Постанова

від 13.06.2023 по справі 748/2226/22

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

13 червня 2023 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 748/2226/22

Головуючий у першій інстанції - Кухта В. О.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/885/23

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД у складі:

головуючого-судді: Онищенко О.І.

суддів: Висоцької Н.В., Шитченко Н.В.

секретар: Патук А.А.

Позивач: заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради

Відповідач: Головне управління Держеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3

Особа, яка подала апеляційну скаргу: ОСОБА_1

Розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 06 квітня 2023 року у справі за позовом заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради до Головного управління Держеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення про державну реєстрацію та повернення земельної ділянки (суддя Кухта В.О. ), ухвалене у м. Чернігів об 11 годині 30 хвилин, повний текст рішення виготовлено 14.04.2023 року ,

В С Т А Н О В И В:

Заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури звернувся до суду в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області з позовом до відповідачів, в якому просить: визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 05.07.2018 № 25-4961/14-18-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність», яким надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,1200 га (кадастровий номер 7425584900:06:000:6036); скасувати рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Тарасенка Р.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 06.05.2021, індексний номер 58012456 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036 розташованої на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області за ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) з одночасним припиненням речових прав ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036; усунути перешкоди у здійсненні Михайло-Коцюбинською селищною радою Чернігівського району Чернігівської області (код ЄДРПОУ 04412509, місцезнаходження: Чернігівська область, Чернігівський район, смт. М.Коцюбинське, вул. Шевченко, 50) права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036 розташованої на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області шляхом її повернення на користь держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради; стягнути з відповідачів на користь Чернігівської обласної прокуратури понесені витрати на сплату судового збору.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 5 липня 2018 року № 25-4961/14-18-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0.12 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036 розташованої на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області та передано її у власність для ведення садівництва. На підставі вказаного наказу ОСОБА_2 24.07.2018 року за № 27229018 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036 з цільовим призначенням для садівництва, яка в подальшому ним була продана на підставі договору купівлі-продажу від 14 серпня 2018 року ОСОБА_3 . В свою чергу ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 6 тавня 2021 року продав земельну ділянку ОСОБА_1 . Передача у власність ОСОБА_2 зазначеної земельної ділянки відбулася за рахунок земель державної власності, а саме, земель водного фонду, що суперечить вимогам чинного законодавства та порушує інтереси держави, оскільки спірна земельна ділянка розміщена в межах прибережної захисної смуги р.Річище, яка має прямий гідрологічний зв`язок з водами р. Дніпро.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 06 квітня 2023 року позовні вимоги заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури Никифорука А.С. в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради до Головного управління Держеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення про державну реєстрацію та повернення земельної ділянки задоволено частково: скасовано рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Тарасенка Р.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 06.05.2021 року індексний номер 58012456 та здійснення на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036, розташованої на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області за ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) з одночасним припиненням речових прав ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036; усунуто перешкоди у здійсненні Михайло-Коцюбинської селищної ради права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду площею 0,1200 газ з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036, розташованої на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області, шляхом її повернення на користь держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради; стягнуто з ОСОБА_1 на користь Чернігівської обласної прокуратури судові витрати в розмірі 8683,50 грн; арешт накладений на земельну ділянку з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036 залишено до виконання рішення суду; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції проаналізувавши докази наявні в матеріалах справи прийшов до висновку, що об`єкт з назвою Річище є рукавом (частиною) річки Дніпро, спірна земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги, а різний масштаб топографічних матеріалів наданих прокурором не спростовує цього факту, оскільки спірна земельна ділянка на них також масштабувалася відповідно до масштабу картографічних матеріалів. Статтєю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не передбачено, що рішення про усунення перешкод шляхом повернення земельної ділянки буде підставою для скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Таким чином, суд першої інстанції прийшов до висновку, що саме скасування рішення про державну реєстрацію разом з вимогою про усунення перешкод шляхом повернення земельної ділянки буде належним способом захисту порушених прав. У задоволенні позовних вимог про визнання незаконним й скасування наказу ГУ Держземагентства у Чернігівській області від 5 липня 2018 року № 25-4961/14-18-сг яким затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0.12 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036 розташованої на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області та передано її у власність для ведення садівництва слід відмовити внаслідок обрання позивачем неефективного способу захисту в цій частині.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції приймаючи схему накладання земельних ділянок, як доказ, не взяв до уваги те, що в листі Інституту водних проблем і меліорації НААН України не вказано, яким саме способом було виявлене таке накладення та те, що виготовляючи таку схему не були проведені польові геодезичні дослідження для уточнення меж прибережної захисної смуги. Висновки щодо знаходження земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги, зроблені на основі припущень.Також ОСОБА_1 звертає увагу суду на те, що схема накладання не є належним доказом, оскільки виконана на знімку з супутника, масштаб якого 1:2500, а ортофоплани Публічної кадастрової карти мають масштаб 1:10000. Межі прибережної захисної смуги нанесено на знімок, зроблений в період весняної повені, що не відображає дійсного розміру та меж берегової лінії. ОСОБА_1 зазначає, що в межах території України, водозбірний басейн Дніпра складає 291400 км2, а тому не можна підтвердити факт знаходження спірної земельної ділянки в межах 100 метрової прибережної захисної смуги, тому і взятий в якості доказу лист Деснянського басейнового управління водних ресурсів від 16.01.2021 року № 57/3-1/ДС/25-21 також не є належним доказом розміщення набутої у власність земельної ділянки в межах земель водного фонду. Особа, яка подала апеляційну скаргу не погоджується з висновком суду щодо віднесення р.Річище до рукава р. Дніпро, оскільки р. Річище має власну географічну назву і відмінна від інших об`єктів і в тому числі від р. Дніпро. ОСОБА_1 вказує, що при укладенні ним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки будь-які відомості про обмеження у використанні земельної ділянки зареєстровані не були, її передача відбулась у встановленому законом порядку. Право власності є непорушним та підлягає захисту, чого судом першої інстанції зроблено не було.

У відзиві на апеляційну скаргу Чернігівська обласна прокуратура просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. У відзиві Чернігівська обласна прокуратура зазначає, що за відсутності знань у сфері гідрології та будь-яких належних та допустимих доказів, апелянт, посилаючись виключно на Геопортал « Водні ресурси України» наводить припущення того, що р. Річище є самостійним водним об`єктом. Судом першої інстанції правомірно не прийнято до уваги вказані доводи відповідача ОСОБА_1 . Надана Державним науково-виробничим підприємством « Картографія» з листом від 23.09.2020 року № 1036 схема накладення спірної земельної ділянки на землі водного фонду зроблена на підставі співставлення каталогу координат, які містяться у Державному земельному кадастрі щодо спірних земель із дійсними межами водного об`єкту, які містяться у картографічних матеріалах і які є основою Державного земельного кадастру. Єдиним припущенням, яке міститься в інформації Інституту водних проблем і меліорації НААН України від 30.04.2021 року № 228/06 про те, що розмір прибережної захисної смуги підлягає збільшенню ( подвоєнню) до 200 метрів у зв`язку із тим, що частина земельних ділянок, наведених у листі, під час проходження повені або паводок залишаються незатопленими, що вказує на їх розташування у підвищеній місцевості. Водночас, апелянт маніпулює наданою Інститутом водних проблем і меліорації НААН України інформацією та вводить суд в оману, зазначаючи, що наведені в ній схеми накладення земель приватної власності на землі водного фонду зроблені в меженний період. Право власності територіальної громади, як і будь-яких інших учасників цивільних правовідносин є непорушним, припиняється у спосіб, визначений цивільним законодавством, а також захищене законом, при цьому право ОСОБА_1 захищено ст.661 ЦК України.

У відзиві на апеляційну скаргі Головне Управління Держгеокадастру у Чернігівській області просить суд задовольнити апеляційну скаргу, а рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 6 квітня 2023 року вважає не законним та не обґрунтованим в частині задоволених позовних вимог. Доводи викладені у відзиві зводяться до того, що Інститут водних проблем і меліорації НААН України є науковою установою та не є установою, що проводить геодезичні дослідження або експертизи у сфері землеустрою. Аналогічно, Державне науково-виробниче підприємство « Картографія» за напрямками своєї діяльності також не надає послуг пов`язаних з проведенням геодезичних досліджень або експертиз у сфері землеустрою. Таким чином інформація, що міститься в листах зазначених установ не може бути беззаперечним доказом накладення земельної ділянки , що перебуває у власності ОСОБА_1 з землями водного фонду України. Деснянське басейнове управління водних ресурсів у своєму листі зазначило, що не може повідомити про приналежність земельних ділянок, в тому числі і ділянки що належить ОСОБА_1 до земель водного фонду у зв`язку з відсутністю такої інформації. З огляду на викладене, Управління Держгеокадастру у Чернігівській області погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що оскаржуване судове рішення щодо усунення перешкод у здійсненні Михайло-Коцюбинською селищною радою права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою не відновило права позивача, оскільки за мудовим рішенням Михайло-Коцюбинській селищній раді повернута земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036. Яка відповідно до відомостей Державного земельного кадастру є землями сільськогосподарського призначення. Тобто, така земельна ділянка може в майбутньому бути передана у власність іншій особі, що не відповідає статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо права на мирне володіння майном.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справ.

