Постанова

від 15.06.2023 по справі 450/2147/21

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 450/2147/21 Головуючий у 1 інстанції: Мельничук І.І.

Провадження № 22-ц/811/830/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С.М.,

суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар судового засідання - Зеліско-Чемерис К.Р.

з участю - представника позивача адвоката Піхотенко А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м . Львові в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 лютого 2023 року (повний текст рішення складено 24 лютого 2023 року), у справі за позовом акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Паук Андрій Ярославович про визнання договору дарування недійсним,

В С Т А Н О В И В:

у червні 2021 року позивач акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі АТ «Універсал Банк») звернувся в суд з позовом, в якому просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку, загальною площею 184,9 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 14 червня 2016 року, зареєстрований в реєстрі за № 1337, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пауком Андрієм Ярославовичем.

В обґрунтування позовних вимог посилалось на те, що 09 січня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір N 011-2008-001, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 120 000,00 дол. США, строком до 01 січня 2038 року зі сплатою 12,95 % річних за користування кредитом. 25 квітня 2016 року ухвалою Сихівського районного суду м. Львова було відкрито провадження по справі № 464/3214/16-ц за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 011-2008-001 від 09 січня 2008 року. В подальшому, 27 серпня 2018 року рішенням Сихівського районного суду м. Львова позовні вимоги були задоволені, а саме стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором № 011-2008-001 від 09 січня 2008 року на суму 84 935 дол. США. Постановою Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. 14 березня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Пиць Андрієм Андрійовичем була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 58623038 з примусового виконання вказаного рішення суду. Під час виконавчого провадження, на підставі отриманої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, приватним виконавцем було з`ясовано, що боржнику ОСОБА_1 на праві власності належало наступне нерухоме майно - житловий будинок, загальною площею - 184,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно інформаційної довідки №252489249 від 13 квітня 2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, позивачу стало відомо, що 14 червня 2016 року ОСОБА_1 відчужено житловий будинок, загальною площею - 184,9 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом переоформлення його договором дарування за реєстровим номером 1337 на ОСОБА_3 , що посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Паук Андрієм Ярославовичем. ОСОБА_1 будучи обізнаним про розгляд цивільної справи № 464/3214/16-ц в Сихівському районному суді м. Львова, розуміючи наслідки прийняття судом рішення про стягнення заборгованості та свій обов`язок щодо його виконання, уклав оспорюваний договір дарування, з метою ухилитись від виконання майбутнього судового рішення, без наміру створення правових наслідків, обумовлених договором дарування. Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають у родинних зв`язках. Вказане свідчить про те, що дії сторін договору дарування були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання, шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів. Наведене вказує на те, що оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, свідчить про умисел обох сторін оспорюваного правочину приховати справжні наміри учасників правочину, а саме виведення нерухомості з власності ОСОБА_1 та ухилення від виконання майбутнього рішення суду по справі № 464/3214/16-ц про стягнення з нього заборгованості. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 лютого 2023 року позов акціонерного товариства «Універсал Банк» задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку, загальною площею 184,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 14 червня 2016 року, зареєстрований в реєстрі за № 1337, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пауком Андрієм Ярославовичем.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

В березні 2023 року ОСОБА_1 оскаржив рішення суду першої інстанції, подавши апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , в якій просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 лютого 2023 року, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов невірного висновку про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності, адже оспорюваний договір укладено 13 червня 2016 року, а з даним позовом АТ «Універсал Банк» звернулося більш ніж через роки від цієї дати. З огляду на наявність ряду спорів між сторонами, позивач міг дізнатися про укладення оспорюваного договору раніше, враховуючи, що дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є відкритими, місцевим судом безпідставно не застосовано наслідки збігу строку позовної давності, пропущеного більш ніж на два роки. Оспорюваний договір дарування є дійсним, адже в момент його укладення власником майна був ОСОБА_1 . Таке майно не виступало в якості забезпечення кредитного договору, укладеного останнім. Укладенням цього договору не порушуються права банку, останній не був власником та не набув права власності на таке майно. Пред`явлення позову про визнання його недійсним не є ефективним способом захисту у даних відносинах. Укладений договір дарування не може вважатися фіктивним, адже підстави для цього відсутні, а матеріали справи не містять доказів на підтвердження таких обставин.

В квітні 2023 року від АТ «Універсал Банк» надійшов відзив на апеляційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_6 , в якому міститься прохання апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Відзив на апеляційну скаргу мотивований законністю та обґрунтованістю рішення суду першої інстанції.

Рішення суду першої інстанції відповідачем ОСОБА_3 в апеляційному порядку не оскаржується.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 14 червня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пауком Андрієм Ярославовичем та зареєстрований в реєстрі за № 1337, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав безоплатно у власність ОСОБА_3 житловий будинок, загальною площею 184,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, кадастровий номер 4623688200:02:001:0053, загальною площею 0,2656 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: Львівська область, Пустомитівський район, с. Бережани, які належали дарувальнику на праві приватної власності.

Як вбачається з інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 13 квітня 2021 року № 252489249, житловий будинок, загальною площею 184,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 949394946236), на даний час належить на праві приватної власності ОСОБА_3 , на підставі договору дарування № 1337, посвідченого 14 червня 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Паук А.Я.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 27 серпня 2018 року задоволено позов публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості. Вирішено стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 на користь публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором № 011-2008-001 від 09 січня 2008 в розмірі 84 935,56 доларів США. Провадження у даній справі було відкрито 25 квітня 2016 року.

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 серпня 2018 року залишено без змін, після чого Сихівським районним судом м. Львова року видано виконавчий лист № 464/3214/16-ц. На підставі вказаного виконавчого листа приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Пиць Андрієм Андрійовичем, відкрито виконавче провадження № 58623038.

З копії постанови про відкриття виконавчого провадження, наявної в матеріалах справи, вбачається, що 14 березня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Пиць Андрієм Андрійовичем була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 58623038 на виконання виконавчого листа № 464/3214/16-ц від 11 жовтня 2018 року.

Таким чином судом встановлено, що оспорюваний договір було укладено 14 червня 2016 року, а з даним позовом AT «Універсал Банк» звернулося в суд 02 червня 2021 року.

Щодо визнання договору дарування недійсним.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:

«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

- фіктивного (стаття 234 ЦК України);

- такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

- такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі №405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:

«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі №606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) зазначено:

«при зверненні із позовом ОСОБА_1 зазначала, що оспорюваний договір дарування укладений з метою уникнення ОСОБА_4 відповідальності щодо виконання судового рішення у справі № 606/2445/14-ц, оскільки вона є співвласником Ѕ частини подарованого будинку. За рахунок реалізації належної їй частки у будинку можливо було б частково погасити стягнуту судом заборгованість».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі №299/396/17 (провадження № 61-26562св18) зазначено:

«Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого сина після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

- очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору дарування) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника;

- встановлені судом першої інстанції обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненим на шкоду кредитору;

- до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір, як фраудаторний, відноситься:

- дарувальник ОСОБА_1 , на ім`я якого було зареєстроване право приватної власності на житловий будинок та земельну ділянку, безоплатно передав їх ОСОБА_3 , яка є родичем дарувальника, що учасниками справи не спростовано, та від імені якої діяла ОСОБА_2 , котра була представником ОСОБА_1 під час розгляду справи № 464/3214/16-ц за позовом АТ «Універсал Банк» про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором після пред`явлення до ОСОБА_1 позову у цій справі, а також є представником відповідачів у справі, що переглядається, що свідчить про те, що сторони договору діють очевидно недобросовісно та зловживають правами, оскільки вчинили оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитодавця і направлений на недопущення звернення стягнення на майно, що є власністю боржника ОСОБА_1 ;

- момент укладення оспорюваного правочину - 14 червня 2016 року, тобто після відкриття провадження 25 квітня 2016 року у справі №464/3214/16-ц за позовом АТ «Універсал Банк» про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором.

Під час апеляційного розгляду з`ясовано, що рішення суду у справі №464/3214/16-ц за позовом АТ «Універсал Банк» про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором на даний момент боржниками не виконано.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову, доводи апеляційної скарги щодо вирішення спору по суті вірних висновків суду не спростовують.

У цьому зв`язку, з огляду на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України), відхиляє доводи апеляційної скарги про недоведеність цих підстав позивачем у даній справі. При цьому, колегія суддів враховує, що в мотивувальній частині оскаржуваного рішення містяться висновки щодо того, що оспорюваний договір є також фраудаторним, дарувальник під час його укладення діяв недобросовісно та зловживав правом відносно кредитора (позивача).

У той час як апеляційна скарга не містить доводів щодо спростування фраудаторності оспорюваного договору.

Щодо позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У статті 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Згідно із положеннями частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Саме такий висновок щодо застосування цієї норми права, викладено в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від якого Велика Палата Верховного Суду на даний час не відступила.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі №464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від 28 квітня 2009 року. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15».

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (наприклад, рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Ключовим питанням на яке належить надати відповідь у цій справі, з урахуванням доводів апеляційної скарги та обставин встановлених судами, є те, з якого моменту починається перебіг позовної давності за вимогою про визнання недійсним оспорюваного правочину, яка пред`явлена заінтересованою особою (не стороною такого правочину).

Обміркувавши вказані норми, з урахуванням принципу розумності, колегія суддів зауважує, що:

- положення статті 253 ЦК України поширюються на всі випадки встановлення початку перебігу строків. Колегія суддів, з урахуванням принципу розумності, враховує, що в окремих положеннях ЦК України міститься правило про визначення перебігу строку «від дня» чи «з часу», а не «від наступного дня». Такий прийом законодавчої техніки законодавець застосував, керуючись принципом економії нормативного матеріалу, проте він жодним чином не змінює загального правила передбаченого в статті 253 ЦК України (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19);

- з урахуванням принципу розумності та справедливості, очевидним є те, що закріплення особливого початку перебігу позовної давності з моменту його укладення має поширюватися тільки на сторін такого правочину. Оскільки саме сторони (сторона) здійснюють його укладення та подальше виконання і, зрозуміло, що їм про його укладення має бути відомо саме на цей час. Тобто, презюмується, що сторони (сторона) оспорюваного правочину обізнані про його умови станом на момент його укладення. Натомість заінтересована особа (не сторона правочину), яка пред`являє вимогу про визнання такого правочину недійсним, вочевидь може й не знати про існування правочину, а також про те, чи почалося його виконання;

- для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про визнання недійсним оспорюваного правочину, яка пред`явлена заінтересованою особою (не стороною такого правочину), належить застосовувати частину першу статті 261 ЦК України;

- початок перебігу за такою вимогою починається з наступного дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Близький за змістом висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 638/16768/19 (провадження № 61-1336св22).

За змістомстатей 256,261Цивільного кодексуУкраїни позовнадавність єстроком пред`явленняпозову якбезпосередньо особою,право якоїпорушене,так ітими суб`єктами,які уповноваженізаконом звертатисядо судуз позовомв інтересахіншої особи-носія порушеногоправа (інтересу).При цьомуі вразі пред`явленняпозову особою,право якоїпорушене,і вразі пред`явленняпозову вінтересах цієїособи іншою,уповноваженою наце,особою,позовна давністьпочинає обчислюватисяз одногой тогосамого моменту:коли особадовідалася абомогла довідатисяпро порушеннясвого праваабо проособу,яка йогопорушила. Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (див.: пункти 45-48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 229 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Докази, що не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України).

У справі, що переглядається, встановлені судом першої інстанції обставини свідчать про те, що:

- в межах розгляду цивільної справи за позовом банку до позичальника ( ОСОБА_1 ) та поручителя ( ОСОБА_4 ) про стягнення заборгованості за кредитним договором не були встановлені обставини відчуження позичальником під час розгляду цієї справи (та після відкриття провадження в такій) належного йому майну, зокрема майна, яке є предметом оспорюваного договору, відтак такі не могли бути відомі позивачу у справі, що переглядається, і не свідчать про початок перебігу позовної давності за пред`явленим позовом з цього часу;

- з урахуванням таких засад цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність, покладаючись на які кредитор не зобов`язаний здійснювати моніторинг відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна на предмет виявлення інформації щодо відчуження майна недобросовісним боржником, адже саме добросовісність дій боржника презюмується (частина п`ята статті 12 ЦК України);

- у цьому зв`язку позивач не міг дізнатись про факт укладення оскаржуваного кредитного договору, починаючи з моменту його укладення - 13 червня 2016 року;

- доводи останнього про те, що про факт його укладення він дізнався з інформації, отриманої приватним виконавцем під час примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, після чого пред`явив даний позов через два місяці з цього часу, відповідачем за допомогою належних та допустимих доказів не спростовано, незважаючи, що саме на нього покладено такий обов`язок по доказуванню.

За таких обставин, вірним є висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для відмови в задоволенні позову через пропуск строку позовної давності, про що зроблено заяву відповідачем.

Отже, відповідні доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.).

Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення, або змінити рішення.

Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, а апеляційні скарги - без задоволення.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме те, що оскаржувані рішення залишено без змін, підстави для здійснення розподілу судових витрат, а саме судового збору, за розгляд справи судами обох інстанцій, відсутні.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 16 червня 2023 року.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич