді, власноруч отримав копію ухвали суду про відкриття провадження у справі ще у липні 2019 року (т.1 а.с. 88) і з того часу не цікавився перебігом розгляду справи.

ОСОБА_1 сповіщався за місцем своєї реєстрації, відсутній, обізнаний про існування справи в суді, раніше надавав пояснення щодо своєї позиції з приводу позовних вимог прокурора.

Представник КЕЧ м. Одеса Л.П. Негода подав клопотання від 05.06.2023 року про розгляд справи у свою відсутність, доводи позову підтримав.

Представник Одеської районної державної адміністрації Плачков Д.Ф. подав письмову заяву від 05.06.2023 року про розгляд справи у свою відсутність.

Представник Міністерства Оборони України Дубчак Д.В. подав заяву від 05.06.2023 року про розгляд справи у свою відсутність, доводи позову повністю підтримав.

Прокурор Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону Христина Запорожець 05.06.2023 року подала заяву про розгляд справи у свою відсутність, повністю підтримала доводи позову.

Таким чином суд не знайшов процесуальних перешкод для розгляду справи по суті.

Суд дослідивши матеріали справи, дійшов до наступного висновку:

Судом встановлено, відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії Б № 031728 Чабанській квартирно- експлуатаційній частині Одеського району, правонаступником якої на даний час є КЕЧ м. Одеса, у 1983 році виконавчим комітетом Комінтернівської районної ради народних депутатів Одеської області надано в постійне та безоплатне користування земельну ділянку загальною площею 4382,6 га, до складу якої увійшла земельна ділянка військового містечка Красносілка-10, площею 71,8 га, яка розташована на території Красносільської сільської ради Одеського (колишнього Комінтернівського, Лиманського) району Одеської області.

Разом із тим, судом встановлено, що розпорядженням Комінтернівської районної державної адміністрації від 11.03.2004 року № 201 «Про видачу державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та іншим, згідно додатку, цільове призначення «для ведення особистого селянського господарства» на території Красносільської сільської ради, затверджено проект відведення земельних ділянок та передано у власність фізичним особам із земель запасу на території Красносільської сільської ради земельні ділянки площею по 1 га, загальною площею 4 га.

На підставі розпорядження Лиманською районною державною адміністрацією видано ОСОБА_1 державний акт серії ЯА № 163001 від 16.11.2004 року на право власності на земельну ділянку площею 1 га, кадастровий номер 5122782600:01:001:0091, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням господарського суду Одеської області від 02.04.2018 року у справі № 916/1651/13, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 31.07.2018 року визнано незаконним та скасовано розпорядження Лиманської РДА від 11.03.2004 року № 201.

Водночас Постановою Верховного Суду від 16.01.2020 року у справі № 916/1651/13 Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 31.07.2018 та рішення Господарського суду Одеської області від 02.04.2018 у справі № 916/1651/13 скасувано. Провадження у справі № 916/1651/13 закрито.

Колегія суддів зазначила, що вимога про скасування розпорядження, яким Комінтернівської районною державною адміністрацію Одеської області затверджено проект відведення земельних ділянок та передано у власність фізичним особам земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, безпосередньо стосується прав та обов`язків фізичної особи, тому відповідний спір має розглядатися судом за правиламиЦивільного процесуального кодексу України.

Наведене відповідає висновкам, викладеним Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 04.07.2018 року у справі № 361/3009/16-ц, 07.11.2018 у справах № 488/6211/14-ц та № 488/5027/14-ц, від 30.01.2019 у справі № 485/1472/17, від 15.05.2019 у справах № 522/7636/14-ц та № 469/1346/18, від 26.06.2019 у справі № 911/2258/18, від 01 та 15.10.2019 у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17, від 19.11.2019 у справі 911/3680/17, від 20.08.2019 у справі 911/2650/17.

Вирішуючи питання спору в частині оспорюваного розпорядження органу місцевого самоврядування суд виходить з наступного:

Відповідно до п. ,,ач.1ст.13 ЗК Українидо повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Згідно із ч.2 ст.18, п. ,,жч.1 ст.19 ЗК Україникатегорії земель України мають особливий правовий режим.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії, зокрема, землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Статтею 20 Земельного кодексу України, у редакції, яка діяла станом на момент прийняття розпорядження від 11.03.2004 р. № 201, передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Частинами 1 та 4ст.77 ЗК Українивстановлено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Відповідно до ч.1ст.84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Пунктом ,,бч.3ст.84 ЗК Україниу редакції, яка діяла станом на момент прийняття розпорядження від 11.03.2004 р. № 201, встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, землі оборони, крім земельних ділянок під об`єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.

Частиною 1ст.116 ЗК Україниу редакції, яка діяла станом на момент прийняття розпорядження від 11.03.2004 р. № 201, передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до п. ,,ач.1ст.141 ЗК Українипідставами припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Згідно ч.ч.1 та 2ст.142 ЗК Україниу редакції, яка діяла станом на момент прийняття розпорядження від 11.03.2004 р. № 201, припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

В ч.ч.3 та 4ст.142 ЗК Українизакріплено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Частиною 2 ст.14 Закону України ,,Про Збройні Сили Українивід 06.12.1991 р. № 1934-XII у редакції, яка діяла станом на момент прийняття розпорядження від 11.03.2004 р. № 201, встановлено, що земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.

Відповідно до ст.1, ч.1 ст.2 Закону України ,,Про використання земель оборонивід 27.11.2003 р. № 1345-IV землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України. Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимогЗК України.

Згідно із ч.2 ст.10 Закону України ,,Про оборону Українивід 06.12.1991 р. № 1932-XII у редакції, яка діяла станом на момент прийняття розпорядження від 11.03.2004 р. № 201, Міністерство оборони України, зокрема, здійснює управління переданим йому військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Статтею 1 Закону України ,,Про правовий режим майна у Збройних Силах Українивід 21.09.1999 р. № 1075-XIV встановлено, що військове майноце державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Частинами 1 та 2 ст.2 Закону України ,,Про правовий режим майна у Збройних Силах Українивід 21.09.1999 р. № 1075-XIV у редакції, яка діяла станом на момент прийняття розпорядження від 11.03.2004 р. № 201, передбачено, що вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України ,,Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності) належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено законом.

Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у т.ч. закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в т.ч. у разі їх розформування.

Відповідно до ч.1 ст.4, ч.1 ст.6 Закону України ,,Про передачу об`єктів права державної та комунальної власностівід 03.03.1998 р. № 147/98-ВР у редакції, яка діяла станом на момент прийняття розпорядження від 11.03.2004 р. № 201, передача об`єктів з державної у комунальну власність здійснюється за рішенням: Кабінету Міністрів Українищодо об`єктів, визначених у абз.2,3,5 ч.1 ст.2 цього Закону; органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організаційщодо об`єктів, визначених у абз.4 та 6 ч.1 ст.2 цього Закону.

Передача об`єктів здійснюється комісією з питань передачі об`єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів виконавчої влади, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі. В абз.2 ч.1 ст.2 цього закону передбачено, що об`єктами передачі згідно з цим законом є нерухоме майно.

Згідно із ч.1ст.181 ЦК Українидо нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Відповідно до п.4 Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 р. № 1282, у редакції, яка діяла станом на момент прийняття розпорядження від 11.03.2004 р. № 201, передача військового майна органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність проводиться за рішенням: 1) Кабінету Міністрів Українищодо цілісних майнових комплексів; 2) Міноборонищодо: іншого окремого індивідуально визначеного майна; житлового фонду та інших об`єктів соціальної інфраструктури, які перебувають в оперативному управлінні військових частин і передаються не у складі цілісних майнових комплексів.

Пунктами 1,44,45,50 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженогонаказом Міністра оборони України від 22.12.1997 р. № 483, передбачено, що землі (земельні ділянки) надаються військовим частинам, військово-навчальним закладам, установам, підприємствам та організаціям Збройних Сил України для їх розміщення та постійної діяльності. За відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно зст.27 ЗК України.

Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництваначальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки в порядку, встановленомуЗемельним кодексом України.

У вказаному Положенні міститься посилання на ст. 27 ,,Припинення права користування землеюЗК України від 18.12.1990 р. № 561-XII, який діяв до 01.01.2002 р., тобто до дати набрання чинностіЗК України від 25.10.2001 р. № 2768-III, п. ,,ач.1 ст.141 ,,Підстави припинення права користування земельною ділянкоюякого аналогічно встановлено у якості підстави припинення права користування земельною ділянкоюдобровільну відмову від цього права.

Таким чином, на думку суду, передача має проводитись з дотриманням певної процедури, зокрема, супроводжуватись: зміною цільового призначення земельної ділянки шляхом прийняття відповідного рішення Кабінетом Міністрів України або Міністерством; добровільною відмовою землекористувачавійськової частини від права користування земельною ділянкою та компетентних органів держави України від права державної власності на земельну ділянку.

Будь-яких доказів того, що названі вище дії передували прийняттю оспорюваного розпорядження, в матеріалах справи немає, в зв`язку з чим суд переконаний, що орган місцевого самоврядування розпорядився земельними ділянками за відсутності відповідної компетенції.

Більш того, розпорядженням від 11.03.2004 № 201 порушено приписи п. ,,бч.3ст.84 ЗК України, який був чинний на момент прийняття розпорядження та згідно із яким заборонено передачу у комунальну власність земель оборони, крім земельних ділянок під об`єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.

За таких обставин, позовні вимоги в частині визнання незаконним та скасування розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області від 11.03.2014 року № 201 «Про видачу державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та іншим, згідно додатку, цільове призначення «для ведення особистого селянського господарства» на території Красносільської сільської ради, на думку суду є обгрунтованими і тому підлягають задоволенню частково, лише в частині права ОСОБА_1 , оскільки вирішення питання цього самого розпорядження щодо інших осіб (згідно додатку до списку до розпорядження) призведе до істотного втручання до прав та законних інтересів інших осіб.

Доводи відзиву ОСОБА_1 зводяться до власного розуміння діючого законодавства.

Зокрема, доводи про те, що розпорядження від 11.03.2004 р. № 201 приймалось в межах повноважень органу місцевого самоврядування та на підставі чинного на той час законодавства та належним чином оформлених документів, спростовуються вищевказаними нормативно-правовим актам, які закріплюють процедуру передачі іншим суб`єктам земель оборони.

Міністерство оборони України здійснює централізоване керівництво військовими частинами і установами, до числа яких відноситься квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси, який, відповідно до статей1,3 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", є суб`єктом господарської діяльності, яка утримується за рахунок коштів Державного бюджету України, веде відокремлене господарство, має самостійний баланс доходів та видатків, а також окремі рахунки в банківських установах.

Постановою Верховного Суду від 21 липня 2020 року у справі № 815/1784/18 (адміністративне провадження № К/9901/12887/19) зазначено, що відповідно до ч. 1 ст.3, ч. 1 ст.4 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених ч. 2ст. 3 цього Закону).Законом України «Про використання земель оборони»(ч. 1 ст. 4) передбачено, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Суд також звернув увагу на те, що уРішенні від 12 лютого 2002 року № 3 -рп/2002 Конституційний Суд Українизазначив, що для реалізації закріпленого вКонституції Україниправа власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб`єктів правовідносин (третє речення абз. 4 підпункту 3.1 п. 3 мотивувальної частини рішення).

Окрім того, вРішенні Конституційного Суду України від 11 листопада 2008 року № 25-рп/2008(абз. 3 підпункту 3.2 п. 3 мотивувальної частини) зазначено, що правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном (землею) визначаються законом.

Відповідно до частини першоїстатті 3 Земельного кодексу України, земельні відносини регулюютьсяКонституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

01.01.2013 набув чинностіЗакон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності».

Наведеним Законом визнано таким, що втратив чинністьЗакон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності».

З дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки:

на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;

які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах «а» і «б» пункту 4 цього розділу.

Так, у підпункті «а» пункту 4 цього розділу зазначено, що у державній власності залишаються розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки:

-на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна державної власності;

-які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

-які належать до земель оборони.

Землями оборони, згідностатті 77 Земельного кодексу Українивизнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Водночас, питання передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність врегульованостаттею 117 Земельного кодексу України, частиною першою якої визначено, що передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

В свою чергу,статтею 120 Земельного кодексу Україниврегульовано питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду.

Цільовим призначенням земельної ділянки є використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку (стаття 1 Закону України «Про землеустрій»).

Як визначеностаттею 19 Земельного кодексу України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначенихстаттею 122 цього Кодексу(стаття 20 Земельного кодексу України).

Частиною п`ятою цієї ж статті визначено, що земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно ізЗаконом України «Про використання земель оборони».

Відповідно до частини першої статті 2 даного Закону, військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимогЗемельного кодексу України.

Частиною другоюстатті 4 цього Законувизначено, що землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

В контексті наведених приписів законодавства суд критично оцінює твердження ОСОБА_1 , що земельна ділянка, на його думку, належала до власності територіальної громади, законно вибула з власності держави, і те, що він спірну земельну ділянку використав на власні потреби для будівництва гаражу, тощо, так як, на думку суду, земельна ділянка із земель оброни не може використовуватись не за цільовим призначенням.

Що стосується доводів відзиву ОСОБА_1 про сплив строку позовної давності то вони є безпідставними, оскільки право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника.

Відповідна позиція Верховного Суду відображена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 р. у справі №653/ 1096/16-ц щодо застосування негаторного способу захисту, а також у постановах від 06.03.2018 р. у справі №904/9159/16 та від 22.03.2018 р. у справі №904/12521/16 щодо застосування віндикації.

Варто зазначити, що таку судову практику було започатковано ще з прийняттям постанови Верховного Суду України від 05.10.2016 р. у справі №916/2129/15, і підстав для відступу від цих правових позицій Верховного Суду у цій справі не вбачається.

Відповідно до ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

У відповідності до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до положень ст. 125, 126 Земельного Кодексу України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності чи право користування на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

До виниклих правовідносин, що пов`язані з отримання ОСОБА_1 оскаржуваного державного акту на право власності на земельну ділянку, суд застосовує положення ст. 155 Земельного Кодексу України, в силу якої, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Таким чином, суд вважає, що оскільки державний акт виданий на підставі протиправного розпорядження органу місцевого самоврядування, то він підлягає визнанню недійсним.

Отже в цій частині позову вимоги є обгрунтованими і підлягають задоволенню.

20.06.2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі- продажу земельної ділянки площею 1 га, кадастровий номер 5122782600:01:001:0091, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

30.10.2020 року державним реєстратором Главацькою Н.О. прийнято рішення № 54879844 про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку.

Вирішуючи питання позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі- продажу земельної ділянки площею 1,0 га, кадастровий номер 5122782600:01:001:0091, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , який укладений 20.06.2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , - суд виходить з наступного:

Відповідно до ч. 5 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9, відповідно до ст.ст. 215 та 216ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Оскільки держава в особі позивача не є стороною даного правочину, то вона не вправі просити визнати цей самий правочин недійсним і застосовувати наслідки недійсності.

Тому в цій частині позовні вимоги не засновані на законі і не підлягають задоволенню.

Згідно з частиною першоюстатті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляді вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першоюстатті 4 ЦПК Українивстановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частин першої, другоїстатті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першоюстатті 15 ЦК Українипередбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зістаттею 16 ЦК Україниспособами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частини першоїстатті 175 ЦПК Україниу позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьоїстатті 175 ЦПК Українипозовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Аналіз наведеного свідчить про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Пред`являючи позов в частині повернення від ОСОБА_2 спірної земельної ділянки у власність держави позивач посилався на ст. ст. 92, 95, 152, 212 ЗК України, ст. 367 ЦК України.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.

Необхідність дотримання принципу підтверджена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що згідно з принципомjura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

З аналізу наведених норм процесуального права вбачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту, якщо позивач обґрунтовувала цим свої позовні вимоги, проте помилково посилалась на певні норми права.

Вказане не суперечить рішенню Європейського Суду з прав людини у справі «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (заява № 25531/12).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння.

Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника.

Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника:

(а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо;

(б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Подібний висновок вказаний у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Подібний висновок вказаний у пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17.

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові.

Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей387і388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей387і388 ЦК Україниможе витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Подібний висновок вказаний у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно.

Даний принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю зазначений у висновку Великої Палати Верховного Суду у пункті 89 постанови від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першоїстатті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Подібний висновок вказаний у пунктах 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).

Таким чином суд вважає доцільним вимоги позову в частині повернення земельної ділянки з власності ОСОБА_2 у власність держави задовольнити частково, з урахуванням наведених правових висновків, обравши ефективний та належний спосіб захисту порушеного права позивача, а саме, шляхом витребування з власності ОСОБА_2 у власність держави спірної земельної ділянки.

Вимога про скасування запису про право власності ОСОБА_2 задоволенню не підлягає з викладених вище підстав.

Питання судовий витрат:

Позивач згідно платіжного доручення № 1008 сплатив судовий збір в сумі 1762 грн.

З 5 вимог немайнового характеру судом задоволено 4 вимоги.

Тому з відповідачів в рівних частках слід стягнути судовий збір на користь КЕВ м. Одеса слід стягнути 1409,60 грн. пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Решта судового збору відноситься на рахунок позивача.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 15, 16, 387 ЦК України, ст. ст. 152, 155 ЗК України, ст. ст. 2, 4, 5, 258-260, 353 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов Одеської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону (правонаступник Військового прокурора Одеського гарнізону Південного регіону України) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, код ЄДРПОУ 00034022, Квартирно- експлуатаційного відділу м. Одеси, код ЄДРПОУ 08038284, до ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , Одеської районної державної адміністрації (правонаступник -Лиманської районної державної адміністрації Одеської області), про визнання недійсним державного акту серії ЯА № 163001 від 16.11.2004 року на право власності на земельну ділянку, скасування розпорядження, визнання недійсним договору купівлі- продажу земельної ділянки, скасування рішення державного реєстратора, усунення перешкод у користуванні власністю шляхом повернення земельної ділянки, вирішення питання судових витрат, - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області від 11.03.2014 року № 201 «Про видачу державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та іншим, згідно додатку, цільове призначення «для ведення особистого селянського господарства» на території Красносільської сільської ради, в частині права ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Визнати недійсним державний акт серії ЯА № 163001 від 16.11.2004 року, який виданий на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , на право власності на земельну ділянку площею 1,0 га, кадастровий номер 5122782600:01:001:0091, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Витребувати земельну ділянку площею 1,0 га, кадастровий номер 5122782600:01:001:0091, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з власності ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , та передати її державі в особі Міністерства оборони України код ЄДРПОУ 00034022 в особі Квартирно експлуатаційного відділу м. Одеса код ЄДРПОУ 08038284.

В решті позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 на користь Квартирно експлуатаційного відділу м. Одеса код ЄДРПОУ 08038284 судовий збір в сумі 1409,60 грн.

Решту судового збору віднести на рахунок позивача.

Роз`яснити, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначенихчастиною другоюстатті 4 цього Кодексу, рішення суду, що набрало законної сили, є обов`язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя В.К. Барвенко