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки рішення суду оскаржується лише в частині задоволених позовних вимог щодо повернення земельної ділянки та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, то відповідно рішення суду переглядається апеляційним судом тільки в цій частині.

Частиною 1 ст.368 ЦПК України встановлено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

За нормами ст. 268 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону частково не відповідає судове рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині.

Правовий статус прокурора визначено Конституцією України та Законом України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII).

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (частини четверта стаття 23 вказаного вище Закону).

Зі змісту частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII випливає, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Проте підстави представництва інтересів держави прокуратурою в цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту інтересів держави або здійснює їх неналежно.

Таке нездійснення захисту полягає в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень: він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їхнього захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Водночас здійснення захисту неналежним чином полягає в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Проте неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їхнього захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача/відповідача.

Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, та які є підставами для звернення прокурора до суду.

Аналогічна позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13 лютого 2019 року в справі № 826/13768/16.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень у компетентного органу здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Листом за № 228/06 від 30.04.2021 Інститут водних проблем і меліорації НААН України, листом № 1036 від 23.09.2020 року Державне науково-виробниче підприємство «Картографія», листом за № 57/3- 1/ДС/25-21 від 16.01.2021 Деснянське басейнове управління водних ресурсів Державного агентства водних ресурсів України, листом за №1890/3/5/11-22 від 06.06.2022 Державне агентство водних ресурсів України повідомили прокуратуру Чернігівської області про те що земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036 передана у приватну власність повністю накладається на землі водного фонду, а саме на 100 метрову прибережну захисну смугу річки Річище (лівий рукав річки Дніпро) та належить до водного об`єкту загальнодержавного значення. Зазначені листи було направлено на адресу прокуратури у відповідь на її запит.( а.с. 38-48)

З 27.05.2021 року набув чинності Закон України « Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів щодо удосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин « від 28.04.2021 року, Знабранням чинності п.24 зазначеного Закону землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель перелік, яких чітко визначено в Законі. Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі землі. Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.

Відповідно до повідомлень № 15-3/1-853 вих 21 від 24.06.2021, № 15-3/1-119 вих 21 від 14.09.2021 року, № 15-3/1-454 вих 21 від 21.10.2022 заступником керівника Чернігівської обласної прокуратури в порядку ч.4 ст.23 Закону Про прокуратуру» було повідомлено Михайло-Коцюбинську селищну раду про виявлені порушення та про необхідність вжиття заходів реагування, а в подальшому і про подачу позовної заяви в інтересах держави в особі Михайло-Коцюбинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області. Листами від 08.07.2021 року № 754, від 22.09.2021 року № 1097 селищний голова Михайло-Коцюбинської селищної ради висловив прохання щодо надання допомоги у вжитті заходів претензійно-позовної роботи до виявлених порушень законодавства стосовно вищезазначеної земельної ділянки. ( а.с.51,54)

Таким чином, прокурором достатньо дотримано порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», а компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, що є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20) вказано, що: «в разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах (пункти 6.21, 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 5023/10655/11 від 20 листопада 2018 року, пункти 4.19, 4.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови ВП від 27 лютого 2019 року, справа № 761/3884/18). Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити у дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на положення частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у контексті загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати щодо сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи мало легітимну мету, що випливає зі змісту цієї статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправданим за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю у поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані із вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК Українита статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

За положеннями статті 60 ЗК Українита статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водоймів уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434(далі - Порядок), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Встановивши, що земельна ділянка, яка передана наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 05.07.2018 № 25-4961/14-18-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» у власність ОСОБА_2 , є землями водного фонду, щодо яких установлено спеціальний правовий режим - обмеження в обороті (статті 20, 21, 60, 61 ЗК України та статті 88, 89 ВК України), суд першої інстанції, з висновком якого погоджується й колегія суддів апеляційного суду, дійшов вірного висновку про незаконність отримання у приватну власність земельної ділянки водного фонду, яка накладаються на землі водного фонду, а саме: на прибережну захисну смугу р.Річище, яка має прямий гідрологічний зв`язок з водами р. Дніпро.

Доводи апеляційної скарги щодо віднесення річки Річище до малих річок та її існування як окремого водного об`єкту, а отже і встановлення прибережної захисної смуги в 25 м не підтверддено матеріалами справи, оскільки з топографічної карти, яку надав Інститут водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України вбачається, що р. Річище має свій початок і з`єднується з річкою Дніпро протокою Бірюха та в іншому місці впадає в річку Дніпро. З інформації наданої Департаментом екології та природних ресурсів Чернігівської обласної державної адміністрації слідує що р. Річище має загальну довжину 12м та впадає в р. Дніпро, відноситься до басейну верхнього Дніпра.

Колегія суддів апеляційнго суду не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те що суд першої інстанції прийняв схему накладання земельних ділянок, як доказ, не взявши до уваги те, що в листі Інституту водних проблем і меліорації НААН України не вказано, яким саме способом було виявлене таке накладення та те, що виготовляючи таку схему не були проведені польові геодезичні дослідження для уточнення меж прибережної захисної смуги, оскільки розміри прибережної захисної смуги визначені в законодавчому порядку, а з урахуванням даних викладених у листі Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України про те що земельна ділянка з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036 залишається незатопленою під час проходження повені та паводків, що вказує на її розташування у підвищеній місцевості розмір прибережної зони збільшується, подвоюється. Враховуючи, що р. Річище є лівим рукавом р. Дніпра прибережна захисна смуга повинна становити 100 м, а в підвищених місцях 200м. На спростування зазначених доказів відповідачами не надано належних достатніх та допустимих доказів.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким суд першої інстанції надав належну оцінку.

Висновок суду відповідає правовій позиції, викладеній Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, відповідно до якої принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 ). Більш того, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки

Враховуючи викладене, у цьому випадку, правильним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду негаторного позову в порядку, визначеному статтею 391 Цивільного кодексу України, до нинішнього власника спірної земельної ділянки з метою усунення перешкод, які він створює власнику ОСОБА_4 територіальній громаді у користуванні та розпорядженні землями водного фонду.

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) звертала увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення".

Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Отже висновок суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог прокурора про скасування рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Тарасенка Р.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 06.05.2021 року індексний номер 58012456 та здійснення на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036, розташованої на території Мньовської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області за ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) з одночасним припиненням речових прав ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 7425584900:06:000:6036 є невірним та оскарджуване рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно із ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що Чернігівською обласною прокуратурою було заявлено 3 вимоги немайнового характеру, за які було сплачено 7443 грн (по 2481 грн за кожну) судового збору (а.с.1), а також 1240,50 грн судового збору - за заяву про забезпечення позову.

З урахуванням того, що суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію з відмовою в задоволенні цих вимог, із ОСОБА_1 на користь Чернігівської обласної прокуратури підлягає стягненню судовий збір за одну задоволену позовну вимогу в розмірі 2481 грн, а також 1240,50 грн - за задоволену заяву позивача про забезпечення позову, а всього 3721,5 грн. У зв`язку з викладеним, оскаржуване рішення суду належить змінити в частині розміру судових витрат, зменшивши його з 8683 грн 50 коп до 3721 грн 50 коп.

У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 06 квітня 2023 року в частині задоволених позовних вимог і відмовити в їх задоволенні, тобто фактично оскаржував 2 вимоги немайнового характеру. За подання апеляційної скарги ним сплачено 7443 грн (2481 грн х 2 х 150%) (а.с.199).

У зв`язку із частковим задоволенням апеляційної скарги на його користь із Чернігівської обласної прокуратури належить стягнути судовий збір у розмірі 3721 грн 50 коп.

Керуючись ст.ст.141, 258, 263, 374, 376 ч.1 п.4, 382, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 06 квітня 2023 року скасувати в частині вирішення позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію, відмовивши в задоволенні цих вимог.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 06 квітня 2023 року змінити в частині розміру судових витрат, зменшивши його з 8683 грн 50 коп до 3721 грн 50 коп.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Стягнути з Чернігівської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910114, місцезнаходження: м.Чернігів, вул. Князя Чорного, 9) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 3721 грн 50 коп. за апеляційний розгляд справи.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: Судді: