Постанова

від 05.06.2023 по справі 925/362/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" червня 2023 р. Справа№ 925/362/20

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Руденко М.А.

Корсака В.А.

при секретарі судового засідання Гуменюк І.О.,

за участю представників:

від позивача - Пашкова Н.В.,

від відповідачів - представники не прибули,

від приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Чупис Тетяни Петрівни - Юхименко Ю.Ю.,

розглянувши апеляційні скарги Приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Чупис Тетяни Петрівни та Акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк" на ухвалу Господарського суду Черкаської області від 12.04.2023 у справі №925/362/20 (суддя Скиба Г.М., повний текст складено 17.04.2023) за позовом Акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк" до відповідачів: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Фред Капітал", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Аспрія насіння", 3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Фред Агро Торговий дім", 4) Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Юлія", 5) Товариства з обмеженою відповідальністю "Діелсісі Агро", 6) Фермерського господарства "Первомайське-Д", 7) громадянина Франції ОСОБА_1 про солідарне стягнення 5533386, 22 грн заборгованості та санкцій за кредитним договором.

ВСТАНОВИВ наступне.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 28.07.2020 у справі №925/362/20 позов задоволено повністю; вирішено солідарно стягнути з відповідачів на користь позивача 3000000,00 грн заборгованості за кредитом, 973447,48 грн заборгованості по процентам за користування кредитом, 1384288,74 грн пені, 175650,00 грн штрафу за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

Крім цього, присуджено до стягнення з кожного з відповідачів по 11857,26 грн судового збору.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2021 рішення Господарського суду Черкаської області від 28.07.2020 у справі №925/362/20 залишено без змін.

14.02.2022 на виконання рішення видано відповідні накази.

Приватний виконавець Виконавчого округу Черкаської області Чупис Т.П. звернувся до суду з поданням про надання дозволу на примусову реалізацію нерухомого майна боржника, а саме: житлового будинку загальною площею 169,6 кв.м та земельної ділянки (на якій він розташований) кадастровий номер 7125710100:01:003:0980, площею 0,1 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та в якому зареєстрована малолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вказане подання мотивоване відсутністю у боржника - ОСОБА_1 іншого майна та коштів, на які б можливо було звернути стягнення в рахунок погашення боргу, окрім вказаного житлового будинку.

Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 12.04.2023 у справі №925/362/20 у задоволенні подання приватного виконавця Виконавчого округу Черкаської області Чупис Тетяни Петрівни від 31.03.2023 №8298 відмовлено повністю з мотивів його необґрунтованості та недоведеності вимог заявником.

Не погодившись з прийнятою ухвалою, Акціонерне товариство "Перший Український міжнародний банк" та Приватний виконавець виконавчого округу Черкаської області Чупис Тетяна Петрівна звернулись до Північного апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами, в яких просять скасувати вказану ухвалу суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити подання приватного виконавця Виконавчого округу Черкаської області Чупис Тетяни Петрівни.

В обґрунтування вимог апеляційних скарг апелянти посилаються, зокрема, на наступне:

відсутність у боржника іншого майна та коштів, на які б можливо було звернути стягнення в рахунок погашення боргу, окрім вказаного житлового будинку, де зареєстрована малолітня дитина;

відсутність проживання боржника та його малолітньої дитини у вказаному будинку;

наявність у матері дитини на праві власності квартири.

Представники апелянтів в судовому засіданні підтримали вимоги за апеляційними скаргами.

Відповідачі не скористалися правом на участь своїх представників в судовому засіданні, хоча про дату, час та місце судового засідання були повідомлені; так, судом на адреси офіційного місцезнаходження вказаних осіб було здійснено направлення ухвали про призначення справи до розгляду на 05.06.2023.

Кореспонденція суду, направлена відповідачам, повернулася з відміткою органу поштового зв`язку про відсутність адресатів за вказаними адресами.

Відповідно до частин 3, 7 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Отже, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження №11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б).

Враховуючи належне повідомлення вказаних осіб, а також з урахуванням того, що неявка їх представників в судове засідання не перешкоджає розгляду апеляційних скарг, вони розглянуті судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Відповідно до ч. 1 ст. 271 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної ухвали, дійшла до висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, а оскаржувана ухвала місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Як вже вказувалося, приватний виконавець Виконавчого округу Черкаської області Чупис Т.П. звернувся до Господарського суду Черкаської області із поданням про надання дозволу на примусову реалізацію нерухомого майна боржника, а саме: житлового будинку загальною площею 169,6 кв.м та земельної ділянки (на якій він розташований) кадастровий номер 7125710100:01:003:0980, площею 0,1 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та в якому зареєстрована малолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

При цьому, перед зверненням до суду із вказаним поданням, приватний виконавець звертався до Служби у справах дітей та соціального захисту населення Шполянської міської ради ОТГ із запитом щодо надання дозволу органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна боржника, в якому зареєстрована малолітня дитина.

Рішенням Виконавчого комітету Шполянської міської ради ОТГ від 11.08.2022 №312 приватному виконавцю відмовлено у наданні дозволу на реалізацію вказаного нерухомого майна.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження здійснюється з дотриманням зокрема таких засад: обов`язковості виконання рішень; справедливості, неупередженості та об`єктивності; розумності строків виконавчого провадження.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частин першої, шостої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Статтею 50 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник.

Приватний виконавець обґрунтував подання, серед іншого, тим, що у боржника інше майно чи кошти, окрім житлового будинку загальною площею 169,6 кв.м та земельної ділянки (на якій він розташований) кадастровий номер 7125710100:01:003:0980, площею 0,1 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та в якому зареєстрована малолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відсутнє.

Відповідно до частини третьої статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Згідно з частиною другою статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Відповідно до абзацу сьомого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 29 червня 2016 року № 2831/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30 вересня 2016 року за № 1301/29431 (далі - Порядку реалізації майна), у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, заявка на реалізацію арештованого майна подається разом із копією дозволу органів опіки та піклування або відповідним рішенням суду (в електронній або паперовий формі).

У пункті 28 Розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція з організації примусового виконання рішень), у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 37 Закону.

Отже, враховуючи вимоги Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", а також положення Інструкції з організації примусового виконання рішень і Порядку реалізації арештованого майна, державний виконавець або приватний виконавець зобов`язаний у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду, які, зокрема, додаються до заяви на реалізацію арештованого майна.

Схожі висновки містяться у постановах Верховного Суду від ід 25 листопада 2019 року в справі № 718/482/15-ц (провадження № 61-16089св19) від 10 жовтня 2019 року в справі №751/15667/15-ц (провадження № 61-12151св19).

З наведеного вбачається, що передача на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, без дозволу органу опіки та піклування або відповідного рішення суду є неможливою.

Разом із тим, чинним законодавством України не визначено порядку надання органом опіки та піклування згоди на примусову реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти.

Як вбачається зі змісту пунктів 66-67 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, на які послався департамент соціально-гуманітарної політки Вільногірської міської ради Дніпропетровської області, надаючи відповідь на лист начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) щодо надання попереднього дозволу на реалізацію нерухомого майна, з метою укладення правочинів щодо нерухомого майна, право власності або користування, яким має дитина, до органів опіки та піклування мають звертатися батьки або особи, які їх замінюють, тобто особи, які є власниками майна або законними представниками дитини, у разі якщо остання є власником, й заінтересовані в укладенні правочину.

Однак особливістю примусової реалізації майна в межах виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення є те, що власник майна не є заінтересованою в його реалізації особою й, відповідно, свою волю не виявляє. Продаж такого майна ініціюється державним або приватним виконавцем через спеціальну установу, при цьому зацікавленою особою виступає є стягувач у виконавчому провадженні, а не боржник. Разом з тим, стягувач не має права вчиняти дії, пов`язані з передачею майна боржника на примусову реалізацію. В свою чергу боржник, як зазначалося, не є зацікавленою особою, що має наслідком ухилення його від звернення до органів опіки та піклування за отриманням дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. В той же час, чинним законодавством не передбачено механізмів зобов`язання батьків або осіб, які їх замінюють, отримувати такий дозвіл у примусовому порядку.

Разом із тим, виконавець в силу приписів частини першої, пункту 1 частини другої, пунктів 3, 6, 22 частини третьої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" зобов`язаний та має право вживати всіх необхідних заходів щодо примусового виконання судового рішення, в тому числі й одержувати всі необхідні дозволи для проведення виконавчих дій.

У постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження №14-113цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання Держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій держвиконавця та/або органу опіки та піклування.

Тобто, державний чи приватний виконавець повинен звернутися до органу опіки та піклування з метою отримання дозволу на реалізацію житлової нерухомості, право на користування яким мають діти.

У випадку відмови органу опіки та піклування виконавець, з метою виконання судового рішення та забезпечення дотриманням прав дітей, повинен звернутися до суду (постанова Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі №2-537/11).

Частиною першою статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 10 частини третьої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення.

Відповідно до ст. 331 ГПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.

Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

З наведеного вбачається, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду з заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом в порядку, встановленому в статті 331 ГПК України.

Пункт 1 частини п`ятої статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" передбачає, що боржник зобов`язаний утримуватися від вчинення дій, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення.

Частиною восьмою статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов`язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій.

Під час розгляду заяви (подання) суд повинен оцінювати через призму дотримання прав та інтересів дітей добросовісність дій боржника, а саме: з якого часу діти зареєстровані в спірному приміщенні; чи дотримано встановлений чинним законодавством порядок їх реєстрації та вселення у спірне приміщення; чи є спірне приміщення єдиним місцем їх постійного проживання; чи наявне інше приміщення у дітей чи їх батьків або осіб, які їх замінюють, яке може використовуватись як постійне місце проживання; яка ступінь споріднення має місце між дітьми та боржником та інші обставини.

Згідно довідки Шполянської міської ради ОТГ від 26.01.2023 за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно із ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Стаття 379 ЦК України вказує, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зазначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20.11.1989, ратифікованої Верховною Радою України 27.02.1991, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ст. 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13.05.2008 у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18.12.2008 у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47) (справа "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03, п.п. 41, 42, рішення від 02.12.2010).

Отже право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, вказаним міжнародним договором, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом реалізації нерухомого майна на прилюдних торгах, можливо лише на підставі закону, має мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Відповідно до ч.ч. 4, 6 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Стаття 29 ЦК України не пов`язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Оскільки малолітні діти не можуть самостійно обирати місце свого проживання та/або тимчасового знаходження, колегія суддів вважає, що враховуючи також факт збройної агресії російської федерації проти України, відсутність знаходження боржника та його малолітньої дитини у спірному будинку, не може бути підставою для надання дозволу на його примусову реалізацію.

Так, за викладених обставин надання дозволу на примусову реалізацію будинку є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом та порушує її права та інтереси, що є недопустимим.

Окрім наведеного, слід зазначити, що наявність у матері дитини права власності на квартиру жодним чином не свідчить про однозначну можливість використання дитиною цього житла для постійного проживання.

У цьому контексті колегія суддів враховує ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, згідно якої, найкращі інтереси дитини мають бути пріоритетом при прийнятті публічними органами будь-яких заходів відносно дітей (постанова Європейського Суду з прав людини "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії" (Neulinger and Shuruk v. Switzerland), скарга №41615/07, §135, ECHR2010).

На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладено також у п. 8 ст. 7 СК України та у ст. 11 Закону України "Про охорону дитинства", згідно з положеннями яких регулювання відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Разом з тим, вказаним Закон України "Про охорону дитинства" визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.

З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини, слід дійти висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати приватні інтереси.

Надання згоди приватному виконавцю на примусову реалізацію будинку призведе до фактичного виселення із житла малолітньої дитини, право користування на яке офіційно зареєстровано за останньою.

Слід зазначити, що тимчасова відсутність знаходження дитини у вказаному будинку, враховуючи збройну агресію, не спростовує наведеного вище в частині того, що надання згоди на реалізацію цього майна призведе до позбавлення дитини житла.

Так, судове рішення, яке фактично буде підставою для позбавлення права на житло буде суперечити інтересам малолітньої дитини та стратегічному загальнонаціональному пріоритету закріпленому в Законі України "Про охорону дитинства".

Окрім наведеного, колегією суддів береться до уваги рішення Виконавчого комітету Шполянської міської ради ОТГ від 11.08.2022 №312, прийняте з урахуванням рішення комісії з питань захисту прав дитини при виконкомі Шполянської міської ради ОТГ від 09.08.2022 №10, яким приватному виконавцю відмовлено у наданні дозволу на реалізацію вказаного нерухомого майна.

Так, приймаючи наведене рішення, Виконавчий комітет виходив з необхідності забезпечення законних прав та інтересів малолітньої та врахував, що надання дозволу органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна боржника призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та порушення її охоронюваного законом інтересу.

Апеляційний суд враховує, що органами опіки та піклування здійснюється діяльність, пов`язана із захистом прав дитини, з дотриманням, зокрема, такого принципу, як забезпечення найкращих інтересів дитини.

Зазначений орган є профільною інституцією у питанні дотримання прав дитини та територіально розташований у районі місця реєстрації дитини.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржувана ухвала місцевого господарського суду не підлягає скасуванню, а апеляційні скарги - задоволенню.

Оскільки, у задоволенні апеляційних скарг відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за їх подання покладаються на заявників (апелянтів).

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Чупис Тетяни Петрівни та Акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк" залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Черкаської області від 12.04.2023 у справі №925/362/20 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційних скарг покласти на їх заявників.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено: 09.06.2023 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді М.А. Руденко

В.А. Корсак